Властивості нервової системи за І.П. Павловим

І.П. Павлов у своїх дослідах на собаках виділив такі властивості нервових процесів, як сила, рухливість, рівновага. Ці якості забезпечують пристосування особини до змін середовища. Всього ж, комбінуючи ці властивості, можна теоретично скласти 24 типи нервової системи (при цьому тип розуміється як узагальнена картина поведінки) [29]. 4 з них можуть бути поставлені у відповідність типам темпераменту, давно відомим у медицині (сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік), проте І.П. Павлов особливо підкреслював, що закономірності, виявлені завдяки експериментам на тваринах, не можуть бути прямо перенесені на поведінку людини.

Проблема індивідуально-психологічних відмінностей між людьми завжди розглядалася у радянській психології як одна з фундаментальних.

Найрозвиненіша вітчизняна школа диференціальної психофізіології була заснована Б.М. Тепловим і В.Д. Небилициним. У 1956 р. під керівництвом
Б.М. Теплова була організована спеціальна лабораторія з вивчення типологічних особливостей вищої нервової діяльності людини, що стало віхою нового, третього етапу у вивченні біологічних основ індивідуально-психологічних відмінностей. Пізніше дана лабораторія “розділилася” на ряд самостійних наукових колективів, які вивчали різні теоретичні та прикладні аспекти природних основ індивідуально-психологічних відмінностей.

У результаті численних досліджень було показано, що властивості нервової системи виступають як найважливіші детермінанти індивідуального стилю діяльності (Е.А. Климов [15]), пам’яті (Е.А. Голубєва [10]), темпераменту (В.В. Белоус [6]; К.М. Гуревич [11]), професійної придатності (Гуревич К.М. [11]) тощо.

1. Необхідно вивчати властивості, а не типи. Якщо І.П. Павлов дотримувався синтетичного (типологічного підходу), то Б.М. Теплов уважав, що спочатку потрібно виділити окремі властивості НС, а вже потім вивчати їх можливі поєднання.

2. Необхідно здійснювати кількісний аналіз, а не опис окремих випадків. Цей принцип орієнтує на чітке дотримання природничонаукової, об’єктивної парадигми дослідження.

3. Необхідно використовувати лабораторний експеримент, а не опис повсякденних проявів властивостей нервової системи.

4. Необхідно вивчати тільки мимовільні реакції організму. Тобто елементи прижиттєвої регуляції повинні бути зведені до мінімуму.

5. Не можна використовувати оцінний підхід до індивідуальних відмінностей в психофізіологічних характеристиках (тобто не буває властивостей гарних і поганих, кожна з них може виявитися корисною для якої-небудь діяльності).

Б.М. Теплов і В.Д. Небилицин всього виділили по чотири властивості, що відносяться до процесів збудження і гальмування, разом – вісім.

1. Сила (витривалість) нервової системи до збудження – це здатність витримувати тривале збудження або таке, що часто повторюється. Експериментальний прийом, який використовувався для вивчення сили, – багаторазове повторення через короткі інтервали умовного рефлексу з підкріпленням. З силою корелює опірність до гальмуючої дії сторонніх подразників, особливості концентрації, величина абсолютних порогів зору і слуху (чутливість). Сила нервової системи до гальмування – це здатність витримувати часто повторювану дію гальмівного подразника, що необхідно для створення диференціювань – здатності розрізнення, яку І.П. Павлов називав “славою великих півкуль”. Отже, сила свідчить про працездатність і витривалість нервової системи.

2. Динамічність – швидкість утворення умовних реакцій.

3. Рухливість нервових процесів – переробка знаків подразників, швидкість зміни збудження гальмуванням і гальмування збудженням. Цявластивість є основою научуваності.

4. Лабільність – швидкість виникнення і припинення нервових процесів.

Для валідизації цих властивостей необхідно було виділити властивості активованості мозку, які носили б узагальнений, а не парціальний характер, і таким чином могли б розглядатися як кореляти ВНС (властивостей центральної нервової системи). За допомогою ЕЕГ було виділено чотири інтеграційні властивості, які, мабуть, можуть бути поставлені у відповідність ВНС: загальна потужність активованості (сила), просторово-часова синхронізація і когерентність ЕЕГ-процесів, швидкість досягнення мінімальної межі активованості і швидкість досягнення максимальної межі активованості, що свідчить про лабільність мозку в цілому. Мабуть, ці властивості можуть пояснити індивідуальні відмінності у всіх значущих ділянок психіки: особливості темпераменту, характеру, когнітивні стилі, швидкість інтелектуальних та інших процесів можуть бути пов’язані з цими характеристиками.

Вивчаючи силу і динамічність нервової системи, В.Д. Небилицин відзначив виразні зв’язки між ВНС і психологічними проявами – так, наприклад, люди із слабкою нервовою системою легше справляються з монотонною роботою, а в екстремальних ситуаціях краще проявляють себе люди, що володіють силою і динамічністю [25].

