Суспільно політ рух на західноукраїнських землях у перш, под, Х!Х ст.
На західноукраїнських землях також виникали різні форми протесту селян, на яких відбилися особливості їх соціальної свідомості, зокрема династична лояльність щодо австрійських Габсбургів.
На Галичині в першої пол. ХІХ ст. переважали такі форми протесту як прохання та скарги, селяни публічно висловлювалися про численні утиски з боку їхніх поміщиків і вимагали покарання своїх кривдників. Селянські виступи, як більш радикальна форма протесту, були реакцією селян на запровадження австрійським урядом нових інвентарів 1819 р. Хвиля селянських заворушень і бунтів прокотилася в різних місцевостях Галичини – Коломийській, Станіславській, Стрийській, Сяноцькій округах.
На Буковині в першій пол. ХІХ ст. були поширені такі форми протесту, як скарги, відмова виконувати панщину, вимоги переводу поміщицьких селян у статус державних.
Значним явищем був рух селян 1843–1844 рр. під проводом Л.Кобилиці. Селяни 22 громад, після численних скарг до імператора і губернатора Галичини застосували методи масової непокори: прогнали панських служників з сервітутних угідь (лісів), відмовилися виконувати шарварки2, продовжували звертатися зі скаргами до властей. Інтереси селян перед властями відстоював Л.Кобилиця, який, посилаючись на чинне законодавство, доводив факти зловживання поміщиків. Урядові війська придушили виступ, а Л.Кобилицю та його товаришів ув’язнили. Протягом першої пол. ХІХ ст. незважаючи на репресії, не втихав на Буковині і опришківський рух, одним із ватажків якого був О.Бодурак.
Разом з тим, як вважають деякі сучасні дослідники, рух опришків на Буковині, Галичині і Закарпатті (як, до речі, і рух селян на Поділлі під керівництвом У.Кармалюка) часто втрачав соціальну мотивацію і перетворювався на крадіжки, пограбування не лише поміщиків і сільських «глитаїв», а й простих селян, набував елементів розбійництва. Це було виявом бідності, низької культури, люмпенізації3 свідомості деяких прошарків селянства.
Для селян Закарпаття типовими були такі форми протесту як відмова відбувати панщину в поміщицьких і казенних домініях, виконувати натуральні повинності: дев’ятину, десятину, сплачувати податок. У 1823 р. в домінії графа Шенборна піддані покаранню 329 селян-кріпаків. Поширеною формою протесту були втечі селян. Найбільша кількість втікачів походила з казенної Мукачівсько-Чинадіївської домінії.
Холерні бунти
Протягом 1831 р. Закарпаттям та Галичиною прокотилася хвиля голодних і холерних бунтів.
За три місяці холера і голод забрали лише в 4 комітатах (округах) Закарпаття 56 тис. осіб. В окремих комітатах був введений надзвичайний стан. Австрійська адміністрація запровадила карантинні заходи: проводилася дезінфекція колодязів, заборонялося хоронити померлих з великими процесіями. Серед селян стали ширитися чутки про те, що колодязі начебто отруюються спеціальними загонами, які займаються їх дезінфекцією хлорним вапном. Збурені селяни стали розправлятися з австрійською адміністрацією, поміщиками, прикажчиками, гайдуками, лісничими, відмовлялися виконувати різні повинності. Настрій повсталих селян підбурювався чутками про прихід російських військ з метою звільнення їх з поневолення. Так на Закарпатті відбилися події, пов’язані з польським повстанням 1830–1831 рр. Образ Росії у свідомості закарпатських селян сприймався позитивно, з нею пов’язувалися надії на соціальне і національне звільнення.
У зв’язку з епідемією холери селянам Верховини забороняли виїжджати в Угорщину на заробітки, що загострювало ситуацію і посилювало голод. Зв’язки з Галичиною і підросійською Україною сприяли постачанню хліба в ті райони Закарпаття, де лютували голод і холера.
Австрійський уряд закликав повстанців до покори, обіцяючи амністію. Коли ці заклики не допомогли і каральні війська почали жорстоко розправлятися з повстанцями (відбувалися масові вбивства), то імператор, щоб запобігти новим виступам, вирішив припинити криваву розправу. Народні виступи 1831 р. змусили мадярську правлячу еліту піти на деяку лібералізацію становища селянства.
Новим у селянському русі Закарпаття стали виступи вільних селян, зокрема лібертинів, у 1833 р. у домінії Шенборна. Бунтівних лібертинів було покарано киями та ув’язнено. Наслідком виступів кріпаків і вільних селян було те, що керівництво домінії було змушене піти на поступки: звільнення ненависних економів та гайдуків, обмеження орендних виплат.
Кримські татари
Приєднання Криму до Росії. 1795 – 126 тис. татари – еміграція до Туреччини. 1853-56-Кримська війна – смертність, голод, хвороби, еміграція – спустіння поселень. 1863 – 103 тис. 1835 – перевірка титулів татарських мурз. Чистка татар після Кримської війни: розрах. Сторін – репресії проти татар з обох сторін. Демографічна ситуація. Татари в горах і низинах. Культурний рух: вплив поляків і «хлопоманів».