У різних галузях діяльності

(Д. Хочевар, за Лук А.Н. Теоретические основы выявления творческих способностей. – М.: ИНИОН, 1979)

Ці дані і лягли в основу припущення, що креативну поведінку можна розташувати в просторі двох факторів. Перший фактор містить образотворче мистецтво, науку, інженерію, бізнес, відео- і фотодизайн. Другий фактор включає музику, літературу і дизайн одягу.

Двофакторна модель креативної поведінки перевірялася в безлічі досліджень. Виявлено, що фактори не є ортогональними: r = 0,41.

В одному з досліджень на вибірці 590 чоловік перевірялася модель, запропонована К. Тейлором: він виділив 8 ділянок прояву креативності. Використовувався опитувальник ASAS (“Artistic and Scientific activities survey”). Він призначений для виявлення відмінностей між новачками й професіоналами і покликаний охопити різноманітні сфери прояву творчої активності: 1) мистецтво, 2) музику, 3) театр, 4) науку й інженерію,
5) літературу, 6) бізнес, 7) дизайн одягу, 8) відео- і фотодизайн. Результати, отримані за допомогою ASAS, корелюють з показниками тестів креативності за Торрансом. Шкали вважаються консистентними (α Кронбаха від 0,8 до 0,68), загальна узгодженість – 0,69 [46].

У результаті емпіричного дослідження знов виявлено два фактори креативної поведінки. До першого увійшли образотворче мистецтво, відео- і фотодизайн, музика, література, дизайн одягу, театр. У другий фактор об’єдналися наука, інженерія і бізнес. Причому кореляція між факторами дорівнювала 0,32.

Отже, існує чітке розділення особистісних проявів творчої поведінки в мистецтві і науці. Крім того, діяльність бізнесмена більш схожа з діяльністю вченого (за своїми творчими проявами), потім з діяльністю художника, артиста, літератора і т. д.

Не менш важливий і інший висновок: особистісні прояви креативності розповсюджуються на багато галузей людської активності. Як правило, творча продуктивність в одній основній для особистості галузі супроводжується продуктивністю в інших ділянках.

Головне ж у тому, що вчені і бізнесмени в середньому краще контролюють свою поведінку і менш емоційні та чутливі, ніж діячі мистецтва.

Зупинимося і зробимо деякі висновки.

Можна розглянути наведені вище результати досліджень з погляду відносин рівня інтелекту і креативності у конкретної особистості.

У тому випадку, коли високий інтелект поєднується з високим рівнем креативності, творча людина найчастіше добре адаптована до середовища, активна, емоційно урівноважена, незалежна тощо. Навпаки, при поєднанні креативності з невисоким інтелектом людина найчастіше невротична, тривожна, погано адаптована до вимог соціального оточення. Поєднання інтелекту та креативності привертає до вибору різних сфер соціальної активності.

Принаймні, помітно, що різні дослідники, приписуючи абсолютно протилежні риси творчим особам, мають справу з різними типами людей (за класифікацією Когана і Воллаха) і переносять висновки, справедливі для одного типу, на всю сукупність творчих людей минулого, сьогодення і майбутнього.

Чи є творчі люди з високим рівнем інтелекту настільки урівноваженими, адаптивними і такими, що самореалізовуються, як це здається деяким дослідникам?

Можливо, боротьба двох однаково сильних начал: свідомого (інтелектуального, рефлексії) і несвідомого (творчого) – переноситься з екзопсихічного плану в ендопсихічний (інакше – інтрапсихічний).

Творчість кінцева в часі. Результати десятків досліджень, присвячених аналізу біографій учених, композиторів, письменників, художників свідчать про те, що пік творчої активності людини припадає на період з 30 до 42–45 років [10, с. 178–179].

Особливу увагу проблемі життя творчої людини приділив у своїй книзі “Повернена молодість” великий російський письменник М. Зощенко. Скористаємося результатами його праці в подальшому викладі [11].

М. Зощенко ділить всіх творців на дві категорії:

1) що прожили недовге, але емоційно насичене життя і померлих до 45 років;

2) “довгожителів”.

