ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ
Тема 1.1 Основи освітньої політики. Ідеологічні засади та етичні напрямки освітньої політики.
І. Поняття освітньої політики
У всі часи держава приділяла особливу увагу системі освіти, яка в різних соціально-економічних і соціокультурних умовах виконує соціальне замовлення на формування особистості.
Пильна увага держави до системи освіти зумовлена тим, що остання отримує державне замовлення на формування особистості визначеного типу. А керівництво нею держава здійснює через державну освітню політику.
Обґрунтований підхід до тлумачення поняття «політика» через відповідні англомовні терміни «politics» та «policy», що є загальноприйнятним у світовому дискурсі, став визначальним в обґрунтуванні визначень феномену освітньої політики. Зокрема, наголошувалось,що:
Політика (politics) – «це сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводувикористання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів та потреб» .
- політика (policy) взагалі – це план, курс дій, або «напрям дій, прийнятий і дотримуваний владою, керівником, політичною партією і таке інше»
У літературі обґрунтовувалась типологізація політики. Зокрема, виокремлювалась державна, громадська, регіональна, інституційна, європейська політика тощо. «В усіх цих випадках, – зазначає С.Клепко, – термін «політика» означає стратегію і тактику регулятивної, управлінської діяльності (policy), що визначає цілі й завдання розвитку певної сфери суспільного життя, включно з обранням і практичним застосуванням тих або інших шляхів та засобів досягнення цих цілей.
Інше, більш розповсюджене у нашому вжитку розуміння політики (politics) як відносин політичних партій, суспільно-громадських рухів та організацій, політичних активістів тощо поміж собою та з суспільством є лиш інструментом, засобом для здобуття влади певними політичними силами, що мають розробляти і здійснювати визначений ними і запропонований суспільством курс»
Існує досить поширений погляд, що “освітня політика” (Education Policy) – це “одна із сучасних політологічних наук, що займаються теоретичним обґрунтуванням політичної діяльності в галузі освіти, плануванням і прогнозуванням едукації (навчання, виховання)”
Таке поняття освітньої політики передбачає, розкриття понять об’єкта і суб’єкта освітньої політики.
Об’єктом ОПє :
1) освіта як суспільне благо, як інтелектуальний і матеріальний ресурс суспільства та система освітніх інституцій.
2) система освітніх інституцій це
а) національні системи освіти, офіційно визначені на державному рівні;
б) міжнародні зв’язки національної системи освіти ( міжнародні організації, рухи..)
в) структурні елементи національної системи освіти – ( дошкільна, шкільна, позашкільна, професійно-технічна, вища, освіта дорослих).
Предметом ОП є відносини, які виникають в процесі діяльності суб’єктів ОП з приводу її об’єктів.
Поняття «державної ОП» передбачає, що її суб’єктом є державні органи регулювання освітнього процесу (органи законодавчої, виконавчої, судової влади,). Водночас, у сучасних умовах суб’єктами також виступають як регіональні структури управління освітою, так і міжнародні органи й установи, котрі здійснюють освітню політику на світовому рівні, а також громадський сектор суспільства - інститути громадянського суспільства. Склад і компетенції органів та інституцій освітньої політики є специфічним для кожної держави. Тож, види суб’єктів ОП можна розглядати за двома характеристиками:
За груповою характеристикою:Суб’єктами освітньої політикивиступають –
1) окремі індивіди пов’язані з будь якими процесами ОП;
2) соціальні спільноти та соціальні інститути (нація вцілому, політичні партії та рухи, об’єднання громадян) ;
3) держава в особі її органів.
За вертикальною ознакою:
1) міжнародні органи, установи, організації, які здійснюють ОП на світовому рівні (ЮНЕСКО, міжнародний валютний фонд, органи ЄС – Європейська мережа агенцій гарантування та забезпечення якості освіти).
2) органи, установи та організації, які здійснюють ОП на національному рівні.
3) органи, установи та організації, які здійснюють ОП на місцевому рівні.
ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ
Освітня політика має певні характеристики, які важливо знати для того, щоб розуміти, яким чином вона формується. Наприклад, Тейлор, Різві, Лінгард і Генрі (1997) у роботі «Освітня політика та курс на зміни» визначають такі її характеристики:
Політика - це більше, ніж текст. Багато аспектів освітньої політики не відображаються в офіційних політичних документах. Політичний документ - це, як правило, продукт тривалих і часто складних обговорень і компромісів з боку різних зацікавлених груп. Щоб мати всеосяжне уявлення про політичні проблеми, треба знати, як читати між рядками документа. Іншими словами, треба брати до уваги контекст і передісторію прийняття політичних рішень в освіті.
Політика має багато вимірів. Політику розробляють зацікавлені групи, які різняться наявністю влади і впливовістю. Тому освітня політика нагадує пиріг з багатьма різними інгредієнтами, де інтереси різних груп представлені не однаково.
Політика ґрунтується на певних цінностях. В основі політики - певні цінності. Політичні рішення можуть представляти цінності, які поділяє більшість суспільства, цінності основних зацікавлених груп або тих, хто безпосередньо приймає рішення. В будь якому випадку складно уявити політичне рішення, яке не ґрунтується на цінностях.
Політика існує в контексті. Політика не може бути створена з чистого аркуша, без урахування обставин, в яких вона впроваджуватиметься. Треба брати до уваги загальний контекст творення політики: історичний, соціальний, економічний, етнічний, релігійний та ін.
Політичні рішення - державна справа. Освітня політика належить до сфери суспільної політики. Держава повинна представляти інтереси суспільства. Однак це не завжди так. Відносини між державою і приватним сектором є досить складними. Незважаючи на це, держава в усіх країнах несе відповідальність за розробку і впровадження національної освітньої політики.
Освітня політика взаємодіє з політикою в інших галузях. Соціальні політики взаємопов’язані. Освітня політика зазвичай залежить від державної політики в таких сферах, як економіка, фінанси, міжнародні відносини і навіть оборона. У країнах Центральної та Східної Європи освіту нерідко визначають як пріоритетну сферу. Хоча насправді економічні, фінансові, адміністративні та інші мотиви домінують над освітніми цілями. Тому для тих, хто формує освітню політику, необхідно стежити за подіями у пов’язаних політичних сферах.
Впровадження політики ніколи не буває прямим. Усупереч поширеній думці, ґрунтовний політичний документ - це тільки початок, а не кінець довгого шляху. Впровадження політики - найважливіша стадія всього політичного процесу. Політика не може бути впроваджена прямо, шляхом віддання наказів і розпоряджень. Потрібна напружена і часто болюча робота зі всіма гравцями на освітній арені.
Політика має навмисні та ненавмисні наслідки. Більш складний - політичний процес, складніше передбачити всі можливі насідки. Ті, хто приймає політичні рішення, повинні бути готовими до протистояння неочікуваним труднощам і зіткнення з непередбачуваними проблемами.
Тейлор, Різві, Лінгард і Генрі (1997) наводять різні класифікації політики. В основі однієї з класифікацій - природа політики.
Згідно з нею:
політичні курсиподіляють на розподільні та перерозподільні. Розподільні визначають спосіб розподілу людських, матеріальних або фінансових ресурсів (наприклад, політика розподілу підручників або фінансування програм). Перерозподільна політика передбачає перерозподіл ресурсів між певними регіонами, школами або групами дітей (наприклад, держава може перерозподілити місцеві освітні бюджети з метою підтримки муніципальних шкіл у знедолених районах);
розрізняють політику символічну і матеріальну. Символічна політика, як правило, декларує певні принципи і цінності. Принципи гуманізму, демократії, національної ідентичності та відновлення, задекларовані в Загальній концепції освіти Литовської республіки, - приклад символічної політики. Матеріальна політика передбачає зобов’язання щодо імплементації через забезпечення ресурсами (наприклад, політика комп’ютеризації шкіл або їх ремонт);
виділяють раціональні і прибуткові типи політики. Прихильники раціональної політики окреслюють обов’язкові стадії її розвитку. Прибуткова політика нарощує вже існуючі практики. Наприклад, реформування екзаменаційної системи в Литві - це, без сумніву, раціональна реформа з чітким початком і визначеним кінцем. А перетворення шкіл на культурні центри для місцевої громади - це прибуткова політика, яка продовжує вже існуючу довготривалу практику;
політика може бути самостійною і процедурною. Самостійна політика визначає, що має бути зроблено, а процедурна - в який спосіб це має бути зроблено. Закон про освіту - приклад самостійної політики, а нормативні документи - процедурної;
виділяють політику регулятивну і дерегулятивну. Регулятивна має тенденцію до заборони, а дерегулятивна - дозволу і сприяння чомусь. Заборона наркотиків у школі - приклад регулятивної політики. Політика шкільного самоврядування - дерегулятивна політика;
політика може бути впроваджена «зверху» або «знизу». Впровадження політики «зверху» передбачає прийняття рішення на центральному державному рівні та його впровадження школами «знизу». Політика «знизу» характеризується розбудовою вже існуючої шкільної практики або нової шкільної ініціативи. Вони стимулюють зміни та ініціюють реформи загального рівня.
