Основні функції державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Шмандій. Управління природоохоронною діяльністю

Протягом останніх трьох десятиріч в Україні була сформо­вана система управління природоохоронною діяльністю.
Розрізняються два головних періоди розвитку цієї системи:
1. Регулятивний - із 60-х до початку 90-х років, коли було прийнято ряд законодавчих актів із питань охорони на­вколишнього природного середовища.
2. Еколого-економічний, починаючи з 1991 p., коли було введено в дію Закон України "Про охорону навколишньо­го природного середовища", якими були встановлено за­сади формування економічних механізмів природокорис­тування та природоохоронної діяльності.
В подальшому розвиток цього механізму з різною мірою по­вноти здійснювався у розроблених відповідно до цього Закону зе­мельному, водному, лісовому законодавстві, законодавстві про надра, про охорону атмосферного повітря, постановах Кабінету Міністрів України та в ряді інших інструктивних та нормативно- методичних документах.
Найважливішими функціональними елементами державної системи управління природоохоронною діяльністю є:
— механізм зборів за забруднення навколишнього природ­ного середовища та за спеціальне використання природ­них ресурсів;
— механізм відшкодування збитків, заподіяних унаслідок порушення законодавства про охорону довкілля;
— система державного бюджетного фінансування природо-охоронних заходів через головний розділ у складі Держбюджету "Охорона навколишнього природного середовища та ядерна без­пека", Державний, республіканський АР Крим та місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища у складі відповідних бюджетів.
В сучасний період важливе значення набуває корпоративне управління. На сьогодні в системі загального корпоративного уп­равління України функціонує комплексна система управління раціональним використанням ресурсів, яка за своїм змістом не відповідає вимогам Європейського регламенту 1836/93, так і міжна­родним та державним стандартам серії IS014000 (ДСТУ ISO 14000). Нині проблема полягає в перетворені діючої системи корпо­ративного управління ресурсовикористанням на корпоративну сис­тему екологічного управління. Лише за такої умови можна буде го­ворити про цілісну систему корпоративної ідентичності в контексті Всесвітньої стратегії збалансованого еколого-соціоекономічного розвитку і національної стратегії європейської інтеграції.
Система корпотаривного екологічного управління може створюватися на базі існуючих служб екологічної безпеки чи уп­равлінь ресурсовикористуванням у корпорації як складова части­на загальної системи корпоративного управління відповідно до основних передумов, що визначені міжнародним стандартом ISO 14001 (ДСТУ ISO 14001 - 97):
— визначення управління якістю навколишнього середови­ща як вищого пріоритету корпорації;
— встановлення й підтримка зв'язків із внутрішніми й зовнішніми зацікавленими сторонами;
— включення процедур планування та обліку екологічних аспектів у весь життєвий цикл продукції чи послуг;
— оцінка параметрів виробничих процесів, необхідних для досягнення вимог рівня характеристик екологічності;
— оцінка процесів корпоративного управління для іден­тифікації можливостей посилення його екологічних ас­пектів та екологізації функцій загального корпоративного управління.
Потенційні вигоди, які можуть бути отримані від упровад­ження корпоративної системи екологічного управління, такі:
— підтримка довірчих відносин із населенням, гро­мадськістю;
— відповідність критеріям інвесторів і страхувальників (інвестиційна привабливість);
— підтримка позитивного іміджу і високої ринкової вартості акцій;
— відповідність нормативним вимогам із боку замовника;
— поліпшення контролю витрат;
— зниження рівня аварійності, що спричиняє екологічну шкоду;
— підвищення рівня екологічної та техногенної безпеки;
— економія витрат матеріалів, енергії;
— спрощення процесу одержання різного роду ліцензій і по­вноважень;
— поліпшення відносин із контрольними органами виконав­чої влади.
Функції управління у сфері екології - основні напрями діяльності державних, самоврядних та громадських об'єднань у сфері ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення еко­логічної безпеки.
Основна питома вага управлінської діяльності в даній сфері припадає на центральні органи державного управління, місцеві органи виконавчої влади, виконавчі органи місцевого самовряду­вання в межах своєї компетенції, визначеної законодавством. Існуюча організаційно-управлінська система має значні недоліки. Зокрема, частково зберігається становище, коли суб'єкти приро­докористування здійснюють загальне управління природними об'єктами, в тому числі й їх охорону; відсутні реальні важелі еко­номічного стимулювання екологічно безпечної діяльності; неузгоджені, а часто навіть суперечні один одному відомчі норматив­но-правові акти; суб'єкти господарської діяльності економічно не зацікавлені в підвищенні екологічної безпеки виробництв, у за­стосуванні ресурсо - та енергоефективних технологій; відсутні правові засади використання такого механізму, як екологічний ау­дит, що вже довів свою ефективність і активно застосовується в розвинутих країнах; існує невідповідність між ступенем суспільної небезпечності екологічних правопорушень і мірами юридичної відповідальності.
У державній системі екологічного управління застосо­вується загальне управління, яке здійснюється в особі державних законодавчих, виконавчих, правових органів, і уповноважене, або спеціальне управління, яке здійснюється суб'єктами, що ма­ють спеціальне повноваження на екологічне управління відповідно до чинного законодавства. Цей поділ має своє відобра­ження в структурі функцій державній системі екологічного уп­равління - загальні й спеціальні.
До загальних функцій належать:
1. Законодавче регулювання. Визначення основних на­прямів державної екологічної політики, яка забезпечує гар­монізацію відносин суспільства й природи, збалансований розви­ток, формування й розвиток законодавчо-правової бази та регу­лювання відносин у сфері охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, екологічної без­пеки й екологічного управління державою.
2. Прогнозування. Отримання науково обґрунтованих варіантів тенденцій розвитку показників якості навколишнього природного середовища та здоров'я населення, показників природно-ресурсного потенціалу, ризиків виникнення надзвичайних ситуацій природного й техногенного характеру, індикаторів зба­лансованого розвитку.
3. Планування. Виважена передбачуваність використання, відновлення й охорони навколишнього природного середовища; розробка міждержавних, державних, регіональних, місцевих еко­логічних програм; планування заходів щодо попередження й реа­гування на надзвичайні ситуації щодо забезпечення екологічної безпеки.