Нижчий (начальники бюро, майстри)

Процес управління включає такі стадії:

1)Планування, яке у свою чергу включає:

1.1.Формування цілей підприємства:

У зв’язку з тим, що підприємства часто переслідують декілька цілей, виникає необхідність їх упорядкування. Розрізняють декілька типів відносин між окремими цілями підприємства:

· відносини типу «ціль-засоби її досягнення», коли досягнення підпорядкованої цілі є засобом для досягнення цілі більш високого порядку.

·

· відносини: - взаємного доповнення, - рівних переваг, - конкуренції.

Залежно від рівня управління можна виокремити:

· загальні цілі підприємства

· цілі підприємства за окремими напрямками його діяльності

· цілі підрозділів підприємства

1.2.Аналіз управлінської проблеми

Важливими складовими цієї стадії менеджменту є встановлення фактичного стану об’єкта управління (діагностика) та прогноз його подальшого розвитку.

1.3.Пошук альтернативних управлінських рішень, тобто способів дій, які дозволяють розв’язати управлінську проблему.

1.4.Прогноз та оцінка наслідків прийняття управлінських рішень.

2)Прийняття управлінського рішення.

Управлінські рішення можуть бути інноваційними або рутинними, делегованими або безпосередніми, такими, що стосуються всього підприємства або ж окремих його підрозділів. До рішень, що приймаються вищим рівнем менеджменту відносять:

· рішення щодо довгострокової політики підприємства;

· координація діяльності його крупних підрозділів;

· усунення відхилень від нормальної роботи підприємства;

· призначення кандидатів на провідні управлінські посади.

3)Виконання управлінських рішень

Шляхом використання таких засобів як вказівки, розпорядження, переговори, інформування, стимулювання. При цьому важливо аби особи, задіяні у реалізації управлінських рішень:

Ø знали про намічені заходи та бажаний стан об’єкта управління;

Ø вміли справлятися з поставленими завданнями;

Ø мали бажання працювати над реалізацією рішень.

4)Контроль. Ця стадія управління включає не тільки співставлення бажаного і фактичного стану об’єкта управління, але і аналіз причин відхилень другого від першого. Розрізняють:

Ø Контроль зовнішніх умов управління, який слугує для того аби перевірити якою мірою зберігаються ті зовнішні умови, які стали вихідним моментом для планування

Ø Контроль результатів, який полягає у слідкування за відповідністю заданих цільових параметрів фактично досягнутим.

Ø Контроль процесів, який зорієнтований на спостереження за якістю самих процесів планування, прийняття та виконання управлінських рішень.

2.Керівництво як функція менеджменту.

На відміну від управління господарськими процесами на підприємстві, об’єктом керівництва, як функції менеджменту більшою мірою виступають люди і з цього погляду курівництво у вузькому сенсі – це управління людьми.

Керувати означає, з одного боку, так впливати на підлеглих, щоб це сприяло внесенню ними очікуваного вкладу у досягнення цілей підприємства, а з іншого створювати умови, які дозволяли б підлеглим одночасно реалізовувати свої власні цілі.

Необхідність врахування процесів керівництва, інтересів не тільки підприємства, але і працівників зумовлено:

наявністю залежності між задоволеністю людей та продуктивністю їхньої праці;

тим, що підприємці мають розглядати працівників не тільки як економічний ресурс, але і як людей з їхніми власними цілями, мотивами та очікуваннями.

Залежно від того на скільки працівників спрямовують вказівками згори (самоконтроль та зовнішній контроль) та якою мірою їм стає відомою оцінка їхньої діяльності керівниками (виразна чи невиразна оцінка) розрізняють:

Кооперативний

2. селективний (вибірковий)

3. ліберальний

4. авторитарний стилі керівництва

Використовувані на підприємстві стилі керівництва значною мірою залежать від особистісних характеристик менеджерів. Водночас вважається, що з точки зору забезпечення балансу між ефективністю підприємств та задоволеністю його працівників вибір стилю керівництва має бути не стільки особистою справою вищого менеджменту, скільки результатом аналізу наявних умов господарювання.

3.Організаційна структура підприємства.

Кожне підприємство характеризується такими параметрами:

1.Спеціалізація. Відмінності у спеціалізації проявляються по-перше стосовно їх масштабів (на скільки значною є кількість діючих на підприємстві організаційних одиниць), по-друге стосовно їх виду (спеціалізовані на виконання окремих функцій чи на окремих продуктах). Залежно від виду спеціалізації розрізняють два типи організаційних структур: функціональну та дивізіонну.

1)за функціональної організаційної структури всі основні підрозділи підприємства кріс найвищої інстанції управління утворюються за принципом виконуваних ними функцій. Керівники підрозділів напряму підпорядковані генеральному директору, чиї функції полягають у тому аби координувати їх діяльність, доводити до них загальну стратегію підприємства. Однак коли підприємство досягає значних розмірів функціонально-організаційна структура стає менш ефективною через появу труднощів у питаннях комунікації, координації та контролю.

2)дивізіонна організаційна структура передбачає утворення підрозділів за продуктовою ознакою коли для кожної групи продуктів утворюється підрозділ (дивізіон) який вирішує оперативні завдання. Така структура управління дозволяє перекласти відповідальність за отримання прибутку на керівників підрозділів і є особливо доречною при сильно диференційованій виробничій програмі підприємства.

Перевагами є:

· Розвантаження вищого керівництва

· ясно розмежовані сфери відповідальності

· більш повне знання зовнішнього середовища та спроможність швидше пристосуватись до його змін

Недоліками дивізіонної системи є:

· необхідність додаткового підрозділу з центральної координації

· необхідність роздільного контролю результатів

· можливість орієнтації підрозділів на власний інтерес, а отже небезпека втрати єдиної політики.

2.Параметри координації – узгодження різних видів діяльності з урахуванням спільної цілі. Спрощення координації досягається шляхом утворення відділів, тобто об’єднання певних точок у більш значні структурні одиниці, і по-друге внаслідок створення спеціальних керівних підрозділів-інстанцій, наділених повноваженнями приймати рішення та здійснювати контроль.

