Феномен українського козацтва: людина на пограниччі між християнським Заходом та мусульманським Сходом.
Козацтво пройшло великий і складний шлях розвитку і самоутвердження. Виникнувши в степах півдня України під назвою «бродників» й «берладників» як явище побутове в результаті боротьби землеробської і кочової цивілізацій, укладів життя, козацтво поступово еволюціонувало до більш високих організаційних форм. Вже в XVI ст. козацтво дедалі більше впливає на всі сфери суспільно – політичного життя. Значним якісним рубежем у розвитку козацтва як суспільного явища стало створення у середині XVI ст. славної Запорізької Січі.
Перші згадки про українське козацтво відносяться до 1489 – 1492 рр. То був час, коли українські землі перебували під важким ярмом чужоземних поневолювачів. Термін “козак” – тюркського походження і запозичений українцями від кочових південних сусідів, татар. Походить слово з пратюркської мови, звідкіля перейшло до татарської і буквально означає людину “самітню, не зв’язану ні з домівкою, ні з сім’єю”, – у широкому розумінні слова – “вільну людину”. Слово “козак” виступає вже у джерелах першої половини XIII ст., насамперед у “Таємній історії монголів” (1240 р.), а в словнику половецької мови “Codex Cumanicus” (1303 р.) термін “козак” перекладають як “страж”. У XIV ст. в Золотій Орді цим терміном – “козох” – позначали легкоозброєну кінноту, на відміну від важко озброєних воїнів в латах – «тільки багатих» – узбеків.
В українській історіографії (дослідження М. Костомарова, М. Котляра, І. Крип’якевича, В. Рички, В. Смолія, В. Степанкова, Д. Яворницького, Н. Яковенко) сформувались уявлення, як про дві визначальні причини утворення козацтва, три основні теорії походження козацтва, так і про чотири головних джерела формування українського козацтва.
Однією з визначальних причин утворення козацтвавважають жорстока нелюдська експлуатація правлячою верхівкою, шляхтою Речі Посполитої українського народу, що змушувала населення сіл і міст шукати порятунку в південно – східних українських степах. Українські народні маси зазнавали з боку шляхетства Польщі також і національно – релігійного гноблення. Розгнуздана магнатсько – шляхетська сваволя супроводжувалася розоренням і постійним винищенням населення України.
Другою визначальною причиноюутворення українського козацтва стала турецько-татарська агресія, що змушувала прикордонне населення згуртовуватись у військові формування. У XVст. Україні почала загрожувати нова страшна небезпека з боку Туреччини та Кримського ханства. Завоювавши у кінці XIV ст. слов’янські землі на Балканах, турки в 1453 р. захопили столицю Візантії Константинополь, в XV ст. підкорили Валахію, місто Кафу в Криму, на початку XVI ст., підкорили Молдавію з Буковиною та Бесарабію. Так утворився
Закріпившись безпосередньо на північному узбережжі Чорного і Азовського морів, султанська Туреччина, використовуючи васальне Кримське ханство як свою базу, прагнула загарбати українські землі і поневолити цей народ. Головний тягар оборони українських земель від турецько-татарської агресії ліг на українські народні маси і особливо на зростаюче козацтво.
Проблема походження козацтва має велике науково - пізнавальне значення, потребує наукових узагальнень і висновків та уникнення схильності лише до описовості.
Дуже поширеною є “уходницька” теорія походження козацтва, якої притримувалися багато істориків: І. Крип’якевич, М. Костомаров, А. Жуковський, О. Субтельний та ін., однак, на наш погляд проблему потрібно розглядати ширше.
Прихильники наведеної точки зору описують події наступним чином. Для експлаутації природних скарбів із пограничних осель вибиралися у степ ватаги т. зв. уходників, які вели лови й рибальство, їздили по сіль. Степовий промисловець мусив бути водночас і войовником. Степові здобичники – вояки дістали ім’я козаків.