Він наводить обширний список представників першої категорії людей, що закінчили життя в квітучому віці: Моцарт (36), Шуберт (31), Шопен (39), Мендельсон (37), Візі (37), Рафаель (37), Ватто (37), Ван Гог (37), Корреджіо (39), Едгар По (40), Пушкін (37), Гоголь (42), Бєлінський (37), Добролюбов (27), Байрон (37), Рембо (37), Лермонтов (26), Надсон (24), Маяковський (37), Грибоєдов (34), Єсенін (30), Гаршин (34), Джек Лондон (40), Блок (40), Мопассан (43), Чехов (43), Мусоргський (42), Скрябін (43), Ван-Дейк (42), Бодлер (45) і так далі.

Воістину: “Затримаймось на цифрі 37”, – як співав В. Висоцький, життя якого зупинилося на другій фатальній даті – 42 роки, як і життя А. Миронова, Дж. Дассена, А. Богатирьова й інших.

Майже всі перераховані композитори, письменники, поети, художники – належать до “емоційного типу”, можливо, за винятком російських критиків – Добролюбова і Бєлінського. Зощенко ставить однозначний діагноз: їх передчасна смерть наступила від невмілого поводження з собою. Він пише: “Навіть смерть від епідемічного захворювання (Моцарта, Рафаеля й ін.) не доводить її випадковості. Здоровий, нормальний організм чинив би стійкий опір для того, щоб отримати перемогу над хворобою” [11].

Зощенко розбирає ряд випадків загибелі і самогубств поетів і приходить до висновку, що в кожному випадку мав місце наслідок перевтоми від творчого процесу, неврастенія і важке життя. Зокрема, він указує, що Олександр Пушкін за останні 1,5 року свого життя зробив 3 виклики на дуелі: “настрій шукав об’єкт”. На думку Зощенко, здоров’я поета з 1833 року змінилося дуже різко, поет був украй стомлений і сам шукав смерті. Трагедія постійної творчої активності – головна причина смерті Маяковського. За його власними словами, в кінці життя голова його постійно працювала, посилилася розбитість, з’явилися головні болі і т. д.

Творчість кінцева в часі. Життя багатьох творців продовжується і після того, як творче джерело вичерпується. І Зощенко наводить ще один “мартиролог”, список “мерців за життя”, зрозуміло – творчих мерців. Глінка, Шуман, Фонвізін, Деві, Лібіх, Буало, Томас Мур, Вордсворт, Кольрідж, проживши довго, перестали творити ще в молодих роках. Творчий період, як правило, завершується тривалим занепадом сил і депресією. Це стосується як поетів, так і вчених. Великий хімік Лібіх до 30 років відчував повний занепад сил, а в 40 років закінчив роботу, як і Деві (жив до 53 років, творчу активність закінчив у 33 роки). Аналогічно: поет Кольдрідж у 30 років залишив поезію по хворобі, Вордсворт закінчив творчу діяльність до 40 років і так далі. Депресія в 37 років уразила Глінку, Фонвізіна, Леоніда Андреєва [10, с. 180].

Цикли творчої активності мають глибоку психофізіологічну причину. І.Я. Перна, проаналізувавши біографії декількох сотень вчених, прийшов до висновку, що пік творчої активності, визначений за датами публікацій найважливіших праць, звершень, відкрит­тів і винаходів, доводиться на 39 років. Після цієї дати йде або повільний, або дуже швидкий, “обвальний”, спад творчої активності.

Чи можливе поєднання довгого життя і творчого довголіття? На думку Зощенка, і з ним важко не погодитися, ті люди, у яких творча активність поєднується з високим рівнем інтелекту, рефлексії і саморегуляції, живуть довго і продуктивно тому, що їх життя підпорядковане ними ж створеному строгому розпорядку. Рецепт творчого довголіття – точність, порядок і організація. Для того, щоб максимально продовжити творчу активність (нерегламентовану за своєю природою), потрібно максимально регламентувати життєдіяльність [10, с. 180].

Інший автор, польський літературознавець Я. Парандовський [19] приходить до аналогічного висновку, аналізуючи життя творчих людей. Хоча творчість ґрунтується на натхненні й веде до безперервної (до виснаження) роботи (Лейбніц не вставав з-за столу по декілька діб, Ньютон і Ландау забували обідати і т. д.), але з роками приходять регулярність та дисципліна занять, і творчість перетворюється на працю. Проте ніхто з творців з регулярної діяльності не починає. Можливо, парадокс ранньої смерті багатьох творців і полягає у відсутності психологічних передумов для саморегуляції. З роками творчі і життєві сили вичерпуються, і для їх відновлення та збереження потрібні зовнішні (регламент) і внутрішні (саморегуляція) зусилля.