3.Система управління. Виділяють два типи систем управління:

1)однолінійна система управління ґрунтується на єдиноначальності. Кожний підлеглий має лише одного керівника, що забезпечує однозначну структуру вказівок, розподіл відповідальності, високий рівень координації.

Недоліками однолінійної системи управління є:

Довгий службовий шлях

2. велике навантаження на верхні робочі місця

3. необхідність при виникненні конфліктів втручання з боку начальства.

2)багатолінійна система управління ґрунтується на принципі неодноразового підпорядкування, коли робочі місця мають декілька керівних посад. Право давати вказівки і відповідальність окремих керівників обмежується виконуваними ними функціями. Спеціалізація керівників сприяє підвищенню якості їх рішень. Ще однією перевагою багатолінійної системи управління є усунення довгого службового шляху.

Недолік цієї системи управління полягає у тому, що підлеглі можуть отримувати неузгоджувані вказівки багатьох керівників.

За лінійно-штабної організації при керівництва підприємства утворюються штаби, які без первинних повноважень щодо прийняття рішень і роздачі вказівок здійснюють консультативні функції. Штаби можуть бути загальними або спеціалізованими.

За допомогою лінійно-штабної організації можуть бути об’єднані переваги ясного розподілу компетенції та відповідальності однолінійної системи з перевагами спеціалізації властивим багатолінійній системі.

Альтернативою використання штабів є передача їх функцій зовнішнім організаціям, які спеціалізуються на наданні консультативних послуг.

У разі коли для виконання спеціальних проектів створюються групи до яких залучаються працівники різних функціональних підрозділів говорять про матричну форму організації. Кожною групою керує менеджер проекту, що поліпшує координацію між функціональними підрозділами. Матрична форма організації дозволяє зібрати для виконання певної роботи кращих спеціалістів різних підрозділів і зберегти переваги поділу на підрозділи за їх функціональною спеціалізацією. Недоліком матричної форми організації є порушення принципу єдності підпорядкування, коли кожний працюючий має одного начальника, що замість кращої координації може призводити до конфліктів.

4.Делегування права прийняття рішень. Розподіл повноважень в системі управління включає постановку задач, формулювання очікуваних результатів, наділення різних рівнів менеджменту необхідними правами, визначення відповідальності за результати діяльності. При цьому важливо, щоб:

· завдання, компетенція та відповідальність взаємопокривались (відповідали один одному)

· якомога менше рівнів менеджменту потребували координації та усунення конфліктів

· можна було встановити чи досягнуті очікувані результати і хто має нести відповідальність у разі їх недосягнення.

5.Формалізація, під якою розуміють характер і обсяг впровадження письмово-зафіксованих організаціонних правил у вигляді положень інструкцій і т.д.

Тема 7. Витрати виробництва та собівартість

1.Собівартість продукції (послуг). Кошторис виробництва.

Собівартість продукції - - це виражені в грошовій формі су­купні витрати на підготовку і випуск продукції (робіт, послуг). Со­бівартість характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін. Чим краще працює підприємство, ефективніше використовує виробничі ресурси, тим нижча собівартість продукції (робіт, послуг).

При обчисленні собівартості важливе значення має склад витрат, які до неї входять. Собівартість повинна включати до свого складу витра­ти необхідної праці, тобто витрати, що забезпечують процес відтворен­ня всіх факторів виробництва (предметів і засобів праці, робочої сили і природних ресурсів), і не включати витрат додаткової праці, що відшкодовуються за рахунок прибутку.

Згідно з зазначеним до собівартості продукції (робіт, послуг) вхо­дять витрати на підготовку, освоєння та обслуговування виробництва, охорону праці й безпеку праці, оплату праці та підготовку кадрів, інші витрати.Склад витрат, які входять до собівартості, не є незмінним, він може з тих чи інших практичних міркувань змінюватись. Та за всіх умов со­бівартість має найповніше відображати витрати на виробництво про­дукції (робіт, послуг).

Залежно від часу розрахунку розрізняють: планову собівартість,яку визначають перед початком планового періоду на основі прогресив­них норм витрат ресурсів та цін на ресурси, що склались на момент скла­дання плану; фактичну собівартість, яка відображає фактичні витра­ти на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку; нор­мативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції, розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів; кош­торисну собівартість, яка характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.

Залежно від обсягу витрат, що входять до собівартості, розрізняють технологічну, цехову, виробничу собівартість. Технологічна собівартість включає витрати, пов'язані з технологіч­ним процесом виготовлення продукції. Цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції. Виробнича собівартість — це витрати підприємства, пов'язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з цеховою собівартістю.

За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а також індивідуальну собівартість і середньогалузеву. Індивідуальна собівартість відбиває витрати на виготов­лення продукції в умовах окремого конкретного підприємства, середньогалузева — відображає витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі.

Індивідуальна собівартість використовується для планування, аналі­зу та порівняння витрат виробництва окремих підприємств, середньогалузева — головним чином для ціноутворення.

Слід розрізняти собівартість продукції (робіт, послуг) і кошторис виробництва. Кошторис виробництва — це витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період незалежно від того, відносяться вони на собівартість чи ні. Таким чином, кошторис вироб­ництва і собівартість загального випуску продукції не збігаються. Витрати, що входять до кошторису виробництва, класифікуються за економічними елементами:

1)матеріальні витрати;

2)витрати на оплату праці;

3)відрахування на соціальні заходи;

4)амортизація основних фондів і матеріальних активів;

5)інші витрати, пов'язані з основною діяльністю.

Таке групування для всіх підприємств промисловості є ідентичним. До складу елемента "Матеріальні витрати" включається вартість витрачених матеріалів (крім продукту власного виробництва):

Із витрат на матеріальні ресурси, що входять до кошторису, вирахо­вується вартість зворотних відходів.

Зворотні відходи — це залишки сировини, матеріалів, напівфабри­катів, теплоносіїв та інших видів матеріальних ресурсів, що виникли у процесі виробництва продукції (робіт, послуг). Вони втрачають повністю або частково свої споживчі властивості початкового ресурсу й у зв'язку з цим використовуються з підвищеними витратами продукції або зовсім не використовуються за прямим призначенням. До зворотних відходів не належать: залишки матеріальних ресурсів, які відповідно до встанов­леної технології передаються в інші цехи, підрозділи як повноцінний ма­теріал для виробництва інших видів продукції (робіт, послуг).

