Раси, нації, етноси у світлі крос-культурних досліджень
План
Крос-культурна психологія.
Визначення культури.
Предмет диференціальної крос-культурної психології.
Мета й переваги крос-культурних досліджень.
Виокремлення крос-культурних змінних.
Загальнокультурна та культуроспецифічна системи координат: еміка й етика.
Крос-культурні дослідження навчання і пізнання.
Методи крос-культурних досліджень: комунікація з випробовуваними.
Крос-культурна психологічна оцінка.
Культурно вільні тести.
Культурні відмінності.
Культурний детермінізм.
Культуроспецифічні розлади.
Культур-шок.
Крос-культурна психологія
Визначення культури
Перед тим, як говорити про культуру, необхідно визначити, що таке власне “культура”. І вже тут починаються труднощі, здавалося б, непереборні. Якщо ми звернемося до спеціальних книг і статей за визначеннями поняття “культура”, то знайдемо більше сотні дефініцій. На якій із них зупинитися?
Філософський словник подає таку статтю: “Культура (лат. cultus – виховання, освіта, розвиток) – сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які виражають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини і втілюються в результатах продуктивної діяльності. У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо). Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності (культура виробництва, культура праці, культура мови; правова, моральна, естетична культура, культура побуту тощо). Джерелом культури є суспільна праця, здатна практично й духовно перетворювати дійсність і саму людину.
Людство являє собою універсальний суб’єкт культури, а в конкретно-історичних обставинах суб’єктами культур, творчості виступають окремі людські спільності та їхні асоціації – племена, народи, нації, багатонаціональні утворення, що виробляють, розвивають і збагачують всю сукупність практичних і духовних умов свого існування. Історичний розвиток культури визначається сукупністю об’єктивних закономірностей. Вони розкривають рушійні сили суспільного прогресу, поступальний характер всесвітньої історії, взаємозв’язок матеріальної і духовної культури, підкреслюючи визначальне значення способу виробництва в розвитку духовного життя суспільства, взаємозв’язок соціально-класових, національних, расових, етнічних, географічних та інших особливостей і факторів у його поступальному русі.
Культура поділяється на історичні типи відповідно до суспільно-економічних формацій (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична).
В іншій класифікації йдеться про етнічні (наприклад, культура слов’ян), регіональні (наприклад, культура Середземномор’я) або континентальні (культура Європи, Азії, Африки) культурні утворення і спільності” [16,
с. 320–321].
Академік М.В. Попович у ґрунтовній праці “Нарис історії культури України” зазначає: “Певну ясність у розуміння поняття “культура” внесла Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО 1982 року. Вона прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань” [11, с. 3].
Далі автор зауважує, що прийняти таке розуміння культури спонукає не тільки авторитет ЮНЕСКО. Книги та лекційні курси з історії культури являють собою по суті історію окремих мистецтв, літератури, освіти тощо. Але у загальному слововжитку термін “культура” означає щось значно більше, ніж сукупність предметів культури чи видів діяльності з їх виробництва. Ми розрізняємо живопис і культуру живопису, тобто культуру творення предметів живопису та культуру їх сприйняття, розуміння, вживання у повсякденному житті. Ми розрізняємо побут і культуру побуту. Ми розрізняємо музику як сукупність творів різних жанрів і музичну культуру цього суспільства, тобто здатність творити і сприймати музику.
Але для того, щоб засвоїти і навчитися створювати певний комплекс явищ культури, треба мати не тільки систему умінь і навичок, а й систему цінностей. На жаль, ми не тільки погано знаємо все те, що було створено нашим народом впродовж його історії. Ми часто не розуміємо, що саме ці культурні набутки означали для людей в ті минулі часи і, отже, як їх нам читати і сприймати сьогодні [11, с. 3].