Друга точка зору на проблему виникнення козацтва полягає у наголошуванні на тому, що козацтво було суспільно-історичним явищем, яке виникло десь в кінці XV ст. у зв’язку з посиленням закріпачення селян та боротьбою народних мас проти феодалів і була поширеною в радянській історіографії, яка завжди особливий наголос робила на класовій боротьбі та соціальному розшаруванні. Хоча, безумовно, подолавши обмеженість догматичних офіціозних схем, потрібно зазначати, що втеча селян та міської бідноти, яку розоряла торгівельно-лихварська верхівка, у степи на Черкащину і Брацлавщину, була важливим фактором виникнення тут вільного озброєного населення – козаків.
Дуже цікавою в науковому плані є третя теорія,згідно якої козацтво було споконвічним, давньоукраїнським явищем,зв’язаним з постійною боротьбою єдиного демократичного населення Придніпров’я з кочовим тюркським населенням степів.
В зв’язку з цим звернемося до проблеми попередників козацтва, яку глибоко досліджує М. Котляр. За межами Русі існувало волелюбне населення, що захищало Київську державу від ворогів, головним чином від половців. Це були бродники й берладники, знані з вітчизняних літописів, візантійських історичних творів, угорських хронік і папських булл. Починаючи з 40-х рр. XII ст. джерела неодноразово називають войовничу людність Північного Причорномор’я – бродників. Перша згадка про них збереглася в Київському літописі під 1147 р. Одним з відгалужень бродників були берладники, вперше згадка про яких з’являється в Київському літописі під 1158 р. Бродники востаннє згадуються у джерелі під 1254 р. Та це не означає, що вони тоді припинили існування. Назва войовничих людей півдня “козак” з’являється саме тоді, коли з старокиївських джерел зникають згадки про бродників. Між бродниками й козаками існує глибокий генетичний зв’язок. Бродники протягом століть переросли у козаків. Такою є передісторія козацтва.
Першу певну згадку про українських козаків знаходимо в листі великого князя литовського під 1492 р.
Козаками називали людей, які тривалий час займалися уходницькими промислами – мисливством, рибальством – на південному прикордонні. Уходництвом, або козакуванням займалося переважно населення Подніпров’я, міщани, селяни. Водночас природні багатства південних степів приваблювали сюди й жителів Поділля та інших регіонів. Це була перша групалюдей, що прийняла участь у формуванні українського козацтва.
Другим важливим джерелом формування козацтвабула військово-службова верства. Необхідність оборони південного прикордоння від набігів татар потребувала створення при місцевій владі збройних загонів служебників, як правило із фортечних, дрібних бояр. Такі ж загони мали й окремі магнати. Зацікавлені у козацьких промислах старости південних повітів нерідко і самі брали участь в походах проти татар. Серед відомих адміністраторів – Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, Бернард Претвич. Проте старости приховували факти спільних дій з козаками, оскільки це приводило до ускладнення польсько-кримських відносин і тому загрожувало королівською немилістю.
Посилення соціального гніту після Люблінської унії, юридичне оформлення кріпацтва III Литовським статутом 1588 р., національне гноблення викликало масові втечі і покозачення селян та міщан, які селилися на південно-східних землях. Втікачі оголошували себе козаками, намагаючись уникнути залежності від шляхти і розпочати вільне господарювання. Чимало втікачів йшли на Запоріжжя – центр козацьких вольностей. Отже, вільнолюбиві селяни і міщани стали новим, третім джерелом формування українського козацтва.
Про четверте важливе джерелоякісного зростаннякозацтвасвідчить козацький реєстр 1581р. Переважна більшість козацької старшини була вихідцями з шляхти. Такі її представники, як Криштоф Косинський, Григорій Лобода, Самійло Кішка, Тихін Байбуза, Петро Конашевич-Сагайдачний ввійшли у славну когорту ватажків, котрі повели боротьбу за розширення вольностей, свободу України.
Вказаний реєстр чітко показує національний склад тих, хто перебував на державній службі. Це – перш за все українці, а також поляки, татари, білоруси, росіяни, молдавани. Я. Дашкевич так пише про етнічний склад козацтва: “Основна ж маса козацтва була українцями і майже виключно православними”.
