Виникнення й основні етапи становлення природоохоронного законодавства і права на території сучасної України.
Одним із найважливіших чинників становлення екологічної культури певного етносу, яка з часом досягає рівня екологічного права, є домінуюча парадигма природокористування цього етносу в давній період, тобто в період його зародження та формування. Тому доречною буде думка про те, що екологічне право сучасної України сягає своїм корінням давніх часів.
Переважна більшість території сучасної України на початок І тис. н. е. була вкрита лісом. Безмежні лісові масиви вкривали територію сучасного Прикарпаття, Полісся. Чернігівщина мала назву "лісної землі" [5, с. 68], ліси простягалися аж до Києва. Невелика густота населення не становила якоїсь суттєвої небезпеки для природи з боку людської діяльності. У господарській діяльності переважало хліборобство, рибальство, мисливство, скотарство, бджільництво.
Першою книгою про природу були "Шість днів" Василя Великого. Вона була перекладена з грецької, тут давалося тлумачення шести дням, протягом яких Бог створив світ, а також десяти природним явищам. Ще в одній праці - "Фізіолог" містилися популярні праці із зоології [7, с. 152].
Провідною формою природокористування наших пращурів за часів трипільської культури було орне землеробство, що супроводжувалося відповідним світоглядом або світосприйняттям природи - природо-шануванням. Начала світогляду пращурів українців сягають глибокої давнини, губляться у їх прадавній міфологічній свідомості, як вважає А. Бичко. На її думку, у матріархальну добу ми бачимо в праслов'янській міфології архаїчну пару богинь - Ладу й Лелю, матір і доньку. Це богині прадавнього землеробського культу природи, що оживляє та відроджує свою плодючу силу. З аналогічною парою богинь - Лето та Артемідою, теж матір'ю й донькою - зустрічаємось і в Стародавній Елладі доби крито-мікенської культури, тобто доби, коли в суспільстві провідну роль відігравало землеробство, що передбачало шанобливе ставлення до природи [1, с. 223]. Саме таке ставлення до природи, а за сучасною термінологією - до навколишнього природного середовища, простежується у наших пращурів також і в тому, що серед волхвів-жреців того часу існував своєрідний "поділ праці": серед них були хмаро-гонителі (які "впливали" на погоду), чародії (які здійснювали магічні дії з водою за допомогою спеціального посуду, чарів), потворники (знахарі) [7, с. 225].
Протягом багатьох століть існування на українському терені автохтонної землеробської культури, що породжувала в етнічній свідомості наших пращурів архетип ласкавої, лагідної "неньки-землі", формувалось основне підґрунтя українського етнонаціо-нального характеру, однією зі складових якого є емоційно-шанобливе ставлення до природи. Іншими словами, вже в язичницькій свідомості яскраво виявляється повага до природи як важливого чинника існування людини.
Києво-руська думка наполегливо шукає посередника між природним (речовим) і духовним світом істини, який би зблизив (навіть пов'язав) Творця з природним світом. Це прагнення сягає своїм корінням слов'янського міфоепічного антеїзму, уявлень про нерозривний зв'язок людини з ненькою-землею, природою.
Зародки національних природоохоронних норм періоду язичництва знайшли свій подальший розвиток і закріплення в нормативно-правових актах часів Київської Русі. Так, у зводі законів княжої доби "Руській правді" містилося чимало регламентацій, що стосувалися часів і термінів полювання на тих чи інших хутрових звірів, встановлювалася заборона на виловлювання деяких видів риб під час нересту, передбачалася значна кількість засторог щодо збереження та використання природоадекватних засобів землеробства, бортництва, броварства, деяких інших промислів та ремесел, пов'язаних з використанням природних ресурсів. У цьому ж зводі давньоруського права були передбачені також деякі покарання, переважно у вигляді штрафів, за порушення його вимог щодо полювання тощо [4, с. 28].
Право власності на основний природний ресурс - землю - у цей час базувалося для громади на природному праві, для князів -на освоєнні пустопорожніх земель і захопленні громадських, для монастирів - на підставі дарування князів [4, с. 30].
Важливого значення в Київській Русі надавалося правовому регулюванню землекористування, охороні рослинного та тваринного світу. У Правді Ярославичів уже є норми, що свідчать про юридичне закріплення права приватної власності на землю.
Значна кількість природоохоронних норм "Руської правди" згодом була закріплена в таких пам'ятках литовського та польського права, як Вислицький статут 1347 р., Вартський статут 1420-1423 рр., Литовський статут 1529 р. Норми "Руської правди" як відображення стародавньої правової культури тривалий час діяли на всій території давньоруських земель, здійснюючи важливий вплив на правове мислення прийдешніх поколінь.
У козацько-гетьманську добу джерелами українського природоохоронного законодавства було звичаєве право та повсякденні традиції. Поповнювалося воно і традиційним законодавством княжої та литовсько-руської доби, магдебурзьким правом, законотворчою діяльністю національної держави, яка уособлюється, насамперед, у гетьманських універсалах [3, с. 143].
