Бої на Лівобережній Україні
Розгорталися бої і на Лівобережній Україні, зокрема на Харківщині та Полтавщині.
Щоб створити враження, що проти Центральної Ради воюють не війська Раднаркому Росії, а йде боротьба трудящих України проти української контрреволюції та керують нею українські органи влади, ЦВК рад України 18 грудня 1917 р. схвалив постанову, за якою організовував Крайовий комітет з боротьби з контрреволюцією. З цією ж метою 4 січня 1918 р. народні секретарі Ю.Коцюбинський, В.Люксембург, Є.Бош, С.Бакинський, Е.Лугановський, В.Ауссем, Ю.Лапчинський звернулися до робітників, селян і всіх жителів “допомогти революційним військам Ради Народних Комісарів” у боротьбі “проти буржуазного секретаріату Київської Центральної Ради і Каледіна”. Для цієї мети 19 січня головнокомандуючим радянськими військами був призначений син видатного українського письменника Михайла Коцюбинського - народний комісар більшовик Ю.Коцюбинскьий, хоча військами реально командували В.Антонов-Овсієнко та М.Муравйов. За планом, розробленим штабом Антонова-Овсієнко, головний удар військам Центральної Ради завдавався з району Харкова в напрямку Полтава – Ромодан – Гребінка – Київ. 5 січня з Харкова на Полтаву вирушили об’єднані загони московських, петроградських і харківських червоногвардійців, а також загін червоних козаків, яким командував В.Примаков. Командуючим цими загонами був М.Муравйов, начальником штабу більшовиків – С.Козюра. З Лозової на Полтаву наступали московські та петроградські червоногвардійські загони П.Єгорова. 6 січня муравйовські загони вступили до Полтави. І, як сповіщав Муравйов Антонову-Овсієнко, він “наказав нещадно вирізати всіх захисників місцевої буржуазії”. Оскільки у виконкомі полтавської ради переважали ліві есери (головою був лівий український есер А.Заливчий), які зажадали, щоб Муравйов зі своїми загонами залишив Полтаву, виконком ради було розпущено та створено ревком переважно з більшовиків (М.Алексєєв – голова, В.Яковлєв, А.Вагранська, С.Сметанич, С.Мазлах та ін.). До 12 січня радянські війська зайняли головні міста Полтавщини: Миргород, Ромодан, Хорол, Кременчук, Лубни, Лохвицю, Гербінку. 14 січня з Гребінки війська Муравйова повели наступ у двох напрямках – на Бахмач і Черкаси. Одночасно з північного заходу двома колонами - від Гомеля на Бахмач і через Новозибків та Новгород-Сіверський на Конотоп - наступали 1-й Мінський революційний загін та інші загони, які складалися з петроградських, московських, брянських червоногвардійських загонів, солдатів Західного фронту та моряків Балтійського флоту. Командував цими військами більшовик Р.Берзін.З півночі, від Брянська на Ворожбу та Конотоп, рухалися червоногвардійські загони, командував якими есер-максималіст І.Кудинський. 15 січня радянські війська оволоділи Бахмачем і Конотопом. 16 січня, коли Муравйов доповів про встановлення зв’язку з загоном Берзіна, Антонов-Овсієнко призначив його головнокомандуючим усіма загонами.