Але, якого б походження не був козак, важливо підкреслити наступне. Заснування в Криму хижацького ханства Гіреїв, безупинні набіги татар не допустили, аби життя в Подніпров’ї, Побужжі розвивалось мирно і викликали в цьому краї необхідність населення з войовничим характером. Тут хоч би ким був козак, передусім мусів зробитися воїном.
Перші згадки про організовані бойові дії козацьких загонів пов’язують з іменами енергійних урядових адміністраторів Наддніпрянщини, яких потреби оборони від нападів татар змушують йти на співробітництво з козаками. Започатковує цей героїчний ряд у 1508 р. “руський славний козак і рицар Сенько Полозович”, тобто Семен Полоз, київський городничий, родом з Мстиславщини. У XVI ст. на чолі козацьких загонів виступають черкаський староста в 1514-1535 рр. Остафій Дашкович, знаменитий “стражник на Хортиці” князь Дмитро Вишневецький, Богдан, Михайло та Кирик Ружинські.
У зв’язку з зростанням козацтва походи козаків на татарські і турецькі міста посилились. Козаки вчиняли напади на Очаків, Крим, Молдавію. В 1545 р. чисельне козацьке військо на 32 човнах напало на Очаків.
Видатною фігурою у боротьбі козацтва проти татар і турків став легендарний український князь Дмитро Вишневецький-Байда. З метою захисту від нападів татар та зміцненні свого впливу на Придніпров’ї черкаський і канівський староста Вишневецький збудував за дніпровськими порогами на острові Мала Хортиця, замок (близько 1554-1555 рр.). Цей укріплений замок, який став опорним пунктом боротьби козацтва, вважається початком Запорізької Січі, або її прототипом. У 1557 р. кримський хан з великим військом двічі нападав на Хортицький замок. Змушений його залишити, Вишневецький перейшов на службу до Московської держави. Повернувшись з Москви в Україну, Вишневецький продовжував очолювати походи проти татар і турків. Заповзятливий і талановитий Д. Вишневецький збільшував число козаків, уславився звитяжними подвигами проти кримців і поставив себе щодо польського короля майже в незалежне становище. В Молдавії турки підступно схопили Вишневецького і закатували у Стамбулі. Про смерть і мужність Вишневецького складено багато легенд. Д. Вишневецький ототожнюється з героєм однієї з найпопулярнійших народних пісень – Байдою. Дмитро Вишневецький, який найбільше сприяв розвиткові козацтва на початковому етапі, може вважатися родоначальником українського козацтва.
Кількісне зростання українського козацтва супроводжувалося поселенням певної його частини на постійне проживання в низов’ях Дніпра, за порогами, на островах Хортиця, Томаківка, Базавлук, розташованих у важко-прохідних дніпровських плавнях. У першій половині XVI ст. козацтво все більше зосереджувалося в пониззі Дніпра, створюючи укріплені “засіки”. Так з’явились низові, запорізькі козаки, на відміну від яких козаки, які жили на хуторах, у селах і містах Придніпров’я називалися городовими або волосними. Запорізькі козаки об’єднуються в єдину організацію – Військо Запорізьке з центром у Січі, яка виникла на початку другої половини XVI ст.
При створенні Запорізької Січі козаки використали традиції давньоукраїнських фортифікаційних споруд, в яких важливу роль відігравали засіки. Сукупність цих засік дістала назву Запорізька Січ. Термін “січові козаки” зустрічається у джерелах вперше у 80-х рр. XVI ст. Головним серед укріплень тоді були засіки на острові Томаківка (поблизу теперішнього м. Марганця), на ньому був і козацький кіш – орган правління. У 1590 р. центром Січі був острів Базавлук над Чортомликом.
Гартуючись у походах і боях з загарбниками, запорізьке козацтво наприкінці XVI ст. виробило високе воєнне мистецтво, створило струнку військову організацію. На чолі Запорізької Січі стояв обраний гетьман, а пізніше – кошовий отаман. Основною військовою одиницею був полк, часто по 500 чол. у кожному. Полки поділялись на сотні, а сотні – на десятки(курені). Полками командували полковники, сотнями – сотники, десятками – отамани. Всі командні посади були виборними. Найважливіші питання військово-політичного характеру гетьман виносив на вирішення військової ради. У ній міг брати участь кожний козак.
