Визначити особливості системи виховання та освіти в країнах середньовічної Європи. Дати характеристику системи рицарського виховання.
Епоха європейського середньовіччя охоплює часовий період V- поч. XVI ст. Від часів Римської імперії вона унаслідувала християнську релігію в її західному різновиді відомому як католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і освіти в цю епоху. В основу релігійної ідеології було покладено розроблену церквою аскетичну доктрину, яка вчила байдуже ставитися до мирських благ i проявляти покірливість земним властям. Людина розглядалася як гріховна істота, яка зобов’язана молитвами i праведним життям викупити первородний гріх. Церква категорично заперечувала майже всю спадщину античної культури, крім латинської мови. Латинська мова стала мовою тогочасної європейської освіченості. Цією мовою велося богослужіння в католицькій церкві, вона ж була i мовою науки. Нею були написані основні твори церковної літератури, зокрема богослужбові книги. Латинська мова, мертва i незрозуміла для учнів, стала на довгий час мовою навчання у середньовічній школі. В епоху, що розглядається, у Західній Європі склалися такі основні типи виховання й освіти: церковне, рицарське, бюргерське та практичне. Окремим було виховання жінок.
Церковне виховання – основний тип середньовічного виховання. Воно здійснювалося у християнських родинах i головним чином в церковних школах, які тоді були найпоширенішими. У церковних школах проповідувався аскетичний спосіб життя і практикувалися суворі покарання, оскільки вони, як стверджувалося, сприяють спасінню душі, виганяють диявольське начало з людини, полегшуючи цим шлях до спокутування гріхів. Церковні школи, які призначались тільки для хлопчиків, ділилися на кілька різновидів: монастирські, соборні (або кафедральні) та парафіяльні. Монастирські школи, які відкривалися при монастирях, були внутрішніми i зовнішніми: у перших навчалися хлопчики, яких батьки віддавали в монахи i які жили в монастирях; зовнішні школи відвідували хлопчики мирян. При єпископських резиденціях відкривалися соборні або кафедральні школи (при кафедрі єпископа). Вони також ділилися на внутрішні і зовнішні. Найбільш поширеними були парафіяльні школи. Ці школи виникали при парафіяльних церквах, утримувалися священнослужителями і призначалися для навчання дітей парафіян. У всіх церковних школах вчителями були духовні особи. Освіта мала строго теологічний характер. Всю істину шукали у святому письмі і вивчали “на зубок“ лише канонічні (дозволені церквою) підручники й інші священні книги. Навчання будувалося переважно на запам’ятовуванні текстів із священного письма i коментарів до них. У зв’язку з цим у школах панував катехізичний спосіб оволодіння знаннями, коли навчальний матеріал подавався у вигляді запитань і готових відповідей до них.59 У парафiяльних школах, де група учнів складала, як правило, 3-10 хлопчиків віком 7-15 р., навчали читати, писати, рахувати, а також церковного співу. Читати вчилися буквоскладальним методом. Він ґрунтувався на механічному запам’ятовуванні, оскільки матеріалом для читання служили релігійні книги, написані латинською мовою i їх зміст був недоступний дітям. Після опанування читанням вивчали письмо, техніка якого була такою ж складною. Дітей навчали також найпростішому рахунку в межах додавання, віднімання та множення. Діленням займалися дуже рідко через складність дії. Найважливішим було заучування молитов та релігійних мелодій. Певних термінів і розкладу занять у парафіяльних школах не було. У середньовічній школі в цілому типовою була iндивiдуально-групова форма навчання. Спочатку вчитель читав матеріал для сприймання (латинською мовою звичайно), а учні всі разом повторювали його вголос з метою вивчити почуте напам’ять. Там, де учні володіли письмом, вони ще й записували урок на навощеній дощечці. Потім кожний учень викликався до дошки i повинен був повторювати вивчене без будь-яких затримок. У зовнішніх монастирських та зовнішніх соборних школах навчання було подібним до освіти, яку давали парафіяльні школи. Зміст освіти у внутрішніх школах був дещо ширшим. Тут вивчалися додатково ще “сім вільних мистецтв“ – повне зведення середньовічних наук. У VI ст. це зведення було розділене на два цикли: “тривіум“ – граматика, риторика і діалектика; “квадривіум“ – арифметика, геометрія, астрономія і музика. Найчастіше обмежувались лише “тривiумом“, а в більш великих школах вивчали i “квадривiум“. Вершиною навчання вважалося богослов’я. Цим i вичерпувався весь зміст середньовічної освіти.
