Х Р Е С Т О М А Т І Я з літературного читання для 2 класу

(До підручника О.Я.Савченко «Літературне читання,2»)

Скоромовки Олена Пчілка · Прочитай один із записів Олени Пчілки. Ануте швидко скажіть тричі поспіль: ― Сестрице, чи ткачі тчуть, чи не тчуть? ― Чуть-чуть тчуть, ледь човники волочуть, бо їсти й чуть-чуть не чуть! ― Нехай ще чуть-чуть потчуть, бо вже чуть, що перепічки печуть? А що? Не скажете швидко ? Спотикаєтесь ?.. А мені одна волинська дівчинка так швидко говорила, мов чечіточка цвірінькала. · Як ви гадаєте, про який жанр усної народної творчості говорилось у прочитаному? А от Олена Пчілка назвала його спотиканкою. Грицько Бойко Мурлика муркоче ... Мурлика муркоче – Морозива хоче. Мурлико руденький,– Замерзнеш, дурненький. Білча Білча в дуплі горіх хова. Прийшла пора горіхова. · Прочитай скоромовку, додавши слово. ЛеліГлянь:в лелечійу оселів білихльоляхмилілелі.Лелі,леленьки маліу кубельці,у ... . Зуби У сестрички Люби Випадають зуби. І говорить Люба: – Я тепер бежжуба! Оксана КротюкЧемна ворона зайшла до вагона, Ґречно усіх привітала поклоном. Всім усміхнулась чемна ворона І полетіла геть із вагона. Киця й котик коло хати Узялися підмітати. Курява стоїть така, Що не видно й квітника. Загадки Ігор СічовикЖиве довго птаха ця, Має дзьоб і два крильця. Птаха горда, мов панич, В неї чорний фрак, мов ніч. З висоти гукає: “Кар! Я вже вивчила буквар!” (анороВ) Птах відомий як співак, Дуже здібний, та дивак. Безупину цілі дні Він співа чужі пісні. (капШ)   Т.Коломієць Загадка.Крикля-зникля за горою забавляється зі мною. Я кричу: — Як звать тебе? — А вона ягнятком: — Бе! — Я лякаю: — Перейму! — А вона телятком: — Му! -Серджусь я: — Агей, лиха! — А вона сміється: — Ха! Поезія Любов Відута УТІКАЧКА КОВБАСАЄ у світі чудеса - налякалась ковбаса. Як почала утікати - заблищали тільки п'яти. Я - за нею навздогін, перестрибнув через тин, А за мною батько й мати почали наздоганяти, А за ними наш собака. Зголоднів він, неборака. По полях, гаях блукали, утікачку все шукали. А вона, немов навмисне, то під лісом боком блисне, То запахне так під гаєм, що аж слинку всі ковтаєм. Йдем додому. Чудеса - утікачка ковбаса Майже одночасно з нами теж припленталась до брами. Ми стомились, зголодніли. Словом, ковбасу ми з'їли. Пахла лісом і полями, пахла річкою й грибами. У ПІСОЧНИЦІСвіти, ясне сонечко, У пісок! Спечи ти нам пасочку Для діток! Усміхнулось сонечко Угорі І дало промінчик свій Дітворі. У малій пісочниці - Дзвінкий сміх. Була просто пасочка - Став пиріг! М.Вороний СніжинкиБілесенькі сніжиночки, вродились ми з води; легенькі, як пушиночки, спустилися сюди. Ми хмарою носилися від подиху зими, і весело крутилися метелицею ми. Тепер ми хочем спатоньки, як дітоньки малі, і линемо до матінки — до любої землі. Матуся наша рідная холодна і суха, бо дуже змерзла, бідная, вона без кожуха. Отож її нагріємо, устелимо сніжком. Мов ковдрою, накриємо легесеньким пушком. Нехай зимою злючою вона спочине в сні, щоб зеленню пахучою прибратись навесні!     · Яка картина постала у твоїй уяві під час читання вірша «Сніжинки»? · Із чим порівнюють себе сніжинки? Прочитай. · Простеж, як змінюється настрій сніжинок від веселого до сонливого. Чому так відбувається? · Про що «турбуються» сніжинки? Ігор Січовик БурундучокУзявши двері на гачок Від холоду і диму, В норі проспав бурундучок З батьками цілу зиму. Збудила мама навесні Синочка, і голубить: - Ну що ти бачив уві сні? Розповідай, мій любий! - Мені, - сказав бурундучок, - Наснилося багато Веселих, добрих казочок І ви, матусю з татом! · Як зимують бурундуки? · Як характеризують бурундучка останні рядки вірша?   