РОЗУМІННЯ КАТЕГОРІЙ «ФОРМА» ТА «ДЖЕРЕЛО» ПРАВА
Серед теоретиків держави й права немає єдиної думки щодо того, що варто розуміти під джерелами права. Під джерелами права одні фахівці розуміють діяльність держави по створенню правових приписів (норм), інші - результат даної діяльності, а треті взагалі говорять про форми права.
Більш вірною вважається друга точка зору, тому що дві інші позиції стосуються кілька інших юридичних явищ. Діяльність держави по створенню правових приписів - це скоріше область правотворчості. Форма права, звичайно, тісно пов’язана з його джерелами, але вона показує трохи інше: скажемо, як організоване втримування права взагалі, як воно виражено зовні. При цьому можна говорити й про внутрішню форму права, тобто про його структуру, систему елементів, що становлять утримування цього явища, і міркувати також про зовнішню форму, тобто про сукупність юридичних документів, які формально закріплюють правові явища й дозволяють ними користуватися.
Насамперед, необхідно визначити, що розуміється під кожним із цих двох термінів. У праві категорією форми охоплюються два значення:
а) правова форма;
б) форма самого права.
Правова форма - вся правова реальність. У цьому випадку мова йде про правові явища, що опосередковують економічні, політичні, побутові й інші фактичні відносини. Поняття правової (юридичної) форми застосується, коли розкривається зв’язок права (або будь-якого іншого правового явища) з іншими соціальними утвореннями, процесами й відносинами. Форма права - це форма саме права як окремого явища, і співвідноситься вона тільки зі змістом права. Її призначення - упорядкувати зміст права, додати йому властивості державно-владного характеру.
Відповідно до філософських уявлень у спеціальній літературі розрізнялися внутрішня й зовнішня форми права. При цьому під внутрішньою формою права найчастіше розуміли способи організації його змісту. До неї відносять систему права, горизонтальну й вертикальну структури співпідпорядкованості всіх її елементів. Щодо зовнішньої форми права в сучасній вітчизняній юридичній літературі не сформувалося єдиного розуміння, що, найімовірніше, пов’язане з неоднозначним трактуванням різними авторами вже самого змісту права. Іноді, наприклад, думають, що зміст права становить державна воля, а форма права – це юридичні норми. Здається, однак, що більш близько до істини ті вчені, які змістом права визнають не державну волю (це – його сутність), а складові права - правила поведінки. Відповідно, форма права визначається ними як способи внутрішньої організації й зовнішнього виразу права, а точніше – вираження правових правил, що містяться в нормах - правилах поведінки. У цьому випадку під внутрішньою формою мають на увазі таку організацію власного змісту права, що виражається у вигляді різних систем і структур, що виявляються при огляді його зсередини, тобто систему права і його структуру; під зовнішньою формою – зовнішній устрій права, який представлений через різні нормативні джерела в систематизованому виді, у яких його зміст існує, проявляється зовні й функціонує.
Маючи на увазі останнє визначення (зовнішньої форми права), можна визнати, що виникнення питання про поняття «джерело» у його співвідношенні з формою права не є для вчених-юристів випадковим. Правда, якщо говорити про поняття «джерело», те на відміну від поняття «форма» воно не є філософською категорією. Під джерелом у побутовому сенсі зазвичай мається на увазі початок, відправна крапка явища, події, почуття.
Виникнення окремих норм права обумовлено певними явищами громадського життя, які в сукупності, становлячи причину виникнення норм права, утворять те, що можна назвати джерелами права. Джерелом права в цьому змісті є матеріальні умови життя суспільства. Останні визначають сукупність суспільних відносин. Ними, зокрема, визначається втримування волі народу (групи людей, класу, еліти й ін.) і сама поява тих або інших норм.
Поняття джерела права в юридичних науках уживається й в іншому, юридичному, змісті. Під джерелом права в цьому сенсі розуміється та особлива специфічна форма, якою упорядковані норми права. Напрямки й способи, за якими формуються джерела права, неоднакові, вони відповідають специфіці окремих їхніх видів, особливостям розвитку різних суспільств і цивілізацій, формам держави.