Функції ОП
Основними функціями освітньої політики є:
Прогнозування
Прогностичні дослідження в освітянській сфері охоплюють таке коло питань:
- прогнозування успішності педагогічної діяльності;
- проблема розвитку здатності прогнозування;
- експериментальне дослідження ролі прогнозування в діяльності сучасного вчителя/викладача;
- прогнозування розвитку самостійної роботи студента (учня);
- прогнозування класним керівником розвитку оцінки і самооцінки у підлітків;
- вплив різної мотивації на прогнозування учнями результатів навчальної діяльності;
- прогнозування швидкості запам'ятовування учнями навчального матеріалу тощо.
2. Планування (стратегія і тактика)
Стратегічне планування ОП- це процес розробки стратегічного плану шляхом формулювання цілей ОП (освітньої організації) аналізу проблем розвитку, вибору базових стратегій і прогнозування соціально - економічного розвитку з метою забезпечення ефективної роботи освітньої організації в майбутньому.
Тактичне планування нерозривно пов'язане зі стратегічним плануванням.
Тактичне планування означає уточнення, корекцію, доповнення, одним словом, конкретизацію стратегії. Під тактичним плануванням розуміють планування дій, які мають представляти найбільш ефективні способи досягнення стратегічних цілей. Тактичне планування - це детальне планування, визначення та розробка питань у рамках технічних ліній. Тактичні цілі розраховані на більш близьке майбутнє, а рішення задач - на даний час.
Стартегічні і тактичні плани обов’язково повинні враховувати пріоритети розвитку освіти: рівність, доступність, гуманізація.
3. Координація роботи всіх суб’єктів ОП.
Управління системою освіти (створення системи, яка спрямована на реалізацію завдань державної ОП оптимальними шляхами). Управління — діяльність, спрямована на прийняття рішень, організацію контролю об'єкта управління згідно з метою, аналіз і підведення підсумків на основі достовірної інформації.
Управління освітою в нашій країні здійснюється на основі законів, постанов Верховної Ради, наказів, розпоряджень Президента, Кабінету Міністрів України, органів місцевого самоврядування, досягнень психолого-педагогічної науки і передового педагогічного досвіду тощо.
4. Організаціяроботи всієї системи (сприяння фінансування, теплопостачання, забезпечення підручниками тощо);
5. Фінансове забезпечення бюджетними коштами;
Головними джерелами фінансування витрат на освіту є:
- кошти державного та місцевого бюджетів;
- кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій, фондів;
- спонсорські та доброчинні внески і пожертвування;
- кошти галузей народного господарства, плата за додаткові освітні послуги та інші послуги, що надаються закладами освіти.
Фінансування освіти за рахунок вказаних джерел здійснюється наступними методами:
- кошторисне фінансування закладів освіти;
- бюджетне фінансування закладів освіти на основі показника вартості навчання одного учня (студента);
- індивідуальна оплата навчання за рахунок власних доходів, грошових коштів юридичних осіб;
- спеціальні кредити для здобуття освіти;
- отримання спонсорських і доброчинних внесків та пожертвувань;
- отримання додаткових доходів від різноманітних послуг неосвітнього характеру.