До складу елемента "Інші витрати", пов'язані з основною діяльні­стю, включають витрати, що не ввійшли до складу перелічених вище елементів, зокрема: •витрати на відрядження; •на послуги зв'язку; •виплати матеріальної допомоги; •плата за розрахунково-касове обслуговування тощо. Складається кошторис витрат за такою схемою.

Виробнича собівартість валового випуску продукції розрахову­ється так: із загальної суми витрат вираховуються витрати на роботи та послуги, що не входять до складу виробничої собівартості продукції. Ураховується зміна залишків витрат майбутніх періодів; при збіль­шенні залишків цих витрат сума приросту віднімається від загальної суми витрат на виробництво, а при зменшенні - додається.

Виробнича собівартість виготовленої продукції обчислюється як сума витрат на випуск валового випуску продукції, зменшена (збільше­на) на величину собівартості при зростанні (зменшенні) залишків не­завершеного виробництва.

Собівартість реалізованої продукції розраховується шляхом збіль­шення (зменшення) виробничої собівартості продукції на величину зміни витрат у залишках нереалізованої продукції.

Порядок розроблення кошторису виробництва може бути різним, залежно від розміру підприємства, стану його інформаційної бази та стадії планування. На стадії прогнозування величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат за мину­лий період.

Поелементна класифікація витрат, яку містить кошторис виробництва, дає змогу визначити ресурсну структуру собівартості, що є важливим для аналізу чинників формування та зниження собівартості продукції.

Структура собівартості -- це поелементний її склад, обчис­лений у відсотковому відношенні до загальної суми витрат, тобто пито­ма вага різних елементів витрат на виробництво продукції.

На основі аналізу структури собівартості розрізняють:

а) матеріаломісткі виробництва, у собівартості продукції яких значну питому вагу займають витрати на сировину і матеріали (підприємства чорної металургії, машинобудування, легкої та харчової промис­ловості);

б)енергомісткі виробництва, у собівартості продукції яких значною є частка витрат на енергію (підприємства кольорової металургії, органічного синтезу);

в)фондомісткі (капіталомісткі) виробництва(підприємства нафтопереробної промисловості, виробництво електроенергії);

г)трудомісткі виробництва(підприємства вугільної та металооб­робної промисловості, машинобудування, точне приладобудування).

2. Калькуляція продукції. Класифікація витрат за статтями.

Калькуляція — це розрахунок собівартості одиниці продукції, виконаних робіт та послуг. Калькуляції складають на продукцію основного й допоміжного виробництв щомісяч­но, за квартал, за рік за цільовим призначенням. Розрізняють такі види калькуляції:

•планові(складають на основі прогресивних норм витрачання за­собів виробництва та робочого часу й використовують як вихідні дані при встановленні цін);

•кошторисні(стосуються нових видів продукції, робіт та послуг для розрахунку відпускних цін);

•нормативні(складають на основі існуючих норм використання засобів виробництва та робочого часу).

Перелічені види калькуляції є попередніми, їх розробляють до по­чатку виробництва продукції і використовують при складанні кош­торису.

Калькуляції, що за даними бухгалтерського обліку відображають фактичні витрати, називають звітними. Вони потрібні для контролю за виконанням планових завдань із собівартості продукції і для виявлен­ня резервів подальшого зниження витрат.

При калькулюванні встановлюють об'єкти калькулювання, виби­рають калькуляційні одиниці, визначають калькуляційні статті витрат та методики їх обчислення.

Об'єкт калькулювання - продукція (робота, послуга), со­бівартість якої обчислюється. До об'єктів калькулювання належать ос­новна та допоміжна продукція (інструмент, запасні частини), послуга і роботи (ремонт, транспортування тощо). Головним об'єктом калькулю­вання є готова продукція, що поставляється за межі підприємства спо­живачам. Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця -- одиниця його кількісного вимірювання (у штуках, метрах, тоннах, кіловат-годинах тощо). Наприклад, об'єкт калькулювання — ву­гілля, електроенергія, взуття, калькуляційна одиниця відповідно — 1 тон­на, 1 кіловат-година, 100 пар взуття.

При калькулюванні продукції (робіт, послуг) витрати групують за калькуляційними статтями, перелік і склад яких установлюється під­приємством самостійно.

Витрати, пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), можуть групуватись за такими статтями калькуляції (типовими для більшості підприємств):

1)сировина та матеріали;

2)куповані комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи та послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;

3)паливо й енергія на технологічні потреби;

4)зворотні відходи (вираховуються);

5)основна заробітна плата;

6)додаткова заробітна плата;

7)відрахування на соціальні заходи;

8)витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції;

9)відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристосувань цільового призначення та інші спеціальні витрати;

10)витрати на утримання й експлуатацію машин та обладнання;

11)загальновиробничі витрати.

Сума перших 10 статей становить технологічну собівартість, сума 11 статей - цехову (виробничу) собівартість виготовленої продукції.

Розподіл витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткуван­ня здійснюється одним із таких методів:

1)методом розрахунку нормативних ставок витрат на один виріб (на частку участі цеху у виготовленні даного виробу на замовлення);

2)методом розрахунку рівня витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на одну вартісну одиницю заробітної плати виробничих робітників (окремо по механізованих та ручних роботах).

За першим методом устаткування кожного цеху об'єднують до груп за ознакою приблизної рівності витрат на одну годину роботи устатку­вання й установлюють нормативну величину витрат на одну годину ро­боти одиниці устаткування кожної групи, прийнявши за умовну оди­ницю витрати на одну годину роботи однієї з груп устаткування. Віднос­но цієї умовної одиниці визначають коефіцієнти витрат решти груп устаткування.