У другій половині ХУІІ ст. після приєднання України до Росії у Березневих статтях 1654 р. закріплюється існування правового ладу, який склався на той час в Україні, а в першій половині XIX ст. ця система права була замінена системою російського права, основу якого становив Звід законів Російської імперії. Встановлювалося, що право власності на землю необхідно розглядати як право на всі витвори природи на поверхні останньої, на все, що міститься у надрах землі, на води, які знаходяться в її межах [4, с. 126].
Отже, до кінця XIX ст. земельні і певні природноресурсні відносини на території України регулювалися нормами звичаєвого і писаного цивільного права.
Особливого природоохоронного законодавства в Російській імперії не існувало практично до реформи Столипіна, а земельне право (та інші ресурсові галузі) не розглядалося як самостійна правова галузь. Ця галузь була складовою цивільного права, тому земля розглядалась як нерухомість, об'єкт цивільно-правових угод. Лише з 1906 р. після проголошення аграрної реформи починає активно формуватися земельне законодавство.
Після Жовтневого перевороту 1917 р. були закладені законодавчі основи використання земельних ресурсів, які визначили на певний час розвиток природноресурсного законодавства. Першим таким актом був Декрет про землю 1917 р., який проголосив націоналізацію земельного фонду. Встановлювалося, що земля відчужується у власників безоплатно, надається в користування тим, хто працював на ній. Землю не можна було продавати, купувати, здавати в оренду або в заставу чи відчужувати іншим способом. У Селянському наказі проголошувалося, що всі надра землі - руда, нафта, вугілля, сіль тощо, а також ліси та води, які мають загальнодержавне значення, переходять у виключне користування держави, а всі мілкі річки, озера, ліси - у користування громад, за умови завідування ними місцевими органами самоуправління [4, с. 202].
Ідею першого Декрету було розвинуто Декретом про соціалізацію землі 1918 р., який визначав землю як всенародну власність, закріплював трудовий характер землекористування тощо. Пізніше в Положенні про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства 1919 р. державні й колективні форми землекористування визначалися основними формами соціалістичного використання землі.
Одночасно із нормативно-правовими актами, які встановлювали правовий статус земель та інших природних ресурсів, приймалися акти про порядок користування цими ресурсами, що вносили докорінні зміни в систему земельних, водних, гірничих, лісових та інших правовідносин.
З 1922 р. розпочинається процес кодифікації земельного законодавства. У РРФСР 22 травня 1922 р. приймається Закон "Про трудове землекористування", а в УСРр 27 травня того самого року - "Основний закон про трудове землекористування". Ними встановлювалася заборона на продаж, купівлю, дарування, заставу землі, але дозволялася трудова оренда. Цього ж року приймаються, відповідно, Земельний кодекс РРФСР і Земельний кодекс УСРР. Наслідком змін характеру земельних відносин, які мали місце в цей період, стала активізація кодифікаційних робіт, спрямованих на впорядкування і систематизацію відповідних норм права. З прийняттям перших кодифікованих актів були закладені основні принципи формування вітчизняного земельного законодавства.
Отже, націоналізація землі та інших природних ресурсів стала підставою для виникнення нового типу природноресурсних відносин. Земля, надра, води, ліси як всенародне надбання і об'єкти права виключної державної власності були вилучені із господарського обігу, перестали бути об'єктами купівлі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод. Це зумовило виключення земельних відносин із предмета регулювання цивільного права, де вони перебували в умовах приватної власності до 1917 р., і поступово призвело до створення земельного права як самостійної галузі.
Поряд із земельно-правовими актами приймаються декрети, положення, інші акти щодо використання й охорони інших природних ресурсів: про надра землі, ліси і водні ресурси; про строки полювання, права на мисливську зброю; про охорону пам'яток природи, садів і парків; про створення перших державних заповідників; про створення органів, комітетів, комісій з охорони природи та раціонального використання природних ресурсів тощо.
Після створення СРСР розвиток природноресурсового і природоохоронного законодавства здійснювався як на союзному, так і республіканському рівнях. Найчастіше це законодавство мало характер державно-правового регулювання використання і охорони окремих природних об'єктів, наприклад, Лісовий кодекс (1923), постанови ЦВК і РНК "Про основи організації рибного господарства Союзу РСР" (1924), Горне положення Союзу РСР (1927), Загальні засади землекористування і землеустрою (1928), постанова РНК СРСР "Про організацію лісового господарства" (1931), постанови уряду СРСР "Про організацію мисливського промислу" (1933), "Про регулювання рибальства і охорони рибних запасів" (1935) тощо.
У 1938 р. на Першій всесоюзній нараді юристів було зроблено висновок про створення самостійної галузі права - земельного права. Виникла наука земельного права і відповідна навчальна дисципліна. На той час до структури земельного права належали інші природноресурсові галузі: лісове, водне та інше законодавство. При цьому стосовно цих галузей приймалися самостійні нормативні акти.
У 1940-1950 рр. союзні республіки, зокрема УРСР, продовжують удосконалення свого природноресурсного, природоохоронного законодавства, а в період 1957-1963 рр. в усіх союзних республіках були прийняті закони про охорону природи. У них було наведено перелік об'єктів природи, які підлягали охороні, та визначено організаційно-правові заходи щодо охорони кожного об'єкта природи і відповідальність за порушення правил природокористування й природо-охорони.