Лицарське виховання одержували діти світських феодалів. Його метою було виробити у майбутніх лицарів (“панів землі i селян“) кріпосницьку мораль, навчити вести себе у “вищому товаристві“ i дати вiйськово-фiзичну підготовку через часті озброєні сутички між феодалами. Середньовічне лицарство ставилося з презирством до всіх видів праці, включаючи i розумову. Навіть елементарна грамотність аж до XII ст. не вважалася обов’язковою. Тому багато представників лицарського стану (графів, герцогів) у період раннього середньовіччя були неграмотними. Сини феодалів виховувалися в дусі “семи лицарських чеснот“, куди входили: уміння їздити верхи, плавання, володіння списом, мечем i щитом, фехтування, полювання, гра в шахи та вміння складати вірші й грати на музичних інструментах. До 7 років діти виховувалися у сім’ї. А всі згадані вище чесноти старший син феодала здобував при дворі сюзерена (вищестоящого феодала), куди його віддавали у 7-річному віці. Що стосується молодших синів феодала, то вони залишалися вдома i тут вправлялися в лицарських чеснотах.
Система практичноговиховання охоплювала основну масу бідного населення, яке, як уже відомо, не отримувало будь-якої організованої освіти у школах. Сюди входили передусім селяни, а також – дрібні ремісники. Їх діти виховувалися батьками в повсякденній працi на городі, в полі, у майстерні. Навчання праці, що було безпосередньою метою такого виховання, i сама праця здійснювались одночасно. Про елементарну розумову освіту дітей у даному випадку говорити не доводиться.
Міське (або бюргерське) виховання з’явилося у зв’язку з ростом міст i розвитком торгівлі у X-XI ст. та появою нового соціального стану – горожан (бюргерів). Для задоволення потреб в освіті міського населення виник новий тип навчальних закладів – міські школи. Ці школи були двох різновидів. Ремісники відкривали свої цехові школи, а купці свої гільдійські школи. Поступово вони були перетворені на початкові магістратські школи, які утримувались коштом мiського самоврядування – магістрату. У цих школах вперше почали навчати дiтей рідною мовою та звертати увагу на повідомлення корисних знань. У системі міського виховання загальноосвітня підготовка поєднувалась з професiйно-прикладною. Виховання й освіта жінок в епоху середньовіччя також мали становий характер. Дівчата знатного походження виховувались у сім’ях під наглядом матері i спеціальних виховательок, а також у пансіонах при жіночих монастирях. Дівчат вчили читати, писати, а в пансiонах вони вивчали ще й латинську мову, знайомились з біблією, привчалися до благородних манер. Виховання дівчат, які належали до непривілейованих станів, обмежувалось набуттям навичок вести господарство, навчанням рукоділлю та релігійним настановам.
Педагогічна думка в епоху середньовіччя була також пронизаною духом релігійної ідеології. ЇЇ у певній мірі представляли думки про релiгiйно- моральне виховання, що знаходили своє вираження у богословській та філософській літературі. У XII-XIII ст. почали з’являтися окремі керівництва по вихованню дітей вищої феодальної знаті. Одним з найбільш відомих таких творів є твір Вiнцента із Бове (1190-1264) (наставник дітей французького короля) “Про настанови синам правителів i благородних людей“. Цей твір складали переважно великі уривки про виховання з різних джерел. Він вважав пріоритетним моральне виховання та закликав звертати увагу на природні якості дітей (незлобивість, щирість, слабкість волі, вередливість, необгрунтований страх) та врахувати їх у вихованні. Закликав педагогів діяти методами переконання та примусу, наголошува на взаємозв’язку між інтелектуальним та моральним вихованням. Типовим прикладом твору, написаного у схоластичному дусі, може служити “Дидаскаліон“ Гуго Сен-Вікторського (1096-1141), в якому говорить про богоугодну освіту. Він пише, що логіка, математика, фізика “також вчать61 істині”, проте безсилі досягти християнської істини. Рекомендував перш за все вивчати сутнісні знання. . Схоластика опиралася на аристотелізм та християнське богослів’я. Велика роль у становленні схоластики як нової ідеології виховання та освіти відіграв Фома Аквінський (1225-1274) (засновник філософії томізму). Він спробував об’єднати світські знання і християнську віру навколо постулатів релігії. Твори Ф.