Індивідуальна і суспільна свідомість, їх взаємозумовленість
Свідомість, як уся сукупність духовної творчості людей, є єдністю індивідуальної і суспільної свідомості. Індивідуальна свідомість — це духовний світ кожної особистості. Людина як суспільна істота бачить світ скрізь призму певного соціуму — суспільства, нації, класу, епохи в цілому. В індивідуальній свідомості відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, вірування, що народжуються та існують в оціальному середовищі. Свідомість є відображенням суспільного буття індивідів, вона завжди виявляється в суспільній формі. В одному ві падку людина відображає світ і усвідомлює своє буття в формі міфологічної свідомості, в іншому — філософської, наукової, у третьому — художньої, релігійної тощо. Свідомості як такої, без і незалежно від конкретної суспільної форми, просто не існує. Суспільна свідомість і є існуванням свідомості у суспільній формі, у вигляді певного сукупного результату людської діяльності, у формі спільного надбання, здобутку суспільства.
Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних свідомостей. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона, пронизуючи індивідуальну свідомість, оформлюючи її, набуває об'єктивної, незалежної від індивідів та їх свідомості форми існування. Вона втілюється в різноманітні об'єктивні форми духовної культури людства — в мову, в науку, філософію, в мистецтво, в політику і право, мораль, релігію і міфи, в народну мудрість, в соціальні норми і уявлення соціальних груп, націй,людства в цілому. Чсі ці елементи духовного світу людини існують відносно незалежно від індивідуальної свідомості і суспільного буття, вони відносно самостійні, мають власні особливості розвитку, успадковуються, передаються від покоління до покоління. Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості.
Але індивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно самостійною системою, вона не є абсолютно визначеною лише суспільною свідомістю. Духовний світ людини має індивідуально-неповторну форму. Індивідуальні риси свідомості індивіда пов'язані не тільки з конкретними особливостями його життєдіяльності. Вони залежать від його нейрофізіологічних структур, особливостей психіки, генетичної організації, від рівня його власних сил і здібностей.
У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередковують одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче осягнення духовних здобутків минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через індивідуальні досягнення, духовні відкриття окремих особистостей.
Отже, можна зробити певні висновки щодо закономірностей і особливих рис Свідомості:
— свідомість є вищою формою відображення дійсності і способом ідеального відношення до світу; її особливості і закономірності обумовлені суспільно-практичним і культурно-історичним способом людського існування;
— свідомість існує в двох формах ідеальної діяльноті — теоретичній (пізнавальній) і духовно-практичній (ціннісній);
— людській свідомості притаманна здатність до об'єктивності відображення дійсності; вона є активною, творчою та універсальною діяльністю;
— свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі інформації;
— свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм, які взаємопов'язані, взаємообумовлені, але, одночасно, існують як самостійні, відносно незалежні одна від одної.
Практика
Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як сусп-на, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1. матеріально; 2. на певному конкретно-історичному етапі розвитку сусп-ва та за допомогою і в межах відповідних сусп. відносин; 3. свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізненно не вичерпують сутності практики, як філ. категорії. Саме свідомі, доцільні, цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визначеність, вкл. в поняття “практика”.
Під прктикою рзуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід в процесі історичного розвитку. Практична діяльність має сусп. хар-ер і виступає як цілісна система дії, є способом сусп. буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєня та перетворення природних та соціальних об’єктів і становить загальну основу, рушійну силу розв. людського сусп-ва і пізнання; чуттєво-предметна форма життєдіяльності сусп.-розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи. Категорія “практика” тісно пов’язана з такими категоріями як “діяльність”, “праця”, “вир-во”.
58. Проблема єдності чуттєвого та раціонального пізнання.
Пізнання починається з чуттів. Людина має органи чуття (зір, дотик, слух, нюх, смак). Завдяки ним вона отримує чуттєве знання про світЙого форми:
Відчуття: відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього впливу на органи чуття людини; це ті канали, які зв’язують суб’єкт із зовнішнім світом. Відчуттям можна пізнати тільки одиничні предмети.
Сприймання: чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при дії їх на органи чуття людини; це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, виконує пізнавальну та регулятивну фун-ї.
Уявлення: чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб’єктом. В уявленні можна відтворити образ предмета, який відсутній, але ми його вже бачили.
Чуттєве відображення –джерело будь-якого знання про дійсність. Виділення чуттєвого пізнання як початкового етапу пізнання має сенс лише тоді, коли вирішується питання про джерело наших знань про дійсність.
Раиіональне пізнання - ие проиес мислення, логічне пізнання. Воно теж має свої форми - поняття, судження, умовивід. Поняття - узагальнення, яке дає змогу отримати знання про суттєві ознаки даного класу речей. Поняття фіксується в слові, але не тотожне йому. Судження - це форма мислення, яка стверджує або заперечує зв'язок між предметом та його ознаками, відношення між предметами або факт існування предмета. Судження може бути істинним або хибним, його граматичною формою є речення. Умовивід - форма мислення, завдяки якій з одного або кількох суджень виводиться нове. Найбільш важливою формою мислення є поняття. Раціональне пізнання навіть називають поняттєвим знанням.
У реальному пізнанні почуттєве і раціональне знаходиться в єдності і взаємодії, виділяючись в двох типах діяльності:
- практична;
- теоретична, як особливий вигляд труда;
Сенсуалізм вчення в гносеологии, визнаючим відчуття єдиним джерелом пізнання.
У філософії визначають ще одну форму пізнання - інтуїцію. Інтуїціяє безпосереднім осягненням справжньої сутності реальності