Становлення концептуальних ідей, завдань і методів диференціальної психології
З моменту появи самого терміна “диференціальна психологія” (нім. differentielle Psychologie), уведеного В. Штерном (1911), суперечки про підлеглість цієї галузі психології іншим, “важливішим” галузям або визнання за нею права на самостійність не утихають і нині. Навіть серед найбільш видних диференціальних психологів немає єдиної думки. Так, Анна Анастазі, продовжуючи намічену засновником напряму В. Штерном лінію на інтеграцію знань про людські відмінності, заявляє, проте, що розглядає диференціальну психологію скоріше як спробу інтерпретувати поведінку, а не як самостійну галузь психології, як диференціальну орієнтацію будь-якого психологічного дослідження: “Головна мета диференціальної психології, також як і психології взагалі – зрозуміти поведінку. Диференціальна психологія підходить до цієї проблеми через порівняльний аналіз поведінки у змінних умовах...” [1, с. 490].
Проте, як ми побачимо надалі, всім ходом свого розвитку – від суто описового, “колекційного” підходу до аналітичного і розуміючого, від статистичних таблиць і наборів коефіцієнтів кореляцій до вивчення природи індивідуальності, від інтерпретації феноменології до пошуку механізмів формування людських відмінностей – диференціальна психологія довела своє право на місце в списку інших людинознавчих дисциплін як самостійний розділ [6].
В. Штерн підкреслював інтеграційний характер створюваної ним науки, відзначаючи, що вона ввібрала в себе найбільш передові ідеї в галузі вивчення людської індивідуальності. Вище ми зазначали, що серед попередників диференціальної психології особливо виділялися характерологія, етологія (що розумілася як дослідження моральної і етичної поведінки), індивідуальна психологія (Біне, Креппелін та ін.), і спеціальна (або типологічна) психологія Г. Хейманса й І. Вірсми. Жоден з цих напрямів не претендував на роль інтегратора знань про індивідуальність, хоча ідея, що називається, витала в повітрі.
У своїй основоположній статті французькі психологи Біне та Анрі, представляючи індивідуальну психологію, писали: “Ми відкриваємо тепер нову тему, складну і ще недостатньо вивчену”. Для розвитку теми автори намічали дві мети – аналіз природи і варіативності індивідуальних відмінностей у психологічних процесах, а також виявлення внутрішніх співвідношень між ментальними процесами, визначення на цій основі найбільш базових функцій і створення класифікації рис. Створювана Банзеном (1867)характерологія, яка спиралася на антропологічні дослідження І. Канта, мала конкретнішу спрямованість. Вона повинна була вивчати відмінності в темпераменті (який розумівся як прояв формальних ознак почуттів і волі), в здібностях і етиці (характері як такому) [5].
В. Штерну вдалося зібрати ці та інші тогочасні уявлення про відмінності між людьми в цілісну концепцію, яку він спочатку позначив як “психологія індивідуальних відмінностей” (1900), а потім, додавши тематику групових відмінностей і типологічного підходу, що розроблявся характерологією, – як “диференціальна психологія” (1911, 1921). Відповідно до двох головних цілей – людинознавства (або психогностики) і людинометрії (або психотехніки) – ядром майбутньої науки повинні були стати дослідження інтелекту і здібностей, характеру і темпераменту, типів пам’яті, уваги, мислення тощо, а також порівняльний аналіз психології геніїв і невдах, психічно хворих і надобдарованих, вивчення расових та інших ознак [12]. При цьому автор концепції особливо відзначав, що всеосяжність, яка властива диференціальній психології, також як і загальній, абсолютно іншого роду. І полягає вона в тому, що диференціально-психологічному дослідженню підлягають – перш за все і в основному (!) – формальні характеристики індивідуальності, що відрізняються найбільшою стійкістю серед аналізованих варіацій поведінки. До речі, категорія психічної варіативності (найімовірніше “успадкована” Штерном від еволюційної теорії за допомогою наукових досліджень сера Гальтона) також стає наріжним каменем нового вчення.
Надалі серед прихильників диференціально-психологічного дослідження індивідуальності – які, до речі, далеко не завжди при цьому зараховують себе до теорії-прародительки – виникли різні інтерпретації предмета, цілей і завдань своїх занять. Але ряд основних положень практично ніколи не бралися під сумнів. А.В. Лібін виділяє такі основні блоки, які складають фундамент науки про відмінності між людьми [5].
1. Універсальність варіативності поведінки. Варіативність серед особин – універсальний феномен. Як відзначав В. Штерн, “варіабельність, внутрішньо- і міжіндивідуальна, є істотною рисою людської поведінки, а також поведінки всіх живих організмів” [12, с. 26].
2. Співвідношення загального і особливого. У відмінностях виявляється дія найбільш загального закону людської поведінки, і, з іншого боку, “конкретний прояв будь-якого загального закону психології завжди включає ... чинник індивідуальності” [5, с. 36].
3. Детермінація поведінки. Зіставляючи спостережувані відмінності в поведінці з іншими відомими супутніми феноменами, “можливо виявити відносний внесок різних чинників у розвиток поведінки” [1, с. 580].
4. Стійкість прояву ознак. Віднесені до категорії диференціально-психологічних формальні характеристики індивідуальності наділені рядом ознак (про що свідчать роботи багатьох авторів) – стійкістю проявів, кросситуативністю, стабільністю в часі, в чому виявляється їх відмінність від змінних, змістовно-зумовлених характеристик.
5. Вимірюваність феномену. Індивідуальні відмінності за визначенням пов’язані з вимірюванням і кваліфікацією.
Відповідно до цього (далеко не повного) переліку основних положень формулюються завдання диференціальної психології, серед яких найважливішими з часів Ф. Гальтона, А. Біне і В. Штерна залишаються:
· вивчення різних джерел варіабельності серед вимірюваних ознак;
· дослідження співвідношень між вимірюваними характеристиками;
· аналіз групового розподілу ознак.
Розглядаючи специфіку галузей (підрозділів) диференціальної психології, можна сказати, що акценти розставляються таким чином (за номерами пунктів):
1) галузь індивідуальних відмінностей;
2) галузь типологічних відмінностей;
3) галузь групових відмінностей.