Сергій Пантюк Білий гриб, боровик На галяві між дубів Білий Гриб велично сів. На півлісу забілів Отаман усіх грибів. Так і каже: я значний! Так і каже: я смачний! І ляга тепло, як пух, На брунатний капелюх. І радіє наш грибник, Адже знає, Що самотнім Боровик Не зростає… Мар’яна Савка Біла паніВ білосніжному жупані, У м’якеньких чобітках Йде по світу біла пані - Срібний посох* у руках. Йде полями і лісами, Через гори і яри. А за білими слідами Йдуть завії і вітри. Що не ступить – застеляє Срібним снігом кожен слід. Біла пані ледь ступає - Каблучки збивають лід. Ми зустріли її нині, Коли йшла собі сама У мережаній хустині Біла пані – то зима. *По́сох — палиця особливого виду і призначення. · Прочитайте слова, які описують зиму. · Куди прямує біла пані? · Кого зима веде із собою? · Розгляньте ілюстрацію. Як художник зобразив зиму? · Створіть свою ілюстрацію до вірша. Ведмежа зимаУ зимі, зимі зимнющій в темному барлозі Ведмедиця ведмежатку гріє зимні нозі, Тепло хукає на вушка, розтирає спинку: «Ось такі в нас зими люті, мій коханий синку». Ведмежатко засинає, тулиться до мами, Хтось барлогу засипає срібними снігами. · Прочитайте пестливі слова, які зустрічаються у вірші. · Як ви гадаєте , навіщо поетеса вживає такі слова? · Від поданих слів утворіть пестливі слова: Руки ― … Очі ― ….. Ніс ― … Голова ― …. Наталка Поклад Сонячний зайчикСонячний зайчик стриб-стриб по кімнаті, — весело Галі і весело Наті, зайчика того ловили-ловили – і лиш однесеньку чашку розбили. ГарбузиГарбузи-гарбузики, жовті карапузики, полягали на боки – пишуть соняхам казки; а як стануть більші, то напишуть вірші. Золоте літоДостигає жито, соняшник цвіте. Кобзарює літо, літо золоте. Всі пісні у нього на веселий лад, бо у літа того тисячі принад.   Григорій Фалькович Ми сьогодні – снігопади У снігу – дахи і сходи. Небо – дзвінкомолоде. Ми сьогодні – снігоходи: Ті, хто вулицями йде. Славно Києвом гуляти – Навпрошки і по стежках. Ми сьогодні – снігокати: І на лижах, й на санках. Можна, посмішки заради, Збігти й задом наперед. Ми сьогодні – снігопади: Всі, хто падає в замет. Морозенко невеликий. Не хурделить, не мете. Крізь заплющені повіки: Сонце – теплозолоте.   Віктор ТеренВ котика й мишкиВітер з пожовклим листком Грається в котика й мишки: То поженеться біжком, То підкрадається нишком. Ну, а коли спійма, – Буде, дітки, зима. · З ким автор порівнює вітер та листок? Як ви гадаєте, чому? · Уявіть себе художниками. Яку ілюстрацію ви намалювали б до вірша?   Проза Наталя Забіла Про білочку та зайчика, веселих пустунівЖивуть собі в лісі друзі - зайчик та білочка. Уночі зайчик спить під деревом у норі, а білочка - на дереві вгорі. І тоді все навколо стихає, лиш вітерець кущі колихає. Та як прокинуться вранці друзі - іде галас по всій окрузі! Бо такі вони пустуни, такі стрибуни та реготуни, таке з ранку до вечора коять, що весь ліс не має спокою. Як почнуть одне за одним ганятися, сторчака перекидатися, стрибати через кущі та пні, ще й горлати щосили пісні!.. Гілочки на деревах тріпотять, пташки переполохані хтозна-куди летять, тікає геть лісова дрібнота, жабки стрибають у болото... А зайчик і білочка знай розважаються, якщо й гримне хтось - не ображаються. От одного разу каже їм велика мудра черепаха: ­― Годі вам пустувати й галасувати! Хіба ви не боїтеся лихих звірів і птахів - вовків, лисиць або хижих шулік? ―Не боїмося, не боїмося! - гукають зайчик і білочка. - Нема в нашому лісі ні вовків, ні лисиць, ані хижих шулік! Нам нема кого боятися! ― А ви б краще не вихвалялися, - каже черепаха, - в сусідньому лісі таки є страшна птаха. Це стара-престара ворона, велика-превелика, з міцним гострим дзьобом. І кричить вона страшно - "Кра! Кра!". Отже, поводьтеся пристойно й тихо, бо прилетить вона, й буде вам лихо! Зайчик та білочка притихли, перезирнулися. ―Ми такої птахи ніколи не бачили! - кажуть вони. ―А ви багато чого ще не бачили, - каже черепаха, - бо ви ще малі, не дорослі. Отож бережіться старої ворони. Якщо почуєте страшний вигук "Кра!" - то тікайте і ховайтеся швидше! Промовила це черепаха і пішла в своїх справах. Та наші друзі тільки на одну хвилиночку притихли, а далі знову почали стрибати та на весь ліс галасувати. І було їм дуже весело! Тим часом стара ворона з сусіднього лісу вже дізналася про цих пустунів. От вона свого міцного дзьоба