Контури загальної теорії стилю
Так чи інакше, прихильники певної лінії досліджень стверджували своє бачення, спираючись на початкові теоретичні конструкти, породжені основоположниками даного напряму. Вчені, об’єднані однією початковою гіпотезою про природу стилю, стали розуміти один одного набагато краще, ніж прихильників іншої методологічної позиції, і часто просто ігнорувати інші підходи до дослідження “своєї частини” проблеми стилю. Про це ж переконливо свідчить, наприклад, відсутність посилань на праці, присвячені вивченню когнітивного стилю в статтях, що розглядають стилі керівництва або стилі психологічного подолання (сорing styles). Разом з тим, за півстолітній період вивчення проблеми стилю в психології стала очевидною необхідність якщо не перегляду вихідних гіпотез про природу і механізми стилеутворення, то, принаймні, уточнення використовуваних понять і пошуку передумов для побудови інтерпретаційних моделей, скоректованих із урахуванням накопичених даних. З цією метою буде цікаво вказати на основні універсальні ознаки стилю як комплексної системи, що розвивається [13, с. 173–174].
Дія загального механізму, що зумовлює прояв стильових характеристик у будь-якому акті “суб’єкт–об’єктної” і “суб’єкт-суб’єктної” взаємодії, виражається через визначення стильової єдності як універсальної ознаки стилю. Ця ознака характеризує не тільки кінцевий результат поведінки або діяльності, але і весь процес у цілому: надання переваги стимулу, об’єкту і типу ситуації, засобів і способів досягнення мети, “форми” результату. Інваріантність є наступною характеристикою стилю, що описує типи конкретних взаємодій, і припускає, що на всіх рівнях системи інтеграл системоутворюючих компонентів повинен бути представлений єдиним результатом. Принцип інваріантності в тому або іншому вигляді присутній у багатьох теоретичних і експериментальних гіпотезах, наприклад, у положенні про інструментальну єдність особистості [16], згідно з яким у структурі індивідуальності виділяються механізми, що відповідають за реалізацію внутрішніх потенцій людини в зовнішніх взаємодіях з іншими людьми і предметним світом [13, с. 174].
Існує ще одна галузь перетину даних підходів, коли стиль пояснюється через поняття надання переваги. Ця тема має у психології особливе звучання. Метафорично механізм переваги можна описати як “сходження променя внутрішнього життя з тим, що випромінює з себе зовнішній світ”. Швидше за все, така позиція і є якась золота середина в дискусії про те, що є переважаючим у детермінації стилю – вроджене чи набуте, суб’єктивне чи об’єктивне, формальне чи змістовне.
Переплетення індивідуальних властивостей змістовного плану з динамічними (формоутворюючими) тенденціями зайвий раз свідчить про статус надання переваги способам взаємодії з середовищем як умов, які полегшують або утруднюють формування певних відносин людини зі світом. Можливо також, що використання структурно-функціонального аналізу для цілей психологічного дослідження природи стилю дозволить розкрити механізми, що зумовлюють своєрідність стильової сфери людини як із боку її індивідуально-типологічних особливостей, так і з боку об’єктивної, середовищної детермінації. При цьому структурні компоненти, що включають стійкі ознаки індивідуальності, виявляються чинником, що обмежує число ступенів свободи при формуванні різних функціональних систем. Звичайно, важливо не тільки констатувати недиз’юнктивність, невіддільність формальних і змістовних, структурних і функціональних аспектів психіки, але і досліджувати специфіку співвідношення між різними підсистемами індивідуальності, використовуючи, наприклад, поняття “вторинного носія”.
Об’єднання на концептуальній і емпіричній основі аналізу загальнопсихологічних закономірностей з вивченням специфіки індивідуальних проявів уявляється можливим виходом з тієї безвиході, в якій опиняються дослідники, що намагаються проаналізувати природу стильових проявів, виходячи “з них самих” [13, с. 175].