Лист ДФС України від 22.01.2015 р. № 1816/7/99-99-15-03-01-17

ЩОДО СПРАВЛЯННЯ МІСЦЕВИХ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ У 2015 РОЦІ

Департамент оподаткування юридичних осіб повідомляє, що Законом України від 28.12.2014 р. № 71 (далі - Закон № 71) внесено низку змін до Податкового кодексу України (далі - Кодекс).

Зокрема, з 1 січня 2015 р. до місцевих податків належать податок на майно та єдиний податок, до місцевих зборів - збір за місця для паркування транспортних засобів, туристичний збір. Податок на майно складається з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, транспортного податку та плати за землю.

Законом № 71 скасовано збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності, фіксований сільськогосподарський податок трансформовано в єдиний податок (виділено в окрему четверту групу), введено третю групу платників єдиного податку - юридичних осіб взамін четвертої та шостої груп.

Відповідно до п. 12.3 ст. 12 Кодексу сільські, селищні та міські ради у межах повноважень та з урахуванням граничних розмірів ставок встановлюють своїми рішеннями місцеві податки і збори, які є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

Оскільки плату за землю віднесено до місцевих податків і зборів, місцеві ради на виконання вимог чинного законодавства повинні прийняти рішення про встановлення податку на майно в частині плати за землю і, зокрема, визначити ставки земельного податку та перелік пільг зі сплати податку. Загальні засади встановлення податків і зборів визначено ст. 7 Кодексу.

Відповідно до пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 Кодексу рішення про встановлення місцевих податків та зборів і, зокрема, плати за землю, офіційно оприлюднюється до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування встановлюваних місцевих податків та зборів.

До 25 грудня року, що передує звітному, органи місцевого самоврядування повинні подати рішення щодо ставок земельного податку та наданих пільг зі сплати земельного податку до контролюючих органів (п. 284.1 ст. 284 Кодексу).

У зв’язку з тим що зазначена вище норма набрала чинності з 1 січня 2015 р. і відповідні рішення місцевими радами не приймались, платники земельного податку у 2015 р. обчислюють суми податкових зобов’язань станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого подають податкові декларації з плати за землю із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня 2014 р. (пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 Кодексу). У 2015 р. податкові зобов’язання з плати за землю визначаються за формою, затвердженою наказом від 30.12.2013 р. № 865.

Водночас у 2015 р. Держземагентством України для проведення індексації нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарських угідь визначено коефіцієнт 1,249. Оскільки для визначення розміру плати за землю використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, землекористувачам (землевласникам) необхідно звернутися до територіальних органів Держземагентства України за місцем знаходження земельних ділянок і отримати інформацію про нормативну грошову оцінку таких земельних ділянок.

Крім того, для окремих категорій земельних землекористувачів нормами Кодексу визначено умови, за яких вони можуть бути платниками плати за землю.

Зокрема, при переході права власності на будівлі (та ін.) земельний податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на земельну ділянку (до 1 січня 2015 р. - з дати реєстрації права власності на нерухоме майно).

Також Законом № 71 змінено редакцію частини першої п. 288.1 ст. 288 Кодексу. Так, підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку, як і раніше, є договір оренди такої земельної ділянки, але оформлений та зареєстрований відповідно до законодавства. Нагадуємо, що Типову форму договору оренди земельної ділянки затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 р. № 220.

З огляду на викладене землекористувачам необхідно звернутися до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (відповідно до повноважень, визначених ст. 122 Земельного кодексу України) та оформити протягом 2015 р. право власності або користування.

Крім того, необхідно звернути особливу увагу на те, що Законом № 71 окремим категоріям землекористувачів скасовано пільги зі сплати земельного податку, тому в них виникає обов’язок нараховувати та сплачувати податок на загальних підставах. Як було згадано вище, для розрахунку суми земельного податку застосовуються ставки, які діяли до 31 грудня 2014 р.

Юридичні особи, які обліковувались в органах ДФС до 1 січня 2015 р. як платники єдиного податку четвертої та шостої груп, вважаються платниками єдиного податку третьої групи (п. 4 підрозділу 8 Перехідних положень Податкового кодексу) і середньооблікова чисельність працівників не обмежується. Право на застосування спрощеної системи оподаткування мають платники, у яких обсяг доходу не перевищує 20 000 000 грн. протягом календарного року.

Для платників третьої групи визначено нові ставки єдиного податку: 2 відсотки від суми доходу - у разі сплати ПДВ відповідно до норм Податкового кодексу; 4 відсотки - у разі включення ПДВ до складу єдиного податку.

Платникам, які перебували на спрощеній системі оподаткування до 2015 р. та мають бажання і підстави застосовувати її надалі, не потрібно подавати заяву до органів ДФС щодо зміни груп - зміна здійснюватиметься в автоматичному режимі.

За податковий період IV квартал 2014 р. платники єдиного податку - юридичні особи, що перебували на обліку в контролюючих органах як платники четвертої та шостої груп, нараховують і сплачують податок за ставками, встановленими до 01.01.2015 р. для відповідної групи, та подають до контролюючого органу за місцем податкової адреси декларацію за формою, затвердженою наказом від 21.12.2011 р. № 1688 (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 07.11.2012 р.).