Головним підсумком тепловсько-небилицинського етапу виявився подальший розвиток концепції основних властивостей нервової системи, запропонованої І.П. Павловим. Так, виявлені спочатку три “унітарні властивості” нервової системи (сила, врівноваженість і рухливість, за Павловим) поступово були “розщеплені” та перетворені на складне “древо” властивостей з 15-мірною структурою: 10 первинних і 5 вторинних властивостей – сила, лабільність, рухливість, динамічність, сконцентрованість за збудженням і відповідно за гальмуванням і врівноваженість за кожною з указаних первинних властивостей (врівноваженість за силою, врівноваженість за лабільністю і т. д.) [36].

Новий, сучасний етап розвитку диференціальної психофізіології почав зароджуватися в надрах тепловсько-небилицинського напряму на початку 1970-х років.

Бурхливий розвиток системних уявлень у психофізіології, пов’язаний з роботами П.К. Анохіна і його учнів [1], не міг не відобразитися на вченні про властивості нервової системи. Анохін пише: “Перехід на системну методологію, який дозволив вирішити проблему парціальності, знаменує собою початок сучасного етапу диференціальної психофізіології. На цьому новому етапі було ясно, що причина парціальності полягає не в методичних недоробках або неточних способах оцінки результатів, як передбачалося раніше, а в недосконалості самої умовно-рефлекторної концепції дослідження властивостей нервової системи. Традиційні властивості – це, по суті, різні сторони заключної функції класичного рефлексу, або “рефлекторної дуги”. Оскільки умовний рефлекс строго приурочується до певних мозкових структур, то, врешті-решт, повинно бути виявлено, що і властивості, які виводяться з властивостей “дуги”, повинні бути приурочені до локальних мозкових структур, що, власне, і було виявлено в конкретних дослідженнях. Згідно з системною концепцією П.К. Анохіна, до властивостей нервової систе­ми (загальних, унітарних, глобальних) можуть бути віднесені тільки такі характеристики нервової діяльності, в яких відображається особливість цілісної загальномозкової інтеграції нервових процесів” [35].

“Можна очікувати, що системний підхід дозволить значно повніше розкрити нейрофізіологічний зміст такого поняття, як “працездатність”, або “витривалість”, нервової системи (тобто “сила” нервової системи в її початковому, унітарному значенні), а також понять, які виражають й інші властивості нервової системи, наприклад динамічності, рухливості. Сила нервової системи, мабуть, може бути виражена через стійкість інтеграції нервових процесів, динамічність – через швидкість формування нової інтеграції, (тобто нової функціональної системи), рухливість – через швидкість зміни однієї інтеграції іншою” [35].

Таким чином, два підходи до вивчення індивідуальних відмінностей між людьми – диференціально-психологічний і диференціально-психофізіологіч-ний – довгий час розвивалися практично незалежно один від одного. І лише за останні 20 років у лабораторії психології і психофізіології індивідуальності імені В.Д. Небилицина Інституту психології АН СРСР була поставлена конкретна задача їх зближення шляхом розробки такої концептуальної моделі, яка об’єднала б в органічно цілісний внутрішньо стійкий “зміст” особистості та зовні спостережувані, біологічно зумовлені особливості “поведінки” людини.

У найзагальнішому вигляді співвідношення біологічних особливостей людини і формальних властивостей її психіки може бути представлено таким чином: біологічні особливості – елементи більш низької системи, що включаються в систему більш високого порядку, а саме систему формальних властивостей психіки людини.

На відміну від формальних змістовні властивості психіки виступають через смислові психологічні структури, конкретні мотиви, знання, стосунки, цілі і т. д. і являють собою такі властивості, ознаки і риси індивідуальної психіки, які формуються в результаті взаємодії людини з предметним світом, її соціальним середовищем. Вивчення індивідуальних варіацій змістовних характеристик психіки виходить за рамки диференціальної психофізіології і є предметом диференціальної психології.

У лабораторії В.М. Русалова сформувалися два можливі підходи до зближення диференціальної психофізіології і диференціальної психології. Перший був пов’язаний з вибором в якості об’єктів для “взаємопроникнення” таких характеристик, які вважалися традиційними в диференціальній психології – особливості темпераменту, характеру, інтелекту, когнітивні стилі. Інший же підхід був спрямований на проведення досліджень психофізіологічних основ індивідуальних відмінностей у раніше практично не вивченій довільній сфері психіки людини на моделі антиципації як однієї з форм випереджаючого відображення людиною зовнішнього світу.

Вже перші результати зіставлення деяких диференціально-психологічних і диференціально-психофізіологічних характеристик, як указує В.М. Русалов, дали позитивні результати. Так, багато інтелектуальних і темпераментальних характеристик виявилися досить тісно пов’язаними з інтегральними характеристиками біоелектричної активності мозку людини. Наприклад, швидкість психічних процесів, що відіграє важливу роль в загальному рівні інтелекту, виявилася позитивно пов’язаною з рівнем просторово-часової синхронізації ЕЕГ-процесів (або загальномозковою лабільністю); рухливість психічних процесів (пластичність), що входить, як відомо, в структуру креативності, виявилася позитивно пов’язаною з варіабельністю викликаних потенціалів (або “стохастичністю нейронних сіток мозку”); характеристики розумової і психомоторної витривалості, що визначають загальну працездатність людини, виявилися негативно пов’язаними із загальною “потужністю” активованості (за показниками енергії повільних ритмів ЕЕГ) [35, с. 6].