нагострила, простерла широченні чорні крила, швидко сюди прилетіла і на дубі серед галяви сіла. Бачить: на зеленій траві-мураві метушаться двоє прудких малят - зайчик і білочка. Одне гасає, друге його наздоганяє, одне через одного стрибають, перекидаються, у довгої лози граються. Ще й верещать та горлають так, ніби їх тут не двійко малих, а цілий табун. Хоч вуха затикай, щоб не оглухнути! Подивилася, подивилася ворона та й міркує собі:"Підманю їх ближче, щоб мені, старій, за ними не ганятися... Не втечуть вони з-під мого дзьоба!" І каже їм лагідним голосом: ―Добридень, малята! Привіт вам із сусіднього лісу! Почули це зайчик і білочка, припинили свою розвагу й нашорошили вуха: ―Із сусіднього лісу? Це з того самого, де живе страшна птаха - ворона? Ви її знаєте? ― Знаю, знаю, - каже ворона, сама до себе нишком посміхаючись, - вона-то, може, й страшна. ― Грайтеся собі спокійно, - ще лагідніше каже ворона,- якщо та страшна птаха прилетить, я подам вам знак, тоді й тікайте! Зайчик і білочка підійшли ще ближче. ―А який знак? - питають вони. ―Ось так-от голосно вигукну... Тут ворона роззявила дзьоба та щосили гукнула: "Кра!!!" Коли це глядь - на галявині вже нема нікого, ні зайчика, ані білочки!.. Де ж вони поділися? А вони як почули страшний вигук, що про нього їм черепаха розповідала, так одразу й дременули в кущі! Забилися в найглибшу гущавину, сидять, тремтять і перешіптуються: ―Оце ж та сама ворона і є!.. А ворона подивилася, здивувалася та й полетіла геть. · Назвіть дійових осіб казки. · Прочитайте речення, які розповідають про вдачу зайчика та білочки. · Прочитайте розмову черепахи та звіряток в особах. · Чи злякала розповідь черепахи друзів? · Що замислила ворона ? · Прочитайте розмову ворони із звірятами. · Чи вдалося вороні здійснити свій задум?   Ніна Найдич Про кота Василя Тимофійовича та його друга Емілія (уривок) Василь Тимофійович побачив, що Петрик починає грати, стрибнув з підвіконня і облаштувався на своєму килимку. Кіт дуже любив музику. Коли його друг грав гами і вправи, Василь Тимофійович завжди сидів спокійно. Хтось міг би подумати, що він спить. А тільки-но Петрик починав грати його улюблену музику, він чекав, коли розлетяться усі короткі ноти, і підспівував довгим звуком: ―Няв, няв, няв. Так було на початку і в кінці твору. А в середній частині, коли в басах звучала одна тривожна нота, його наче накривало хвилею суму, і на очах його з’являлися сльози. ― Няв, няв, няв. Василь Тимофійович любив дивитись на вулицю. Він стрибав на підвіконня, потім – на балкон, звідти по гілці перебирався на дерево ,високе, з розлогими гілками, зручно влаштовувався на своє улюблене місце і дивився вниз. Особливо його цікавили тролейбуси ― такі дивні створіння з вусами, що росли догори. Вони були різних кольорів: червоний , зелений, жовтий і навіть один довгий синій. Вони зупинялись якраз навпроти цього будинку. Коли тролейбус від’їжджав, на зупинці нікого не залишалось. Люди зникали. Василь Тимофійович знав, якщо довго сидіти, можна побачити, що тролейбуси повертаються. Він впізнавав їх. Спочатку з’являвся червоний, за ним ― зелений , жовтий і, нарешті, довгий синій. Він бачив спочатку вуса, потім і весь тролейбус. Проводжав його очима, коли той, рушивши з місця, набирав швидкість і невдовзі повертав за ріг. Але , куди прямують, звідки з’являються ці дивні створіння і куди зникають люди – Василь Тимофійович не знав. Це його турбувало. Одного разу кіт спустився з дерева, перейшов через вулицю і попрямував до зупинки. Дорогою він думав, що вуса усіх його знайомих котів і, навіть, у деяких чоловіків, яких він бачив у дворі, ростуть в різні боки. Це нормально і , навіть, красиво. Цієї миті підійшов черговий тролейбус. Василь Тимофійович разом з людьми східцями піднявся в салон і сів на вільне місце біля вікна. Він з цікавістю роздивлявся навкруги. Нарешті тролейбус зупинився. Мабуть, втомився. Всі люди вийшли. І навіть водій покинув свою кабіну. Але Василь Тимофійович залишився