Планову вартість однієї коефіцієнто-верстато-години отримують шляхом ділення загальної суми (на плановий період) витрат на утри­мання й експлуатацію устаткування на загальну кількість планових коефіцієнто-верстато-годин роботи устаткування. Нормативна ставка витрат на утримання й експлуатацію устаткування на один виріб, що входять до його планової собівартості, розраховується множенням пла­нової вартості однієї коефіцієнто-верстато-години на загальну кіль­кість коефіцієнто-верстато-годин на один виріб (виходячи з трудо­місткості виробу).

Другий метод використовується в цехах з устаткуванням з невели­кою різницею у витратах на одну годину роботи. Кошторисну ставку визначають як результат від ділення загальної суми (на плановий пе­ріод) витрат на утримання й експлуатацію устаткування на плановий за­гальний фонд тарифної заробітної плати основних виробничих робіт­ників цеху, помножений на тарифну заробітну плату цих робітників, розраховану на один виріб.

При розподілі загальновиробничих витрат розрізняють загальнови­робничі витрати постійні й змінні.

Змінні загальновиробничі витрати (витрати на обслуговування й управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються пропорцій­но до зміни обсягу виробничої діяльності), розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності) виходячи з фактичної потужності звітного періоду.

Постійні загальновиробничі витрати (витрати на обслуго­вування й управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності) розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності) при нормальній потужності, яка визначається підприємством самостійно. При цьому під нормальною потужністю розуміють очікуваний середній обсяг діяльності підпри­ємства.

Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у період їх виникнення. Перелік і склад загальновиробничих витрат установлюєть­ся підприємством.

3. Основні фактори зниження собівартості

Для виявлення резервів зниження собівартості необхідно визначити фактори, які обумовлюють це зниження.

Під факторами зниження собівартості продукції (робіт, послуг) розуміють усю сукупність рушійних сил і причин, які визначають її рівень та динаміку.

Розрізняють такі фактори зниження собівартості продукції:

1) підвищення технічного рівня виробництва, зокрема упро­вадження нової прогресивної технології, підвищення рівня ме­ханізації та автоматизації виробничих процесів; розширення масштабів використання й удосконалення техніки і технології, що застосовується; краще використання сировини та матеріалів;

2) поліпшення організації виробництва і праці, тобто удос­коналення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; упровадження наукової організації праці; поліпшення використання основних виробничих засобів; поліпшення ма­теріально-технічного забезпечення; скорочення транспортно- складських витрат тощо;

3) зміна обсягу виробництва, що зумовлює відносне скоро­чення умовно-постійних витрат у результаті зростання обсягу виробництва;

4) зміна структури, асортименту та поліпшення якості про­дукції.

Індексний метод дає змогу врахувати вплив перелічених фак­торів на зниження собівартості продукції.

Відносне зниження собівартості за рахунок економії мате­ріальних витрат (% АС_м) у результаті зміни норм витрат сиро­вини, матеріалів, енергії на одиницю продукції та цін на ресур­си визначають за формулою:

Тема 8. Матеріально-технічне забезпечення підприємства

1.Забезпечення підприємства засобами виробництва

Будучи складовою потенціалу підприємства засоби виробництва разом з працею визначають його виробничу потужність. Якщо рішення щодо придбання вартісних засобів виробництва приймаються вищим рівнем керівництва то рішення щодо купівлі дешевих засобів виробництва - окремими підрозділами. Нерідко для підрозділів підприємства вистоновлюється певний бюджет в межах якого плануються закупки які здійснюються відділом постачання.

Розрізняють чотири стадії планування забезпечення підприємства засобами виробництва:

· планування потреби в засобах виробництва

· планування закупок засобів виробництва в ситуації, коли наявні у підприємства засоби виробництва не відповідають поточним або майбутнім потребам виробництва

· планування використання засобів виробництва; при цьому на перший план виступають рішення щодо комбінування окремих видів обладнання у виробничо-технічні одиниці (виробничі лінії, цехи) з метою забезпечення оптимальної структури виробничих процесів

· планування технічного обслуговування і утримання у справності засобів виробництва завдяки чому може забезпечуватись їх постійна готовність до використання. Необхідно уникати понаднормативного зносу засобів виробництва та забезпечувати їх своєчасний ремонт

Основними факторами, які впливають на ефективність використання засобів виробництва є:

1. технічний рівень засобів виробництва, який залежить від:

· ступеня їх новизни

· фізичного зносу

· їх придатності до експлуатації, яка може зростати завдяки заходам з технічного обслуговування та утримання засобів виробництва у справності

2. технічна придатність засобів виробництва для цілей виробництва, яка визначається як співвідношення між потрібними і фактично досягнутими результатами виробництва

Важливим аспектом забезпечення підприємства засобами виробництва є врахування їх спроможності випускати за певний період часу більшу або меншу кількість продукції. Ця спроможність або інакше кажучи продуктивність засобів виробництва має технічно обумовлені межі, які можна розглядати як максимальну та мінімальну виробничу інтенсивність (потужність).

Прийнято вважати що в нормальних умовах найбільш прийнятною є не максимальна або мінімальна, а середня інтенсивність використання засобів виробництва. Це пов’язано зокрема з тим, що нерідко засоби виробництва є функціональними лише за умови забезпечення їх певними матеріалами, найнижчі витрати яких на одиницю результату якраз і досягаються за середньої виробничої інтенсивності.

Приклад. У міру зростання виробничої інтенсивності (швидкості руху автомобіля) споживання матеріалу (бензину) на од. результату (1 км шляху) спочатку зменшується, а потім починають зростати. Оптимальна з погляду споживання бензину виробнича інтенсивність досягається за середньої швидкості руху автомобіля.

Функція споживання засобом виробництва автомобіль бензину на км шляху

За умов комплексного використання засобів виробництва постає завдання їх гармонізації, аби всі вони працювали у зоні оптимальної виробничої потужності, тобто найбільш економічно.

1.Планування потреби в матеріалах, ціллю якого є визначення їх оптимального асортименту, а також кількості кожного окремого виду. Для визначення кількості необхідних матеріалів зазвичай застосовується два методи:

· стохастичне планування потреби в матеріалах, виходячи з наміченого рівня їх використання, коли потреба в кількості того чи іншого матеріалу прогнозується на основі даних щодо його використання у минулому (як правило застосовується щодо недорогих матеріалів)

· детерміноване планування потреби в матеріалах, виходячи з наміченої виробничої програми, коти потреба в кількості того чи іншого матеріалу безпосередньо виводиться з номенклатури та обсягу виробничої програми. Як правило застосовується щодо дорогих матеріалів.

