Відтворення актуал сусп.-пол подій в сучасних змі
См. Предідущ=((((((
6. ЗМІ:
Державні:
Державні засоби масової інформації
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Державні засоби масової інформації — це ЗМІ (преса, радіо, телебачення, інформаційні агентства), які засновані органами державної влади, місцевого чи районного самоврядування і видання яких здійснюється за фінансової підтримки з державного бюджету або/та на базі державної власності.
Різновидом державних ЗМІ є комунальні ЗМІ — тобто ті, що створенні органом місцевого самоврядування або органом місцевого самоврядування спільно з місцевою державною адміністрацією.[1].Зміст [сховати]
Фінансування державних ЗМІ
У червні 2010 р. Інститут Медіа Права дослідив, які періодичні видання перебувають у віданні державних органів і скільки грошей витрачається на їхнє утримання. Його представники надіслали офіційні запити в 59 державних установ (всі міністерства й державні комітети, Верховну Ради, вищі судові інстанцій) з питаннями про назву ЗМІ, які засновані цією держустановою, та те, скільки бюджетних коштів було витрачено на їхнє фінансування в 2009 році.
Дослідження показало, що 11 державних інституцій не є засновниками ЗМІ, а одна — Державний комітет України з державного матеріального резерву — припинила видання свого вісника 2008 року. Інші 39 органів влади вказали у відповідях назви своїх друкованих ЗМІ та надали коротку інформацію про них. Державний комітет телебачення і радіомовлення — єдиний із респондентів, до сфери управління якого входять телерадіокомпанії, а не друковані ЗМІ, надав дані про назви цих ТРК та обсяги їхнього фінансування. Щодо фінансування, то 22 органи влади прямо вказали, що на їх видання не витрачаються кошти з бюджету. В тих випадках, коли видання було профінансовано державним коштом, чіткі суми вказали далеко не всі засновники. А Держаний комітет архівів України та Державна митна служба України відмовилися надавати фінансові дані, вказавши, що це не входить до їхньої компетенції. Національний банк України зауважив, що фінансування заснованих ним видань здійснюється за рахунок кошторису поточних доходів і витрат. На інформацію з цього документа поширюються обмеження, установлені для документів «Не для друку». А от вищий Адміністративний суд України проігнорував питання про суму коштів без жодних пояснень. Зрештою, лиш 10 установ зазначили точні суми фінансування їхніх ЗМІ.[2]
Результати дослідження Інституту Медіа Права, 2010 р.× Засновник Назва засобу масової інформації Сума коштів, витрачених на фінансування в 2009 році
1 Верховна Рада України Газета «Голос України», журнал «Віче» 13 848 000 грн.
2 Верховний Суд України Журнал «Вісник Верховного Суду України», збірник «Рішення Верховного Суду України» 35 210 грн.
3 Міністерство економіки України Журнал «Економіка України», «Вісник державних закупівель» 1 038 900 грн.
4 Міністерство закордонних справ України Журнал «Політика і час» 60 000 грн.
5 Міністерство промислової політики України Журнал «Хімічна промисловість України», Журнал «Технология и конструирование в электронной аппаратуре» 159 880 грн.
6 Міністерство культури і туризму України Газети «Кримська світлиця», «Культура і життя», журнали «Українська культура», «Український театр», «Музика», «Пам'ятки України», «Театрально-концертний Київ» 3 896 700 грн.
7 Державний комітет України у справах національностей та релігій Газети «Арагац», «Голос Крыма», «Дзеннік Кійовскі», «Еврейские вести», «Конкордія», «Роден Край» 1 127 052 грн.
8 Фонд державного майна України «Державний інформаційний бюлетень про приватизацію» 325 634, 82 грн.
9 Головне управління державної служби України Інформаційний бюлетень «Бюрократ» 14 782, 70 грн.
10 Державний комітет телебачення та радіомовлення України Національна телекомпанія України, Національна радіокомпанія України, державна телерадіокомпанія „Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення», державна телерадіокомпанія «Культура», державна телерадіомовна компанія «Крим», обласні державні телерадіокомпанії, Київська та Севастопольська регіональні державні телерадіокомпанії 526 490 364,90 грн. (фінансування телерадіопрограм, виготовлених для державних потреб)
[ред.]
Дискусії щодо роздержавлення ЗМІ
Роздержавлення ЗМІ — виведення зі складу їх засновників і співзасновників державних органів влади, а отже позбавлення їх державного фінансування. Основними аргументами за роздержавлення ЗМІ є:
забезпечення рівних конкурентних умов для ЗМІ;
економія бюджетних коштів;
зменшення впливу та тиску державної влади на ЗМІ, «оздоровлення» інформаційного простору.
Приватні:
=(
Партійні:
Національні особливості партійних ЗМІ: що маємо?
Павло Шевченко «Дзеркало тижня» №29, 24 липня 2004,
Колективні пропагандисти і агітатори, привідні ремені, бойові листки, підручні партії, що до багнета прирівняли перо… І неконкурентоздатна, і ніхто її не читає, і з чорно-білими оцінками дістає, і паразитує, як студент на грошах «батьків», від виборів до виборів. Словом, вчорашній день, так би мовити, рудимент історії на тлі вітчизняної інформативно-американської журналістики.
Усе це про нашу партійну пресу. Хоч як прикро, вправляються найчастіше свої — колеги з так званих незалежних комерційних видань, часом, правда, напівжартома-напівсерйозно, намагаючись, певно, саме таким чином — зі сміхом остаточно розлучитися зі своїм минулим. Науковців чи навіть політиків «те, що маємо» поки що відверто не цікавить. Що аналізувати — ніхто не знає точно навіть кількості партійних видань! Держкомітет оперує переважно зареєстрованими, мертвими «душами», — а скільки насправді живих? Власне, які критерії партійності видання: вихідні дані про засновника — політичну партію? Та вчитайся між рядками більшості нібито безпартійних затоватівських видань, особливо під час виборів, — політично-партійні вуха справжнього господаря стирчать, як у зайця в капусті... Подвійні стандарти, така собі тіньова преса, — що тут рахувати-аналізувати?