на своєму місці. Кіт знав, що тролейбус повертається, і чекав, коли він знову поїде. Так воно і сталося. В салон почали заходити люди. В кабіну піднявся водій і, рушивши з місця, поїхав тим же ж шляхом у зворотньому напрямі. Нарешті Василь Тимофійович побачив знайомі місця. На зупинці він хотів чемно подякувати водієві за прекрасну подорож. Підійшов до кабіни і раптом… Несподівано для себе сказав: ― Няв, няв, няв, няв. І не просто сказав, а наче заспівав. Музикант, що їхав у цьому тролейбусі, почув: ― До, мі, соль, мі, до. Але вирішив, від втоми казна-що ввижається. А це були саме ті ноти, бо Василь Тимофійович не такий собі пересічний кіт,а дуже розумний і музично обдарований . Він повернувся в кімнату і влігся на своєму килимку під роялем. Петрик готував свій музичний урок і зараз грав саме ту п’єсу, яка найбільше полюбилась котові. Але Василь Тимофійович цього разу йому не допомагав. Він згадував свою подорож і думав, як це приємно мандрувати . · Що любив кіт? · За чим завжди спостерігав Василь Тимофійович? · Що турбувало кота? · Прочитайте опис тролейбусів. Що думав про них кіт? · Які почуття викликала у Василя Тимофійовича подорож? Олександр Дерманський Володар Макуци, або Пригоди Ониська (уривок) Онисько ― затятий фантазер і мрійник. Особливо він полюбляє мріяти, вилізши з-під гілля на город і ніжачись на сонечку. Одного дня Онисько виліз з-під гілля помріяти і заснув. Прокинувшись, вуж побачив жахливу картину: з неба прямо на нього падало сонце! Воно було велике – на півнеба, з країв у нього тріпотіли жовті язики вогню. ― Рятуйте!!! Сонце падає ! ― зарепетував Онисько й вужем прослизнув між гілляки. Миттю позбігалися сусіди. ― І що з того , що сонце? ― запитала Евридіка. ― Прямо на повітку!.. Велике!.. ― Що на повітку? ― не розуміли сусіди. ― Сонце падає на нашу повітку, ― трохи оговтавшись, вимовив Онисько. ― Що ж робити? ― стривожилася Евридіка. ― Треба тікати до Америки, ― рішуче сказав Джек. ― Треба проколупати в Землі дірочку і … Цілу ніч розмірковували, що ж їм робити. Під ранок жабка Одарочка мовила: ― А може воно вже впало? Піду-но подивлюсь. Одарочка вилізла з-під гілля, роззирнулася, звела очі вгору … і побачила, що ніяке сонце на повітку не падає, а висить там, де має висіти ― у небі. А прямо над їхньою купою гілля розквітнув великий гарний сонях. ― От Онисько, от фантазер! ― довго сміялися товариші, коли жабка все їм розповіла. ― Так то ж спросоння, ― виправдовувався вуж. Відтоді Онисько ще більше полюбляє лежати під соняхом , вважає красеня своїм і дуже пишається, що першим побачив його у всій красі. ― Тепер я володар цього соняшника, ― каже друзям вуж. Коли на золоту голову рослини злітаються горобці, Онисько оьов’язково їх розганяє: ― Ану , киш, сіроокі! Розліталися тут – мріяти заважаєте! _____________________________ Сусіди Ониська: Одарочка – жабка. Евридіка ― мишка. Кузя ― хробачок. Джек ― жук. · Яким був Онисько? · Чого злякався вужик? · Що запропонував Джек? · Хто вивів Ониська на чисту воду? ·Чому Онисько вважав соняшник своїм? · Щоб дізнатись про цікаві пригоди вужа Ониська , прочитай книгу О.Дерманського «Володар Макуци, або Пригоди вужа Ониська». Віра Артамонова Бджілка Коли дітей вивели після сну на прогулянку, всі вони заспішили до басейну, який виблискував проти сонечка перед входом у дитсадок. Під вечір вода в басейні нагрілася, як чай, і вихователька дозволила побовтатись у ній скільки кому заманеться. Володя взяв прутика, прив’язав до нього нитку з папірцем на кінці — і вийшла чудова вудочка. Володя схотів закинути вудочку і побачив бджілку. Бджілка перебирала лапками. Крильця намокли, і вона не могла злетіти. Володя підставив їй прутика, але зморена бджілка не мала сили вибратися на нього. Тоді Володя взяв її на долоню. — Що ти робиш? Вона ж ужалить! — загукали діти. Але бджілка була зовсім смирна. Почувши під лапками опору, вона розправила крильця. А коли вони підсохли, махнула ними і зникла в повітрі. Хлопчикові було радісно, що врятував бджілку. Наступного дня в дитячому садку давали до чаю мед. «Певне, й моя бджілка його носила», — подумав Володя, і мед видався йому смачним, як ніколи. · Кого побачив Володя у воді? · Прочитайте, як хлопчик рятував бджілку. · Чому мед видався Володі смачнішим?   