Проте такий підхід має свої труднощі у визначенні будь-якої етнічної чи національної культури, на що звертає увагу М.В. Попович: “Поставимо, наприклад, таке запитання: чи належить творчість Бетховена до сучасної української національної культури? Відповідь залежить від того, як ми розуміємо вираз “національна культура”.З одного боку, неможливо уявити не лише українського професійного музиканта, а й просто культурну людину, в пам’яті якої час від часу не звучали б музичні фрази з творів великого німецького композитора. Проте чи дає це підстави змішувати в кожній культурі своє і запозичене? Можна сформулювати характеристики власне української музичної культури і віднести до національної традиції тільки ті твори, яким ці характеристики властиві” [11, с. 3–4].
Але в такому разі можна навести каверзніший приклад: чи належить до української культури Біблія?
Заперечуючи належність Біблії до нашої національної культури, ми ризикуємо вилучити з неї всі ікони і храми, всю систему свят і обрядів, без яких немислима культура побуту нашого народу впродовж віків. Звичайно, народна свідомість прийняла християнство з його віровченням і обрядовістю далеко не повністю відповідно до канонічної книжно-церковної норми. Та неможливо відокремити в культурному фонді нації “власне українське” від “набутого християнського”.
І, нарешті, ще одна складність, мабуть, найбільш серйозна: що вважати нацією? З якого часу можна говорити про українців як націю, а, отже, який період і який культурний комплекс належать до української національної культурної традиції?
Одразу слід відкинути відповідь, що здається найпростішою: спиратися на українську мову як необхідну ознаку української культури. По-перше, не вся культура втілюється в мові, По-друге, навіть такі сфери культури, як література, далеко не завжди опираються на національну мову. Нарешті, мова змінюється, і було б помилкою вилучати з історії української культури якийсь період тільки тому, що мова тих наших предків відрізнялася від сучасної.
Якби перш, ніж говорити про українську національну культуру, необхідно було знайти загальновизнану дефініцію нації, мета обговорення цієї проблеми була б безнадійною. Мабуть, і тут слід пошукати компроміси.
Аналогія, яка здається в цьому випадку корисною і доцільною, – це аналогія між етносом (народом, нацією) та популяцією.
Усе живе в природі поділяється на види, останні підрозділяються на популяції – групи особин певного виду, що живе на певній території. “Популяція”, якою є етнос (нація, народність), має із тваринною популяцією спільне тільки те, що групи людей розподілені на різні в культурному відношенні спільноти, які проживають на певних територіях. Ця різність, відносна відокремленість і територіальна прив’язаність соціально-культурних груп забезпечує інформаційну багатоманітність у суспільстві. Етнічна єдність нерідко усвідомлюється як “кровна”, біологічна спорідненість, але насправді є спорідненістю за культурою, а не за кров’ю. Людство культурно дискретне, як біологічно дискретний вид у світі живого. І кожен етнос є “кузнею культурної еволюції” завдяки цій дискретності людського світу. Новації в культурі відбуваються в рамках певного етносу, перебігають по етнічному культурному полю, взаємодіючи з іншими галузями цієї культури. Так відбувається і загальнолюдський культурний прогрес, бо етноси культурно не закриті один для одного, культурне “схрещування” відбувається безперервно, якщо відносини між етносами не складаються особливо нещасливо.
Національна чи етнічна організація є однією зі структур, що нагромаджують досвід і передають його новим поколінням. Як класифікувати етнічні спільноти, як відділити нації європейського типу від інших видів етнічної спільності – це проблема антропології, соціології та філософії історії. Для історії культури достатньо констатувати, що певна спільність – може, не така згуртована, може, надто крихка, але спільність – існувала, в її рамках жила культура [11, с. 4–5].
Проблеми впливу культури на психіку й особливості світосприймання різних народів, серед інших, досліджує етнопсихологія – міждисциплінарна галузь знання, яка вивчає і розробляє:
· особливості психіки людей різних народів і культур;
· проблеми національного характеру;
· проблеми національних особливостей світосприймання;
· проблеми національних особливостей взаємин;
· закономірності формування і функції національної самосвідомості, етнічних стереотипів;
· закономірності формування співтовариств тощо [13, с. 787].
Оскільки властивості національної культури і властивості індивідів, що складають етнос (етнічну спільність), не тотожні, між культурологічними і психологічними дослідженнями етнопсихології завжди є певні розбіжності. Абстрактні, необґрунтовані висновки про психологічні особливості народів здатні образити національні почуття. Тут гостра проблема – надійність тестів та експериментальних процедур, які використовуються для дослідження етнічних спільнот.