Основні шляхи формування джерел права:
• безпосереднє волевиявлення народу у вигляді голосування або опитування по проектах юридичних актів (рішення народних зборів, референдум, плебісцит і т.д.);
• правотворчість - прийняття нормативно-правових актів повноважними державними органами, а також органами місцевого самоврядування;
• трансформація норм міжнародного права на території держави, яка може бути виконана у вигляді індивідуальної імплементації - «перекладі» таких норм, перетворенні в норми національного права законодавчим шляхом і загальної імплементації - розгляд міжнародно-правових правил як складових частин національного права, тобто безпосередньо діючими;
• санкціонування - схвалення державою у вигляді загальнообов'язкових правил поведінки соціальних норм, корисних для неї в силу їхньої тривалої дії й впливу на населення;
• додання обов’язкової сили судовим рішенням по конкретних справах;
• визнання державою юридичної чинності угод між суб’єктами права із установленням взаємних прав і обов’язків як правові норми.
Описуючи ознаки права, ми зупинялися на такій, як формальна визначеність. Навіть з формулювання цієї ознаки випливає те, що право має певну форму, тобто певний тип зовнішнього відображення. Іншою категорією, якою позначається спосіб організації права зовні, є джерело права.
Термін «джерело права» багатозначний та вживається у різних значеннях:
1) в матеріальному – це те, що впливає на виникнення права, його зміну, розвиток, появу одних норм та відмирання інших. Джерелом права в цьому випадку є ті соціально-економічні та духовно-культурні умови життєдіяльності суспільства, які є першопричиною права та обумовлюючі його дію;
2) як джерело пізнання права. Такими джерелами мають виступати пам’ятки права, діюче законодавство, судова практика, юридична література;
3) джерело права у вузькому або власне юридичному значенні як зовнішня форма вираження права, свого роду «юридичний резервуар», в якому містяться норми права. В такому значенні термін «джерело права» використовувався вже в юридичній лексиці Давнього Риму.
В сучасній юриспруденції під джерелом (формою) права розуміють офіційно документальні та інші форми чи способи зовнішнього виразу та закріплення правових норм, надання їм загальнообов’язкового юридичного значення.
ВИДИ ФОРМ (ДЖЕРЕЛ) ПРАВА
Виходячи з різних шляхів формування джерел, можна виділити й різні види джерел права. Причому розмаїтість джерел підкріплюється життям і практикою правового регулювання. Так, на підставі цього критерію Ж.-Л. Бержель пропонує поділити джерела права на мимовільні (або спонтанні) і запропоновані. У той же час учений визнає умовність цього підрозділу, оскільки в міру розвитку суспільних форм життя виникає потреба в оприлюдненні юридичних правил, у доведенні їх до широких мас незалежно від того, чи виникли ці правила мимохіть (спонтанно) або за допомогою спеціальних приписань. З розвитком держави офіційні джерела права стали переважними, причому їх різне «походження» зв'язано лише із проблемами технічного характеру. У роботі Бержеля наведені й іншої класифікації джерел права - письмові (закон) і неписьмові (звичай), прямі (закон, звичай) і непрямі (тлумачення закону й судова практика), офіційні (закон і судова практика) і неофіційні (звичай і тлумачення законів).
Цікавий підхід до класифікації джерел права почав Г.Ф. Шершеневич. Відштовхуючись від російських історичних традицій і доцільності, він, зокрема, виділив і досліджував як джерела права закон (види законів), законодавство Росії в цілому, правові звичаї, адміністративні укази й судову практику.
Сучасна теорія юриспруденції виділяє різні джерела права. При цьому найбільш поширеними у світі є нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий звичай, нормативний договір.
Найбільшу кількість існуючих у суспільстві норм закріплено саме у нормативно-правових актах. Вони є найбільш поширеними, навіть домінуючими джерелами права. Ця ситуація є типовою і для України - держави, яка розвивається за принципами романо-германської правової сім'ї.