До платників єдиного податку четвертої групи увійшли сільськогосподарські товаровиробники, у яких частка сільськогосподарського товаровиробництва за попередній податковий (звітний) рік дорівнює або перевищує 75 відсотків (колишні платники ФСП).

Об’єктом оподаткування для платників єдиного податку четвертої групи є площа сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень) та/або земель водного фонду (внутрішніх водойм, озер, ставків, водосховищ), що перебуває у власності сільськогосподарського товаровиробника або надана йому в користування, у тому числі на умовах оренди.

При цьому права власності/користування земельними ділянками повинні бути оформлені та зареєстровані відповідно до законодавства.

Базою оподаткування для платників єдиного податку четвертої групи для сільськогосподарських товаровиробників є нормативна грошова оцінка 1 га сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень), а для земель водного фонду (внутрішніх водойм, озер, ставків, водосховищ) - нормативна грошова оцінка ріллі в області, з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного станом на 1 січня базового податкового (звітного) року.

З огляду на викладене сільськогосподарські підприємства повинні звернутися до територіальних органів Держземагентства України за місцем знаходження земельних ділянок, які використовуються ними у сільськогосподарському виробництві.

Підставою для нарахування єдиного податку платникам четвертої групи є дані державного земельного кадастру та/або дані з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до Закону № 71 розмір ставок податку з 1 га сільськогосподарських угідь та/або земель водного фонду становить:

для ріллі, сіножатей і пасовищ (крім ріллі, сіножатей і пасовищ, розташованих у гірських зонах та на поліських територіях, а також ріллі, сіножатей і пасовищ, що перебувають у власності сільськогосподарських товаровиробників, які спеціалізуються на виробництві (вирощуванні) та переробці продукції рослинництва на закритому ґрунті, або надані їм у користування, у тому числі на умовах оренди) - 0,45;

для ріллі, сіножатей, пасовищ, розташованих у гірських зонах та на поліських територіях, - 0,27;

для багаторічних насаджень (крім багаторічних насаджень, розташованих у гірських зонах та на поліських територіях) - 0,27;

для багаторічних насаджень, розташованих у гірських зонах та на поліських територіях, - 0,09;

для земель водного фонду - 1,35;

для ріллі, сіножатей і пасовищ, що перебувають у власності сільськогосподарських товаровиробників, які спеціалізуються на виробництві (вирощуванні) та переробці продукції рослинництва на закритому ґрунті, або надані їм у користування, у тому числі на умовах оренди, - 3.

Відповідно до п. 295.9 ст. 295 Податкового кодексу платники єдиного податку четвертої групи самостійно обчислюють суму податку щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають відповідному контролюючому органу за місцем розташування земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік. Разом з податковою декларацією для переходу на спрощену систему оподаткування або щорічного підтвердження статусу платника єдиного податку подається розрахунок частки сільськогосподарського товаровиробництва та відомості (довідка) про наявність земельних ділянок, у яких зазначаються дані про кожний документ, що встановлює право власності та/або користування земельними ділянками, у тому числі про кожний договір оренди земельної ділянки.

Згідно з п. 9 розділу II Закону № 71 Кабінету Міністрів України необхідно протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом забезпечити перегляд і приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

Протягом I кварталу 2015 р. передбачається затвердження форми податкової декларації платника єдиного податку четвертої групи. До затвердження форми податкової звітності сільськогосподарським товаровиробникам пропонується задекларувати податкові зобов’язання на 2015 р. за формою, затвердженою наказом від 30.12.2013 р. № 864. Надалі платники подаватимуть звітні декларації за новою формою.

Після затвердження форми звітності та визначення порядку формування відповідного реєстру суб’єкти господарювання матимуть право на отримання витягу з реєстру. Протягом перехідного періоду за заявою суб’єктів господарювання для підтвердження статусу платника єдиного податку четвертої групи надаватимуться довідки довільної форми.

Порядок реєстрації та анулювання реєстрації платників єдиного податку визначено ст. 299 Кодексу.

У зв’язку зі скасуванням збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності підлягають поверненню за місцем придбання торгові патенти. Крім того, відповідно до вимог Закону № 71 суб’єкти господарювання, які порушили порядок отримання та використання торгового патенту за період до 1 січня 2015 р., несуть відповідальність у порядку та на умовах, що діяли до 1 січня 2015 р.

Умови повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань визначені ст. 43 Кодексу. Зокрема, обов’язковою умовою для повернення сум грошового зобов’язання є подання платником податків заяви про таке повернення протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми.

Звертаємо увагу, що відповідно до пп. 12.3.7 п. 12.3 ст. 12 Кодексу місцевим радам не дозволяється встановлювати пільгові ставки місцевих податків і зборів для окремих юридичних осіб або звільняти їх від сплати таких податків та зборів.

Обов’язковими для встановлення на окремій території є єдиний податок (для СПД - фізичних осіб) та податок на майно в частині транспортного податку і сплати за землю.

Питання щодо встановлення податку на майно в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, а також збору за місця для паркування транспортних засобів і туристичного збору місцеві ради вирішують самостійно в межах своїх повноважень.

Водночас повідомляємо, що рішення про встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів і туристичного збору, прийняті органами місцевого самоврядування до 2015 р., є чинними і перегляду не потребують.

Установлення місцевих податків та зборів, не передбачених Податковим кодексом України, забороняється.