Розробка етнопсихології, особливо її соціально-психологічних аспектів, має важливе значення для інтернаціонального виховання. В етнопсихології особлива увага приділяється вивченню психологічних причин етнічних конфліктів, знаходженню ефективних шляхів їх вирішення, а також виявленню витоків зростання національної самосвідомості, її розвитку в різних соціальних і національних середовищах [13, c. 788].
Немає єдності і в психологічних поглядах на культуру і її вплив на особистість. В західній психології донедавна найбільш поширеним були різні варіанти психоаналітичного підходу. Культура,за Фрейдом, – вся сума досягнень та інституцій, що відрізняють наше життя від життя тваринних предків і служить цілям захисту від природи і врегулювання взаємин.
Ґрунтується на двох началах: на оволодінні силами природи і на обмеженні людських потягів. Є і ще одна її підстава: примушення до праці.
Психологічний ареал культури – засоби примушення і способи, покликані примирити людей з культурою і винагородити їх принесені жертви.
Фрейдом розрізняються три ступені культури, характерні розвитком сексуального інстинкту й сексуальної моралі:
1) ступінь, на якому задоволення сексуального почуття не переслідує мети розмноження;
2) ступінь, на якому все, що не служить меті розмноження, пригнічене;
3) ступінь, на якому тільки законне розмноження допускається як сексуальна мета (ступінь, що відповідав сучасній Фрейду культурі) [13,
с. 249–250].
Як і у разі багатьох складних понять, що тривалий час вивчаються психологами, таких як особистість, інтелект і патологічна поведінка, жодне визначення “культури” не є загальноприйнятим.
У сучасній західній крос-культурній психології спостерігається поширення когнітивного та соціально-біхевіористичного підходів до культури.
Так, сучасні американські психологи Кребер і Клакхон висловили припущення про те, що багато визначень містили “експліцитні або імпліцитні патерни поведінки або зразки для поведінки, що передаються за допомогою символів, становлять особливі досягнення груп людей ... (а також) уявлення і пов’язані з ними цінності” [5, с. 337].
Простежується недостатньо обґрунтована, як на наш погляд, тенденція до розрізнення матеріальної і суб’єктивної культури. Перша включає такі створені людиною об’єкти, як будинки і знаряддя праці, а друга охоплює реакцію людей на ці об’єкти у формі цінностей, ролей і атитюдів.
Дуже важливо визначити межі поняття культури, інакше воно може виявитися настільки всеосяжним, що нічого або майже нічого не зможе пояснити.
Оскільки велика частина крос-культурних досліджень має на меті з’ясування понять у тому вигляді, як їх уявляють собі носії культури, що вивчається, вплив когнітивної психології у цій галузі завжди був значним. Більшість робіт була присвячена знанням людей про навколишній їх світ, їх комунікацію, зумовлену цими загальними знаннями, і передачу цих знань наступним поколінням. При такому акценті третє визначення культури, яке належить Гіртцу, схоплює сутність крос-культурних досліджень: “Культура – це патерн значень, які історично передаються, втілені у символах, система успадкованих уявлень, виражених у символічних формах, за допомогою яких люди повідомляють, зберігають і розвивають свої знання про життя і свої атитюди до її різних сторін” [5, с. 337].
У дослідницьких проектах багато психологів використовує різні аспекти всіх трьох визначень. При вивченні етноцентризму, наприклад, той факт, що уявлення мають “додану цінність” (припущення, висловлене Кребером і Клакхоном), слід доповнити поняттям “символічних форм”, сформульованим Гіртцем. Той факт, що символи людей мають цінність, веде до етноцентричного мислення, особливо якщо це стосується таких суб’єктивних елементів, як ідеологія, релігія, мораль або закон. Етноцентризм відноситься до глибокого переконання, що власна культура завжди є найкращою (згідно з власними стандартами цієї культури), а всі інші поступаються їй [5, с. 337].