1. Нормативно-правовий акт – це офіційний документ, прийнятий компетентним уповноваженим органом держави або безпосередньо народом у суворо встановленому порядку, що містить правові норми, виконання якого у разі необхідності забезпечується силою державного примусу.
Головною сутнісною особливістю нормативно-правового акту як джерела права є те, що він має конкретний зміст, тобто чітко встановлює моделі належної, дозволеної та забороненої поведінки суб'єктів, та абстрактний адресат, тобто поширює свою дію на невизначене коло суб'єктів, не є персоніфікованим. Так, норма Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за крадіжку не дає вказівки на конкретний адресат власної дії. Відповідальність за таємне викрадення майна будуть нести всі суб'єкти, в діях яких міститься склад злочину. Настання відповідальності не залежить від інших супутніх ознак, вона є невідворотною для того, хто вчинив злочин.
Іншими особливостями (ознаками) цього джерела права є такі:
1) є результатом правотворчої діяльності держави (приймається або санкціонується уповноваженими органами держави або безпосередньо народом шляхом проведення референдуму);
2) його приписи виражають державну волю суспільства;
3) містить у собі загальнообов'язкові правила поведінки – норми;
4) приймається та реалізується в особливому державно-процесуальному порядку;
5) має суворо визначену документальну форму письмового акту – документу та реквізити (вид акту - закон, указ, постанова; найменування органу, який прийняв акт - парламент, президент, уряд, орган місцевої влади; заголовок; дата прийняття; номер акту; відомості про посадову особу, що підписала акт);
6) публікується у спеціалізованих офіційних виданнях;
7) урегульовує найсуттєвіші за значенням суспільні відносини;
8) розрахований на постійне або тривале використання;
9) система нормативно-правових актів є диференційованою - вони розподіляються залежно від державного органу, який видав акт, за предметом правового регулювання;
10) їх система є ієрархічною, тобто нормативно-правові акти розподіляються за юридичною силою (підзаконні акти мають відповідати положенням закону, закон має перевагу над підзаконними актами, конституція є основним законом).
Хоча структура нормативно-правового акту залежить від його конкретного виду, але можна виділити його типові структурні елементи.
Структурні елементи нормативно-правового акту:
Преамбула – вступна частина, яка не містить норм права, слугує обґрунтуванням нормативно-правового акту, визначає його мету та завдання, вихідні ідеологічні положення. Преамбули використовуються рідко, не є типовими для більшості нормативно-правових актів, як правило, зустрічаються у конституціях (Конституція України 1996 року).
Статті, пункти містять первинні одиниці нормативно-правового акту – правові приписи, через які стаття (пункт) співвідноситься з нормою права. Статті можуть поділятися на частини, а пункти - на абзаци та підпункти.
Глави – структурний елемент, що зустрічається у великих за обсягом нормативно-правових актах (конституція).
Розділи об’єднують глави у великих за обсягом нормативно-правових актах. Хоча можлива така ситуація, коли розділи, що містять статті та пункти, об'єднуються у глави.
Частини – найбільші структурні підрозділи нормативно-правових актів, містяться, як правило, у кодексах. Норми Кримінального та Цивільного кодексів поділяються на норми загальної та норми особливої частини.
2. Правовий прецедент – рішення суду, державного органу або посадової особи, яке стає зразком при подальшому розгляді інших питань аналогічної категорії. Інакше кажучи, процедура використання правового прецеденту зводиться не до дотримання загальних правил, встановлених нормою, а до встановлення норми в результаті практики вирішення аналогічних справ.
Виділяють два види прецедентів: судовий та адміністративний. Прецеденти активно використовуються в країнах англосаксонського права: Велика Британія, Канада, США, Австралія. Найбільш поширеним видом прецедентів є судовий. Характерною особливістю процедури його використання є те, що суддя не повинен приймати рішення, аналогічне попередньому, а повинен з'ясувати сутність правової позиції того судді, який виніс рішення у попередній справі. Ступінь обов'язковості прецеденту залежить також від рівня суду, який приймає рішення, та від рівня суду, який прийняв прецедент рішення. Що вищим є суд, то менше він обмежений прецедентами.