У 60-ті рр. ХХ ст. у науці почали висловлюватися думки щодо необхідності вдосконалення всього законодавства про природні ресурси та охорону природи, вносилися пропозиції про прийняття єдиного природоохоронного закону СРСР і аналогічних законів про охорону природи в союзних республіках, а пізніше - і про необхідність створення загальносоюзного спеціального природоохоронного органу [8, с. 48].
Варто зазначити, що питання природокористування і правової охорони природи ще певний час викладалися в курсі земельного права, а згодом - як факультативна дисципліна. У цей період вникають ідеї щодо самостійного правового регулювання охорони природи, обґрунтовується самостійність галузі природоохоронного права.
Пізніше професор Н. Казанцев обгрунтував ідею природноресурсового права як самостійної інтегрованої галузі права [6, с. 72]. Отже, вперше була обґрунтована ідея існування двох комплексних інтегрованих галузей права-природноресурсного і природоохоронного. Це стало підґрунтям послідовного формування комплексної інтегрованої галузі: права навколишнього природного середовища, а пізніше - екологічного права.
Період 1968-1981 рр. увійшов в історію законодавства як період активної кодифікації загальносоюзного законодавства про раціональне природокористування й охорону природи. Наприклад, були прийняті Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1968), Основи водного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1970) тощо. Відповідно до цих нормативно-правових актів були прийняті кодекси і закони союзних республік. В Україні такими були: Земельний кодекс (1970), Водний кодекс (1972), Лісовий кодекс (1979), Кодекс про надра (1976), а також Закони "Про охорону атмосферного повітря" (1981) і "Про охорону і використання тваринного світу" (1981). Фактично з прийняттям двох законів СРСР про охорону атмосферного повітря і про охорону та використання тваринного світу на той час була завершена кодифікація природноресурсового та природоохоронного законодавства.
В науці поступово стала переважати думка, що екологічне законодавство становить собою єдність природноресурсового і природоохоронного законодавства [6, с. 184]. Згодом науковцями було прийнято рішення про необхідність включення в комплексну галузь екологічного права всього природно-ресурсового та природоохоронного права, а також екологізованих норм інших галузей права. Таким чином, з'явилася нова галузь права - екологічне право, куди увійшли і природоохоронні норми.
Висновки
Викладене дає змогу зробити висновок, що природоохоронне, а згодом і вітчизняне екологічне право сягає своїм корінням давніх часів. Першими нормами права, які образно можна назвати природоохоронними, вважаються ті норми, які увійшли до складу найдавнішої пам'ятки вітчизняної правової культури - "Руської правди" і стосувалися охорони земель, рослинного і тваринного світу. У зводі законів княжої держави містилося чимало регламентацій, які стосувалися часів та термінів полювання на тих чи інших хутрових звірів, була заборона виловлювати деякі породи риб під час нересту, містилося чимало засторог щодо збереження та використання природно адекватних засобів землеробства, бортництва, броварства, деяких інших промислів та ремесел. Тоді ж було передбачено і деякі покарання, переважно грошові, за порушення вимог "Руської правди".
У козацько-гетьманську добу джерелами українського природоохоронного законодавства було звичаєве право та повсякденні традиції. Поповнювалося воно і традиційним законодавством княжої та литовсько-руської доби, магдебурзьким правом, законотворчою діяльністю національної держави, яка уособлюється, насамперед, у гетьманських універсалах.
З поширенням у першій половині ХІХ ст. на території України законодавства Російської імперії вся система права на українських землях була замінена російським імперським правом, основу якого становив Звід законів. Але досить вичерпну характеристику природоохоронних засад дає синтетичне "Зібрання малоросійських прав", прийняте у 1807 р. У ньому регламентовано вартість та покарання неправомірних вчинків, окреслено майнові та територіальні засади природокористування та природоохорони.
У цілому через своєрідне становище тогочасної України на національне законодавство нашаровувались, практично повністю поглинаючи його цілком чи в окремих компонентах, правничі вимоги сусідніх держав -Польщі, Росії, Австрії та Угорщини.
Природоохоронні традиції у їх сучасному розумінні започатковувався в Україні ще до Першої світової війни, коли почали виникати різноманітні організації та товариства і прийматися деякі укази та постанови окремих департаментів та міністерств, які регламентували використання тих чи інших ресурсів, а за радянського часу Україна повністю втрачає можливість хоч як-небудь впливати на формування природоохоронного законодавства, оскільки виключні повноваження мав лише СРСР, зокрема його вищі партійні та господарські органи, інакше кажучи, природоохоронне право повністю формувалось за межами етнічної України, а сюди закони надходили для безумовного виконання.
На сучасному етапі розвитку природоохоронних норм науковцями було прийнято рішення про необхідність включення в комплексну галузь екологічного права всього природноресурсного та природоохоронного права, а також екологізованих норм інших галузей права. Таким чином, з'явилася нова галузь права - екологічне право, куди увійшли і природоохоронні норми.