Соціально-політична організація запорізького козацтва грунтувалась на демократичних принципах: заперечення кріпосницької залежності і станової нерівності, рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної чи національної приналежності, вільна участь в органах управління.
Козацтво поступово створило керівний орган – кіш, який став органом не тільки військової, але й адміністративної та судової влади на Запоріжжі. На чолі коша стояв кошовий отаман.
Запорізьке козацтво було добре озброєне. Головною зброєю козаків були рушниці, шаблі, списи, використовувався також лук і стріли. На Січі були гармати. Козаки були влучними стрільцями, вправними гармашами, добре володіли шаблею. Володіючи мистецтвом наступу, козаки вміли добре оборонятися від переважаючих сил ворога в укріпленому таборі. Французький інженер Г. Боплан, який служив в 30-х рр. XVII ст. у польській армії на Україні, говорить, що 100 козаків, утворивши табір, успішно витримували бій проти 1000 польських жовнірів та ще більшої кількості татар під прикриттям возів, зв’язаних ланцюгами, поставлених у кілька рядів та захищених шанцями. Вправні були козаки і в морському бою. Їх флот складався з великих човнів, що називались чайками, або байдаками і вміщували по 50-70 козаків. Серед запорожців було багато гарних майстрів, які будували чайки. Згадуваний вище Старовольський писав, що запорожці, коли “зустрічаються з турецькими кораблями, вважають за краще загинути ніж ганебно тікати або здатися, тому навіть маючи нерівні сили вони не ухиляються від бою і часто перемагають”.
Воєнна тактика запорізьких козаків відзначалась своєрідністю. Для неї була характерна маневреність, широка ініціатива і сильна взаємна виручка. Воєнне мистецтво козаків широко славилося в Європі.
Основну масу запорізьких козаків становили українці. Переважаючим елементом були південноукраїнці із Подніпров’я. Зустрічалися серед них і представники інших народів, насамперед білоруси, росіяни. Сім’ї одружених козаків жили на волості. Жінки в Січ не допускалися. Ця заборона була викликана надзвичайно суворим і небезпечним життям на Запоріжжі, де все було підпорядковано інтересам постійної війни.
У Запорізькій Січі склалась сувора військова дисципліна. Під час походу влада гетьмана, ватажка була необмеженою. Найтяжчим злочином вважалась зрада Батьківщині. Зрадників чекала жорстока кара. Героїчний образ старого козака, керманича Тараса Бульби, створений видатним письменником М.В. Гоголем, глибоко правдиво відображає відданість козацтва своєму народові і ненависть до його ворогів.
В цю епоху релігія була єдиною панівною формою ідеології. Запорізькі козаки були, – відзначає відома дослідниця козацтва О. Апанович, – “віруючими людьми, вони дотримувалися християнської православної віри. На Запорізькій Січі рятувалися люди різних національностей, в т.ч. нехристиянських. Всіх приймали запорожці. Однак втікачі мусили хреститися в православну віру”. Найулюбленішим козацьким святом було свято Покрови, на Січі воно стало храмовим. Першою парафією козацтва стала церква, збудована в містечку Трахтемирів. Після її занепаду під час повстань, парафією для запорожців став Межигірський монастир у Вишгороді під Києвом.
Очевидці боїв змальовують запорізьких козаків як людей сильних, витривалих і відважних у бою. Сучасників вражала їх мужність і презирство до смерті. Турецький автор, розповідаючи про битву козаків на чайках з турецьким флотом писав: “Можна прямо сказати, що на всій землі не знайти людей більш сміливих, які менше турбувалися б про своє життя, менше боялися б смерті”.
Отже, наприкінці XVI ст. Запорізька Січ перетворилася в головний центр не тільки низового, а й городового, тобто всього українського козацтва. Незабаром після свого виникнення, козацтво почало відігравати помітну роль у міжнародних відносинах. З ним встановлюють зв’язки уряди деяких держав, рахуючись з козацтвом як з значною військово-політичною силою.
