Місце характеру в структурі індивідуальності
Характер –індивідуальне поєднання стійких психічних особливостей людини, що зумовлюють типовий для даного суб’єкта спосіб поведінки в певних життєвих умовах і обставинах [1; 6; 8; 9; 22]. Характером називають звичайно своєрідність складу психічної діяльності, що виявляється в особливостях соціальної поведінки особистості, і в першу чергу – у ставленні до професії, людей, самого себе.
Піонером в дослідженнях характеру вважається Теофраст. У XVIII столітті в Європі також проводилися численні дослідження типології характеру, а Дж. Ст. Мілль навіть запропонував виділити як особливу науку етологію (тому що з часів Теофраста характер називали етос). Якщо мати на увазі, що етика – це наука про добро і зло, то ми вже одержуємо вказівку на те значення, яке із самого початку вкладалося в обговорюване поняття – характер розкриває і обмежує міру особистої відповідальності людини, він визначає ті вчинки, якими людина може управляти (на відміну від темпераментальних проявів, змінити які людина практично не може) [8; 10]. До теперішнього часу поняття “характер” визнано дискусійним. Деякі психологічні течії взагалі відмовляють цьому поняттю у праві на існування, а з більшості зарубіжних довідкових видань і досліджень воно просто було виключено. Чому це відбулося? По-перше, спостерігається тенденція ототожнювати характер з особистістю в цілому, на думку багатьох психологів, більш вивченою, яка включає в себе й прояви характеру. По-друге, характер за феноменологією багато хто відносить до галузі етики, і тим самим включення його в систему психології визнається незаконним. По-третє, висловлюються сумніви у можливості вивчення характеру як самостійного явища взагалі. Нагадаємо, що англійське character означає “особистість”, “персонаж” [8; 10].
Г. Оллпорт, один з творців его-психології, дещо тавтологічно, але виразно писав: характер – це особистість оцінена, а особистість – характер неоцінюваний. Тобто при безоцінному ставленні до людини її характер концентрує в собі те, що вона може контролювати, змінювати і розвивати. Дійсно, характер формується протягом життя людини і, у загальних рисах складаючись до підліткового віку, змінюється під впливом виховання і самовиховання. Таким чином, характер, на відміну від темпераменту, може підлягати етичній оцінці.
У вітчизняній психології завжди підкреслювалося, що “хребет характеру” складає воля – стійкість у діях, принциповість, взаємовідношення інтелекту і особистості, наявність життєвих цілей. За кордоном, також відзначаючи елемент характеру, який пов’язаний з самоконтролем і саморегуляцією, як синонім іноді вживають поняття “Сила Я”, “Сила Над-Я”. Сучасний психіатр П. Волков для розмежування понять “особистість” і “характер” використовує наступну аналогію. “Річка – це характер, а особистість – плавець у ній. У нього є три можливості. Він може плисти проти течії, і тоді залишається на місці, витрачаючи масу зусиль. Плавець може сліпо віддатися перебігу річки і розбитися об каміння, потрапити у водоверть. І, нарешті, він може, пливучи за течією, за допомогою доброї техніки плавання управляти траєкторією свого руху. Це порівняння пояснює ті відносини, в які особа може поставити себе до характеру. Очевидно, що третій варіант – найкращий, але він вимагає знань і роботи над собою” [4, с. 14].
Якщо не завжди можливо визначити вододіл між проявами характеру і особистості, то ще складніше розділити характер і темперамент [8].
В Кречмер, син відомого психіатра Е. Кречмера, користувався наступними дефініціями. Темперамент – це вроджена особливість протікання психофізіологічних процесів (їх темп, інертність, напруження, здатність до переключення і т. п.). Характер же – це стійка особливість ставлення людини до світу, оточуючих людей і себе [4].
А.Г. Ковальов і В.Н. Мясищев підходи до досліджень індивідуальності розділили на чотири групи [8]:
1) характер і темперамент ототожнюються;
2) між ними встановлюються відносини антагоністів;
3) темперамент є елементом характеру;
4) темперамент визнається основною природою характеру.
Остання позиція найбільш близька дослідженням, здійснюваним в рамках вітчизняної науки (зокрема, спеціальної теорії індивідуальності). Тут стверджується, що темперамент і характер зумовлюють один одного. Темперамент не односторонньо визначає характер; життєві враження, виховання і навчання на природній основі темпераменту – властивостях нервової системи і генетичних програмах – сплітають свої узори. Але, на відміну від темпераменту, який наділений стійкістю, тотальністю і описує формальні (незалежні від змісту діяльності) особливості поведінки, характер виявляється не у всьому і не завжди.
Можна виділити два способи позиціонування характеру серед інших психологічних категорій. Перший шлях, якому віддається перевага у вітчизняній психології, не обриваючи його зв’язків з темпераментом, наближає характер до змістовних і духовно-світоглядних якостей індивідуальності. Другий шлях окреслює ризик психічного нездоров’я і навіть указує напрям найвірогіднішого розвитку патології. Таким чином, характер може містити у собі вказівку як на “вершини”, так і на “глибини” розвитку індивідуальності.
Якщо темперамент може не визначати змістовної сторони відносин особистості (хоча останнім часом і це теж ставиться під сумнів), то характер саме їх і відображає – переваги, значущі відносини і навіть тенденції психічного нездоров’я. Так, Б.Г. Ананьєв вважав, що кожна риса вдачі (характеру) є певним істотним відношенням особистості до навколишнього світу, серед якого можуть бути названі такі об’єкти, як:
1) природа, суспільство і суспільні ідеї (ідеологія);
2) праця як спосіб існування людини;
3) інші люди, суспільний зв’язок з якими властивий даному індивіду;
4) власна діяльність і особистість людини [1].