Правове регулювання поводження з особливо небезпечними відходами: законодавчі вимог щодо їх утворення, транспортування, зберігання та знешкодження.
Особлива увага у законодавстві Співтовариств про відходи приділяється видаленню небезпечних відходів, відпрацьованих мастил, поліхлорбіфенілів і поліхлортерфенілів (ПХБ/ПХТ), діоксиду титану, стічних вод. В останні роки було прийнято також ряд директив щодо відходів обладнання і транспортних засобів.
Небезпечні відходи
Правове регулювання управління небезпечними відходами здійснюється згідно з загальними вимогами, встановленими для всіх категорій відходів (передбачених Рамковою директивою про відходи, директивами про захоронення та спалювання відходів та регламентом про переміщення відходів) та особливих вимог відповідних нормативно-правових актів про небезпечні відходи. Основними нормативно-правовими актами щодо управління небезпечними відходами є Директива 91/689/ЄЕС про небезпечні відходи і Директива Ради 94/67/ЄC про спалювання небезпечних відходів.
Основне завдання Директиви про небезпечні відходи — закріплення єдиного визначення поняття небезпечних відходів на території Співтовариства і впровадження більшої уніфікації у поводження з такими відходами.
Згідно з Директивою про небезпечні відходи “небезпечні відходи” — тверді чи рідкі відходи, що входять до переліку відходів (Європейський каталог відходів), та володіють однією або кількома характеристиками, передбаченими у переліку Додатка ІІІ до Директиви про небезпечні відходи, а також будь-які інші відходи, які визначені державами-членами, як такі, що мають будь-яку із властивостей переліку цього Додатка.
Змішування небезпечних відходів з іншими відходами забороняється. У разі, якщо небезпечні відходи були змішані з іншими відходами, речовинами чи матеріалами, вони повинні відокремлюватись, якщо це технічно та економічно можливо, та якщо це сприятиме дотриманню вимоги щодо не завдання шкоди здоров’ю людей та навколишньому середовищу. Винятком із цього можуть бути лише змішування, необхідне для попередження вироблення небезпечних відходів, їх рециркуляції чи перетворення. При цьому, такі операції повинні здійснюватися на підставі та згідно з спеціальними дозволами.
Держави-члени забезпечують реєстрацію й ідентифікацію (встановлення виду/категорії відходів) на кожному місці (об’єкті) видалення. Держави-члени також забезпечують пакування та маркування таких відходів згідно з міжнародними стандартами і стандартами ЄС при їх збиранні, транспортуванні та тимчасовому зберіганні.
Діяльність із видалення, переробки, зберігання та переміщення небезпечних відходів здійснюється лише на підставі та згідно з дозволами, які видаються компетентними органами держав-членів. Особливостями дозвільної системи щодо небезпечних відходів є те, що до здійснення видалення чи утилізації небезпечних відходів не застосовуються винятки, передбачені щодо організацій/підприємств, які проводять видалення власних відходів на місці виробництва. Винятки можуть встановлюватися лише щодо організацій/підприємств, які здійснюють утилізацію небезпечних відходів згідно з умовами Рамкової директиви, тобто в разі прийняття державам-членами загальних правил щодо здійснення таких операцій. Такі загальні правила надсилаються державами-членами до Комісії не пізніше трьох місяців до моменту набуття ними чинності.
Організації/підприємства, щодо яких встановлено винятки, повинні реєструватися компетентними органами держав-членів. На відміну від Рамкової директиви про відходи, Директива про небезпечні відходи поширює вимогу щодо реєстрації також на виробників відходів. На них також покладається обов’язок ведення реєстрів відходів, передбачений Рамковою директивою про відходи щодо організацій/підприємств, які здійснюють утилізацію та видалення відходів. Такі реєстри повинні зберігатися протягом, принаймні, трьох років. Реєстри, що ведуться організаціями/підприємствами, які здійснюють переміщення відходів, повинні зберігатись протягом, принаймні, дванадцяти місяців.
Організації/підприємства, на яких виробляються небезпечні відходи, чи підприємства, що їх приймають, а також транспортні засоби для їх переміщення підлягають постійним перевіркам компетентними органами держав-членів. Компетентні органи державчленів також публікують плани роботи з небезпечними відходами, окремо або в межах загального плану поводження з відходами (як вимагає Рамкова директива про відходи).
Дозвіл на спалювання небезпечних відходів надається лише, за умови, якщо заявник на отримання дозволу доведе, що завод зі спалювання сконструйований, обладнаний та функціонуватиме таким чином, що будуть вжиті всі необхідні заходи щодо попередження забруднення навколишнього середовища. Дозвіл на здійснення спалювання небезпечних відходів повинен містити перелік типів і обсягів тих небезпечних відходів, які можуть спалюватись на даному завод, а також вказувати його загальну потужність.
Заяви на спалювання та відповідні рішення компетентних органів і результати моніторингу діяльності заводів зі спалювання повинні бути відкритими та доступними для громадськості.
