Селянські рухи на Правобережній Україні у зв'язку з проведенням інвентарної реформи.
Складовою класичної моделі кріпацтва були намагання з боку уряду її вдосконалити. Черговий експеримент з удосконалення системи кріпацтва був проведений урядом Миколи І на території правобережної України у вигляді інвентарної реформи. В 1847 р. за інструкцією Київського генерал-губернатора Д.Бібікова, в Київській, Подільській та Волинській губерніях вводилися «інвентарі», на зразок австрійських реформ на західноукраїнських землях, в яких визначалися характер і норми повинностей селян. Міністерством внутрішніх справ були затверджені «Інвентарні правила», за якими земля залишалася у спадковому користуванні селян, а панщина встановлювалася 3 дні для чоловіків і 1 день для жінок на тиждень (для тяглих господарств), а для «піших» (господарств, де не було тягла, коней) панщина встановлювалася відповідно 2 дні для чоловіка і 1 день для жінки на тиждень. Відбувати панщину заборонялося у святкові дні, всі інші повинності скасовувалися, обмежувалася влада поміщиків над селянами (щодо шлюбів, заслання до Сибіру, здачі в солдати). Значення «Інвентарних правил» на практиці було зведено нанівець, тому що ніхто не контролював дії поміщиків, які збільшували панщину і захоплювали селянські наділи.
Селянські виступи на Правобережжі набрали сили після проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. Протягом 1848 р. хвиля селянських виступів прокотилася по Київщині, Черкащині, Волині. На Правобережній і Південній Україні (куди втікали селяни) було введено надзвичайне становище.
На Галичині в першої пол. ХІХ ст. переважали такі форми протесту як прохання та скарги, селяни публічно висловлювалися про численні утиски з боку їхніх поміщиків і вимагали покарання своїх кривдників. Селянські виступи, як більш радикальна форма протесту, були реакцією селян на запровадження австрійським урядом нових інвентарів 1819 р. Хвиля селянських заворушень і бунтів прокотилася в різних місцевостях Галичини – Коломийській, Станіславській, Стрийській, Сяноцькій округах.
40-і роки XIX ст. в міру посилення кріпосницького гніту приносять дальше наростання селянських рухів. Офіційні, далеко неповні, дані свідчать, що у 30-х роках у Росії відбулося 138 селянських виступів, а в 40-х — 345. У губерніях України в 30-х роках налічено 19 значних селянських виступів, а в 40-х — 79.
Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв'язку з проведенням там інвентарної реформи 1847— 1848 pp. Як відомо, введення нових інвентарів, яким царський уряд прагнув послабити селянський рух і залучити на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, не ліквідувало поміщицького землеволодіння і кріпацтва. Воно лише номінально мало певною мірою регулювати відносини між поміщиками й селянами. При повній безконтрольності з боку царських властей, поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян. Глибоко розчаровані у своїх сподіваннях, збуджені чутками про звільнення й наділення землею, що поширювалися під впливом революційних подій 1848 р. у Західній Європі, селяни багатьох сіл Правобережної України відмовлялися працювати на панщині, не брали панщинних, так званих «робочих книжок», у які за інвентарними правилами мали записувати відбуті повинності, вимагали звільнення від кріпацтва. «Бийте нас, віддавайте в солдати, засилайте в Сибір, — говорили селяни села Дубечного Володимирського повіту (Волинь) земському справникові,— але ми панщини робити не будемо і знати не хочемо». У багатьох місцях селяни чинили опір поміщикам, управителям, вступали в сутички з військовими загонами, які посилалися на придушення повстань. Найбільш гострі і масові селянські виступи у 1848 р. відбулися на Київщині у селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт) і Жаботині (Черкаський повіт) і на Волині в селах Кримному й Дубечному (Володимирський повіт).
У цілому протягом 1848 р. на Правобережжі відбулося близько 330 селянських виступів. Тоді на Правобережжі царським властям у боротьбі проти селянських виступів довелося застосовувати поліцейські й військові сили більше як у 200 випадках.
Отже, в другій чверті XIX ст. селянський рух продовжував наростати. У порівнянні з попереднім часом селянські виступи були більш численними й масовими. Селяни більш гостро, вперто й наполегливо боролися проти кріпацтва, за звільнення, за одержання землі й волі.