Припустимо що для виробництва од. виробу (В) потрібно 2 од. проміжного продукту (П) та 3 од. сиробини (Б), а для виробництва од. (П) потрібна од. сировини (Б) і 4 од. сировини (А). Тоді для виробництва 100 од. виробу (В) план потреб у проміжних продуктах і сирвині складатиме: (П) – 200 од. (100*2), (Б) – 500 од. (100*3+200*1), (А) – 800 од. (200*4)

2.Планування закупки матеріалів, одні із центральних завдань якого є визначення оптимального розміру закупок. При цьому важливо враховувати, що із збільшенням розмірів закупок сировини:

· підприємство може отримувати цінові знижки на неї

· фіксовані закупівельні витрати, що несе підприємство на одиницю сировини, знижуватимуться (витрати на формування, розміщення та виконання одного замовлення)

Водночас із збільшенням розмірів закупок сировини збільшуватимуться і розміри її складських запасів, що призводитиме до зростання питомих витрат підприємства на її зберігання у вигляді амортизації складських приміщень та обладнання, витрат на опалення, освітлення складів та страхування. Оптимальним є такий розмір замовлення сировини за якого питомі витрати на її закупку та зберігання є мінімальними.

3.Планування зберігання матеріалів, яке крім оптимізації запасів матеріалів, має на меті досягнення безперервності у забезпеченні ними процесу виробництва. Для цього підприємства можуть запроваджувати норматив мінімального рівня складських запасів, при досягненні якого вони здійснюватимуть нові закупки матеріалів.

Рівень нормативу мінімальних складських запасів залежить від швидкості виходу матеріалів зі складу, термінів виконання замовлень, а також ризиків, пов‘язаних з можливістю зміни цих параметрів.

Нині для позначення насамперед фізичного забезпечення матеріалами і, зокрема, заходів з їх транспортування та зберігання все частіше використовується термін логістика. В широкому сенсі цим терміном позначається вся система матеріально-технічного забезпечення.

Тема 9. Злиття

1.Типи злиттів та їхні мотиви.

Основними формами, в яких можуть здійснюватися злиття є:

1)Горизонтальна інтеграція. Якщо дві компанії, наприклад А та В, які виробляють ту саму продукцію, утворюють нову компанію С, кажуть про горизонтальне злиття. У разі ж коли компанія А стає власником капіталу компанії В, так що компанія В припиняє своє існування, а компанія А продовжує діяльність, має місце поглинання.

2)Диверсифікація, яка має місце тоді, коли об’єднуються компанії, які виробляють різнорідну продукцію. Диверсифікація може бути кількох видів:

· шляхом розширення продукту всередині споріднених продуктів.

· диверсифікація шляхом розширення ринку у тому сенсі, що ті самі продукти будуть продаватися в різних регіонах, або країнах.

· конгломеративна диверсифікація, тобто диверсифікація щодо продуктів, які раніше не відносилися до сфери інтересів компанії.

3)Вертикальна інтеграція, яка відбувається у разі, коли об’єднуються компанії, які виробляють продукцію, що знаходиться на різних стадіях виробництва, починаючи із сировини і закінчуючи фінальними продуктами. Вертикальна інтеграція може бути оберненою, якщо поглинається компанія, яка виробляє продукцію, що знаходиться на ранніх стадіях виробничого процесу, або ж спрямованою вперед, коли компанія, що поглинається іншою компанією, знаходиться ближче до ринку кінцевої продукції.

Виділяють такі мотиви горизонтальної інтеграції:

1. збільшення ринкової частки задля посилення ринкової влади

2. економія від масштабів виробництва.

3. мотив продавців, коли поглинання ініціюється компаніями, які поглинаються, як у разі продажу компанії особами, які отримали її у спадщину, проте не бажають займатися бізнесом

4. економія на сплаті податків, коли компанія, яка поглинає іншу компанію, покриває її збитки своїми прибутками, не сплачуючи з них податку

5. мотив менеджерів, у разі коли їхні доходи більшою мірою залежать від розміру компанії, ніж отримуваних ними прибутків.

Основними мотивами диверсифікації є:

1. економія на широті асортименту.

2. уникнення статусу домінуючого становища на ринку, коли зацікавлені у розширенні фірми не бажають привертати до своєї діяльності увагу антимонопольних органів, а тому намагаються збільшувати продажі на неспоріднених ринках.

3. диверсифікація через провал. Якщо виробник одного виду продукції виявить, що перспективи зростання на даному ринку є мінімальними, то одним із способів розв’язання цієї проблеми може бути переключення діяльності на інші ринки.

4. наявність у фірм надлишкових обсягів ресурсів і наприклад такого як управлінський досвід. Якщо такий досвід, що його має у надлишку фірма не є специфічним для однієї галузі, то проведення диверсифікації може бути цілком раціональною стратегією.

5. розподіл ризику, коли диверсифікація розглядається як засіб мінімізації негативних наслідків провалу на будь-якому окремо взятому ринку.

Основні мотиви вертикального злиття:

1. асиметрія інформації, як у разі коли фірма, яка володіє інформацією про зростання попиту на її продукцію купує за відносно низькою ціною компанію постачальника комплектуючих виробів, яка подібною інформацією не володіє.

2. підняття вхідних бар’єрів, коли діяльність у галузі потужних вертикально-інтегрованих компаній може відлякувати нові фірми, щодо вступу у цю галузь.

3. привласнення позитивних зовнішніх ефектів. Реклама, розташованого на невеличкому острові готелю, може створювати позитивний зовнішній ефект для власників паромної компанії, що здійснює перевезення на цей острів. У цьому разі задля інтерналізації (ситуація, коли позитивний зовнішній ефект стає внутрішнім) зовнішнього ефекту, власникам готелю доцільно придбати паромну компанію.