Судовий прецедент широко використовується в країнах англо-саксонської правової родини – Великобританії, США, Канаді, Австралії. Судовий прецедент як джерело права сформувався в Англії після того, як Вільгельм Завойовник захопив цю країну в 1066 р. Починаючи з реформ Генріха II Плантагенета (1133–1189), з’являються виїзні королівські судді, які виносять рішення від імені корони. Спочатку група справ, що відносяться до ведення цих суддів, була обмежена, однак згодом сфера їхньої компетенції значно розширилася. Вироблені суддями рішення бралися за основу іншими судовими інстанціями при розгляді аналогічних справ. Право, що сформувалося в ході виникнення й впорядкування єдиної системи судових прецедентів, єдиних для всієї Англії, а також інших джерел права, стало називатися загальним (common law). Однак не можна сказати, що до XII ст. судового прецеденту не існувало в жодній країні. Він досить широко застосовувався в рабовласницьких державах Стародавнього миру. Так, у Стародавньому Римі претор, стаючи на посаду, у своєму едикті обов’язково використовував норми права, розроблені попереднім претором. Такий едикт називався перенесеним, на відміну від нового, у якому вказувалися нововведення правозастосування і юридичної практики. Взагалі багато інститутів римського права створилися на базі судових прецедентів. Наприклад, цьому сприяли декрети римських імператорів, що являли собою судове рішення государя у конкретній справі, що мають за правилом аналогії поширювальне значення.
Проте судовий прецедент у сучасному вигляді виник саме в Англії. Свого розквіту система прецедентного права досягла до XIV ст., однак зі зростанням числа прецедентів у ній стала виявлятися тенденція до консерватизму й формалізації, що викликало появу нової форми виразу права - так званого права справедливості (судових рішень, що виносяться лордом-канцлером).
Для судового прецеденту як юридичного джерела характерні наступні риси:
- казуїстичність, тобто максимальна конкретизованість. Судді «загального права» на відміну від законодавця не створюють рішень загального характеру, розрахованих на майбутнє. Вони вирішують конкретну суперечку. Такий підхід робить норми «загального права» більш гнучкими й менш абстрактними;
- множинність. За десять століть існування прецедентного права нагромадилася величезна кількість казусів. Судді вищестоящих судів створюють прецеденти для нижчестоящих судів, а рішення Палати лордів однаково обов'язкові для всіх. Крім того, рішення, створені певною судовою інстанцією, обов'язкові й для неї самої . З XII ст. лорд Бректон, член Палати лордів, почав вести запису судових рішень, а з XII в. публікуються щорічники судових справ (law records). Тому, незважаючи на гігантський обсяг судових рішень, не можна сказати, що «загальному праву» властива хаотичність;
- гнучкість. Рішення судів різних інстанцій у подібних справах можуть розрізнятися між собою, тому в судді є кілька варіантів дозволу справи, одного прецеденту з декількох;
- суперечливість. На противагу гнучкості прецедентне право відрізняється й суперечливістю, тому що перед суддею часом виникають діаметрально протилежні по суті рішення у подібних справах.
Також серед недоліків прецедентного права часто називає його жорсткість, неможливість відступити від колись винесених рішень навіть на шкоду справедливості й доцільності.
Прецедентне право Англії значно вплинуло на правовий розвиток багатьох країн світу. У сферу його впливу потрапили США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія, інші країни. Судові рішення в усьому світі мають відомий авторитет, а узагальнення судової практики вищою судовою інстанцією країни може впливати на правореалізацію. В окремих країнах таке положення судової практики закріплено в законодавстві. Однак поза межами зазначених країн, де діє прецедентне право, рішення судових інстанцій, на нашу думку, не виступають у ролі джерел (форм виразу) права
У Великій Британії існують правила дії прецедентів:
а) рішення, винесені палатою лордів, є обов'язковими не лише для неї, а також для усіх інших судів;
б) рішення, винесені Апеляційним судом, обов'язкові для всіх судів, окрім палати лордів;
в) рішення, винесені Вищим судом правосуддя, обов'язкові для судів нижчих інстанцій.