Був виявлений і ряд інтегральних електрофізіологічних характеристик (що також відносяться до загальних властивостей нервової системи), які лежать в основі динаміки довільних дій і відображають різні індивідуальні особливості антиципації [35].

Переважна більшість робіт вітчизняних дослідників, присвячених проблемі індивідуально-психологічних відмінностей, була виконана в рамках єдиної методології, яка інтегрувала уявлення про основні рівні організації індивідуальності. Як теоретична основа в цих дослідженнях виступала концепція властивостей нервової системи, розроблена І.П. Павловим і піддана аналізу рядом авторів, як у нашій країні, так і за кордоном (Русалов, 1979; Mangan, 1982; Strelau, 1983).

Аналізуючи підходи до вивчення індивідуальних відмінностей у вітчизняній психології, І.В. Боєв і С.В. Золотарьов указують, що, “спрощуючи до деякої міри особливості різних теоретичних схем, можна виділити, принаймні, три основні класи підходів до дослідження індивідуально-психологічних відмінностей. Перший клас виходить з моделей мозку (нервової системи). Підхід Б.М. Теплова і В.Д. Небилицина належить головним чином до цього першого класу. Другий клас виходить з моделей поведінки (до нього можуть бути віднесені дослідження П.В. Симонова, а також виконані останніми роками дослідження В.М. Русалова). Нарешті, третій клас відноситься до моделей людини. До даного класу належать дослідження В.С. Мерліна. Безумовно, ці три класи підходів до дослідження індивідуально-психологічних відмінностей тісно взаємодіють, проте диференціація цих трьох класів підходів є обґрунтованою для кращого розуміння сутності досліджень, що проводяться різними групами вчених і школами у вітчизняній психології індивідуальних відмінностей” [7, с. 14].

Ґрунтуючись на ідеях Небилицина й Анохіна, В.М. Русалов запропонував концепцію трирівневої структури властивостей нервової системи. На додаток до рівнів, запропонованих В.Д. Небилициним (рівень нейронів і рівень комплексів структур мозку), В.М. Русалов увів третій рівень – властивостей цілого мозку, що відображають функціональні параметри інтеграції нервових процесів у цілому мозку. Він відзначав, що третій рівень є найважливішим для аналізу фізіологічних основ індивідуальних відмінностей у формально-динамічних параметрах поведінки (включаючи особливості темпераменту і загальних здібностей).

Подібно Б.М. Теплову і В.Д. Небилицину, В.С. Мерлін розглядав темперамент як структуру, що відноситься до формально-динамічного аспекту індивідуальної поведінки, відносно незалежному від його змістовного аспекту. Проте на відміну від представників школи Теплова–Небилицина
В.С. Мерлін зосередив увагу не на окремих вимірюваннях темпераменту, а на цілих комплексах його властивостей. Порівнюючи свою концепцію з ідіографічним підходом до дослідження особистості, Мерлін [21] визначав цю концепцію як “інтегральну теорію індивідуальності”, підкреслюючи таким чином, що поняття індивідуальності інтегрує в собі всю сукупність властивостей людини [7, с. 15].

Ґрунтуючись на принципах системного аналізу, В.С. Мерлін розрізняв наступні рівні у структурі індивідуальності:

· біохімічний;

· соматичний;

· нейродинамічний (властивості нервової системи);

· психодинамічний (темперамент);

· властивості особистості;

· соціальні ролі.

Структура цих рівнів і взаємовідношення між ними склали головний предмет досліджень В.С. Мєрліна та його колег, що дозволяє віднести підхід Мєрліна до класу концепцій індивідуальності, що базуються на моделі людини [7, с. 17].

Оскільки загальні властивості нервової системи утворюють стійку основу людської поведінки, природно, досліджувалося питання про їх успадкованість [30]. Дослідження на близнятах показали, що внутрішньопарна схожість показників ЕЕГ у них надзвичайно висока, причому це стосується і дітей, і літніх близнят. Проте було також виявлено існування стійких в онтогенезі ВНС (динамічності й сили), щодо спадкової природи яких надійних даних поки не отримано. Таким чином, можна зробити висновок про стійкість ВНС, але не можна пояснити природу їх походження. Отже, біологічне, визначаючи поведінку людини і її індивідуальні варіації, не завжди виявляється успадкованим.

• ⇐ Назад
• 20
• 21
• 22
• 23
• 24
• 25
• 262728
• 29
• 30
• 31
• 32
• 33
• 34
• 35
• Далее ⇒