6. Фіскальні важелі підтримки малого бізнесу на регіональному

рівні

У сучасних умовах ринкової економіки України серед різноманітних проблем, які пов'язані із забезпеченням ефективного роз- витку малого бізнесу, однією з головних є не результативне державне регулю- вання діяльності підприємств через податкову систему. А податкова система є основою фінансово-кредитного механізму державного регулювання, а також од- ним із найважливіших важелів впливу на економіку. Зазначимо, що основи податкового законодавства в Україні були сформо- вані на основі нормативної бази, успадкованої від командно-адміністративної системи і включали закони, які визначали засади податкового регулювання. І в останні роки було вирішено реалізувати ідею на рахунок створення єдиного ПКУ. Доцільно відзначити і те, що сучасна вітчизняна податкова політика розроблялась під тиском обставин та без належного наукового обґрунтування й аналізу як макроекономічних, так і мікроекономічних наслідків запровадження різних податків та розміру їх ставок, без урахування світового та історичного досвіду формування й розвитку податкових систем. Формуючи політику в галузі оподаткування, держава шляхом маневрування обсягами фіскально-бюджетних потоків, диференціації податкових ставок, повного або часткового звільнення від сплати податків окремих категорій платників може створювати необхідні передумови для зростання підприємницької і ділової активності, формувати сприятливу кон'юнктуру на ринку товарів і послуг, забезпечувати економічний ріст пріоритетних галузей і секторів національного господарства, повномасштабно виконувати соціальні програми. Держава регулює пропорції в економічній структурі виробництва, розподілу, обміну, споживання, кількісні параметри в розвитку продуктивних сил, використовуючи ті чи інші податкові інструменти. Оскільки організація процесу оподаткування та адміністрування податкових платежів має значний вплив на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу та технічного оновлення виробничого потенціалу держави, то в умовах формування ринкового середовища істотно зростає роль податків як фінансових важелів. Відповідно, використання носіїв фіскальної суті як інструментів регулювання національної економіки вимагає подальших досліджень теоретичних, методологічних, практичних підвалин здійснення фіскально-економічної політики та формування адекватної умовам сталого економічного розвитку системи оподаткування. Аналіз останніх публікацій і досліджень. Питання, що стосуються фіскально-економічних важелів впливу на фінансово-господарську діяльність суб'єктів малого бізнесу, висвітлено у працях таких вчених, як: А.Г. Загородній, Г.Л. Вознюк, Т.С. Смовженко С.В. Медведчук , А.М. Соколовська, Ю. Іванов та ін.

Бюджетно-податкова (фіскальна) політика є складовою частиною фінансової політики держави, а також видом управлінської діяльності держави щодо зміни державних витрат та оподаткування, надання пільг, субсидій, трансфертних платежів з метою регулювання ділової активності, підтримки високого рівня зайнятості, запобігання різким коливанням цін та забезпечення стабільного соціально-економічного розвитку держави загалом. Методи державного регулювання економіки передбачають використання інструментів, які в сукупності формують державну економічну політику. Однією із найбільш значимих її складових частин є податкова політика держави, вплив якої на стимулювання підприємницької діяльності є беззаперечним. Виходячи з наведеного вище, особливої актуальності набуває визначення інструментів державної податкової політики, спрямованої на стимулювання фінансово-промислових центрів сучасної економіки. На думку А.Г. Загороднього, у цьому контексті найточніше податкову політику держави характеризує не тільки механізм встановлення і стягнення податків з метою формування державного та місцевих бюджетів, але й одночасне стимулювання ділової активності підприємств. Водночас, реалізація напрямів податкової політики ставить за мету задоволення інтересів населення та підприємств. Водночас, сутність податків як економічної категорії не обмежується тільки фіскальним призначенням, хоча їх фіскальну функцію варто вважати основоположною. Варто погодитись з точкою зору Ю.Б. Іванова, який зауважує, що між фіскальною та регулюючою функціями податків існує тісний взаємозв'язок, і цей зв'язок обумовлений сутнісними характеристиками податків як економічної категорії [8]. Що стосується інтересу до фіскальних методів втручання в фінансово-господарську діяльність суб'єктів малого бізнесу, то він зумовлений необхідністю формування розвитку малих підприємств з метою реалізації стратегічних державних пріоритетів, які мають на меті оздоровлення соціального та фінанси. Виходячи з того, що малий і великий бізнес є важливою і вагомою ланкою кожної країни, то налагодження максимальної податкової політики дасть змогу отримувати чималі кошти у Держбюджет від цього сектору економіки. Зазначимо, що мале підприємництво є рушійною силою ринкового господарства та значною мірою вирішує проблеми наповнення ринку товарами народного споживання, зайнятості населення, а також оперативно реагує на зміни в ринковій кон'юнктурі. Також мале підприємництво є найбільш динамічним елементом структури національного господарства, що постійно змінюється. У сучасних умовах його розвиток у регіонах України здійснюється в умовах незбалансованої політики держави, яка спричиняє низку проблем, що стають дедалі більш нагальними і пов'язані насамперед з недооціненням ролі й значення малих підприємств. Варто зауважити, що саме мале підприємництво значно сприяє соціальному та регіональному розвитку, оскільки є прикладом ініціативності та дієвості, а головне – значним джерелом надходжень до місцевих бюджетів. На сучасному етапі мале підприємництво як самостійний елемент ринкової економіки істотно впливає на структурну перебудову в економіці регіону та країни, робить вагомий внесок у збільшення загальних обсягів виробництва, створює сприятливе середовище для розвитку конкуренції, забезпечує сильнодіючі стимули до інноваційної та високоефективної праці. Також мале підприємництво є найбільш гнучкою, динамічною і масовою формою організації господарської діяльності. Саме у цьому секторі створюється та знаходиться в обігу основна частина національних ресурсів, які є основним середовищем розвитку економіки будь-якої країни. Світовий досвід і практика господарювання свідчить, що найважливішою ознакою ринкової економіки є існування і взаємодія багатьох великих, середніх і малих підприємств, їх оптимальне співвідношення. Саме цей сектор економіки впливає на структуру економіки та розширює сферу свободи ринкового вибору, характеризується раціональними формами управління, забезпечує більш швидку реалізацію нових бізнес-ідей. Щодо активізації ролі суб'єктів малого бізнесу, то вона, на наш погляд, має базуватися на відповідних правових та організаційно-економічних стимулах їх розвитку. Певні напрацювання у цьому напрямі вже зроблено, а саме: державною програмою розвитку малого підприємництва були задекларовані основні засади, шляхи і методи економічного та адміністративно-правового впливу держави на розвиток малого бізнесу з урахуванням загальнодержавних інтересів. До основних пріоритетів державної політики у сфері малого підприємництва відносять:

● реструктуризацію малого бізнесу за організаційно-правовими формами господарювання;

● забезпечення зростання ВВП, особливо в частині прирощеної, новоствореної вартості – національного доходу;

● участь малих підприємств у вирішенні соціально-економічних проблем як на загальнодержавному рівні, так і в територіальному вимірах;

● заохочення кількісного зростання суб'єктів малого бізнесу та збільшення обсягів їх діяльності у сфері матеріального виробництва;

● підвищення технологічного рівня виробництва малих підприємств;

● сприяння зайнятості населення шляхом створення нових робочих місць;

● формування соціального прошарку власників і підприємців. Водночас, реалізацію зазначених положень потрібно здійснювати у форматі таких функціональних змін:

● удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики;

● формування нормативно-правової бази;

● сприяння впровадженню технологій та інновацій;

● стимулювання зовнішньоекономічної діяльності;

● забезпечення інформацією;

● підготовка та перепідготовка кадрів. Вся проблематика діяльності підприємницьких структур малого бізнесу, на думку окремих фахівців, полягає у поверхневості та недостатній конкретизації визначальних принципів їх функціонування. Найскладніше вирішуються питання, пов'язані з фінансовою підтримкою малих підприємств. Більшість коштів на підтримку малого бізнесу держава розподіляє шляхом фінансування державних програм розвитку підприємництва. Фінансове забезпечення програм підтримки малого підприємництва здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, позабюджетних коштів, зокрема коштів, отриманих від приватизації державного майна та інших джерел фінансування. Обсяг щорічного фінансування на державну підтримку малого бізнесу визначається у видатковій частині Державного бюджету України та Державній програмі приватизації. Отже, можна зазначити, що пряма фінансова підтримка суб'єктів малого підприємництва на сьогодні домінує над іншими формами фінансового та організаційно-економічного стимулювання. Виходячи з наведеного вище випливає такий висновок: держава не може бути єдиним джерелом стимулювання та фінансовим гарантом економічного розвитку і розширення обсягів діяльності суб'єктів малого бізнесу. А це, водночас, вимагає пошуку альтернативних, опосередкованих шляхів підвищення ефективності та прибутковості господарювання. Позитивним прикладом у цьому плані є досвід окремих розвинених країн. Наприклад, податкова система США передбачає диференціацію податків залежно від величини доходів підприємств. При доході у 50 тис. дол. утримується податок за ставкою 15 %, з доходу від 51 до 95 тис. дол. – 25 %, з доходу понад 75 тис. дол. – 34 %. Водночас, діють системи податкових пільг у сфері наукомістких галузей економіки, спрямованих на стимулювання нових науково-дослідних розробок. Під дію податкових пільг підпадають витрати на наукову діяльність, зокрема: заробітна плата дослідників, придбання необхідних матеріалів і запасів, орендна плата за устаткування, що використовується для виконання науково-дослідних робіт. Ще одним ефективним методом непрямого стимулювання підприємницької діяльності, а насамперед, малих форм господарювання, потрібно вважати політику прискореної амортизації, яку широко використовують у розвинених країнах для прискорення обороту капіталу, вкладеного в активну частину необоротних активів на засадах оперативнішого впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу. Внаслідок такої політики підприємці мають змогу нагромаджувати у складі капіталу фірми частину фінансових ресурсів, що не оподатковуються, використовуючи їх на оновлення виробничих потужностей, сучасних технологій та устаткування. У Німеччині диференційований підхід у формуванні політики оподаткування підприємців, виходячи із рівня отриманих прибутків. Надходження до федерального бюджету від податків, сплачених малими і середніми підприємства. Економіка, планування та управління в галузях 251 ми, становлять понад 80 % від загальної суми доходів. А в Японії податкові пільги малим і середнім суб'єктам підприємницької діяльності формуються залежно від можливостей їх функціонування у ринковому середовищі. Підтримка надається на засадах ретельних розрахунків її доцільності з орієнтацією на можливу віддачу в перспективі. Вважаємо, що фінансово-кредитна підтримка малого бізнесу повинна поєднувати найбільш прийнятні для сучасних ринкових перетворень такі регулятивні механізми: 1. Формування податкових і кредитних пільг. Такі пільги потрібно надавати не тільки підприємствам, які за своїм законодавчим статусом віднесені до категорії малих, а й суб'єктам господарювання, що надають їм виробничо-технологічну допомогу, фондам підтримки малого підприємництва, лізинговим та інвестиційним компаніям, фінансово-кредитним, страховим організаціям. Водночас, пільги в оподаткуванні доцільно встановити за такими напрямами: зменшення податку на прибуток суб'єктам малого бізнесу за рахунок обкладання за зниженими ставками прибутку, який використовується на розширення виробництва шляхом запровадження прогресивної системи прибуткового корпоративного оподаткування; забезпечення можливості для малих підприємств списувати на валові витрати більшу частину вартості основних виробничих фондів на початкових етапах своєї діяльності за рахунок наступного періоду; надання можливості використання методу прискореного списання витрат необоротних активів, особливо в інноваційній сфері; відстрочення сплати податків. Однією з найбільших проблем малого бізнесу є фінансове забезпечення потреби в оборотному капіталі. З огляду на це актуальним є продовження податкового періоду (особливо щодо тих податків, зборів, інших обов'язкових платежів, сплата яких безпосередньо не залежить від руху грошових потоків на банківських рахунках) або ж надання права на податковий кредит шляхом відстрочки від виконання звітних податкових зобов'язань; використання спрощеної системи оподаткування. 