Бій під Крутами
Об’єднані радянські загони розгорнули наступ по залізниці Бахмач – Ніжин – Київ. Основні військові сили Центральної Ради тоді протистояли фронтовим більшовизованим частинам російської армії на Правобережжі - надіслати війська назустріч Муравйову не було можливості. Для оборони залізничного вузла Бахмач командуючий “протибільшовицьким фронтом” полковник Капкан надіслав старший курс Першої ім. гетьмана Богдана Хмельницького юнацької (старшинської) школи. Курсанти склали 4 сотні (по 150 юнаків кожна), ними командували 20 старшин. На озброєнні мали 18 кулеметів. Командиром було призначено сотника А.Гончаренка, який з останньою групою курсантів прибув до Бахмача 23 грудня 1917 р. На Бахмач безпосередньо наступали загони Муравйова, які складалися з трьох тисяч червоногвардійців, 400 матросів і 12 гармат. Їх підтримували дві тисячі робітників депо та загону Кудинського; загалом у Муравйова було понад 10 тис. бійців. Після запеклих боїв під натиском цих переважаючих сил курсанти юнацької школи залишили станцію Бахмач і відійшли через станцію Плиски до станції Крути. Тут 14 січня вони об’єдналися з загоном юних добровольців із Українського студентського січового куреня, які прибули з Києва. Було їх не більше 130 чол. Командував ними сотник Омельченко. Усього курсантів і студентів було близько 500 чоловік, погано озброєних, слабо навчених, без будь-якого бойового досвіду. 16 січня вони викопали перед станцією по обидва боки залізниці шанці, праворуч залягли курсанти військової школи, ліворуч – стрільці Студентського куреня. Їх підтримувала одна гармата сотника Лащенка. Вранці 17 січня першими почали наступ матроси, зав’язався важкий бій нерівних сил. Кілька разів атакували радянські загони, але від вогню курсантів і студентів змушені були відкочуватися. Тільки пізно ввечері, майже повністю витративши боєприпаси, молоді бійці вимушені були відійти з поля бою. Частина з них сіла на поїзд і рушила в напрямку Ніжина. Близько 250 курсантів і студентів та 10 старшин, у тому числі командир Студентського січового куреня Омельченко, загинули в бою. 32 студенти потрапили у полон до муравйовців. 28 із них зазнали нелюдських тортур і у страшних муках загинули. Після того, як Центральна Рада разом із німецькими військами повернулася до Києва, тіла замордованих студентів були знайдені та перевезені до столиці. 19 березня 1918 р. покриті за козацьким звичаєм червоною китайкою домовини були опущені у братську могилу на Аскольдовому цвинтарі. Виступаючи на похоронах, голова Центральної Ради М.Грушевський сказав: “Стримайте ваші сльози! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні. Славна смерть за Україну!” А молодий поет Павло Тичина у вірші “Пам’яті тридцяти” писав:
На Аскольдовій Могилі На Аскольдовій Могилі
Поховали їх - Український цвіт! –
Тридцять мучнів українців, По кривавій по дорозі
Славних, молодих… Нам іти у світ.
IV Універсал Центральної Ради. Проголошеннянезалежності УНР
За умов наступу радянських військ становище в Україні дедалі загострювалося. Значна частина робітників підтримувала більшовиків і ви-ступала за передачу влади радам, українське ж село залишалося здебільшого нейтральним, а люмпенізовані та пролетаризовані прошарки села відверто відмовляли Центральній Раді у підтримці. Не було єдності як в українських політичних партіях, так і в самій Центральній Раді. Група членів Центральної Ради, до якої входили українські ліві есери В.Блакитний (Елланський), П.Любченко, Г.Михайличенко, М.Полоз, лівий український соціал-демократ Є.Неронович і деякі інші, вирішила, як тоді говорили, “висадити Центральну Раду в повітря із середини”, тобто усунути її від влади і встановити владу рад. Але ці наміри стали відомими, учасники змови були заарештовані комендантом Києва М.Ковенком у самому будинку Центральної Ради під час засідання есерівської фракції. Наступ більшовицьких військ на територію України, безплідність переговорів із Раднаркомом повністю розвіяли ілюзії Грушевського й інших керівників Центральної Ради щодо можливості створення федеративної демократичної Росії і, відповідно, перебування в її складі УНР. У цих умовах для того, щоб можна було безперешкодно розв’язувати всі економічні, фінансові, соціальні й інші питання життя України та домагатися укладення миру, постала нагальна потреба проголошення самостійності Української Народної Республіки. Засідання Центральної Ради, на якому було проголошено незалежність України, почалося 9 січня та закінчилося вночі з 11 на 12 січня 1918 р. На основі трьох проектів IV Універсалу – Грушевського, Винниченка і Шаповала – був вироблений єдиний текст. О 5 годині вечора 11 січня почалося закрите засідання Центральної Ради, що тривало до півночі. А о пів на першу ночі з 11 на 12 січня Грушевський відкрив засідання Малої Ради. Він заявив, що, оскільки внаслідок війни з більшовиками призначені на 9 січня Українські Установчі збори, які мали вирішити долю України, не змогли зібратися, Центральна Рада постановила взяти на себе функцію Українських Установчих зборів і проголосити самостійність України. В урочистій обстановці Грушевський прочитав IV Універсал Центральної Ради. Отже, він був проголошений 12 січня, але дату під ним було поставлено 9 (22) січня, тобто той день, коли мали початися Українські Установчі збори. При поіменному голосуванні з 