Схожі песимістичні настрої переслідували й Асоціацію партійної преси при спробі зібрати дані для довідника партійних видань України. І усе-таки ми себе «порахували»: 21 тижневик з всеукраїнською аудиторією, 100 — кримських, обласних та районних партійних видань, у тому числі — три бюлетені. Це ті, хто чітко ідентифікує себе із засновником — політичною партією, періодично і регулярно виходить у світ, є соціально-політичними, а не комерційними проектами.
Щодо останніх критеріїв — неспроможності партійних видань самофінансуватися чи жорсткої прив’язки до виборчих циклів. Будемо сподіватися, що з часом «чорноробочим» журналістики вдасться і тут вирівнятися з пересічними мас-медіа. Наразі, скажімо, рекламодавець (як основне джерело можливого заробітку) дійсно цурається партійних видань як чорт ладану. І зрозуміти його можна: поява реклами у навіть цілком пристойній корпоративно-політичній газеті, на жаль, сприймається сьогодні як свідчення особливих симпатій, фінансової підтримки цього видання, а значить засновника — тієї чи іншої партії. Знаючи податково-поліцейські методи конкурентної боротьби вітчизняного політичного капіталу, що нерідко використовуються на практиці, ніхто і не хоче світитися.
На масові тиражі, серйозні доходи від реалізації у роздріб чи за звичайною передплатою також не доводиться розраховувати. Як у політичних партій, так і їх видань читацька аудиторія сьогодні обмежена. На тлі товстих, кольорових, легких за тематикою і тональністю масових видань, що за будь-яку ціну намагаються потрафити покупцеві, чорно-білі «худі» і злі партійні тижневики у кращому випадку приваблюють, як правило, лише «своїх», відданих читачів. Хоч яким би було обличчя партійної газети, вона сприймається насамперед через призму партії-засновника. А «фейс» останніх, хоч як його підфарбовуй, ну ніяк не подобається пересічним громадянам. Переважна більшість тримається на відомчій передплаті за партійний кошт — для партійців, ветеранів, студентів, бібліотек, органів влади. До того ж просування, розкрутка газети на відкритому ринку — це чималі кошти, які переважно навіть не закладаються у бюджет партійних видань. Тут би вижити, нашкребти на зарплату, розрахуватися за оренду, папір та друк, а маркетинг...
Можливо, саме тут один з основних каменів спотикання партійної преси? Виробляється те, що виробляється. Треба виробляти те, що продається. Друге — виробляти так, щоб продавалося. Третє — мати гроші на те, щоб нав’язати вироблене споживачеві — його величності читачу.
На жаль, сучасне ринкове мислення партійних лідерів чомусь вперто закінчується саме на цьому — елементарних законах інформаційного маркетингу. Накидають до газети тупих заяв, доповідей з засідань виконкомів, політрад, інших закритих політтусовок, додадуть причеп «ну дуже важливих» бюрократичних продуктів життєдіяльності секретаріатів разом зі своїми фото анфас і в профіль, — і видавай, редакторе, масову газету! Він і видає — своє для своїх (та й свої потім носом крутять — живі ж бо люди).
Над кожним партійним виданням постійно висить дамоклів меч виборів і надзавдання будь-що завоювати симпатії виборців. Навіть у міжсезоння редакція працює у режимі постійно діючого виборчого штабу. У партії — затишшя, ні грошей, ні ідей, ні дій, а партійна газета має щось видавати на-гора, так би мовити, зачищати електоральну територію. Часом самостійно заповнюючи вакуум інформаційних приводів, кидаючись на амбразури потенційних противників, висмоктуючи з пальця аргументи «за» свою ріднесеньку... Така собі нав’язлива «установка Кашпіровського»: якщо вже ви партійне видання, значить маєте постійно нести цей хрест, щономера відпрацьовувати свій хліб. Навіть тоді, коли до цього хліба додають одну воду, що, як правило, має місце з фінансуванням у холодну міжвиборчу пору.
Не випадково Асоціація взялася за розробку своєрідного кодексу безпеки, оптимальних відносин засновників і журналістів партійних видань. Навіщо город городити, коли є Закон про пресу (ЗМІ) в Україні, інші регулятивні акти, дія яких розповсюджується (хотілось би сподіватися) на усіх без винятку? На сьогодні кволі, зашугані владою і двома-трьома великогабаритними політичними силами партії не можуть дозволити таку розкіш — дати волю своїм газетярам. По-перше, останні перебувають на повному утриманні засновників. По-друге — слугують чи не єдиною публічною трибуною, через яку партія має можливість подати бодай якийсь голос. По-третє, у разі «проколу» журналіста партійного видання усі претензії, у тому числі й позов до суду, висуваються насамперед... до партії-засновника. Мовляв, а хто ще міг «науськати простого борзописця»?!.
Щодо останнього — статусу творчого журналіста партійного видання. Щоб там не говорили про його «ідеологічну переконаність», сьогодні — це насамперед представник професійного цеху, найманий фахівець. Так, у кожного свої життєві цінності, але робота є роботою. Питання лише у тому, наскільки професійно, згідно з редакційною політикою ти її виконуєш, скільки за це платять, врешті — чи є можливість змінити місце роботи у пошуках кращого заробітку, внутрішнього творчого комфорту тощо. Говорити про щось інше на кшталт усе тих же ідеологічних штампів, відданості «програмі і статуту» партії-засновника — красива ілюзія. Тим паче, що «ідеологія» більшості партій сьогодні розмита, визначається переважно двома критеріями: а) інтересами лідера чи корпоративної групи; б) мірою віддаленості чи наближеності до влади.