4. зменшення податкових платежів, як у разі, коли транснаціональні корпорації, маніпулюючи трансфертними цінами (ціни продажу для розташованих в інших країнах філій компанії), можуть показувати більші прибутки в країнах з нижчим рівнем їх оподаткування.

2.Вибір часу для вертикальної інтеграції.

Існує точка зору, що ступінь вертикальної інтеграції у галузі співвідноситься із життєвим циклом товару, який включає фази зростання, зрілості та спаду.

Коли товар є новим, ступінь вертикальної інтеграції є відносно високим, оскільки фірмам доводиться самостійно здійснювати виробництво комплектуючих виробів. У міру розширення виробництва товару, інтерес нових фірм щодо виробництва комплектуючих до нього, зростає, в результаті чого фірми, які є постачальниками кінцевого продукту, будуть купувати комплектуючі в інших фірм. І, нарешті, у фазі спаду, виробники комплектуючих, через зменшення прибутків, залишатимуть ринок, в результаті чого, ступінь вертикальної інтеграції знову зростатиме.

Також висловлюється думка, що напрямок вертикальної інтеграції зазнає впливу ділового циклу, зокрема під час стрімкого економічного зростання фірма може виявляти бажання провести вертикальну інтеграцію у зворотному напрямку, аби гарантувати для себе стабільне забезпечення сировиною. І навпаки під час спаду, колу виникають труднощі зі збутом продукції, фірма для їх мінімізації може вирішити провести вертикальну інтеграцію вперед.

3. Неефективність результатів злиттів та стратегічні альянси.

Попри те, що іноді призводить до зростання прибутковості бізнесу, значна частина даних щодо їх наслідків свідчить про те, що вони далеко не завжди покращували показники ефективності інтегрованих компаній.

Існує декілька пояснень того, чому всупереч відносно низькій ефективності злиттів компанії продовжують вдаватися до них:

1. Невиправданий оптимізм управлінського апарату. Менеджер може бути занадто оптимістичним щодо ефективності злиттів і перебільшувати можливість зростання ефективності, які нібито стають доступними за рахунок зокрема економії від масштабу, чи зростання ринкової влади, тоді як на практиці такі можливості є меншими.

2. Часовий горизонт. Плани менеджерів можуть бути занадто спрямовані у майбутнє. Навіть коли злиття не призводить до підвищення прибутковості у короткостроковому періоді, вони сподіваються, що з часом це неодмінно станеться, а проте це є малоймовірним, оскільки і ті злиття, результати яких відслідковувались впродовж тривалого часу, часто не виявляли тенденції до зростання прибутковості.

3.Поведінка, яка не має на меті максимізацію прибутку. Цілком можливо, що менеджери домагатимуться не зростання прибутку, а збільшення розміру компаній як гарантії того, що вони не будуть поглинені іншими компаніями. У подібних випадках менеджери можуть захищатися від поглинання шляхом поглинання інших компаній.

З урахуванням того, що злиття нерідко не призводять до покращення показників прибутковості, компаній можуть застосовуватися альтернативні стратегії підвищення ефективності як наприклад шляхом утворення стратегічних альянсів, під якими розуміється співробітництво фірм у таких зокрема напрямках як франчайзинг або спільна наукова діяльність. Якщо в одних випадках фірми взаємодіють між собою у суто ринковий спосіб, як незалежні суб’єкти, то в інших випадах вони утворюють єдине ціле шляхом злиття. Стратегічні альянси являють собою гібридні форми співробітництва, які знаходяться між ринковими транзакціями та ієрархічними структурами, а тому складно піддаються статистичному обліку. Основними вигодами для фірм від утворення ними стратегічних альянсів є:

· Зменшення витрат як у випадку коли виведення на ринок нового продуту потребує значних витрат які можуть бути розподілені між фірмами учасниками стратегічного альянсу

· Об єднання знань необхідних для виробництва складних продуктів та спеціалізація, коли розробка нових продуктів вимагає поєднання різних знань.

· Ринкова влада, яка може посилюватися в результаті утворення стратегічних альянсів.

Разом з тим при утворенні стратегічних альянсів можуть виникати такі проблеми:

· Зіткнення корпоративних культур, коли менеджери різних компаній мають різне уявлення щодо реалізації спільних проектів.

· Проблеми у розподілі знань, коли компанії можуть уникати кооперації через побоювання, що їх знання та досвід стануть доступними для конкурентів.

Тема 10. Вплив галузевої структури на результати діяльності фірми

1.Сутність SCP підходу

Один із поширених методів аналізу методів діяльності фірм відомий як підхід «Структура-поведінка-результат» (SCP). За такого підходу припускається, що різні галузеві структури спричиняють різні типи поведінки фірм, що у свою чергу призводить до різних результатів їхньої діяльності.

Відповідно дослідження діяльності фірм повинні включати три етапи:

1. З ясування особливостей галузевої структури

2. Визначення адекватного галузевій структурі типу поведінки фірм

3. Прогнозування адекватних поведінці фірм результатів їхньої діяльності

Найважливішими елементами галузевої структури є:

Ø Концентрація продавців. Скільки фірм діє у галузі та як розподілений між ними галузевий обсяг виробництва.

Ø Концентрація покупців. Яка кількість покупців купує продукт та як розподілений між ними обсяг закупівель.

Ø Диференціація продукту. Якою є продукція фірми? Ідентичною чи диференційованою?

Ø Бар’єри вступу. Наскільки легко нові фірми можуть увійти у галузь.

Ø Характер зв’язку між обсягами виробництва фірм та рівнем витрат виробництва на одиницю продукції. Тобто чи існує ефект від масштабу.

Ø Вертикальна інтеграція. Якою мірою фірми контролюють всі стадії виробництва.

Ø Рівень конгломерації. Виробляють фірми один вид продукції чи декілька?

Підхід SCP полягає у з ясуванні специфіки наведених елементів галузевої структури з наступним передбаченням поведінки фірм, основними складовими якої є:

· Цінова політика. Є фірми ціноотримувачами чи вони самі визначають ціни, і якщо самі – якої цінової стратегії дотримуються?

