Роль права у галузі регулювання інформаційних відносин і розвиток законодавства України про інформатизацію та інформаційні процеси 6 страница
Законодавство України гарантує громадянину вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України. Йдеться, звичайно, про такі випадки обмеження доступу до інформації, яка стосується особисто фізичної особи, як збереження у таємниці даних досудового слідства, дізнання тощо.
Як бачимо, ЗУ «Про інформацію» закріплює право на інформацію серед інших суб’єктів «громадянам України», а не фізичним особам, як зазначають у ЦКУ. Іноземці й особи без громадянства також мають право на інформацію на території України, хоча й обмежене певною мірою у зв’язку з відсутністю особливого правового зв’язку (громадянства) між ними та Україною. Тому цілком доцільним вбачається внесення змін до ЗУ «Про інформацію»: замінити у статті 9 термін «громадяни України» на «фізичні особи» у відповідних відмінках.
У статті 10 ЗУ «Про інформацію» визначено систему гарантій, якими забезпечують право на інформацію. Слід зазначити, що право на інформацію не є абсолютним і необмеженим. По-перше, реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами та державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні й інші права, свободи та законні інтереси інших громадян, права й інтереси юридичних осіб. Іншими словами, право особи на інформацію закінчується там, де починається право іншої особи.
По-друге, збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
По-третє, не допускається збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи. Російські науковці зазначають, що «існує певний правовий пробіл у розумінні «права на інформацію». У більшості випадків під цим поняттям мають на увазі право на доступ до інформації, хоча, як випливає з Конституції й основних міжнародних документів, дане право містить у собі ряд інших аспектів. Серед них: пошук, отримання, виготовлення та поширення інформації.
Міжнародно-правові акти також визначають право на інформацію. Так, Загальна Декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., як складову права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення, визначила свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію та ідеї. Аналогічне закріплення право на інформацію отримало також в інших міжнародно-правових документах. Серед них — Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод (п. 1 ст. 10), Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права 1966 року (п. 2 ст. 19) тощо.
Реалізації права на інформацію одних суб’єктів у багатьох випадках сприяє юридичний обов’язок інших суб’єктів. Так, наприклад, відповідно до ЗУ «Про звернення громадян» органи державної влади та місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян, ЗМІ, їх керівники й інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов’язані у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову.
Завершуючи розгляд правової природи права на інформацію, звернемо увагу на наступні погляди провідних науковців. Обґрунтованою є думка Є.В.Петрова про два підходи до трактування права на інформацію, що сформовані у правовій науці та в законодавстві: «у рамках вузького підходу право на інформацію трактується тільки як право на отримання (доступ) до інформації, тобто як відносне право. Широкий підхід припускає віднесення до права на інформацію усіх видів суб’єктивних прав, спрямованих на інформацію чи на здійснення дій з нею».
Право на інформацію передбачає також право на захист інформації: право на захист від недостовірної (недоброякісної) інформації, на захист інформації про особу (персональні дані); офіційної документованої інформації, право на захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах; прав власника інформації тощо.
Таким чином, формулюємо таке визначення: «суб’єктивне право на інформацію — гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно отримувати, використовувати, поширювати та зберігати відомості, необхідні для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи та законні інтереси інших громадян, права й інтереси юридичних осіб».
Критерій для класифікації суб’єктивного права на інформацію є види інформації. За цим критерієм, існують права на статистичну, масову, адміністративну інформацію; інформацію про діяльність державних органів влади та місцевого і регіонального самоврядування; правову інформація; інформацію про особу тощо.
За суб’єктами розрізняємо права на інформацію фізичних осіб (громадян України, іноземців, осіб без громадянства), юридичних осіб і держави.
За режимом доступу виділяємо право на відкриту інформацію та право на інформацію з обмеженим доступом. Для реалізації права на інформацію з обмеженим доступом суб’єкт повинен володіти відповідною інформаційною правосуб’єктністю (правоздатністю і дієздатністю).
За методом правового регулювання розрізняємо права на інформацію, механізм реалізації яких: закріплений імперативним методом (право на інформацію з обмеженим доступом), частково регламентований (право на масову інформацію).
За ознаками діяльності (існування) суб’єкта розрізняємо пасивне право на інформацію (пов’язане з існуванням суб’єкта, наприклад, право на інформацію про стан здоров’я фізичної особи) та активне право на інформацію (пов’язане з діяльністю суб’єкта — право на інформацію, що становить комерційну таємницю). Звичайно, можна класифікувати право на інформацію і за іншими критеріями.
3.3. Міжнародно-правові стандарти прав людини в інформаційній галузі та їх класифікація Кормич
Гарантії прав і свобод людини щодо інформаційної галузі належать до найважливіших засад формування правової держави та громадянського суспільства. Ці права передбачені і в дієвому механізмі державного управління в демократичному суспільстві. Це робить забезпечення захисту прав і свобод людини в інформаційній галузі однією з найважливіших цілей інформаційної безпеки, а саму людину – найголовнішим її об’єктом.