Складніше головним редакторам: ці уже мають бути своїми в дошку. Чи не тому вони — члени партії, їх, як правило, затягують до керівних партійних органів (тим самим перетворюють журналіста в коліщатко бюрократичного партійного механізму з відповідними наслідками для редакційного творчого процесу). Буває, партійні лідери безпосередньо очолюють редакції своїх видань, а то й виступають як фізична особа засновником. Причому одноосібно! Про рівень таких засобів «масової» інформації годі й говорити, але ж вони кидають тінь на усю партійну журналістику!
Ми не впевнені у тому, що якийсь кодекс громадської асоціації різко змінить систему координат у взаємовідносинах засновників та журналістів партійних видань, але крапля по краплі камінь довбає. Сподіваємося й на те, що з прийняттям закону про вибори на пропорційній основі у суспільства остаточно зникнуть сумніви щодо того, потрібні йому партії чи ні, розвиватися їм за класичними чи тіньовими схемами, з відповідними публічними інструментами впливу, пристойним легальним фінансуванням чи так, аби було. Адже чимало незалежних відомих сьогодні у світі газет на кшталт Тimes розпочинали як органи певних політичних угруповань. З часом власник міцнішав, ставав демократичнішим і мудрішим, врешті — або зовсім відпускав своє видання у вільне плавання, або відповідно до кон’юнктури політичного та товарного ринку максимально лібералізував редакційну політику.
Спроби йти саме таким цивілізованим еволюційним шляхом уже сьогодні роблять деякі вітчизняні політичні партії. Скажімо, декілька років, особливо у періоди виборчого затишшя, дотримується формату поміркованого громадсько-політичного ЗМІ тижневик Народно-демократичної партії «Україна і світ сьогодні», деякі інші видання партій центристського і правоцентристського спектра. Проте і тут як тільки вдарять гармати, музи враз замовкають...
Цікавий компромісний підхід демонструють зарубіжні партійно-корпоративні видання, віддаючи частину обсягу газети для так званих редакційних сторінок. Пиши, журналісте, що душа бажає, але лише тут. Хитрі капіталісти таким чином вбивають принаймні двох зайців: по-перше, дають можливість акулам пера випустити пар, відчути себе вільним, а по-друге, приваблюють чужого за ідеологією читача. Можливо, засновникам і наших партійних видань варто подумати про те, щоб не переконувати лише переконаних, не звужувати штучно читацьку аудиторію? Адже сьогодні поява у газеті лише знімка опонента (не дай, Боже, у привабливому ракурсі) розцінюється ледве не як ідеологічна диверсія головного редактора.
Деякі засновники підстраховуються ще на стадії призначення керівника газети. У десятках партійних видань якщо й є головний редактор, то він роками підвішений у статусі в.о. Інші чи задля конспірації, чи знову ж таки подалі від гріха прикриваються знеособленими редколегіями. Засновник одного з поважних тижневиків не менш поважної партії взагалі перебрав передбачені законом про пресу функції керівника газети... через посаду генерального директора товариства з обмеженою відповідальністю, яке виступає її видавцем. Аргументи: ми — господарська структура, а згідно з законами про підприємства і підприємництво перша особа — генеральний... Добре, що він хоч за фахом — історик, а не, скажімо, завідуючий плодоовочевою базою. А потім хочуть, щоб журналісти робили «інтересну» партійну газету.
Ми свідомо уникаємо такого до болі звичного визначення, як «партійна преса». Бо цей масив засобів масової інформації за змістом такий різношерстий, що окрім одного-двох спільних ознак усе інше не відповідає єдиному родовиду. На одному полюсі — класичні агресивні пропагандистсько-агітаційні видання. Інші тяжіють до стриманих загальнополітичних, які висвітлюють життя, скоріш, з точки зору загальнолюдських, ніж вузькопартійних цінностей. Треті можуть три роки ліниво відсиджуватися в окопах бюлетеня, а на четвертий, перед виборами, раптом товстішають за обсягом і — вперед на барикади з полум’яною публіцистикою! Четверті взагалі з’являються на світ, як травневі жуки: акурат перед виборами. Відстрілялися — і все.
Можливо, коректніше говорити усе-таки про партійні видання. Той зміст, який звично вкладають у поняття «партійна преса», знаходиться десь посередині між цими полюсами. Основне — прозора, відкрита позиція, чого не скажеш про корпоративну пресу у цілому. Так звані незалежні видання-підсніжники по суті виконують ті ж самі функції колективного пропагандиста і організатора, але підпільними, тіньовими методами. І проблема тут не тільки у моралі, етиці, на що у нас давно перестали звертати увагу. «Підпільники» дурять споживача, пишуть на етикетці продукту одне, а підсовують інше, створюючи, окрім усього, завідомо вигідніші для себе передумови виживання на відкритому газетному ринку. Спробуй конкурувати на рівних з такими «незалежними» зі своїм чесно піднятим партійним знаменом, до якого — не залежно від його кольору — у суспільстві ніяк не вивітриться підсвідоме несприйняття.