Оскільки друга половина XVI – початок XVII ст. були періодом значного розширення території, яку займало козацтво, то польська верхівка все з більшою тривогою розглядала посилення козацтва як серйозну загрозу для панування Польщі на Україні. Намагаючись усунути цю загрозу, польський уряд у другій половині XVI ст. взяв незначну частину козацтва на державну службу. Ці козаки були вписані в реєстр, через що й почали називатись реєстровими козаками. У 1572 р. (1568 р. – за даними І. Крип’якевича) за розпорядженням короля Сигізмунда ІІ Августа в список-реєстр було вписано 300 козаків. У 1580-х рр. кількість реєстрових була збільшена ще на кілька сот.
За короля С. Баторія (1576-1586) кількість реєстрових козаків значно зросла. До 1583 р. відноситься запровадження серед реєстрових “кращого ладу”, або урегулювання козаків. Суть “урегулювання” полягала в тому, що за вписаними в реєстр уряд лише й визнавав право на козацтво як вільний стан, всі інші відраховувалися від козацького стану і переходили у стан посполитих, фактично кріпаків. Реєстрові козаки поділялися на шість полків: Черкаський, Канівський, Білоцерківський, Корсунський, Чигиринський і Переяславський. Вони одержували платню грішми й сукном, старшина володіла землями. Було визначено їх центральне місто, Трахтемирів з монастирем, шпиталем, отримано дозвіл мати власний суд. Замість старости реєстровцям призначали “козацького старшого”, зобов’язаного коритися польському коронному гетьманові. Решту старшин-полковників, суддів, осавулів, писарів – дозволили обирати самим.
Це упорядкування козацтва мало подвійну мету: з одного боку король хотів зробити козаків слухняними своїй волі, встановити контроль над козацтвом; а з іншого боку, визнаючи за реєстровими право на окремий стан, король розраховував скористатися з них як із бойової сили проти татар і турків. Проте “упорядкування Баторія” мало непередбачувані польськими правлячими колами наслідки. По-перше, реєстр посилив поділ козаків на городових, званих ще реєстровими та низових чи власне запорізьких. Січ набуває значення ядра чи столиці низового товариства. Так складається “вельможний Кіш славних низових козаків”. По-друге, нереєстрові козаки, тобто основна маса козацтва, яка не попала в реєстр і називалась “виписними” або “випищиками” прагнула волі і становила вибуховий матеріал козацько-селянських повстань кінця XVI – 30-х рр. XVII ст.
Початок XVII ст. був часом інтенсивного кількісного і якісного зростання українського козацтва. Виняткову роль у переході до козацтва провідної ролі в суспільно-політичному житті України відіграв гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний – видатний політичний і культурний діяч, здібний полководець. За походженням шляхтич з Кульчиць поблизу Самбора в Галичині, П. Конашевич здобув прекрасну освіту в Острозькій колегії і швидко виявив свої здібності в козацькому середовищі. За його гетьманства (1614-1622) Запорізьке Військо вступило в новий період розвитку. Гетьман здійснив реформу козацьких формувань, перетворивши ватаги, сміливі, але свавільні на регулярне військо. Посилив дисципліну. Чисельність козацької армії зросла до кільканадцять тисяч і могла збільшитися до 40 тисяч.
У зовнішній політиці Конашевич-Сагайдачний намагався забезпечити Запорізькому Війську повну свободу дій. Стосовно Польщі проводив помірковану політику. Гетьман дбав про добрі відносини з Річчю Посполитою, але доти, доки вони не шкодили козацтву. Тому в 1618 р. він допомагав польському королевичу Володиславу, що намагався захопити владу в Московії в його облозі Москви, але вже в 1620 р. вислав, без відома польського уряду, посольство до московського царя Михаїла Федоровича, пропонуючи прихильні політичні взаємовідносини.