2. Стимулювання банківського кредитування на основі зменшення обов'язкових резервів. Їх розмір можливо варіювати з урахуванням кредитування малих підприємств конкретним банком, оскільки у вітчизняній практиці банківського регулювання обов'язкові резерви відіграють переважно роль інструмента грошово-кредитної політики. Для конкретизації форм і методів фінансової підтримки малого підприємництва необхідно проаналізувати місце та роль останнього у структурі національної економіки, виявити основні тенденції становлення і розвитку, особливості й пріоритети фінансової політики в процесі формування бізнесової стратегії. Категорія власників малого бізнесу завжди була найбільш вразливою до зовнішніх подразників, серед яких: податкове та митне законодавство; коливання цін на виробничі ресурси та товари збуту; відсутність дієвої кредитної політики підтримки малого бізнесу тощо. Критеріями розвитку та успіху справ у малому підприємництві є рівень доходів та число бажаючих займатися малим бізнесом. Отже, розглянемо число бажаючих започаткувати та завершити підприємницьку діяльність згідно зі статистичними даними щодо кількості зареєстрованих фізичних осіб-підприємців державними реєстраторами України протягом 2005-2013 (першої половини) рр. На рисунку представлено динаміку показників реєстрації фізичних осіб-підприємців та припинення їхньої діяльності (рис.). Як видно з рис., процес реєстрації фізичних осіб-підприємців досяг свого найбільшого розвитку у 2008 р., а найменша кількість осіб які виразили бажання припинити власну справу зафіксовано у 2006 р. Виходячи з динаміки показників, ми бачимо що період 2006-2008 рр., був найсприятливішим для ведення малого бізнесу. А вже у 2009 р. почалася фінансова криза та різке збільшення (в 1,6 раза) курсу долара (від 5 грн до 8 грн), що надзвичайно негативно позначилося на малому бізнесі, і як результат на 117 тис. зменшилося число бажаючих відкрити власну справу та на 20 тис. збільшилося число осіб, які виразили бажання її припинити. Найбільший спад підприємницької активності відбувся у 2011 р. За цей період було зафіксовано найвище абсолютне число 248 тис. 763 фізичних осіб- підприємців, підприємницьку діяльність яких припинено. Цей рік також став єдиним протягом 2005-2013 рр., коли вперше було зафіксовано вище число знятих з обліку підприємців, аніж зареєстрованих, а саме: 248 763 проти 175 301 фізичних осіб-підприємців. Однак 2012 р. також не відзначається ростом підприємницької активності, адже число знятих з обліку все ж перевищувало число зареєстрованих на 21 тис. 636 осіб. У першій половині 2013 року число зареєстрованих незначною мірою перевищило число фізичних осіб-підприємців, підприємницьку діяльність яких припинено, а саме: 80 402 проти 80 287 [9]. Негативну тенденцію, яка розпочалася у 2011 р., можна пояснити тим, що станом на 01 січня 2011 р. припадає введення в дію нового Податкового кодексу (регулює відносини, що виникають у сфері податків і зборів), який був стартом нової податкової реформи. Виходячи з наведеного вище, варто розглянути географію реєстрації та проведення державної реєстрації припинення діяльності фізичних осіб-підприємців. Отже, до найактивніших за поширенням підприємницької діяльності протягом даного періоду відносять Київ та Севастополь, Одеську, Чернівецьку та Харківську області, а найменш активне населення у малому бізнесі – у Рівненській, Закарпатській, Кіровоградській, Черкаській та Чернігівській областях [9]. Отже, можна зробити висновок, що податкове законодавство має сильний вплив на розвиток підприємництва та формування платоспроможного класу населення загалом. З проаналізованих статистичних даних видно чітку тенденцію, яка виражає реакцію підприємницького класу на фінансову кризу 2008 р. та введення нового Податкового кодексу 2011 р. на формування підприємницької активності у країні у 2005-2013 рр. Важливо відзначити і те, що історично становлення малих підприємницьких форм господарювання в Україні відбувалося шляхом самоініціативи та самоорганізації суб'єктів підприємницької діяльності у межах чинного законодавства, а також на основі комерціалізації й приватизації державних підприємств. Зазначимо і те, що приватизація створила передумови функціонування життєздатніших підприємницьких структур, що ґрунтуються на значному потенціалі попередніх зв'язків, досвіду, ресурсів, ринків. Найбільша кількість малих підприємств зареєстрована в галузі оптової й роздрібної торгівлі, торгівлі транспортними засобами та послугами з ремонту, в той час найменша кількість малих підприємств працює в галузі виробництва та розподілу електроенергії, газу, води та добувної промисловості. Водночас, тенденції структурних зрушень не є однорідними в галузевому і територіальному вимірах, адже найбільша кількість малих бізнесових утворень припадає на економічно розвинені й фінансово стійкі регіони, що чітко відстежується не тільки за загальними показниками розвитку та за відносними між територіальними співвідношеннями. На наш погляд, динаміка галузевих структурних змін у секторі малого підприємництва є свідченням певної економічної стабілізації, що насамперед виражається у відносному скороченні частки суб'єктів малого бізнесу, зайнятих у галузях зі швидким оборотом капіталу порівняно із промислово-виробничими підприємствами. Проаналізуємо вплив змін ПКУ на малий бізнес. Окрім цього, що фізичні особи-підприємці, які працюють на спрощеній системі, змушені були перейти з квартальної звітності на щомісячну, перед "самозайнятими" постала інша перешкода: з 1 квітня 2011 р. набула чинності стаття ПКУ, згідно з якою підприємствам заборонено включати в собівартість витрати на оплату товарів, робіт і послуг осіб, які знаходяться на спрощеній системі оподаткування. Тепер вони повинні включати їх в свій прибуток і, відповідно, платити податки, що призводить до того, що робота з фізичними особами-підприємцями, які працюють на спрощеній системі, стає невигідною. До постраждалих можна віднести абсолютно всіх фізичних осіб-підприємців, які працюють на спрощеній системі, і які надавали послуги підприємствам на загальній системі оподаткування: з 1 квітня співпрацювати з такими підприємцями стало невигідно і від їхніх послуг просто відмовляються. А оскільки малий і середній бізнес забезпечує роботою п'яту частину працездатного населення, згортання підприємництва на 10 % призвело до значного збільшення безробіття і посилення соціально-економічної ситуації. За оцінками фахівців, до кінця 2013 р. кількість приватних підприємців, що припинили діяльність, становитиме 250-300 тис. Отже, Податковий кодекс продовжує руйнувати малий бізнес. Доцільно зазначити, що з моменту набуття чинності Податкового кодексу України було прийнято вже п'ять Законів, які вносять зміни до головного документа країни з оподаткування. Останнім став Закон "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України (щодо удосконалення деяких норм Податкового кодексу України)" (законопроект № 8217). Відзначимо і той факт, що поспіх, з яким готувався Податковий кодекс, не міг не спричинити цілої низки суперечностей, а саме юридичних помилок, які вносять неясність у податкове регулювання. Як показує практика, одним із основних недоліків ПКУ є відсутність роз'яснень їх застосування, зокрема відповідних роз'яснювальних листів ДПСУ. Відсутня також судова практика вирішення податкових спорів. Тому можна зробити висновок про те, що від цього насамперед страждає малий та середній бізнес, якому доводиться пристосовуватися до нових правових реалій. На наш погляд, сам факт проведення податкової реформи в країні є позитивним, але існує потреба його модернізації з урахуванням конкретної практики податкового регулювання. Висновки. Спираючись на проведені дослідження, які стосуються стану розвитку малого підприємництва, а також аналізуючи окреслені вище методи їх фінансової підтримки, можна зробити такі висновки:

● фінансова підтримка малих підприємств повинна носити адресний характер. З огляду на це, доцільно згрупувати суб'єктів малого бізнесу за відповідними ознаками: мікропідприємства, підприємства, що організовуються, інноваційні фірми, сільськогосподарські підприємства тощо – для надання фінансової допомоги кожній групі у формі, яка найбільш адекватно відповідатиме її умовам;

● податкову систему доцільно формувати на засадах сприяння збільшенню внутрішніх джерел фінансування підприємницьких формувань малого бізнесу на стадії його становлення, тобто саме в той період, коли існують найбільші перешкоди в доступі до зовнішнього фінансування;

● фінансова підтримка з боку держави активною повинна бути тільки на стадіях становлення як окремого підприємства, так і всього цього сектору економіки та розвитку ринкової інфраструктури. Надалі суб'єкти малого бізнесу мають спиратися на власні нагромадження, сформований "імідж" та інших суб'єктів ринку;

● необхідна тісна взаємодія та взаємопроникнення програм фінансової підтримки малого підприємництва з програмами структурної перебудови національної економіки, адміністративно-територіальної реформи у контексті створення нових робочих місць, використання науково-технічного і кадрового потенціалу, що звільняється внаслідок здійснення зазначених програм. Вважаємо, що найбільш дієвим серед окреслених вище фінансових методів стимулювання розвитку малого бізнесу є податкові важелі. З метою об'єктивної оцінки системи оподаткування малого підприємництва у цьому дослідженні основну увагу зосереджено на двох аспектах:

● загальна орієнтація податкового законодавства та його основні недоліки, вплив системи оподаткування на підприємницьку діяльність;

● особливості оподаткування малих підприємств з урахуванням наявності й ефективності податкових пільг для них.