У регіонах не гребують і ширмою громадських організацій. Що вже говорити про деякі центральні всеукраїнські громадсько-політичні видання, — тут дурить споживача більш великий, політичний капітал. Чітко, однозначно ідентифікують себе на відкритому газетному ринку усього два десятки політичних партій з сотні зареєстрованих і діючих. Причому переважна більшість цих легалізованих газет, як правило, тижневиків, видається малопотужними партіями. КПУ, Соцпартія, СДПУ (о), НДП, УНР, — ось, вважай, і усі розвинені, класичного типу політичні угруповання, які за деякими винятками легально видають свої партійні тижневики, причому без суттєвих обрізань їх обсягу і періодичності у період міжвиборчого затишшя.
Особливу ставку на силу легального друкованого слова традиційно роблять партії лівого спрямування. В Криму, Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Полтавській, Черкаській, Чернівецькій областях третина, а то й переважна більшість партійних видань — комуністичної чи соціалістичної орієнтації. Центристські партії, наприклад, Народно-демократична, Аграрна, помітно представлені на Харківщині. Розгалужену мережу майже у всіх регіонах має СДПУ(о), деякі партії правого національно-демократичного спектра.
Практично відсутні на відкритому газетному ринку такі впливові політичні структури, як «Регіони України» чи ТПУ. Схоже, що тут вирішили йти і йдуть опосередкованим чи нелегальним шляхом пропаганди своїх ідей, — через уже знайомі прикуплені чи створені з нуля видання-підсніжники, телеканали, Інтернет. Правда, регіонали час від часу видають свій цілком пристойний партійний бюлетень. Як і трудовики (особливо у гарячу пору) можуть за рекламними розцінками з’явитися відкритим текстом хоч у «Бульварі». Чи створити такий інформаційний привід, який «безкоштовно» розтиражують усі засоби масової інформації.
Щодо останнього — бути цікавим для публічного слова взагалі, — партії переймаються переважно з огляду на чужі видання. Прес-секретар партійного лідера кістьми ляже, а організує «незвичайне» інтерв’ю патрона у якому-небудь сторонньому засобі масової інформації. Своїм, як у тому анекдоті, відводиться невдячна функція копирсання у корпоративному перегної, часом неодноразове пережовування усім відомого чи внутріпартійного. Яка партія, така й партійна газета? Можливо, час відважитися і все-таки довіряти професіоналам, а не партійним апаратникам чи функціонерам від журналістики?
Чому журналістам партійних видань потрібна своя корпоративна професійна організація? Хоча б тому, що у нас самих сидить і над нами висить усе той же комплекс меншовартості. Ми усі з одного гнізда — факультетів журналістики, але чи можливо таке, щоб, скажімо, творчі доробки «чорноробів» розглядалися на конкурсі «Золоте перо» чи у інших професійних номінаціях? Партійні видання вперто ігноруються, у тому числі й оглядачами ПАРЄ, при моніторинзі вітчизняної преси. Про величезний масив засобів масової інформації не мають навіть зеленого уявлення на факультетах журналістики. Партійні видання обходять десятою дорогою не тільки рекламодавці, але й надавачі грантів, різні «незалежні» фонди, центри сприяння свободі слова, врешті — держава, зокрема, в особі парламентського профільного комітету. А спробуй влаштуватись журналістові партійного видання на роботу в іншу редакцію у разі особистих форс-мажорних обставин? Запис у трудовій книжці з попереднього місця праці гірше за вовчий білет...
Втім, найтяжче впоратися з внутрішньою меншовартістю, точніше, тим маленьким чи великим рабом, який поселяється у штатну журналістську душу з перших кроків роботи у редакції партійного видання. Хоч скільки вичавлюй його по краплині, хоч як медитуй на літучках про «розкутість, свободу, професійність», — сама причетність до закулісної політичної кухні «міченого» видання автоматично включає внутрішні механізми самозбереження. Одні називають це підвищеною відповідальністю, інші — корпоративним синдромом, але з часом журналіст насправді входить в образ такого собі безкомпромісного ідеологічного бійця. У газеті «Комуніст» — комуніста, у газеті партійних олігархів — олігарха.
Утім, щось усе-таки не сходиться... Бо у середовищі рядової журналістської братії, скажімо, не знайдете газетяра — народного депутата чи власника заводів, фабрик і теплоходів. Інше: коли партія твоєї газети врешті-решт навіть приходить до влади, — що змінюється у житті окремого журналіста? То чому б тим, кому нічого втрачати, крім своїх кайданів, хоча б не познайомитися один з одним, як колеги сісти за один стіл, викурити трубку миру і разом подбати про свій цеховий корпоративний інтерес.
Власне, саме такі бажання навесні 2003 року і підштовхнули до зведення спільного професійного даху. Дякувати агенції новин «Укрпартінформ»: саме їй під нейтральним приводом святкування свого триріччя вдалося зібрати докупи журналістів більшості центральних партійних видань. Вперше за усю історію незалежної України — хіба не подвиг (водночас — не ганьба)? Слово по слову — і ще задовго до фуршету ідея створення такої собі організації — чи то клубу, чи то асоціації партійної преси (усе-таки спрацювали стереотипи!) матеріалізувалася у доручення робочій групі зробити необхідні формальні кроки. Отак голова Держкомінформполітики Іван Чиж з простого запрошеного на святкування автоматично і раптово перетворився у «хрещеного батька» ідеї. Певно, якби знав публічну реакцію «Товариша», — не прийшов би...