Прецедент на право одночасно є і консервативним, і динамічним. Адже в будь-який момент може бути застосовано прецедент, що виник досить давно. Разом із тим будь-який прецедент за необхідності можна розтлумачити відповідно до потреб того моменту, коли цей прецедент приймався.
Необхідними підставами й умовами функціонування прецеденту як обов'язкового джерела права є:
а) наявність механізму опублікування судових звітів, що припускає загальновідомість прецедентів;
б) існування оптимальної системи професійної юридичної підготовки;
в) ефективно діюча ієрархічна судова влада;
г) нормативність його змісту;
д) визнання з боку держави.
3. Правовий звичай – це санкціоноване державою правило поведінки, яке склалося в результаті тривалого використання, завдяки чому закріпилося як стійка норма. Звичай - одна з найдавніших соціальних норм. Під звичаєм ми розуміємо правило поведінки, повторюване протягом тривалого часу, яке сприймається учасниками суспільних відносин як нормальне. Звичаї передували виникненню закону, і саме тому обов'язково перші форми права, які дійшли до наших часів (Закони XII таблиць, Закони царя Хаммурапі), містять у собі не що інше, як правові звичаї. Звичай стає правовим лише у тому разі, якщо законодавець підносить його положення до рангу загальнообов’язкових, тобто ми можемо знайти посилання на звичай у нормативно-правовому акті. У цьому разі (коли звичай визначається правовим) його виконання може бути забезпеченим примусовою силою держави.
У державному суспільстві норми-звичаї стають правовими у результаті:
1) закріплення їх у судовій та адміністративній практиці як критеріїв вирішення суперечки (англосаксонська правова сім'я);
2) включення звичаю у нормативні акти рабовласницьких та феодальних держав, в яких вони склали найбільш давній вид права - звичаєве право (романо-германська правова сім’я).
У сучасному суспільстві кожна держава по-своєму вирішує, яке місце відвести звичаю в ієрархії джерел права. Відсилання до звичаю традиційно застосовуються в міжнародному морському й торгівельному праві. Так, термін, протягом якого вантаж повинен бути занурений на судно, визначається угодою сторін, а за відсутності такої угоди - термінами, «звичайно прийнятими в порту навантаження». Усім відомий Lex Mercatoria (закони торгівлі) - не що інше, як звичай, що пропонує вирішувати суперечки в країні продавця.
У цей час звичай знаходить досить широке застосування в малорозвинених державах Азії, Африки, Океанії. У розвинених державах звичай розуміється, насамперед, як норма, що доповнює закон. Однак є й виняток: у сучасній Франції й Німеччині в сфері цивільного й торгівельного права не виключається застосування звичаю не тільки на додаток, але й проти закону.
Звичаєве право сформувалося на ранніх стадіях розвитку суспільства, але можна назвати сучасні держави, так звані країни «третього світу», де звичаєве право відіграє пріоритетну роль у врегулюванні земельних, сімейних, спадкових відносин (держави Океанії, тропічного поясу африканського континенту, деякі азійські держави). Проте у жодній країні сучасного світу звичаєве право не відіграє роль самодостатнього регулятора суспільних відносин, оскільки дуже поширеними, особливо в умовах цивілізаційного прогресу, стають системи нормативно-правових актів та правових прецедентів. Щодо держав романо-германської правової системи, то правові звичаї дуже сильно вкоренилися в положеннях нормативно-правових актів. Так, звична для всіх офіційна ідентифікація особи, пов’язана з використанням прізвища, ім’я та по батькові є втіленням у життя правового звичаю нашого народу. Доволі часто правового закріплення набувають ділові звичаї - правила, що негласно використовуються у господарсько-правовому обігу.