Варто також відзначити і пріоритетні завдання податкової політики в Україні, якими зокрема є:

● удосконалення взаємодії податкових і митних органів у частині поліпшення адміністрування платежів до бюджету;

● детінізація економіки і доходів громадян;

● зменшення податкового навантаження на суб'єкти господарювання та удосконалення системи адміністрування податків, що сприятиме збільшенню обсягів власних коштів підприємств, які можуть бути спрямовані на інвестиційні цілі;

● адаптація податкового законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Отже, виконанню одного із названих завдань обов'язково передує досягнення позитивного результату за іншими. Наприклад, якщо говорити про гармонізацію українського та європейського законодавства, то вона можлива тільки за умови подолання специфічних за своєю суттю, через національні особливості системи оподаткування, проблем.

7. Тенденції майнового оподаткування

Класики економічної дум­ки Адам Сміт та Давід Рікардо ототожнювали багатство з майном і трактували його як сукупність предметів, які слугу­ють для задоволення потреб і знаходяться у власності окре­мої особи, групи осіб або цілого народу. Але в нашому розу­мінні багатство асоціюється не просто з майном, а зі значним за своїм розміром майном. Проте поняття багатства віднос­не і пов'язане із середовищем існування людини. Не можна погодитись з ототожненням багатства платника податків та багатства народу. Об'єктом оподаткування податку на багат­ство, без сумніву, виступає багатство фізичної або юридичної особи, а не народу чи нації. Поняття національного багатства потребує окремого розгляду та наукової інтерпретації.

Податковий кодекс визначає, що об'єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачан­ня товарів (робіт, послуг) та інші об'єкти, визначені податковим законодавством. Кожен з окреслених елементів може бути компонентом багатства та розкоші, складним виявляється ви­значення критеріїв багатства та форм його оподаткування.

Словник сучасної економіки Макміллана трактує багатство (wealth), як усе, що має ринкову цінність і спроможне прино­сити дохід. Це фізичні блага і активи, фінансові активи і осо­бисті навички (матеріальне і нематеріальне багатство) [8].

Без сумніву, багатство, що в ряді життєвих ситуацій асо­ціюється з розкішшю, - це серйозна економічна, соціальна, моральна категорія і проблема. Першою чергою розкіш асо­ціюється з предметами і послугами, споживання яких не на­лежить до безумовно необхідних, але засвідчує високу пла­тоспроможність споживачів [1, с. 66].

З податками на розкіш та багатство пов'язують реаліза­цію ідеалів справедливості в оподаткуванні. Справедливе оподаткування базується на концепціях справедливості та платоспроможності. В науці прийнято використовувати три варіанти використання принципу платоспроможності: рівної абсолютної жертви, рівної відносної жертви та рівної гранич­ної жертви. За першого варіанта втрата корисності за абсо­лютною величиною має бути рівною для всіх осіб. За другого - незмінними залишаються відносні позиції платників по­датків після їх сплати. За третього - зниження граничної ко­рисності, зумовлене сплатою податків, для всіх осіб має бу­ти рівним. В останній час зі справедливістю оподаткування ідентифікується принцип відносної, а не абсолютної жертви. Принцип відносної жертви базується на критеріях горизон­тальної та вертикальної рівності. Стягнення податку на ба­гатство відповідає також принципу еквівалентності (вигоди). Оскільки вартість нерухомого майна значною мірою зале­жить від розвитку інфраструктури, благоустрою населеного пункту за місцем її розташування [5, с. 22]. В українському варіанті податок на багатство ігнорує вартісну оцінку неру­хомості, що не відповідає економічній суті податку, і порушує принципи платоспроможності та еквівалентності.

Індикаторами багатства можуть слугувати майно, до­хід і споживання. В теорії оподаткування податки на багат­ство ототожнюються першою чергою з податками на май­но. У даному контексті важливо окреслити складові системи майнового оподаткування (див. рис.).

ного апарату щодо оподаткування майна. З огляду на наявні в літературі погляди можна виокремити два підходи. Згідно з першим майнові податки у широкому розумінні включають усю сукупність податків, пов'язаних із майном, у тому чис­лі з господарськими операціями з майном, у результаті яких особа одержує дохід. Відповідно до другого - майнові подат­ки мають своїм об'єктом виключно майно, незалежно від то­го, чи є воно джерелом доходу [4].

У міжнародній податковій практиці до об'єкта оподаткуван­ня податком на багатство відноситься загальна вартість осо­бистих активів, що включає житло та інші споруди, банківські депозити, грошові фонди, страхові і нематеріальні збережен­ня. Як правило, із вартості багатства вираховується сума іпо­теки. Це класична модель податку на чисту вартість майна.

