Соціально-економічна ситуація в Україні в перші роки незалежності

Проголошення в серпні 1991 р. України як незалежної держави відкрило реальні можливості для радикальних змін усієї сукупності виробничих відносин, створення динамічної відкритої економіки ринкового типу з високим ступенем мотивації праці та соціальної зорієнтованості, структурної збалансованості та організаційно-технологічної досконалості. Запорукою для успішного розв’язання цих завдань був достатньо високий індустріальний, аграрно-технологічний, науковий та інтелектуальний потенціал України.

Радикальній перебудові економічних процесів сприяли позитивні зміни в суспільно-політичному житті держави: ліквідація однопартійної системи та ідеологічного монополізму, підрив адміністративно-командної системи управління економікою, яка стримувала розвиток економічних процесів. Розпочалося економічне розкріпачення особи, змінювався менталітет людей, усе більше громадян почали розуміти, що їхня економічна забезпеченість залежить, у першу чергу, від них самих, а не від держави. В Україні зберігався соціальній спокій і злагода.

Та на тлі зазначених позитивних тенденцій відбувалося і протилежне – Україну охопила небувала за рівнем економічна криза.

Необхідно підкреслити, що економічний розвиток незалежної України розпочався під впливом ряду негативних чинників.

Передусім, їй у спадок від СРСР дісталося тотальне одержавлення економіки. Напередодні незалежності загальносоюзні міністерства й відомства розпоряджалися 95% усієї власності, розташованої в Україні. Був відсутній плюралізм форм власності, панував монополізм. 75-80% української промисловості вироблялося підприємствами-монополістами. Як наслідок – низька конкурентноспроможність промисловості України на світових ринках.

В управлінні економікою республіки панували командні форми та методи, спостерігалася надмірна централізація управління.

Народне господарство розвивалося екстенсивним шляхом, основна частина капіталовкладень направлялась не на модернізацію виробництва, а на нове будівництво і розширення існуючого.

Спостерігалася структурна та територіальна диспропорційність економіки. Так, частка групи “А” (галузей, у яких виробляються засоби виробництва) становила 70%, а групи “Б” (галузей, що виробляють предмети споживання) – 30%. Для прикладу, у США промислова продукція групи “Б” становить близько 70%. Ці цифри свідчать про орієнтацію української економіки не на людину, а на виробництво заради виробництва.

Базові галузі промисловості України, передусім вугледобувна і металургійна, мали застарілу і зношену матеріально-технічну базу, на багатьох підприємствах використовувалась техніка 30-40 – х років ХХ ст. Це призводило до випуску продукції низької якості, перевитрат сировини і палива, різкого погіршення екологічної ситуації.

Близько 80% усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а, значить, залежало від імпорту комплектуючих деталей і сировини. Економіка України була глибоко інтегрована в економічний простір колишнього СРСР, особливо Росії.

Україна залежала від енергоносіїв, передусім з Росії, за майже повної відсутності енергозберігаючих технологій. Саме нестача енергоносіїв, за вкрай неекономного їх використання стала найболючішою проблемою української економіки.

Промисловість України значною мірою була мілітаризована, на території України було розміщено 30% воєнно-промислового комплексу колишнього СРСР, 80% машинобудівних підприємств республіки було підключено до виробництва зброї.

За таких стартових умов надзвичайно важко було розпочати перехід економіки на ринкові рейки.

На початку 1992 р. Росія розпочала ринкові реформи з лібералізації цін. Безмитні кордони, глибока інтегрованість української економіки в економіку Росії, залежність від російських енергоносіїв змусили Україну повторити те саме. Унаслідок цього ціни на газ в Україні за 1992 р. зросли в 100 разів, а на нафту в 300.

Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Фінансова система розвалювалася, розпочався стрімкий спад виробництва і зростання собівартості продукції, що призвело до прогресуючого зменшення бюджетних надходжень від промисловості. Водночас, витрати бюджету невпинно зростали. Дефіцит покривався за рахунок емісії. Інфляція поступово переросла в гіперінфляцію. За 1992 р. українські купоно-карбованці знецінилися в 21 раз, а в 1993 р. – у 103 рази. Це був найвищий у світі рівень інфляції. Інфляція призвела до припинення процесів нагромадження в галузях народного господарства. Це означало, що розпочався фізичний розпад продуктивних сил.

Процес реформування набув безсистемного і хаотичного характеру. В умовах гіперінфляції відбувалася обвальна бартеризація торгівлі, тобто натуральний обмін між товаровиробниками. Швидкими темпами зростала заборгованість України перед іншими країнами. На середину 1994 р. вона складала 7 млрд. доларів, або 25% від річного обсягу валового внутрішнього продукту.

Спроба уряду припинити знецінення купоно-карбованця за допомогою фіксованого курсу останнього по відношенню до долара призвела тільки до зростання “тіньової” економіки і перетікання капіталів за кордон. Наприкінці 1994 р. в Україні зберігалося 2-4 млрд. доларів, а за її межами 10-20 млрд.

Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд розпочав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Ставка прибуткового податку в ряді випадків досягла небувалого рівня – 90%. Це збільшувало питому вагу “тіньового” сектора економіки, вело до згортання легальної виробничої і комерційної діяльності. Держава не могла зібрати і половини запланованих податків. Бюджетний дефіцит зростав.

Державна власність потрапила у повне, необмежене користування та управління номенклатури, яку остання використала для власного збагачення. При цьому основним способом накопичення капіталу номенклатурою стало створення при великих державних підприємствах значної кількості різноманітних комерційних малих підприємств. Саме під їх прикриттям грабувалася народна власність, перекачувалися гроші у “тіньовий” сектор та за кордон. Так, у 1992 р. Росія відповідно до укладеного договору поставила в Україну 32 млн. т нафти. Її ціна була визначена у десять разів нижчою за світову. Протягом короткого часу 8 млн. т цієї нафти за допомогою малих підприємств, створених навколо державних структур, було вивезено за кордон. Українська держава від цієї торгової операції нічого не отримала, гроші осіли за кордоном на рахунках спритних ділків. Подібних афер у перші роки незалежності було чимало.

За 1991-1993 рр. вироблений національний прибуток України скоротився на 39%. Для прикладу, у часи великої депресії в США спад виробництва не перевищував 25% і це вважалося національною катастрофою.

За 1991-1994 рр. значно знизився життєвий рівень населення в Україні, зокрема купівельна спроможність зменшилася в 5 разів. Майже кожен третій із працюючих державного сектора економіки у 1994 р. перебував у категорії прихованих безробітних. Небезпечних масштабів набуло некероване розшарування населення – накопичення багатства в руках незначної меншості і дедалі більше зубожіння широких мас трудящих. Грошові заощадження трудящих знищила гіперінфляція. У 1994 р. 500-тисячна купюра купоно-карбованця мала вартість 4 доларів США.

Відбувалося швидке згортання відтворювального процесу, розтринькувалося національне багатство, розпочався загрозливий процес деіндустріалізації України. Відбувався масовий відплив здібних людей із науки й техніки. За 1991-1994 рр. чисельність науковців скоротилася на 30%, частина з них залишила Україну.

Виникла реальна загроза витіснення України на периферію світового господарства, встановлення її технологічної та фінансової залежності від інших держав, перетворення на сировинний придаток і територію для розміщення екологічно шкідливих виробництв.

У 1994 р. економіка України опинилася на межі краху. Стартові можливості, які мала економіка України на кінець 1991 р. (достатній виробничий і науковий потенціал, відповідний розвиток базових галузей промисловості та сільського господарства), були бездарно втрачені керівництвом держави. Воно не врахувало фактор часу і необхідність рішучих дій. Своєчасно не було підготовлено чітку економічну програму. Цю програму довелося розробляти і впроваджувати у життя новому керівництву держави, яке прийшло до влади в середині 1994 р.