49 членів Малої Ради проголосували за схвалення Універсалу 39 чол. Проти голосували чотири: три російські соціал-демократи (меншовики) та один представник Бунду. Утрималось від голосування шість чоловік: два російські есери, представники єврейських партій – Поалей-ціон, об’єднаної єврейської соціалістичної партії й єврейського демократичного об’єднання та представник польського центру. Після оголошення результатів голосування Грушевський урочисто заявив: “Четвертий Універсал Центральної Ради прийнято. Україну проголошено самостійною і незалежною Народною Республікою”. У своєму IV Універсалі Центральна Рада, охарактеризувавши тодішнє становище України, проголосила: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. З усіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народних Міністрів”. Урядові республіки – Раді Народних Міністрів – Центральна Рада приписувала “від цього дня вести розпочаті вже нею переговори про мир із центральними державами цілком самостійно та довести їх до кінця, незважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь частин бувшої Російської імперії, і установити мир, щоб край наш розпочав своє господарське життя в спокою і згоді”. Універсал закликав усіх громадян республіки “не жаліючи життя боронити добробут і свободу народу”. “Народна Українська Держава, - говорилося в ньому, - повинна бути вичищена від насланих із Петрограду найманих насильників, які топчуть права Української республіки”. Необхідно було покласти кінець війні, розпустити армію, замість регулярної армії завести народну міліцію. У справі земельній ставилось завдання в найближчий час схвалити закон про передачу трудовому народові землі без викупу, прийнявши за основу скасування власності та соціалізацію землі. Рада Народних Міністрів мусила негайно приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам, а також встановити державно-народний контроль над усіма банками та зовнішньою торгівлею. Підтверджувалися також усі демократичні свободи, проголошені ІІІ Універсалом, зокрема всі нації мали користуватися правом національно-персональної автономії. Наприкінці IV Універсалу Центральна Рада закликала громадян самостійної Української Народної Республіки непохитно стояти на стороні добутої волі та прав народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Республіки Української. Четвертий Універсал Центральної Ради, у якому була проголошена самостійність Української Народної Республіки, став найвидатнішим актом державотворчого процесу в Україні, широкою програмою творення незалежної Української держави. 9 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла “Закон про національно-персональну автономію”. “Кожна з населяючих Україну націй, - говорилося в цьому законі, - має право в межах Української Народної Республіки на національно-персональну автономію: тобто право на самостійне влаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця їх поселення в межах Української Народної Республіки. Це є невід’ємним правом націй і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому”. Відповідно до IV Універсалу, уряд – Генеральний Секретаріат Центральної Ради – був перетворений на Раду Народних Міністрів, а генеральні секретарі стали називатися народними міністрами. На той час склад уряду був такий: Голова Ради Народних Міністрів і міністр внутрішніх справ – В.Винниченко; міністр закордонних справ – О.Шульгін, військових справ і праці – М.Порш, судових справ – М.Ткаченко, продовольчих справ – М.Ковалевський, шляхів – В.Єщенко, пошт і телеграфу – М.Шаповал, морських справ – Д.Антонович, освіти – І.Стешенко, торгу та промисловості – В.Голубович, великоруських справ – Д.Одинець, польських справ – М.Міцкевич, єврейських справ – М.Зільберфарб, заступник міністра фінансів – В.Мазуренко, державний контролер – О.Золотарьов, державний писар – І.Мирний. 13 січня 1918 р. Мала Рада ухвалила закон про 8-годинний робочий день. 18 січня, уже під час боїв у Києві, Центральна Рада прийняла земельний закон, за яким скасовувалось право приватної власності на всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами. Ці всі землі оголошувалися добром народу Української Народної Республіки. Земля без викупу мала передаватися у зрівняльне користування селянам. Норма наділення для приватно-трудових господарств не повинна була перевищувати такої кількості землі, яка може бути оброблена власною працею сім’ї або товариства. За умов більшовицького повстання в Києві вкрай загострилися чвари у Центральній Раді, які призвели до урядової кризи. Вважаючи кабінет Винниченка надто поміркованим, до того ж таким, який орієнтувався на Антанту, фракція українських есерів зажадала його відставки. А ліві українські есери взагалі були за примирення з більшовиками. 17 січня уряд, очолюваний Винниченком, пішов у відставку. На другий день було сформовано новий кабінет, у якому переважали українські есери та співчуваючі їм. До них належали: голова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ В.Голубович, міністри: військовий – А.Немоловський, внутрішніх справ – П.Христюк, фінансів – С.Перепелиця, шляхів – Є.Сокович, продовольчих справ – М.Ковалевський, освіти – Н.Григоріїв, хліборобства – А.Терниченко. І тільки двоє були українськими соціал-демократами: міністр судових справ – М.Ткаченко і міністр морських справ – Д.Антонович.