Лідером в оподаткуванні багатих громадян вважають Францію. Так званий класичний податок на багатство (табл. 2) там існує з 1981 року.

Дані, представлені у табл. 2, демонструють, що у Фран­ції спостерігається тенденція до зниження загального рівня оподаткування активів при деякому підвищенні неоподатко­вуваного мінімуму багатства у зв'язку з інфляцією.

Базою оподаткування для резидентів є чиста вартість ак­тивів, що перебувають не лише у Франції, а й за межами кра­їни. До оподатковуваних активів належать: нерухоме майно, автомобілі та інші транспортні засоби; меблі (крім пам'яток старовини й антикваріату), виїзні коні, ювелірні вироби, акції й облігації, викупна вартість сертифікатів страхування жит­ла. Не оподатковуються активи, необхідні для ведення бізне­су; твори мистецтва та пам'ятки старовини, старіші за 100 років; заощадження в пенсійних фондах, а також портфельні інвестиції та готівка нерезидентів [5, с. 25].

Важливо зауважити, що з 2006 року у Франції запрова­джено оригінальне нововведення - так званий податковий щит, яким визначено верхній ліміт сумарної величини по­даткового зобов'язання. Він передбачає, що сума чотирьох прямих особистих податків (на доходи, на багатство, на со­ціальне страхування, місцевих податків на нерухомість) не може перевищувати 50% (з 2013 року 75%). Податковий щит можна вважати за соціальну пільгу для тих категорій платників, які: володіють власністю, що не приносить доходу; вартість чиїх активів швидко піднімається в результаті зрос­тання цін; або тих, хто не будучи багатим володіє дорогим житлом і відповідно платить високий податок на нерухомість [2, с. 118]. Максимальна ставка оподаткування особис­тих доходів вище 151 200 євро у Франції станом на 2014 рік становить 45%. Доходи від майна становлять у Франції близько 8,6% усіх податкових надходжень.

Податок на чисте багатство (майно) стягується ще у ряді європейських держав, зокрема в Іспанії, Норвегії, Швейца­рії та Угорщині.

Рятувати економіку за допомогою багатих намагаються і в інших державах. Наприклад, у Бельгії максимальна став­ка прибуткового податку становить 50%, у Фінляндії - 31%. Прогресивна шкала податку на майно (ідеться про активи, сукупна вартість яких становить певну суму) введено в Італії, Аргентині, Норвегії, Індії та ін. [3]. Згідно зі статистикою ауди­торів аналітичної фірми КРМО, а також Організації економіч­ного співробітництва та розвитку (ОЕСР) податки на майно приносять в бюджети європейських держав у середньому від 0,05 до 5% фіскальних зборів. У Німеччині податки на май­но і спадщину становлять 2,8% усіх стягнених податків [10].

У деяких країнах податки на багатство стягувалися певний час, але були відмінені. Зокрема, у США податок на розкіш за­провадили у 1991 році у формі підвищеного акцизного податку на яхти, літаки, хутра, ювелірні вироби, елітні марки автомобілів. Через два роки податок скасували через його недоцільність з фіскальної, соціально та економічної точок зору: американ­ці почали масово виводити своє багатство за кордон, скоро­тилися обсяги бізнесу. Від податків на багатство відмовилися: Австрія - у 1994 році; Данія, Німеччина - у 1997 році; Нідер­ланди - у 2001 році; Фінляндія - у 2006 році; Швеція - у 2007 році; Ісландія - у 2007 році; Греція - у 2009 році [5, с. 26]. Вза­галі податки на багатство широко використовувались у бага­тьох країнах світу до кінця XX століття, коли домінувала ідея ін­тенсивного оподаткування заможних верств населення.

Висновки

Отже, у більшості демократичних держав світу співвідно­шення між багатими і бідними верствами населення регулю­ється шляхом використання гнучкої системи оподаткування. Одним з її інструментів є податок на окремі види майна та багатство. В той самий час у ряді інших розвинених країн іс­нує стійка тенденція до відмови від податків на багатство та заміни їх більш прозорими майновими податками [6].

Питання запровадження податку на розкіш в Україні за­лишається дискусійним. Перевагами даного податку можна вважати перерозподіл багатства всередині країни, додатко­ве джерело доходів бюджету. Крім того, податки на багатство не справляють деформуючого впливу на працю та інвести­ції, що набуває особливої актуальності в умовах глобалізації. Аргументом за впровадження податку на багатство можна вважати зростання диференціації доходів населення, зрос­тання концентрації майна, що породжує соціальну неста­більність і неефективне використання ресурсів національної економіки. Серед недоліків оподаткування багатства можна виділити порушення конституційних норм рівності платників перед законом, посилення тягаря подвійного оподаткування (дублює податок на нерухомість, спадщину).

В умовах загострення світової економічної ситуації соціаль­на справедливість вимагає, щоб заможні громадяни плати­ли більше, ніж бідні. Якщо прогресивне оподаткування доходів давно використовується як інструмент справедливості в опо­даткуванні, то доцільність податків на розкіш викликає сумнів. Українська модель оподаткування розкоші не відповідає сут­ності багатства, адже не враховує платоспроможність плат­ника і потенціал використання власності як джерела доходу. Недарма німецький економіст Вільгельм Фокке вважав по­датки на розкіш не більш ніж «політичним лицемірством».

• ⇐ Назад
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 67