Аквінського – головне джерело при вивченні богослів’я в школі. П’єр Абеляр (1079-1142) – намагався поєднати віру та розум, наголошува на необхідності досягати високого суспільного становища за допомогою знань. Знання, на його думку, результат самостійної роботи. Цікаві погляди іспанського філософа XIII ст. Раймонда Луллія (1235- 1316), які відповідають ідеології створення централізованої держави. Луллій вважав, що починати навчання потрібно на рідній мові, з дитинства привчати дитину до праці, прививати навички тієї чи іншої професії. В цілому, рівень розвитку освіти невисокий, про що свідчить і відсутність грунтовних педагогічних творів. Схоластика і її вплив на зміст і методику навчання. Схоластика – середньовічна філософія, представники якої ставили своїм завданням представити у вигляді наукоподібної системи релігійне вчення i обґрунтувати його посиланнями на авторитет батьків церкви та на священне письмо. Вона зародилася у XI ст. і систематизувалася у науку у XII-XIII ст. Поштовхом до її виникнення стало поширення у цей час єресей, коли релігійні постулати, які раніше сприймалися на віру, почали ставитись під сумнів і їм вимагали пояснення. У цьому зв’язку з’явилися теорії номіналізму і реалізму. Представники першої теорії стверджували, що загальні поняття не існують окремо, а є лише назвами, абстракціями людського розуму. Реалісти, навпаки, твердили, що загальні поняття виникли раніше від речей. Найбільш відомою у середні віки є схоластична система Фоми Аквінського. Позитивними сторонами схоластики було те, що вона оживила на деякий час релігійно-філософську думку, познайомила Європу з багатьма працями древньогрецьких і арабських мислителів (передусім Платона і Арістотеля). Схоластика також розвивала формально-логiчне мислення, тренувала розум. У XV-XVI ст. схоластика зжила себе, виродившись у формалізовану шкільну мудрість, що знаходилася в гострій суперечності з вимогами життя і представляла безплідні розмірковування. Середньовікова школа була повністю відірваною від життя. Схоластичне навчання вело до начотництва i догматизму. Зі схоластикою пов’язаний пануючий у тодішніх школах катехізичний спосіб навчання (у формі запитань i відповідей). Це приводило до заучування учнями напам’ять готових визначень i до відмови від самостійного мислення. У цілому схоластика стала перепоною поступальному розвитку науки, освіти й школи.
Розвиток університетської освіти в епоху середньовіччя. У XII ст.62 виникають нові освітні заклади – університети. У перекладі з латинської ця назва означає корпорація. Так називали об’єднання викладачів між собою та викладачів зі студентами. Ініціаторами заснування університетів виступали, як правило, вчені, які були незадоволені тим, що церковні школи ігнорували нові знання, оскільки вони не відповідали догматам віри. Серед перших були засновані університети в Болоньї (1158 р., Італія), Оксфорді (1168 р., Англія), Кембриджі (1209 р., Англiя), Парижі (1253 р., Франція), Празі (1348 р., Чехія), Кракові (1364 р., Польща) та iн. На 1500-й р. у Європі нараховувалося уже 65 університетів. Перші університети мали своє самоврядування i користувались певною автономією по відношенню до церкви, феодалів i міських магістратів. Учні називались студентами, що з латинської означає старанно вчитися. Вони об’єднувались у провінції і нації. Викладачі об’єднувались в особливі організації факультети – здатність викладати той чи інший навчальний предмет. Викладачі вибирали голову факультету – декана. Ректором називали голову університету, якого також вибирали. Шляхом виборів призначались й інші посадові особи. Але з моменту виникнення університетів церква, користуючись монополією на навчання, постаралась підкорити їх собі. Для цього давала університетам різні привілеї та матеріальні допомоги, наводнювала їх своїми викладачами i навіть засновувала свої університети (наприклад, так було з Паризьким університетом). Поступово церква добилася своєї мети, а богословський факультет стає найголовнішим. Середньовічні університети мали звичайно 4 факультети: артистичний (або факультет мистецтв), богословський, юридичний та медичний. Артистичний факультет (термін навчання на ньому – 6-7 років) був підготовчим i виконував роль середньої школи. Тут вивчали традиційні “сім вільних мистецтв“. Хто закінчував цей факультет, отримував ступінь “магістра мистецтв“, а також право вступати на інші три головні факультети. Термін навчання на основних факультетах тривав 5-6 років. Особи, які закінчували повний курс навчання (11-13 років), здобували вище звання “доктора наук“. Основними видами занять в університетах були лекції, коли професор читав по книзі текст i коментував його, та диспути. Останні були характерні для середньовічних університетів. Вони організовувались на основі тез, які наперед повідомлялись учням і потім обговорювались. Диспути проходили гаряче i тривали інколи по 10-12 годин з невеликою перервою на обід. Крім цього всього учні виконували ще й письмові вправи – писали трактати. Слід відзначити, що в середньовічних університетах навчання було схоластичним. Вчені-богослови прагнули примирити науку i релігію. Диспути, що тут організовувались, часто являли собою набір словесних суперечок i хитросплетінь схоластичної вченості, були відірваними від життєвих потреб.