Специфіка інформаційної безпеки людини, на відміну від державної безпеки, полягає передусім у чітких і дієвих гарантіях прав і свобод людини в галузі інформації. Слід зазначити, що права на свободу інформації, свободу думки та слова належать до так званих прав «першого покоління» – громадянських і політичних прав, які від початку вважали і вважають невід’ємною частиною людської особистості. Права і свободи людини у галузі інформації є важливим чинником умов існування конкретного індивіда та багато в чому визначає політичний устрій держави. Адже права і свободи людини у галузі інформації є ключовими інститутами громадянського суспільства, правової, демократичної держави. Реалізація прав на інформацію, свободу слова є найважливішим механізмом захисту прав людини. В одній з доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначено, що світова практика демократичного державотворення переконує в тому, що право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань є одним з наріжних каменів розбудови демократичної, правової держави та громадянського суспільства. Без свободи слова немає демократії». Важливість права людини на інформацію підкреслюють і в резолюції 59(1) Генеральної Асамблеї ООН: «свобода інформації є основним правом людини і критерієм усіх інших свобод».
У другій половині XX ст. утвердилися наднаціональні, міжнародні засоби захисту прав людини, які спиралися на розуміння того, що дотримання прав людини не можна вважати внутрішньою справою держави. Українське законодавство також визнає пріоритет міжнародно-правових норм над національними, що визначають нормами ст. 9 Конституції України та ЗУ «Про міжнародні договори України». Крім того, згідно з нормами ч. 3 ст. 55 Конституції, «кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна», що створило реальні правові передумови для ефективнішого захисту громадянами своїх прав. Розвиток міжнародних інструментів захисту прав людини сприяв тому, що «в сучасному міжнародному праві сформувалася галузь, об’єктом якої є міжнародні відносини у галузі прав людини й основних свобод». Міжнародно-правові акти, інструменти й інституції, що забезпечують права людини у разі недостатності або недієвості національних інструментів захисту, важливим елементом інформаційної безпеки.
За нормами ст. 19 Загальної декларації прав людини встановлено «кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення: це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію, ідеї будь-якими засобами, незалежно від державних кордонів».
Подібне розуміння права на свободу інформації поширилося в багатьох міжнародних і національних правових актах і перетворилося на певний еталон демократичного суспільства, лакмусовим папірцем ситуації з дотриманням прав людини у будь-якій державі це право є «активним» за змістом, оскільки виражає певну міру поведінки. Для його реалізації людина має вдатися до активних дій.
Дещо іншим за змістом є право, передбачене ст. 12 Декларації. Воно полягає в тому, що «ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію». Передбачається також, що «кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань».
Останні норми, в принципі, не вимагають від суб’єкта відповідних дій щодо їх реалізації, а навпаки, обмежують дії інших суб’єктів інформаційних відносин, захищаючи відповідні інформаційні відносини, що склалися. Це типовий вид норми-заборони, згідно з якою охоронні правовідносини (захист закону від неправомірного втручання) виникають у разі їх порушення.
Отже, можна стверджувати, що правовий статус людини як суб’єкта інформаційних відносин ґрунтується на двох основних її правах:
1. Право вільно, безперешкодно, на власний розсуд бути суб’єктом інформаційних процесів, шукати, отримувати та поширювати інформацію (це право не пов’язане з територіальною юрисдикцією держави і не обмежується державними кордонами).
2. Це право на захист від неправомірного інформаційного втручання, тобто право на конфіденційність інформації про особисте життя та на захист від поширення вигаданої й перекрученої інформації, що завдає шкоди честі та репутації особи.
Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованого опрацювання даних особистого характеру, підписана в Страсбурзі 28 січня 1981р. Ст. 1 цієї Конвенції проголошує забезпечення на території кожної держави-учасниці для кожної особи незалежно від її національності або помешкання поважання її прав і основних свобод, зокрема її права на недоторканність особистого життя, стосовно автоматизованого опрацювання даних особистого характеру.
Конвенцією визначено (ст. 5) основні вимоги до інформації особистого характеру, які піддають автоматизованому опрацюванню. Ці дані про особу мають бути:
Ø отримані й опрацьовані сумлінно та законно;
Ø зберігатися для визначених і законних цілей і не використовуватися у спосіб, несумісний з цими цілями;
Ø адекватними, відповідними та не надмірними з огляду на цілі, заради яких їх зберігають;
Ø точними і в разі потреби мають поновлюватися;
Ø зберігатися у форматі, який уможливлює ідентифікацію суб’єктів даних не довше, ніж це потрібно дія цілей, заради яких такі дані зберігають.
З метою гарантування дотримання прав осіб до таких даних мають застосовувати засоби захисту щодо запобігання випадковому знищенню або несанкціонованому доступу, змінам або поширенню (ст. 7).
Передбачені також додаткові права особи – суб’єкта даних (ст. 8), зокрема можливість:
Ø встановлювати існування файлу даних особистого характеру:
Ø отримувати такі дані в доступній для розуміння формі;
Ø вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних;
Ø використовувати засоби правового захисту.
Слід зазначити, що для України є дуже актуальним є приєднання до цієї Конвенції з огляду на наявність систематичних порушень прав громадян щодо розголошення даних особистого характеру, які збирають органи публічної влади згідно з їх компетенцією. Крім того, питання прав людини у галузі інформації та стану їх захисту розглядають у деяких документах міжнародних міжурядових організацій, насамперед ООН. Ради Європи. ОБСЄ тощо. Деякі з цих документів стосуються й України, наприклад, рекомендації Ради Європи.