Якщо не можуть знайти спільну мову політики, партії, читай — засновники і видавці партійних видань, коли немає рівноправного діалогу як з читачем, так і колегами по перу у цілому, — чому б не спробувати зробити це на іншій, громадсько-професійній основі, безпосередньо журналістам партійних видань? Врешті, чи можна реформувати партійно-політичну систему без змін її підсистеми — партійно-політичної преси? Та лише за одні наміри варто у гіршому випадку не заважати, у кращому — підтримати цю справу. Наприклад, фінансово допомогти відкрити спільний для усіх партійних видань інтернет-сайт, де у постійному режимі розміщувалися б, зокрема, їх електронні версії. Адже сьогодні такі віртуальні дублі мають усього декілька партійних тижневиків. Хто про них знає? З появою єдиного корпоративного сайта, куди усі партійні видання «скидали» б себе без цензури, загрози будь-якого додаткового редакторського втручання, з’явилась би потужна публічна трибуна постійного, інтерактивного спілкування з читачем. В одному місці — повна палітра усіх політичних точок зору, унікальна можливість порівняти. До того ж — прорвати інформаційну блокаду з боку так званих незалежних видань, перебороти традиційне несприйняття пересічної аудиторії, врешті — закласти ще один камінь у фундамент об’єктивності і свободи слова.
Навіть з національними особливостями партійні ЗМІ гідні того, щоб витягнути їх з кишені. Адже за великим рахунком так званій незалежній пресі можна ще повчитися незалежності у преси партійної, залежної. Хіба може сьогодні навіть масове комерційне видання дозволити собі назвати деякі небезпечні політичні речі та дійових осіб своїми іменами? По-перше, навіщо бити посуд на нецікавій для оптимістичного рекламодавця політкухні, а по-друге — ще поцілиш у своїх, підпільників. Не випадково опозиційні до влади, як правило, партійні видання, у тому числі й ЗМІ правоцентристських, центристських партій. Взяті окремо, вони, звичайно, грішать суб’єктивізмом, однобокістю, категоричністю. Проте ці оцінки, по-перше, відповідальні, а по-друге, саме з таких, нехай і контрастних, але різних, не фальшивих точок зору тільки і можна скласти об’єктивне уявлення про стан довкілля і самого себе.
Звичайно, знову мінімум за двох умов. Перша — якщо більше не хочеш, щоб тебе дурили. Друге — коли є можливість ознайомитися з цим багатоголосим спектром інформації, думок і оцінок. З останнім, схоже, геть біда. Як вже говорилося, на відкритому газетному ринку партійних газет — мізер: за кількістю, тиражами, обсягом, якістю виконання, їх сприйняттям читачем. А ми усе ламаємо списи на тему — як вберегти стабільність і привабливий імідж держави від посягань тих самих зловмисників — недобрих партійних видань та як наше слово відгукнеться.
Громадські:
Громадські ЗМІ: поняття, міжнародний досвід і перспективи для України
У царині засобів масової інформації (ЗМІ) традиційно переплітаються інтереси і дії трьох партнерів: держави, приватних корпорацій (бізнесу) і громадян. Те, хто здійснює право власності щодо конкретного ЗМІ, чиї інтереси і в який спосіб визначають редакційну політику, хто здійснює реальний вплив на зміст повідомлень ЗМІ визначає, до якого виду можна віднести конкретний ЗМІ – державних (та/або комунальних), приватних, громадських.
Громадськими називають засоби масової інформації, які діють в інтересах суспільства в цілому і за рахунок громадського фінансування, і не виражають приватних або вузьких владних інтересів.
Важливою передумовою функціонування громадських медіа є діяльність ЗМІ на засадах плюралізму, існування в країні традицій неупередженої журналістики, спрямованої на об’єктивне висвітлення певних подій, ведення відкритої дискусії, а не на обслуговування державних чи приватних інтересів. З іншого боку, створення громадських ЗМІ у західних країнах у свій час сприяло власне становленню таких традицій плюралізму, виходу за рамки формули "хто платить, той замовляє музику".
Адже фінансування до громадських ЗМІ може надходити від одного або одразу кількох із основних джерел:
–передплата, роздрібна реалізація, абонентська платня від глядачів (слухачів);
–державний бюджет (наприклад, бюджетні дотації на доставку для громадських ЗМІ);
–комерційна реклама;
В окремих випадках допускаються додаткові джерела прибутку (наприклад, продаж програм) або, навпаки, існують законодавчо закріплені заборони (наприклад, на пожертви для функціонування громадських ЗМІ від окремих фізичних і юридичних осіб). Економічна незалежність є необхідною запорукою відмежування від відомчих або вузькоприватних інтересів і максимального служіння інтересам суспільним.
Іншою передумовою для існування громадських ЗМІ є правові гарантії й переваги для громадських ЗМІ, що формуватимуть умови діяльності таких ЗМІ в суспільстві й забезпечуватимуть необхідний для функціонування дійсної демократії громадський контроль за владою, на противагу “ангажованим” ЗМІ (державних органів, партійним, приватним). Разом із тим, поєднання грамотного правового регулювання і реального функціонування передбачає наявність розвинутого громадянського суспільства і високого рівня політичної культури.
Сучасна глобалізація інформаційного простору відкриває широкі можливості для громадської дискусії і плюралізму думок. Однак відкриття країни для глобального інформаційного простору несе в собі також низку ризиків для традиційного громадського мовлення. Зокрема, британський політолог і публіцист Джон Кін зводить їх до трьох ключових проблем функціонування громадських ЗМІ у світі:
– скорочення податкових надходжень (наслідком є вимушена комерціалізація громадських ЗМІ, що відображається на якості програм і допускає втручання приватних інтересів);
– проблема легітимності (громадські ЗМІ втрачають довіру членів суспільства через упередження щодо неможливості рівно задовольнити смаки різних категорій громадян);
– психологічні зміни (на думку Д.Кіна, найсуттєвіші, оскільки технологічні інновації – супутникове телебачення, комп’ютерні мережі – витісняють громадські ЗМІ і примушують конкурувати з приватними медіа в багатоканальному середовищі).