Микола Трублаїні Тико і ВолоханВони познайомилися, коли одному було три роки, а другому – три місяці. Три роки було маленькому Тико. Він жив зі своєю мамою і старшим братом на березі холодного моря. Маму його звали Панай, а брата — Умк. Навколо їхньої хатини розляглася тундра. В тундрі не ростуть дерева. Там лише мох, болото та каміння. В тундрі дуже мало людей. Одного дня до берега підійшов пароплав. Люди з пароплава привезли на берег великі бочки, залишили їх тут і повернулись назад. Пароплав рушив далі і зник вдалині.Маленький Тико прийшов подивитись на ті бочки. Ніхто не бачив, як він туди пішов.Умк саме тоді лагодив сани. Коли чує Умк — хтось дзявкає біля нього: дзяв- дзяв! дзяв-дзяв! Дивиться — аж то маленьке цуценя, якому було не більше як три місяці. —  Цюця... — каже Умк. — Волохатий який, — гладить його. Досі він цього цуценяти не бачив. Мабуть, люди з пароплава привезли його на берег і забули. Поведінка цуценяти була чудна. Воно то ухопить Умка за ногу, то потягне, відбіжить, загавкає і замотає головою, наче запрошує кудись. Умк зрозумів — цуценя кличе його за собою. Він пішов за ним. Цуценя біжить, а Умк за ним. Побігло цуценя на берег. Прибіг туди й Умк. Дивиться цуценя на бочку, гавкає, а бочка догори дном стоїть. Прислухається Умк — у бочці щось гуде. Підняв він ту бочку, а з-під неї Тико заплаканий визирає. Хлопчик підліз під ту бочку, а вона його й накрила. Налякався бідолашний. Міг би загинути. Цуценя його врятувало. Того песика дуже полюбив Тико. Песик теж полюбив хлопчика. Песик був волохатий, і прозвали його Волохан. · З ким жив Тико? · Де жила сім’я ? · Прочитайте опис тундри. · Як поводилося цуценя? · Чому песика назвали Волоханем?   Марина Павленко Хатка для Мурки У нашої Мурки смугаста шубка, мелодійний голос і абсолютний слух. До неї тільки озвись, як вона тобі «Мур-р-р!»(«Я слухаю!» ― по-нашому). А яка лагідна, яка розумна! Одного разу дядько Гриць дорікнув: ― Якби ж вона ще й мишей ловила… Мурка з гідністю одвернулася й пішла собі. А згодом приносить отакенного щура ! ― і під ноги йому ― плюх : «Мур-няв?» (Себто: «А тепер що скажеш?») Дядько аж рота роззявив: ― Оце - то кицька! І собі вловить , і хазяйці принесе! Тож як таку Мурку не любити? До неї навіть Домовичок небайдужий, хоч звичайні домовички з котами не миряться. Але чому він сьогодні якийсь наче заклопотаний ? Пензлик – за вухом, у руці ― олівець та аркуш. ― Що це буде? ― питаємо. ― Що буде, що буде, ― проворкотів. ― Мурка ваша де ночує? Надворі? ― А як мама не дозволяє?... ― Була б у неї хатка, ― перебив Домовичок,― обійшлошь би беж дозволяння! Швоя штріха ― швоя втіха. Та й гошті мали б куди ходити… Домовичок гордо розгорнув перед нами план Мурчиної оселі: ―Оце парадний вхід. Для гоштей. На другому поверші ― шпальня ж перинкою. Шхідців не треба: Мурка й беж них вишкочить. А тут ― городчик з котячою м’ятою і валер’яною. Шуцільні вигоди. Сумніву не було – кращого не придумаєш! · Прочитайте опис Мурки. ·Що здивувала дядька Грцька? ·Що вирішив зробити Домовичок? ·Прочитайте опис плану Мурчиної оселі. Спробуйте намалювати її.     Леся Воронина Прибулець з Країни нямликів Розділ перший, в якому ми дізнаємося, що дівчинка Олянка терпіти не може манну кашу, а просто зі стіни її кімнати з'являється... «Я дуже, дуже, дуже не хочу іти в садочок, — дума­ла Олянка, повільно натягаючи тісні смугасті колготки. — Надворі дощ, у садочку противна манна каша на сніданок, і вреднющий Саш­ко Ґудзик знову дражнитиметься й смикати­ме за кіски". — Тю, ну то й що? Хіба можна боятися Сашка? Він же боягуз, — раптом почувся то­ненький пронизливий голосок. Олянка здригнулася і вражено втупилася у стіну, бо там відбу­лося щось дивне й