8. Визначити особливості виховання і освіти доби Реформації. Проаналізувати єзуїтське виховання. Реформація – соціально-політичний рух у багатьох країнах Європи в XVI ст. Вона пов’язується передусім з боротьбою проти католицької церкви. Представники реформації: Ян Гус (Чехія), Мартін Лютер і Томас Мюнцер (Німеччина), Кальвін (Швейцарія). Реформація відобразилась і на розвитку освіти та виховання підростаючого покоління. У Німеччині у XV-XVI ст. під впливом реформації гуманістична педагогіка набрала вираженого філологічного характеру. Гуманісти виступали за досконале вивчення латинської, грецької i навіть древньоєврейської мов з тим, щоб краще вміти, як вони вважали, розкривати фальсифікації біблії i античної літератури, що їх робили тодішні батьки церкви. Концентрація уваги на вивченні мов, які прийнято називати класичними, привела до виникнення так званої класичної освіти. Початок класичній освіті поклала відкрита у Німеччині в 1528 р. знаменита гімназія Штурма, де впродовж 10 років вивчали тільки латинську i грецьку мови. Згодом класичні гімназії стали типовими навчальними закладами у всій Європі.
Реформація поклала початок новій різновидності християнства – протестантизму. Протестантизм – загальна назва ряду течій у християнській релігії. Протестантизм заперечував верховність влади папи римського, відпущення гріхів за плату (торгівлю індульгенціями). Протестанти виступали за спрощення церковних обрядів, за визнання священного письма єдиним джерелом віри. Протестантизм ввів богослужіння рідною мовою, оскільки люди повинні розуміти священне письмо. Багато протестантських общин, що боролися проти католицької церкви (наприклад, анабаптисти в Середній Європі, таборити в Чехії та iн.), організовували свої школи. Вони давали обов’язкову початкову освіту для всіх дітей членів своєї общини, навчання велося рідною мовою.
Єзуїтське виховання
Боротьба проти католицизму породила не тільки реформацію, але й контрреформацію – реакцію офіційної церкви на події. Орден єзуїтів (засновник І. Лойола – колишній іспанський офіцер), який існував для захисту католицької церкви, обрав своїм знаряддям сповідь, проповідь i школу. Єзуїти створили цілу систему свого виховання, яке спрямоване на підготовку активних поборників католицької церкви. Вони не пропагували широкої освіти для народу, тому всі свої зусилля кинули на відкриття19 недоступних простим людям середніх і вищих єзуїтських шкіл, призначених для дітей феодальної знаті. Єзуїтські школи поділялись на колегіуми з 7-річним терміном навчання, які за освітою наближались до гімназій, і семінарії, які прирівнювались до університетів і мали 6-річний термін навчання. Ці заклади були інтернатного типу і, як правило, розміщувались у просторих спорудах з добрим обладнанням, де дотримувались відмінної чистоти і порядку. Режим дня і навчальний рік були побудовані з умілим чергуванням занять і відпочинку (часті свята, тривалі перерви). Велика увага приділялась фізичному розвитку вихованців через впровадження гімнастики, ігор. Все це приваблювало сюди дітей з багатих аристократичних сімей. Єзуїтами була розроблена методика навчання, коли майже весь навчальний матеріал засвоювався під час шкільних занять. Щоденно проводилось повторення матеріалу, вивченого перед цим. У кінці тижня повторювали матеріал за тиждень, у кінці місяця – за місяць, у кінці року – за рік. Від учителів вимагалось уміння ясно викладати, поступово переходити від легкого до важкого. Кожне заняття вчителя, кожне його слово регламентувались шкільними статутами. Випускники єзуїтських колегіумів та семінарій добре володіли логікою і красномовством, умінням підкорити оточуючих своєму впливу. Серед вихованців викликався дух суперництва (у тому числі і в навчанні). Для цього було розроблено систему заохочень (занесення на почесну дошку, особливі місця у класі, золоті крапки проти прізвищ учнів тощо) і покарань (ковпак з ослячими вухами, прізвиська, особливі лавки сорому тощо). Допускались і тілесні покарання. Єзуїтська система виховання готувала переконаних пропагандистів католицизму, які нетерпимо ставились до інаковіруючих. З метою повного підпорядкування вихованців церкві над ними встановлювався постійний зовні непомітний нагляд, серед учнів розвивався взаємний шпіонаж, лестощі і догідливість у ставленні до старших. Учень, що завинив, звільнявся від покарання, якщо доносив про такі ж вчинки когось із своїх товаришів. Діти в цих закладах просочувалися єзуїтською мораллю i ставали слухняними знаряддями в руках єзуїтiв. Вони були позбавлені власної волі, свободи думки, їм були чужі такі моральні поняття як гуманізм, чесність, патріотизм. У боротьбі з ворогами церкви єзуїти вважали придатними будь-які засоби, вони не зупинялись ні перед чим. Єзуїтське виховання відіграло реакційну роль у розвитку національних культур i релігій у багатьох країнах, серед яких можна назвати i Україну. Єзуїтські школи існують i зараз у багатьох країнах Латинської Америки, Іспанії, США та iн. Звичайно вони не походять на своїх середньовічних прототипів. У них відбулася уніфікація навчальних планів i програм та пристосування до нових умов.