Вирішення цих проблем залишається питанням конкретного суспільства, оскільки йдеться про складний спектр проблем, придатних до аналізу і розв’язання лише з урахуванням особливостей місцевого формування і функціонування ЗМІ.
Стаття 10 Європейської Конвенції про транскордонне телебачення лише декларує загальні стандарти функціонування громадських ЗМІ, залишаючи прийняття основних регулятивних законодавчих актів компетенції держав. Крім того, важливо розрізняти міжнародні документи, які мають рекомендаційний характер і ті, що є обов’язковими до виконання, а останніх не так багато. Це передусім відповідні документи ООН і згадана Європейська конвенція; більшість же спеціальних рекомендацій Ради Європи не є юридично обов’язковими до виконання.
Громадські ЗМІ: міжнародний досвід
У країнах усталеної демократії ЗМІ й влада випрацювали прийнятну для обох сторін систему стримувань і противаг. Класичними моделями функціонування громадського мовлення вважаються Великобританія і Франція, де з посиленням ролі парламенту і появою політичної опозиції найперше з’явилась незалежна, критично налаштована до дій влади журналістика.
Велика французька революція спричинила в цій країні швидку появу таких демократичних інституцій, як політичні клуби, парламентські фракції й громадську пресу. Остання дотепер спроможна формувати критичну до влади позицію як засобами інтелектуальної аналітики, так і в межах французької інтелектуальної сатири. Політична газета “Le Canard enchain”, наприклад, за вісімдесят п’ять років існування неодноразово демонструвала спроможність політичної сатири впливати на владу і її політику.
Великобританія, натомість, пережила досить тривалий і поступовий розвиток традицій журналістики, який тривав більше ста років, ствердивши потужну традицію громадських інституцій й ідеал служіння ЗМІ суспільству, які стали визначальними для подальшої їх еволюції.
З появою приватних ЗМІ держава стала більш жорстко застосовувати контроль і заборони – з переконання, що приватний сектор неспроможний підтримувати ідеал служіння суспільству. Громадські ЗМІ Великобританії, в тому числі такі медіа-гіганти, як Бі-Бі-Сі, зазнають впливу нових правил та обмежень і вимушені працювати в умовах жорсткої журналістської етики. Це є зараз серйозною проблемою для британської журналістики, яка, ймовірно, шукатиме шляхи її розв’язання і в межах існуючих традиційно-правових гарантій, однією з яких є потужний профспілковий рух.
Члени журналістських профспілок, а також представники різних меншин складають Громадську раду Бі-Бі-Сі, що має максимально спрощену структуру. Вони укладають договір із генеральним директором і мають право і змогу здійснювати певний контроль за його діяльністю.
Створена в 1922 р., Британська віщальна компанія, Бі-бі-сі, (із 1926 р. - корпорація) є "суспільною монополією", що залежить від державного фінансування, але при цьому проголошує високий ступінь незалежності від влади. У своїй діяльності вона керується засадами "суспільної служби мовлення" (public service broadcasting), які передбачають, що "справи цієї публічної монополії повинні вестися "на відстані витягнутої руки" від Уряду", вона має "служити інтересам кожного, а не якоїсь однієї релігійної, регіональної, соціально-економічної групи", джерелом прибутків повинен служити ліцензійний збір, стягнутий із споживачів (це передбачене джерело прибутку скорочує час, що виділяється на рекламу).
Визначальною для англо-французької моделі стало те, що вона складалась за взаємодії держави і ЗМІ в умовах громадянського суспільства, що створило прецедент для стилю поводження обох сторін і сьогодні. Саме тому, наприклад, поняття "державне" і "громадське" телебачення Франції – це, по суті, синоніми. Держава фінансує його на 25% (інші 75% надходять з абонентської платні), а для забезпечення його автономності створила Вищу аудіовізуальну раду, незалежну від інших органів влади.
В цілому, англо-французька модель функціонування громадських ЗМІ передбачає існування загальних, спільні для всіх законів, причому редакційна і державна політики здійснюються кожною зацікавленою стороною на різних рівнях і в рамках принципів функціонування громадянського суспільства.
Американська модель представляє свій сценарій розвитку громадських ЗМІ. У 1830 – 1900 роках, коли участь громадськості в політиці досягла свого зеніту, фактично вся преса належала партіям. Проте редактори газет не приховували своєї приналежності й читач свідомо сприймав контекст позиції тої чи іншої газети разом із критикою інших.
Головні ідейні риси сучасної американської журналістики було закладено в книжках “Свобода і новини”(1920), “Громадська думка” (1922) і “Фантомне суспільство” (1925) Волтера Ліпмана. Автор обґрунтовує “професіоналізацію” журналістики на початку ХХ століття і одночасний злам механізмів незалежного громадського знання, що за умов державного управління й інформаційної пропаганди перетворюється на процедуру.
Водночас різкий стрибок рекламної й одночасно PR-індустрії пояснює відмову медіа від функції публічної сфери громадського обговорення.
На відміну від британських журналістів, американські працюють в умовах, не обмежених етичними нормами і правилами щодо засобів. Практично всі медіа є приватними за формою власності й економічно незалежними від держави. Цікаво, що на першому місці в їхніх статутах виписано неодмінне служіння суспільству. Проте фактично американські ЗМІ працюють за моделлю, яку запропонував свого часу Волтер Ліпман: майже всі ЗМІ є сьогодні підпорядкованими владі рекламодавця чи спонсора.
Протягом останніх десятиріч найбільших успіхів у втіленні ідеалу служіння ЗМІ суспільству досягли скандинавські країни. Треба зазначити, що, крім забезпечення ефективного правового регулювання, цьому сприяв високий рівень політичної культури і громадської активності у цьому регіоні. Не останню роль відіграв також той факт, що в цих державах вдалось уникнути політизації засобів масової інформації.