Наводиться, услід за Зощенком, список творчих довгожителів (у дужках – кількість прожитих років): Кант (81), Толстой (82), Галілей (79), Гоббс (92), Шеллінг (80), Піфагор (76), Сенека (70), Гете (82), Ньютон (84), Фарадей (77), Пастер (74), Гарвей (80), Дарвін (73), Спенсер (85), Смайлс (90), Платон (81), Сен-Сімон (80), Едісон (82). Неважко відмітити, що в списку переважають великі філософи, учені-теоретики і творці експериментальних наукових шкіл, а також письменники-інтелектуали з філософським складом розуму [10, с. 180–181].

Думка, а точніше – високий інтелект, продовжує життя. Якщо життя не перериває війна або концтабір.

Емпірична психологія також не залишилася у стороні від цієї проблеми. Продуктивність наукової творчості стала предметом дослідження не так давно. На думку багатьох авторів, початок наукометричного підходу до проблеми вікової динаміки творчості пов’язаний з роботами Г. Лемана [40].

У монографії “Вік і досягнення” (1953) він опублікував результати аналізу сотень біографій не тільки політиків, письменників, поетів і художників, але й математиків, хіміків, філософів та інших учених.

Динаміка досягнень представників точних і природничих наук така:

1) підйом від 20 до 30 років;

2) пік продуктивності в 30–35 років;

3) спад до 45 років (50% від первинної продуктивності);

4) до 60 років втрата творчих здібностей.

Якісне зниження продуктивності передує кількісному спаду. І чим цінніший внесок творчої особистості, тим вища вірогідність, що творчий пік припав на молодий вік. Висновки Лемана про значущість внеску особистості в культуру базувалися на підрахунку кількості рядків, присвячених їм в енциклопедіях і словниках [40]. Пізніше Е. Клег аналізував словник-довідник “Американці в науці” й прийшов до висновку, що спад творчої продуктивності у найбільш видатних учених починає спостерігатися не раніше 60 років.

Серед російських учених вперше (задовго до робіт Лемана) до проблеми вікової динаміки творчості звернувся І.Я. Перна. У 1925 ро­ці він опублікував роботу “Ритми життя і творчості”. За даними Перна, пік творчого розвитку припадає на 35–40 років, саме в цей час визначний учений публікує зазвичай свою першу працю (середній вік – 39 років). Найраніше пік творчих досягнень спостерігається у математиків (25–30 років), потім йдуть фізики-теоретики і хіміки (25–35 років), потім – представники інших природничих наук і фізики-експериментатори (35–40 років), пізніше за всіх пік творчості спостерігається у гуманітаріїв і філософів. За піком іде неминучий спад, хоча при цьому чергуються зльоти і падіння продуктивності [10, с. 181].

Одне з останніх досліджень вікової динаміки творчої продуктивності вчених провели Л.А. Рудкевич і Є.Ф. Рибалко [26]. Вони ґрунтувалися на аналізі біографій і творчих досягнень учених. Було виділено дві групи: у групу А увійшли 372 найзнаменитіших, на думку авторів дослідження, учених і діячів мистецтва; у групу В – 419 відомих, але не таких знаменитих представників “творчих професій”.

вік у десятиліттях

Н – гуманітарії;

S – учені;

А – діячі мистецтв

Мал. 11.5. Співвідношення (%) загальної продуктивності творчих людей залежно від сфери діяльності і віку (за J. Botwinick. Cognitive process in maturity and old age. – N.Y.: Springer, 1967)

У групі А спад творчої активності спостерігався рідко, а в групі В він спостерігався у всіх професійних групах (особливо – в групі представників точних наук). Представники групи А довше вчаться, ніж представники групи В, але й період найвищої творчої продуктивності у них значно довший.
І разом з тим найбільш видатні люди раніше починають творчу діяльність, ніж менш видатні.

Багато авторів уважає, що існують два типи творчої продуктивності протягом життя: перший доводиться на 25–40 років (залежно від сфери діяльності), а другий спостерігається в кінці четвертого десятиліття життя з подальшим спадом після 65 років.