4. Нормативний договір– результат домовленості двох або більше суб'єктів, нормативні положення якого набувають загальнообов'язкового значення в результаті їх офіційного визнання державою. Особливістю нормативного договору є те, що він укладається правотворчими суб'єктами і, на відміну від індивідуальних договорів (договорів-угод), які мають персоніфікований характер, розрахований на тривале використання і адресований невизначеному колу суб’єктів. Змістом нормативного договору є загальні правила поведінки - норми. За регулятивними властивостями нормативний договір є подібним до нормативно-правового акту.
Можна виділити риси, характерні для нормативного договору як юридичного джерела: загальний взаємний інтерес сторін, рівність сторін, добровільність волевиявлення, взаємна відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання прийнятих зобов’язань, правове забезпечення.
Однак головною характерною рисою цієї форми виразу права є те, що він не приймається яким-небудь правотворчим органом, а являє собою угоду сторін. У сучасній дійсності навряд чи розумно обмежувати коло джерел (форм виразу) права й регулювати всі існуючі й виникаючі знову суспільні відносини нормами закону, що привело б до певного знецінення останнього. Як одне з можливих умов недопущень подібної ситуації й пропонується більше широке й упевнене використання такого виду джерела (форми виразу) права, як договір нормативного змісту, у тому числі й на регіональному рівні.
Таким чином, до властивостей нормативного договору відносять такі:
1) містить норми загального характеру;
2) укладається добровільно;
3) передбачає рівність сторін, що його укладають;
4) передбачає згоду сторін у суттєвих питаннях та їх загальні інтереси;
5) передбачає взаємну відповідальність за невиконання положень договору.
Нормативний договір застосовується переважно у міжнародному та конституційному праві. Так, прикладами нормативних договорів у конституційному праві є Конституційний договір між Президентом України та Верховною Радою України 1995 року, Федеративний договір Російської Федерації 1992 року. Нормативні договори у сфері міжнародного права (міжнародно-правові акти) доволі часто розглядають як самостійні джерела права, хоча і є певні відмінності, якщо порівнювати їх із внутрішньодержавними нормативними договорами. Ці відмінності є переважно атрибутивними (статус суб’єктів укладання, порядок укладання, порядок ратифікації), а сутнісні, регулятивні ознаки - спільні. Отже, на нашу думку, виділяти міжнародно-правовий договір як самостійне джерело права недоцільно. Важливим моментом, який характеризує міжнародно-правовий договір, є те, що до системи національного законодавства він включається лише з санкції держави. Процес санкціонування норм міжнародного договору називається ратифікацією. Суб’єктом ратифікації міжнародних договорів є законодавчий орган, порядок ратифікації такий самий, як порядок прийняття нормативно-правових актів, строки ратифікації та порядок набрання чинності міжнародними договорами ті ж, що і для нормативно-правових актів. В Україні правом давати згоду на ратифікацію наділена Верховна Рада.
5. Правова доктрина – документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою вдосконалення законодавства та визнані державою як загальнообов'язкові. Завданнями правової доктрини є удосконалення процесу правотворчості, удосконалення нормативно-правових актів, створення нових правових категорій, розвиток юридичної методології.
У Древньому Римі юридична наука була одним із провідних джерел права. Пройшовши більш ніж тисячолітній шлях від римських передкласичних юристів, що створили даний феномен, до сучасних коментарів до Кодексу Юстиніана, римська юридична наука сьогодні продовжує залишатися затребуваною лише як навчальний посібник для студентів-юристів.
Не можна забувати, що саме діяльність юристів як джерело римського права допомогло примирити й згладити протиріччя між іншими способами фіксування й вираження права в Римі. Тому юриспруденція - це якщо й не саме основне джерело права в древньому Римі, то один з першорядних як з погляду створення правових формулювань (способів виразу права), так і з погляду додання їм обов'язкової сили (способів офіційного санкціонування).