Інші відходи
Правовою основою регулювання поводження з відпрацьованими мастилами у Співтоваристві є Директива 75/439/ЄЕС про видалення відпрацьованих мастил30. Дана директива спрямована на створення уніфікованої системи збору, перероблення, зберігання та видалення відпрацьованих мастил. Згідно з цією директивою найбільш пріоритетними напрямками поводження з відпрацьованими мастилами є їх регенерація, а найменш пріоритетним -знищення, видалення чи контрольоване зберігання. Скидання відпрацьованих мастил у водойми та дренажні системи заборонено. Будь-яке підприємство, що здійснює видалення цих речовин, повинно отримати дозвіл від відповідного компетентного органу, а також реєструватися та контролюватися цим органом. Відпрацьовані мастила можуть містити не більше 50 мільйонних частин поліхлорбіфенілів і поліхлортерфенілів (ПХБ/ПХТ).
Правовою основою регулювання поводження із поліхлорбіфенілами та поліхлортерфенілами (ПХБ/ПХТ) є Директива 96/59/ ЄС про видалення поліхлорбіфенілів і поліхлортерфенілів (ПХБ/ ПХТ) 31. Вона спрямована на виведення з використання ПХБ/ПХТ та на очищення обладнання, яке контактує з цими речовинами. Дане обладнання повинно обліковуватися, маркуватися, а відомості про нього повідомляються Європейській Комісії. Переліки такого обладнання мусять оновлюватися та переглядатись. Устаткування, що містить ПХБ/ПХТ і є не очищене, повинно утримуватись у справному стані, з метою уникнення витікання.
Правовою основою регулювання поводження зі стічним мулом у Співтоваристві є Директива 86/278/ЄЕС про охорону навколишнього середовища, та, зокрема, ґрунтів, при використанні стічного мулу у сільському господарстві32. Дана директива спрямована на контроль за використанням стічного мулу чи очисних споруд у сільському господарстві. Вона встановлює гранично допустимі концентрації тяжких металів у ґрунтах і мулі та гранично допустимі дози тяжких металів (кадмій, мідь, нікель, свинець, цинк та ртуть), які можуть вноситись у ґрунт. Директива також визначає часові межі щодо внесення стічного мулу — встановлюється термін, який має сплинути від моменту внесення стічного мулу в ґрунт до моменту, коли цей ґрунт можна буде використовувати.
Правовою основою регулювання поводження з батареями й акумуляторами, що містять певні небезпечні речовини у Співтоваристві є Директива 91/157/ЄЕС про батареї та акумулятори, які містять певні небезпечні речовини33. Мета даної директиви — введення обов’язкової утилізації та контрольованого видалення відпрацьованих батарей і акумуляторів, що містять певну кількість ртуті, кадмію чи свинцю. Директива також зобов’язує держави-члени розробити програми скорочення вмісту тяжких металів у батареях та акумуляторах і стимулювання продажу удосконалених батарей і акумуляторів, а також поступового зниження частки продукції, яка виводиться з обігу а також стимулювання досліджень із застосування у цьому обладнанні менш шкідливих замінників. Держави-члени також повинні забезпечити ефективну організацію роздільного збирання та створення депозитної системи. Споживачі мусять отримувати повну інформацію про ризик та можливе видалення цього обладнання.
Правовою основою регулювання поводження з пакувальними матеріалами та відходами пакування у Співтоваристві є Директива 94/62/ЄС про пакування та відходи пакування34. Завданням її є уніфікація національних заходів контролю відходів пакувальних матеріалів для мінізування їх впливу на навколишнє середовище й уникнення створення торгових бар’єрів всередині ЄС. Директива охоплює пакування та відходи пакувальних матеріалів, промислові, побутові чи комерційні, не залежно від виду матеріалу, що використовується. Вона також передбачає, що до 2001 року 50-65% всіх відходів пакувальних матеріалів повинні утилізовуватися. Повторне використання й інші форми утилізації (включаючи спалювання, з метою використання енергії) вважаються рівноцінними.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
Що таке управління відходами?
Як застосовуються принципи права навколишнього середовища ЄС та, зокрема, принципи попередження і “забруднювач платить” у правовому регулюванні управління відходами?
Що таке рамкова директива? Яке співвідношення між Рамковою директивою про відходи й іншими нормативно-правовими актами ЄС щодо управління відходами?
Що таке видалення та утилізація відходів? Проаналізуйте подані переліки Додатка ІІ до Рамкової директиви про відходи та вкажіть, які операції відносяться до утилізації відходів, а які — до видалення.
Що таке Європейський каталог відходів? Яке співвідношення між Європейським каталогом відходів, переліком категорій відходів Додатка І до Рамкової директиви про відходи та Червоним, Жовтим і Зеленим переліками Додатків ІІ, ІІІ та IV до Регламенту про переміщення відходів?
Які відходи є небезпечними та які особливості їх правового регулювання?
Які відмінності у регулюванні переміщення відходів у межах та за межі Співтовариства?
Використовуючи подані нижче витяги зі звіту Комісії про імплементацію законодавства Співтовариства про відходи за період 1998-2000 рр. визначте основні проблеми імплементації державами-членами законодавства Співтовариства про відходи. Чим, на вашу думку, вони викликані?