У найбільш видатних діячів науки і мистецтва не спостерігається і встановлений у багатьох дослідженнях типовий спад творчої активності перед смертю.

Творчу продуктивність проявляють до глибокої старості люди, що зберегли вільнодумство, незалежність поглядів, тобто якості, властиві юності. Крім того, творчі особистості зберігають високу критичність відносно своїх праць. У структурі їх здібностей оптимально поєднуються здібність до творчості з рефлективним інтелектом.

Підведемо підсумки. Особливості взаємодії свідомості і несвідомого, а в наших термінах – суб’єкта свідомої діяльності і несвідомого творчого суб’єкта – визначають типологію творчих особистостей і особливості їх життєвого шляху.

Домінування креативності над рефлективним інтелектом може привести до творчого спаду і скорочення тривалості життя. Час дорожчий за гроші, оскільки його дається людині в обріз.

Портрет генія

У буденній свідомості неминуче присутній образ дивакуватого професора або наділеного містичним даром творіння художника. Здається, що образ таємничого генія не включає ніяких рис, властивих “простим смертним”. Багато психологічних теорій також випробували на собі тиск цих життєвих стереотипів, оскільки навіть вельми солідна професійна підготовка не є імунітетом від “зараження стереотипами”. Та все ж ...

Хоча психологами неодноразово висловлювалася думка, що “велич лідерів є лише у меншій мірі наслідок їх видатної особистості, але в набагато більшому ступені вона визначається тим, що вони знаходяться у потрібному місці в потрібний час” (Simonton, 1984), сьогодні ніхто не візьметься заперечувати наявність певної сукупності індивідуальних властивостей, що відрізняють в цілому когорту геніїв від решти людей. Правда, продовжуючи тільки що процитовану фразу Д. Сімонтона, можна сказати, що уміння “знаходитися в потрібний час у потрібному місці” є логічним завершенням прагнення творчої особистості знайти відповідне для реалізації своїх задумів середовище і конкретну ситуацію [15, с. 353].

Серед різноманіття характеристик, що описують творчу особистість, можна виділити сім базових векторів, що визначають властиву креативним суб’єктам незвичність світосприймання і поведінки:

· незалежність поглядів і неконформність думок;

· прагнення вийти за рамки, “порушити межі”, оригінальність і нестандартність;

· стійкість до невизначених ситуацій;

· конструктивна активність у предметній діяльності;

· сила Я, пов’язана з можливістю автономного функціонування і стійкістю до тиску соціального оточення;

· відкритість до всього нового і незвичайного;

· чутливість до краси в широкому сенсі слова.

Практично у всіх найбільш відомих теоріях особистості вказується на зв’язок креативності з тими або іншими особливостями. Відрізняються фундаментальністю в зв’язку з цим дослідження такої риси, як психотицизм – конструкта, що позначає нестандартність поведінки в загальному сенсі слова (Eysenck, 1996). Автором концепції Гансом Айзенком був виявлений дивовижний ефект – негативний зв’язок, що зазвичай виявляється, між показниками сили Я і психотицизмом (Р) трансформувалася в позитивну кореляцію в групі креативів. Пояснення цього парадоксу, виявленого в багатьох дослідженнях, полягає в тому, що у креативних осіб дві несумісні, як правило, риси утворюють незвичайну комбінацію [15, с. 353–354].

В іншому дослідженні схожому аналізу піддавався нейротицизм (McKenzie, 1988). Була виявлена негативна кореляція між нейротицизмом (N) і контролем Супер-его, а також позитивна кореляція між нейротицизмом й академічною успішністю в групі з високим рівнем Супер-его і негативна кореляція між цими ж показниками в групі з низьким рівнем Супер-его. Іншими словами, так само, як чинник N потребує високого рівня сили Я для збереження балансу, що утримує від патологічних аспектів впливу нейротицизму, також і виражений чинник Р вимагає високого рівня розвитку сили Я для збереження балансу властивостей і запобігання патологічним проявам психотицизму (Eysenck, 1996) [15, с. 354].

• ⇐ Назад
• 91
• 92
• 93
• 94
• 95
• 96
• 979899
• 100
• 101
• 102
• 103
• 104
• 105
• 106
• Далее ⇒