Таким чином, можна зробити припущення, що римська юриспруденція грала об'єднуючу й перетворювальну роль у системі джерел римського права. Римська наука була й формою існування, й вираження права в древньому Римі (тобто при прийнятті судових рішень було прийнято посилатися на праці відомих юристів), і одночасно ідеальним джерелом правової матерії, з якого черпалися потім ідеї для законодавчої практики. Також варто відзначити, що багато відомих юристів ставали магістратами й тим самим наука проникала в преторське право. Звичайно ж, не можна не вказати на ту величезну роль, що грала римська юриспруденція в кодифікованому вигляді (Corpus Juris Civilis) Дигестів Юстиніана, протягом майже десяти століть будучи основним писаним джерелом права поряд з імператорськими конституціями у Візантії.
Твори юристів класичної епохи - Ульпіана, Папініана, Гаю, Павла, Модестіна - були обов’язковими для суддів періоду домінату з V ст. н.е. Саме римськими юристами було розроблено приватне право, що протягом багатьох століть служило й продовжує служити зразком для наслідування.
Після розпаду Римської імперії, з моменту знаходження рукописів з витримками з кодифікації Юстиніана у Ватиканській бібліотеці, почалося відродження правової культури в Європі. Протягом тривалого часу доктрина була основним джерелом права в романо-германській правовій родині, де право створювали юристи, натхненні ідеями римського права.
У середньовіччя навіть склалися відповідні правила використання наукових доводів для вирішення юридичної справи. У період XIII-XIX ст. були розроблені основні принципи права, які поступово ставали частинами законодавчої бази. У Німеччині до початку XX ст. судді повинні були посилатися на твори римських юристів. Німецьке право ХIХ ст. з його школою так званих пандектистів до кодифікації 1896 р. було «правом професорів».
Лише в XX ст. роль юридичної науки знову значно знизилася, залишаючись, втім, допоміжним джерелом права. У деяких англомовних країнах при винесенні судових рішень можна дотепер зустріти посилання на висловлення відомих юристів, однак такі посилання є лише додатковою аргументацією.
Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду, прийнятого 26 червня 1945 р., характеризує судові рішення й доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй у якості лише «допоміжного засобу для визначення правових норм». Часто такі посилання можна зустріти в неофіційних думках суддів Європейського суду про права людини, якими вони обґрунтовують свої колегіальні рішення.
Взагалі в сучасній літературі й офіційних текстах нормативних джерел зараз використовується словосполучення «правова доктрина», а не «юридична наука». Термін «доктрина» розуміється в різних змістах: а) навчання, наукова й філософська теорія; б) думка вчених-юристів із приводу змісту нормативних актів, з питань правотворчості й правозастосування, пояснення ними дискусійних аспектів права, коментарі чинного законодавства; в) наукові праці авторитетних дослідників в області держави й права.
На наш погляд, тільки в останньому випадку розуміння правової доктрини вона наближається до змісту тої юридичної науки, що у минулому виступало як джерело (форма вираження) права, будучи офіційно санкціонованою державою.
Правова доктрина визнається джерелом права в англосаксонській правовій сім'ї (посилання на праці вчених при розв’язанні юридичних справ), а також у державах релігійних правових систем (іслам, індуїзм, іудаїзм).
6. Релігійні тексти – документи, що містять церковні канони та інші релігійні норми, які визнані державою та забезпечуються нею. Релігійно-правові норми, що містяться у релігійних текстах, поширені у релігійних правових системах, зокрема в мусульманському праві. У деяких державах релігійно-правові норми тісно переплелися з правовими звичаями (держави чорної Африки).
7. Загальні принципи права – керівні ідеї, базисні засади, на яких ґрунтується правова діяльність. Римські юристи говорили, що право - це мистецтво добра та справедливості. Ці базисні ідеї, принципи можна вважати універсальним для всіх правових систем джерелом права, оскільки вони лежать в основі правових рішень і відображають глибинне призначення права. Безпосередня регулятивна роль правових принципів найбільше відчувається при застосуванні права за аналогією, коли рішення, що має юридичне значення, приймається, виходячи з основ справедливості, рівноправності, доцільності, гуманізму тощо.