Спроби відтворення західної моделі
Англо-французька модель громадського мовлення, функціональна на власних територіях, зазвичай виявляється недієвою в інших регіонах. Яскравим прикладом є досвід спроб запозичення цієї моделі колишніми колоніями відповідних країн, що виявились неуспішними у зв’язку з особливостями місцевого досвіду та відсутністю закріплених законодавчих гарантій. У результаті, у постколоніальний період громадські ЗМІ стали для нових незалежних урядів просто засобом пропаганди.
Відомі, проте, і успішні спроби регіонально прилаштувати і модернізувати ідеал служіння суспільству шляхом детального законодавчого регулювання діяльності громадських ЗМІ. Так, починаючи з 1993 року у Південній Африці незалежність громадського органу телебачення гарантується окремим законом, який, зокрема, передбачає проведення публічних слухань для затвердження членів керівного органу (Рада директорів).
Ця проблема є також актуальною для країн пост-комуністичного простору, у яких фактично є відсутнім “громадський” критерій формування ЗМІ. Балтійський Медіа-Центр і американська організація IREX, провівши порівняльне дослідження ЗМІ дев’ятнадцяти країн, констатували високий рівень і демократичний характер східноєвропейського, за винятком Сербії і Білорусії, законодавства про ЗМІ, зазначивши при цьому, що багато в чому воно є списаним із західноєвропейського. Проте іншим висновком було, що ці закони далеко не завжди працюють – громадські ЗМІ не є незалежними, а функціонують під жорстким політичним впливом.
Красномовним прикладом став конфлікт 2000 року між чеським громадським телебаченням і владою, що виявив недоліки некомплексності механізмів місцевого запровадження західної законодавчої моделі громадського мовлення. Згідно із Законом про мовлення Чеської Республіки, Палата депутатів (нижня палата парламенту) обирає “Велику раду” – Раду з питань радіо і телебачення (яка видає частоти і ліцензії громадським і приватним ЗМІ) і три “Малі ради” – з питань телебачення, Чеського радіо і чеських прес-агентств.
До повноважень Ради з питань телебачення належить громадський контроль за телебаченням, а також призначення і звільнення з посади генерального директора громадського телебачення. Після останніх виборів у нижній палаті законодавчого органу більшість місць одержали соціал-демократи, які не змогли сформувати більшість. Було досягнуто компромісного “опозиційного договору” з партією громадських демократів, після чого відбувся перерозподіл державних посад, у тому числі і в Раді з питань телебачення, куди цього разу потрапили не кращі представники ЗМІ, культурних й інтелектуальних кіл, а представники партій, що уклали “опозиційний договір”. Таким чином, було оперативно проведено і кадрові зміни у керівництві громадського телебачення, що означало фактичну втрату незалежності мовлення і перетворення його на інформаційний орган влади. Незважаючи на те, що завдяки активній громадській ініціативі незабаром було прийнято новий Закон і громадське мовлення знову стало громадським, згаданий конфлікт виявив неефективність простого “калькування” західноєвропейського законодавства.
Після розпаду Радянського Союзу, в кожній незалежній державі мала відбутись потужна ліберальна трансформація простору ЗМІ, від становлення принципів плюралізму до локальних механізмів і власного шляху реформування. Польський досвід виглядає достатньо успішним і доречним для дослідження з української перспективи.
Упорядкування ринку польських ЗМІ почалося 1992 року з прийняття Закону про телебачення і радіомовлення, який врегульовував діяльність комерційного та передбачав створення громадського мовлення. Наступним етапом було законодавче регулювання ліцензування цієї діяльності. Після подальших послідовних перетворень, органи громадського мовлення було захищено від втручання держави закріпленням таких гарантій:
–громадські телебачення і радіо є акціонерними товариствами (акції належать державі, проте держава не може ними розпоряджатись), тобто економічні важелі впливу держави відсутні;
–кадрову політику громадських ЗМІ здійснює Громадська рада з питань телебачення і радіомовлення, яку спільно формують Сенат, Сейм і Президент, причому членів Ради відкликати неможливо, а Раду можна розпустити лише спільною згодою Сенату, Сейму і Президента, що на практиці досить складно (тобто держава не має також серйозних важелів впливу на кадрову політику громадських ЗМІ);
–громадські ЗМІ є фінансово незалежними від державного бюджету, причому, на відміну від України чи Росії, таке їх фінансування заборонено законом; основними джерелами є громадське (абонентське) фінансування і прибуток від реклами.
Якщо у Польській Республіці роздержавлення ЗМІ відбувалось поступово і цілеспрямовано, то у Російській Федерації цей процес набуває обертів останні два роки. Один із ключових документів – Доктрина інформаційної безпеки РФ (NB!), прийнята у січні 2000 року, спрямована на посилення ролі контрольованих владою державних ЗМІ. Лише 2002 року на розгляд парламенту було представлено новий законопроект. Ним передбачено, зокрема, заборона державного фінансування громадських ЗМІ.
Фактично, це була вже реакція на тотальний контроль з боку влади, що породив конфлікт із телеканалом “НТВ” і ситуацію довкола Громадського російського телебачення, назва якого фактично не відповідала юридичній формі каналу. 51% акцій ГРТ належав на той час державі, а 49% - приватним інвесторам, причому президент був одним із головуючих опікунської ради. Впровадження нового законодавства про ЗМІ вимагає відмови від Доктрини інформаційної безпеки, спрямованої свого часу на термінове посилення політичної влади і такої, що не припускає вповні незалежної діяльності громадського мовлення.