П. Конашевич-Сагайдачний трансформував козацтво не тільки у військову формацію, але і у ключовий політичний чинник з державницькою метою. Найбільшою справою гетьмана було об’єднання козацької політики з культурно-політичною діяльністю української інтелігенції. Конашевич-Сагайдачний акумулював в своїй особі керманича тенденції цих двох головних станів українського суспільства – козацтва та міщансько-духовної інтелігенції. Сагайдачний взяв під свій протекторат Київське братство. Про це так пише В.Баранівський: “Підтримуючи братський просвітницький рух, православ’я в Україні, він записується до Київського братства з усім своїм козацьким військом, тим самим взявши братство та його культурні починання під свій захист... Він доклав чимало зусиль для задоволення потреб української церкви та просвітництва, всього того, з чого на той час складалося національне життя України”. Оскільки політика переважно розвивалась у релігійних, церковних формах, то козацтво втягувалося у церковні справи, виступало на захист нації. Вирішальну роль відіграло козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, зазначає О. Апанович, – у відновленні вищої православної ієрархії в Україні. Під опікою гетьмана, Єрусалимський патріарх Феофан 1620 р. висвятив єпископів на православні кафедри України й Білорусії та на сан митрополита церковного діяча й письменника Іова Борецького. Польський уряд, який поставився до цих церковно-політичних дій як до державного злочину видав універсал про арешт нововисвячених вищих православних владик. На їх захист виступило козацтво на чолі з Сагайдачним, що було важливим політичним вчинком.
Сучасники дуже високо цінували, – підкреслював М. Грушевський, – політичний талант Петра Сагайдачного, який разом із Іовом Борецьким стали речниками союзу духовенства і козацтва. Союз козацтва з інтелігенцією зміцнив ці дві найактивніші групи українського громадянства. Козацтво в свою програму взяло загальнонародні справи: оборону церкви й культуру. Новопоставлені ієрархи в маніфесті 1621 р. зустріли Запорізьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства. Це поєднання Запорізького Війська з традиціями князівської доби, надзвичайно сильно підняло значення Запоріжжя і дало йому провідне місце в національному житті.
В цей час, на початку XVII ст. новий стан – козацтво стає провідною верствою українського суспільства. В козацтві провідну роль відіграє Запорізька Січ, яка організувалася на демократичних принципах.
Українські магнати і основна маса української шляхти – економічно найсильніший, політично найвпливовіший, освічений та організований стан українського суспільства, який мав би повести за собою інші стани, ополячився і денаціоналізувався та перестав захищати національні інтереси України. Його представники не тільки не вимагали створення незалежної української держави, а навіть не ставили питання про автономію українських земель в складі Речі Посполитої. Тому боротьбу українського народу за національне визволення, за створення власної держави очолило українське козацтво.
На початку XVII ст. відбувається неухильний процес становлення основних елементів української державності. Вже польський сейм 1609 р. констатував, що козацтво відмовляється визнавати органи влади Речі Посполитої і намагається запровадити, – наголошує М. Грушевський, – “свою козацьку юрисдикцію”. На сеймі в Варшаві у 1616 р. один з магнатів з розпачем говорив, що козаки “самі собі права встановлюють, урядовців і вождів настановляють і немов у великій державі створюють свою окрему республіку”. Та і сам польський король 1625 р. визнавав, що “козаки організовують собі свою удільну державу”. Отже, навіть польські державні особи на чолі з королем констатували, що на українських землях закладалися основи української козацької державності.
Аналіз різнобічного матеріалу дає підстави для наступних висновків:
1. Козаки, почавши з ролі здобичників, рибалок, чумаків “поступово дійшли до ролі захисників віри Христової проти мусульманства і православної проти католицизму, а разом з тим охоронців проти турків і татар слов’янської народності”. (Д. Яворницький).
2. В середині XVI ст. всупереч державним структурам Польщі, до складу якої були інкорпоровані українські землі, в Україні виникає альтернативна українська державна організація – створена козацтвом Запорізька Січ. Це державне утворення стало зародком української національної держави.
3. Запорізька Січ, яка протягом тривалого часу була центром військової сили українського народу – козацтва, відіграла видатну роль у визвольній боротьбі українського народу проти ворогів Вітчизни. Збройну боротьбу проти іноземних поневолювачів козацтво, яке на початку XVII ст. стає провідною верствою українського народу, поєднувало з активною позицією в політичному житті українського суспільства.