· Товарна стратегія. Прагнуть фірми виробляти один товар чи вони готові здійснити диверсифікацію в інші галузі економіки?

· Дослідження та інновації. Якою мірою фірми займаються інноваційними розробками та впровадженнями?

· Рекламна політика. Яку частку своїх бюджетів фірми використовують на рекламу?

Згідно з SCP підходом наведені складові поведінки фірм зумовлюють кінцеві результати їх діяльності. Основними параметрами, які характеризують результати діяльності фірм є:

1. Прибутковість, рівень якої залежить насамперед від цінової політики фірми.

2. Ефективність. Наскільки витратно та алокаційно ефективними є фірми. Фірма є витратно ефективною тоді коли виробляє продукцію з мінімально можливими витратами виробництва. Алокаційна ефективність(ефективність розподілу) досягається тоді коли фірми використовують ресурси у найбільш бажаних для споживачів галузях.

3. Економічне зростання та повна зайнятість. Якою міро фірми спроможні нарощувати обсяги виробництва та сприяти досягненню повної зайнятості.

4. Справедливість. Як діяльність фірм впливає на розподіл доходів.

2.Критика цього підходу

На адресу SCP підходу висловлюються такі критичні зауваження:

1.SCP підхід ґрунтується на припущенні щодо наявності чіткого причинно-наслідкового зв язку у напрямку від галузевої структури до поведінки фірм і далі до результатів їхньої діяльності. Тоді як насправді причино-наслідкові зв язки можуть йти і в протилежному напрямку.

1) поведінка діючих у галузі фірм може впливати на структуру галузі. Наприклад наслідком вдало проведеної фірмою рекламної компанії може бути збільшення її ринкової частки, тобто зміни у такому елементі галузевої структури як концентрація продавців.

2)Кінцеві результати діяльності фірм можуть впливати на їх поведінку, як у разі коли зменшення прибутків може призводити до вчинення фірмами узгоджених дій у сфері ціноутворення.

3)Результати діяльності фірм, можуть впливати на структуру відповідних галузей. Зокрема наслідким назького рівня прибутків може стати злиття фірм, що означатиме зміни у рівні концентрації продавців.

2. В рамках SCP підходу одним із ключових зв’язків є зв’язок по лінії – від концентрації виробників до їх поведінки у сфері ціноутворення і далі до результатів діяльності фірм у вигляді нормальних прибутків чи надприбутків.

А тим часом згідно з гіпотезою змагальності ринків вирішальне значення для спроможності компаній отримувати високі прибутки має не стільки концентрація виробниців, скільки ступінь змагальності ринку під яким розуміють легкість з якою нові фірми можуть увійти в галузь а діючі – вийти з неї. Якщо ступінь змагальності ринку є досить високим цілком ймовірно що діючі у галузі фірми аби не приваблювати нових конкурентів....за мету отримання надприбутків навіть тоді, коли рівень концентрації у галузі дозволятиме їм це робити.

Водночас деякі екон. на схильні вважати що гіпотеза змагальності ринків заперечує SCP підхід оскільки ступінь змагальності ринків також можна розглядати як один із параметрів гаузевої структури.

3. Як стверджують представники чікагської школи, крім державної політики не існує інших чинників, які б дозволяли компаніям впрадовж тривалого часу утримувати монопольну владу. Ящо якась фірма і має її це тимчасове явище оскільки інші фірми рано чи пізно знайдуть спосіб вступити в конкуренцію з нею за можливість отримання високих прибутків. Тому позадержавне втручання в економіку ринки тяжіють до моделі досконалої конкуренції, а це означає що концентрація виробників насправді відіграє набагато менще роль у визначенні поведінки фірм та результатів їхньої діяльності ніж це припускається в рамках SCP підходу.

4. Деякі критики SCP підходу стверджують, що вирішальне значення має причинно наслідковий зв’язок не у напрямку від галузевої структури до поведінки фірм і далі до результатів їхньої діяльності, а у напрямку від поведінки фірм до галузевої структури. У свою чергу поведінка фірм визначається насамперед їх внутрішньою організацією, яку інколи називають – архітектурою фірми.

Важливими складовими архітектури фірми є:

· розподіл влади в ній

· те, як в компанії оцінюють та винагороджують працю своїх працівників

Ефективна архітектура і є визначальною ознакою за якою успішні фірми відрізняються від неуспішних.

3.Модель SCP і «П’ять сил Портера»

Одним із варіантів застосування SCP підходу є модель “П’яти сил Портера” в якій за основні фактори які впливають на позицію фірми у галузі розглядаються:

· суперництво між діючими у галузі фірмами (скільки конкурентів у галузі має фірма і на скільки вони є сильними)

· загроза входження на ринок нових конкурентів

· сила торгового тиску покупців (з якою кількістю покупців має справу фірма)

· сила торгового тиску постачальників (атомна енергетика України – 2 постачальника; Росія – 90%, США – 10%)

· загроза з боку товарів субститутів

Основне критичне зауваження на модель сил Портера – те що вона є статичною, оскільки дозволяє судити про стан справ фірми лише у даний момент нічого не говорить про те, що її очікує у майбутньому. Тому пропонується використовуати модель Портера у поєднанні з кривою життєвого циклу галузі.

Життєвий цикл галузі включає чотири фази:

1.Впровадження. 2.Зростання. 3.Зрілості. 4.Спаду

У фазі впровадження коли продукт є маловідомим обсягі продажів зростають повільно. Фаза зростання охоплює період коли обсяги продажів у галузі зростают швидкими темпами. У фазах зрілсті та спаду обсяги продажів сягають максимального рівня і починають зменшуватися, коли споживачі віддають перевагу новим продуктам. Вважається що крива життєвого цикклу галузі дає змогу фірмам зорієнтуватися у якій фазі життєвого циклу вони знаходяться, а отже і більш грунтовно будувати совю стратегію.

Водночас на адресу концепції життєвого циклу галузі висловлюються такі зауваження:

· межі галузі і фази життєвого циклу не так чітко окреслені як це припускається у розглянутій концепції

· існують значні відмінності у тому, за якою траекторією розвиваються окремі галузі. Наприклад: газети, рахівниці, друкарські машини, паравози.