Перспективи українського законодавства про ЗМІ
Ситуація із діяльністю українських ЗМІ загалом залишається на сьогодні достатньо напруженою і потребує комплексного і тривалого опрацювання. Закон “Про телебачення і радіомовлення” було прийнято ще 1994 року; він не був достатньо розробленим, оскільки ринок ЗМІ в Україні тільки починав формуватися. Неодноразово робилися не надто вдалі спроби удосконалити закон. Протягом десяти років було прийнято близько одинадцяти законодавчих актів щодо змін і поправок, які не виявилися достатньо ефективними. Остання редакція закону, проте, містить важливі доповнення:
–закон став більш структурованим і послідовним;
–визначено ключові терміни (зокрема, описано структуру національного телебачення і радіомовлення й введено поняття суспільного (некомерційного) телебачення і радіомовлення, діяльність якого має регулюватися Законом "Про суспільне телебачення і радіомовлення");
–викладено засади, механізми і процедуру ліцензування (закон мінімізує можливості зловживань і адміністративного тиску протягом здійснення процедури);
–документ складено із урахуванням ряду рекомендацій Ради Європи.
Нова редакція закону “Про телебачення і радіомовлення”, проте, не регламентує діяльності громадського мовлення.
Українські ЗМІ сьогодні існують в умовах олігархічної монополії на формування інформаційного простору в державі. Безальтернативність ЗМІ у регіонах, проблема із свободою слова і недовіра до ЗМІ громадян посилюються. Важливим кроком до розв'язання має стати впровадження різних проектів громадського мовлення в країні.
Досі такі спроби не знаходили державної підтримки, оскільки відразу декілька груп претендує на створення "громадського" ЗМІ на основі державного радіо і телебачення – ЗМІ, який за суттю нагадуватиме російське ГРТ і забезпечить контроль відповідної групи за ефірним простором країни. До сьогодні відповідні спроби з боку різних груп взаємно блокуються, і питання громадського ЗМІ залишається відкритим.
В цілому, можемо констатувати, що в Україні нині відсутні головні передумови для стабільного і ефективного функціонування громадського мовлення:
–плюралізм ЗМІ;
–правове регулювання діяльності громадських ЗМІ;
–економічна незалежність органів громадського мовлення.
Що робити?
Запровадження в Україні проектів громадського мовлення вимагає комплексного підходу до вирішення проблем. На даному етапі доцільними можуть стати такі кроки:
– комплексний аналіз щодо можливості запозичення успішного закордонного досвіду (як видно з практики Чеської Республіки, моделі законодавств західноєвропейських країн не завжди є прийнятними в країнах Східної Європи);
– послаблення надмірного залучення ЗМІ у політичний процес, що перетворило їх з інструменту демократії на інструмент політики (приміром, у Франції цю проблему було вирішено шляхом заборони передвиборчої реклами (також інших форм агітації) на телебаченні, за винятком дискусії між претендентами на посаду президента);
– дослідження різних додаткових можливостей забезпечення фінансової незалежності громадських ЗМІ. (Якщо населення не платить за користування телебаченням, реальним джерелом фінансування залишається держава і комерційна реклама. Це означає загрозу втручання приватного інтересу в діяльність громадських ЗМІ, а також імовірність витіснення соціально важливих і просвітницьких програм рекламою. Щоб уникнути такої загрози, акції польських громадських ЗМІ – телебачення і радіо – є державними за формою власності, проте без права ними розпоряджатись, тобто без можливостей здійснювати економічний тиск. Водночас друковані видання (“Газета виборча” і ін.) вдало практикують залучення прямих іноземних інвестицій, що є успішним завдяки вдалому законодавчому регулюванню);
– дослідження можливостей і гарантій прямих іноземних інвестицій (з огляду на згадуваний польський – та інший центральноєвропейський – досвід і наявність відповідної практики деяких українських ЗМІ);
– детальна розробка закону, який би регламентував визначення, гарантії діяльності, механізми функціонування, джерела фінансування, незалежність діяльності й необхідні переваги громадських ЗМІ перед “ангажованими”. (Наприклад, цікавою є пропозиція щодо реформування російського законодавства про ЗМІ: розподіл видів друкованих видань;
– Громадські ЗМІ. Засновуються особами, які безпосередньо в них займаються журналістикою. Фінансування за рахунок передплати, реалізації в роздріб, реклами, бюджетних дотацій (приклад Франції: щоб забезпечити порівняно низькі ціни на газети і зекономити гроші видавців, уряд виділив на розвиток розповсюдження преси близько 10 млн. доларів), реклама;
–ЗМІ державних органів і органів самоуправління.
Засновуються для оприлюднення лише офіційних документів і повідомлень, роз’яснення рішень, поширення інформації про роботу держорганів. Фінансування за рахунок передплати, розповсюдження в роздріб і з відповідних держорганів:
– Партійні ЗМІ. Фінансування за рахунок партійної каси, передплати і розповсюдження в роздріб;
– Приватні видання. Фінансування здійснюють засновники за рахунок прибутків від продажу в роздріб і передплати;
– Рекламні видання. Публікують лише рекламу і комерційну інформацію. Політична реклама в них заборонена.
Якщо заява на реєстрацію подаватиметься відповідно до класифікації, а таким що реєструє є громадський орган, виведений за межі держорганів і здійснюючий контроль за джерелами фінансування з правом приймати рішення про передачу справи до суду чи закриття видання, тоді таке законодавче регулювання стане запорукою переваги громадським ЗМІ використовувати громадські джерела фінансування).
І, зрештою, важливим є становлення громадянського суспільства як запоруки дієвого функціонування в Україні громадських рухів і організацій, на зразок британських журналістських профспілок, що є важливим для діяльності громадських ЗМІ.