незрозуміле. Шпалера, розмальована дрібними блакитними квіточками, заворушилася, потім повільно розсунулася, і зі стіни вистрибнув крихітний чоловічок. Про гномів Олянка чула багато; вони разом із мамою навіть прочитали цілу товстелезну книжку про родину гномів, що жили у підземеллі. Але ті маленькі чоловічки мали довгі бороди, червоні ковпачки на головах і ніколи не усміхалися. Адже вони стерегли підземні скарби і кожного, хто з'являвся у їхніх печерах, вважали злодієм чи грабіжником. А чоловічок, що вистрибнув зі стіни, виглядав зовсім інакше. Вдягнений він був у кумедну курточку й штанці, які точно повторювали квітковий візерунок шпалер. Хвилиночку, та він же страшенно нагадував... Сашка Ґудзика. Такий самий худющий, витрішкуватий, із розкудланим рудим чубом. Тільки разів у сто менший за Сашка! — Ну то що, ти врешті закриєш рота? — досить нечемно озвався чоловічок і усміхнувся. Олянка й справді відчула, що завмерла із роззявленим від подиву ротом. Але те, що ця малеча вирішила з неї поглузувати, вмить привело дівчинку до тями. Нічого собі! Якийсь нахабний коротун завбільшки з коника-стрибунця знущатиметься з неї? Олянка ображено засопіла й заходилася натягати колготки, навіть не дивлячись на загадкового незнайомця. — Гаразд, не ображайся. Просто я страшенно поспішаю і не маю часу чекати, поки ти пересердишся. Я — Буцик із Країни нямликів. І мені дуже потрібна твоя допомога — проказавши це, чоловічок у кілька стрибків наблизився до Олянчиного червоного рюкзака. Потім спритно вхопився за шлейку, підтягнувся і заскочив до найменшої кишеньки. — Гей, ти куди поліз?! — скрикнула Олянка, але цієї миті двері Одчинилися, і до кімнати забіг тато. — Скоріше-скоріще-скоріше! — він швидко підхопив Олянчиного рюкзака, посадив дочку на плечі, вискочив із квартири й побіг низ, перестрибуючи через три сходинки. — Ой-ой-ой, — запищав нямлик, але так тихо, що його почула тільки Олянка. · З якої країни прибув Буцик? · Знайдіть та прочитайте рядки, які описують нямлика. · Що вмів робити Буцик? · Як ви гадаєте, хто населяв Країну нямликів? · Якщо хочете дізнатися чим закінчилася зустріч Олянки з нямликом, прочитайте книжку Лесі Ворониної «Прибулець з Країни нямликів». Галина Малик Пригода в зачарованому місті(уривок) Перша оповідка про Клюбика Жив-був на світі КЛЮБИК. Маленький, кругленький і дуже веселий. Ще б пак! Адже він жив на горищі старого-престарого, але теж дуже веселого клубу. Чого веселого? Бо в ньому кожного дня збиралися діти. А для чого збираються діти? А для того, щоб погратися у яку-небудь гру! А хто вигадував для них ігри? Звичайно, ви правильно здогадалися! Ігри для дітей вигадував Клюбик! Так, так, це він вигадав усі ігри на світі: \"класики\", \"резинку\", \"кицьки-мишки\", \"зіпсований телефон\", \"Я садівником родився\"! Це він придумав усі лічилки, дражнилки,і загадки. Мало того, він придумав скакалки, повітряні кульки, м’ячі, пасочки, свистульки, пищики, гойдалки, каруселі і таке інше. Найкраще йому придумувалося, коли біля нього бігали, галасували, вовтузилися, сопіли і бримчали Катрусі, Васильки, Наталки, Марічки, Сашки, Оленки, Оксанки та Миколки. І навпаки, коли він був сам, то скільки б не прикладав пальця до лоба, не заплющував очі, не морщив чоло і нічогісінько не міг придумати. Ви спитаєте, а як же він розповідав дітям придумані ігри? А отак: придумає, складе собі на долоньку, а тоді чекає, коли повз нього котрийсь з дітей пробіжить. Як тільки до нього хтось наблизиться, Клюбик її пф-ф-фу! І здмухне гру з долоньки просто йому під ніс. А Сашко чи Оксанка аа-а-апчхи! І чхне і одразу ж кричить: Ой, слухайте, що я придумав! Друга оповідка про Бібла-Бабла Поруч з клубом, у старій бібліотеці, на одній з полиць книжкових жив давній приятель Клюбика і знаменитий мандрівник БІБЛ-БАБЛ. Він носив величезні круглі окуляри і був страшенно розумний. Ще б пак! Мало того, що він об’їздив усенький світ, він ще й перечитав геть усі книжки на світі. Бо Бібл-Бабл знав УСІ МОВИ, ЯКІ Є НА ЗЕМНІЙ КУЛІ! Гадаєте, всі знати не можна? Ще й як можна! Варто тільки захотіти. Клубик і Бібл-Бабл часто ходили один до одного в гості. Можна навіть сказати, що ходили вони в гості один до одного кожен день. Приміром, вранці Клюбик прийде в гості до Бібла-Бабла, а ввечері Бібл-Бабл до Клюбика. Або навпаки. Вранці Бібл-Бабл, а ввечері Клюбик. А бачилися вони так часто тому, що дуже звикли один до одного і просто не могли один без одного жити. Адже дружили вони вже 777 років, 7 місяців і 7 днів. Уявляєте? За такий час можна так міцно звикнути, так міцно, що й не розвикнешся ніколи. Правда, Клюбик був трохи старший від Бібла, всього на якихось там дві тисячі років. І через ті якісь пару тисяч років він називав Бібла не інакше, як \"юначе\". Як тільки щось, так одразу: \"Ви, юначе...\" Лариса НіцойБДЖІЛКА Жила собі бджілка. Вона літала між квіточками і збирала мед. - Жу-жу-жу! Де літала розкажу-жу-жу! – розмовляла бджілка. - Шу-шу-шу-! – шелестіли квіточки своїми листочками, радо слухаючи бджілчині розповіді. Так вони і дружили. Бджілка перелітала з квіточки на квіточку і розказувала де бувала, що бачила, а квіточки з радістю протягували до бджілки свої жовті серединки, повні меду. Одного ранку сонечко заховалося за хмарами. Прилетіла бджілка збирати мед, аж меду нема. Квіточки без сонечка міцно-міцно постуляли свої пелюсточки, посхиляли голівоньки, поховали жовтенькі серединки з медом. Політала-політала бджілка, сіла та й зажурилася. Аж чує, хтось їй крильця лоскоче. Озирнулася, а це вітерець-жартівник на билинці гойдається. - Чому, бджілонько, зажурилася? – вітерець у бджілки питає. - Жу-жу-жу! Я з квіточками друж-жу-жу-! Мед у них беру. А сьогодні меду немає, бо хмарки на небі заховали сонечко! – пожалілася бджілка. - Не журись, - засміявся вітерець, - зараз ми всі хмарки розженемо, буде тобі сонечко! Сказав так і полинув у небо. Став там на всі боки дмухати. Туди подув, сюди подув – хмарки й розлетілися. Визирнуло сонечко. Засяяло. Лагідно промінчиками по квіточках пройшлося. Зраділи квіточки. Голівоньки підняли. Пелюсточки розтулили. До сонечка заусміхалися. Зраділа бджілка. До квіточок полетіла, вітерцеві дякує. І квіточки вітерцеві дякують, бо без бджілки та без сонечка їм теж сумно було. Полоскотав їх вітерець, та й полетів далі. А бджілка майнула мед збирати. З квіточки на квіточку перелітає: - Жу-жу-жу! Де літала, розкажу-жу-жу! - Шу-у-у! – шелестять у відповідь квіточки та радісно слухають бджілку. · З ким дружила бджілка? Прочитайте. · Чому зажурилась бджілка? · Хто допоміг їй? Володимир Сенцовський Після дощу Дощ відшумів. Над селом барвистою підковою вигнулася веселка. Андрійко чекав цієї миті. Вибіг на Тополину вулицю і залопотів по калюжах. Тільки бризки, ніби іскри, вилітали з-під босих ніг. Біля рівчака хлопець спинився. Побачив тріску, що гойдалася на воді. На трісці, мов у човнику, плив маленький рудий жук. Тонкими вусами він торкав воду і злякано метушився. Андрійко обережно підштовхнув тріску до берега. Жук спритно видряпався на найближчий листок. І хутко зник у траві. — Біжи, біжи, — всміхнувся хлопець. — Твоя мама напевне вже заждалася. І стало Андрійкові так хороше, наче він допоміг своєму найкращому другу. · З чим автор порівняв веселку? · Кого побачив хлопчик у калюжі? · Прочитайте опис жучка. · Які риси характеру притаманні Андрійкові? Гумористичні твори Іван СвітличнийВедмежа хвороба Щось ведмедик зліг, Зовсім занеміг, Побивається та стогне, Аж гуде барліг. - Ой! - кричить. - Умру! Ой, не чую рук! Щось у оці, а чи в боці - Сам не розберу. Ой, язик опух! Ой, заклало слух! Чи то гикавка, чи кашель Забиває дух! Голова гуде, Обертом іде, Кості ломить і судомить, Лиш не знаю де. Ой, живіт болить! Ой, п'ята свербить! На зубах така оскома, Аж в очах рябить. Поперек пече, Віддає в плече, Нудить-млоїть під п'ятою Й, може десь іще! В носі крутить так, Що аж хвіст набряк, Що аж меду захотілось Сам не знаю як. Лікар вислухав, Лікар вистукав, Каже: - Це така хвороба - Комизистика. І хвороба ця Так лікується: Треба добре натщесерце Дати... ремінця. · Як вигадаєте, що це за хвороба у ведмедика? · Що порадив лікар? Ігор Січовик Не хвалися, як гарбуз Похваливсь гарбуз м'ячу: - Як захочу - полечу! І захекав‚ наче міх‚ Та піднятися не зміг. - Я літати ще навчусь‚ А от зараз - покочусь! - Весь надувся він і - трісь! - На шматочки розлетівсь. Намотай собі на вус: Не хвалися‚ як гарбуз! · Чому гарбуз не зміг летіти, як м’ячик? · Прочитайте слова, які є головною думкою вірша. · Як ви розумієте вислів «намотай собі на вус»? Страшний вовк Малювала я картину, На картині - вовка: Лапи, хвостик, шию, спину, Двоє вух, два ока. Прибігає вовчик з лісу, Припинив роботу. - Намалюй, прохає слізно, Два носи й два роти… - А навіщо? - я спитала Й почала сміятись. - Бо нас в лісі перестали Вже й зайці боятись. · З яким проханням звернувся вовк до дівчинки? Навіщо? Науково-художня література Юрій Старостенко Лісовий староста Кожен чув, як стукає в лісі дятел. «Тук-тук-тук»... І знов: «Тук-тук-тук»... Міцний і довгий у дятла дзьоб, а язик — ще довший і липучий-липучий. Продовбає дятел шпарку і — рр-р-раз! — туди язиком. Дивись, і прилипне жук-короїд або лялечок купка... І так з ранку до сутінок: і там насмітить, і тут насмітить дрібному птаству на догоду. — Егей, всі сюди!— кличе повзик. І вже рихтує крилата малеча гострі дзьобики: чирк-чирк об гілки, чирк-чирк... Та ось наближається зимовий вечір. Висвічуються в небі холодні зорі, підводиться мороз, що спочивав досі в глибокому снігу, і розгортає свої крижані обійми. А пташок — хоч куди глянь — нікого не видно. «Угу-у-у-угу!»—лютує мороз від самотності. А малеча сидить по дуплах і хоча б що. Ці дупла тежпоробив дятел — дбайливий лісовий староста*. Староста *― керуюча посада. · Що нового ви дізналися про дятла ? · Як ви гадаєте, чому дятла називають старостою?   Катерина Міхаліцина Хто росте у парку? У великому місці був маленький парк із озерцем. У парку росло одинадцять великих дерев і один маленький паросток. Він мав тоненьке стебельце і два листочки. У парку гуляли великі і маленькі люди. Доріжками чалапали голуби й ворони. У траві повзали мурашки, сонечка й пурхали метелики. Вони були були схожі одні на одних. Маленькі люди – на великих, голуби – на голубів, ворони – на ворон, мурашки – на мурашок, сонечка – на сонечок, а метелики… Ну а метелики були різні, але всі мали по чотири крильця, по два вусики і по шість лапок. «Цікаво, а хто з мене виросте?На кого я схожий?» ― подумав паросток і взявся розглядати дерева навколо. ― Може , я схожий на тебе? ― запитав у берези. Але у берези кора біла, гладенька, а на ній – темні шерехаві плями. Навесні одягає сережки. І дає сік. Його збирають просто зі стовбура. Сік прозорий і дуже корисний. Листяко береза має дрібне, а гілля, як тоненькі батіжки. ― Ні, - хитнулася береза, ― ти на мене не схожий. ― То, може, на тебе? ― паросток задивився на дуба. Та дуд ― кремезний та розлогий. І кора у нього шорстка темно-сіра. І листочки такі , хвилькою ― раз, два, три, чотири, п’ять, і знову ― раз, два, три, чотири, п’ять. А восени на дубі виростають жолуді. Їх полюбляють білки ― ховають собі на зиму у дуплах. І дикі кабани полюбляють теж ― ну але вони у парках не водяться. ― Ні, - зашумів дуб, ― ми з тобою ду-же різні. ― Ну то, може , на тебе? ― паросток зиркнув на горобину. Але горобина тонка-тоненька. Весною на її гіллі з’являються білі кетяги цвіту. Гарні, та от біда: пахнуть не дуже смачно― фу-у-у! Проте бджолам, здається, вони все одно подобаються. А восени на горобині гойдаються червоні кетяги ягід. Точніше – руді. Терпкі, якщо їх розкусити. Зате пташки ласують ними цілу зиму. І дякують, якщо чемні. ― Ні, ні, ні, ― усміхнулася горобина. ― Ти не мій паросток, точно знаю. · Що ви дізналися про березу, дуб, горобину. Приготуйте розповідь про ці дерева. · Якщо хочете дізнатись, що це за паросток, прочитайте книгу Катерини Міхаліциної «Хто росте у парку?»