Тема 11. Маркетингова діяльність підприємства

1.Поняття маркетингу та його інструменти

Розрізняють два типи ринків: ринок продавця, на якому попит на товар перевищує його пропозицію та ринок покупця, на якому пропозиція товару перевищує попит на нього.

Якщо для підприємств, які діють на ринку продавця, стадія виробництва була більш значущою у порівнянні із стадією збуту, то на ринку покупця процес функціонування підприємства у всіх його фазах має орієнтуватися передусім на можливості збуту товара. Подібна орієнтація діяльності підприємства, яка є типовою в сучасних умовах, називається маркетингом. Він виникає раніше процесу виробництва і означає управління діяльністю підприємства з позиції вимог ринку.

Орієнтований на ринок спосіб господарювання виражається не тільки в реагуванні на наявну ринкову ситуацію, але й у діях, спрямованих на забезпечення бажаних змін на ринку.

Основними ознаками активного маркетингу є:

1)освоєння нових ринків збуту, яке означає передусім те, що підприємство шукає можливості задоволення тих потреб, які до ціх пір хоча й існували, але виразно не проявлялися. В результаті дослідження таких потреб і виробництва відповідних товарів підприємства можуть створювати нові ринки.

2)розширення ринків збуту. Як шляхом збільшення продажу товарів на традиційних для підприємства ринках, так і шляхом входження його на нові ринки.

3)закріплення ринків збуту, яке може досягатися насамперед за рахунок забезпечення високої якості та надійності продукту, розумної ціни на нього та ефективної протидії тиску конкурентів.

Таким чином маркетинг можна розглядати як концепцію, в основі якої лежить ідея підпорядкування всіх аспектів діяльності підприємства інтересам збуту його продукції

Концепція маркетингу передбачає наступне:

· систематичний аналіз поведінки всіх суб’єктів, від діяльності яких залежить збутовий успіх підприємства.

· планомірне дослідження і освоєння нових ринків.

· вплив на ринки збуту шляхом застосування різних інструментів маркетингової політики.

· впровадження маркетингового мислення у всі сфери діяльності підприємства та на всі рівні управління.

Основними областями застосування заходів збутової політики підприємства є:

Ø політика вибору продукту, яка включає рішення щодо виробництва нових та вдосконалення тих, що виробляються, продуктів, а також рішення щодо використання торгової марки, налагоджування технічного обслуговування, упаковки товару та його асортименту.

Ø політика договірних умов продажу товару, яка включає рішення щодо ціноутворення умов поставки товару, його оплати та гарантійного обслуговування.

Ø комунікаційна політика підприємства, яка включає рекламу, роботу з громадськістю, проведення ярмарків, виставок, проб продукції

Ø політика дистрибюції товару, яка включає формування каналів та органів збуту товарів.

Маркетинговий комплекс являє собою набір маркетингових інструментів, який забезпечує оптимальне поєднання чотирьох зазначених областей маркетингової діяльності.

При цьому для різних груп товарів та клієнтів він може бути істотно різним. Зокрема у маркетингу споживчих товарів значна увага має приділятися політиці вибору продукту та комунікаційній політиці як інструменту впливу на інтуїцію та емоції покупців

У маркетингу інвестиційних товарів, стосовно яких покупці ретельно готують свої рішення, особливо важливу роль мають відігравати їх інформування та консультування.

Маркетингові інструменти поділяються:

1)З точки зору необхідності застосування – на обов’язкові (наприклад заходи з формування продукту та ціни на нього) і факультативні (політика цінових знижок)

2) з точки зору швидкості впливу – на такі, що впливають достатньо швидко(наприклад рішення щодо зміни ціни продукту) і такі, чий вплив стає відчутний лише з часом (зміна каналів збуту)

3) з точки зору тривалості дії – на такі, що впливають на збут впродовж тривалого часу (реклама) і такі, чий вплив є короткочасним (політика ціноутворення)

4) з точки зору значення у маркетинговому комплексі на основні(реклама) і додаткові(участь у виставках).

2.Дослідження ринку як основа планування збуту

Дослідження ринку включає:

1) Аналіз споживчих груп, якщо для ринків продавців типовим було масове виробництво однорідної продукції, розраховане на середнього покупця, то нині все більші відмінності у запитах споживачів змушують поділяти їх на групи і пропонувати їм різну за ціною, формою та змістом продукції. Це стає можливим, якщо зазначені групи характеризуються:

Ø внутрішньою однорідністю

Ø зовнішньою різнорідністю

Ø достатньо великими розмірами, аби робота виправдовувала себе

Проблема сегментації ринку полягає в тому, що із зростанням диференціації споживчих груп їх внутрішня однорідність збільшується, а зовнішня різнорідність зменшується, крім того постає питання щодо вибору ознак для сегментації ринку (доходи, професія, вік, стать, стиль життя тощо)

Важливо враховувати і те, що виокремленні за певною ознакою групи можуть мати істотно різні структури споживанні.

2) Аналіз конкуренції. Якщо на ринку продавців кожний продавець міг розраховувати на отримання прибутку за рахунок зростання ринків, то на ринку покупців часто вирішальною умовою отримання прибутків одними продавцями є їх успішна конкурентна боротьба з іншими продавцями. Аби утвердитися на ринках покупців виробник повинен мати так звані стратегічні конкурентні переваги. Оскільки краще за всіх робити все надзвичайно складно, необхідно домагатися переваг хоча б у чомусь. Такі переваги, по-перше, не повинні бути легко досяжними для інших виробників, по–друге, мають визнаватися великою кількістю покупців, по-третє, мають бути довгостроковими. В рамках аналізу конкуренції продавцю належить відповісти на запитання:

· хто є його конкурентами

· які вони мають плани

· в чому їх сильні та слабкі сторони

Особливу увагу слід привертати до найбільш потужних конкурентів. Крім того необхідно збирати інформацію щодо потенційних конкурентів, які можуть з’явитися на ринку, а також щодо інших ринків, на які за сприятливих умов можна проникнути.

• ⇐ Назад
• -3
• -2
• -1
• 0
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 9
• 10
• 1112