Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа

Для успішного функціонування державних органів повинна бу­ти налагоджена державна служба — професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах, установах і підприємствах щодо практичного виконання їх завдань і функцій, отримують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Державна служба включає два основних види — цивільну і мілітаризовану (військову і воєнізовану). Мілітаризована дер­жавна служба має цілу низку особливих ознак, які обумовлені тим, що вона здійснюється зі “зброєю в руках”. Цивільна державна служба розподіляється на службу в державних органах і на службу в інших державних організаціях — установах і під­приємствах.

Організація державної служби в державних органах передба­чає наявність окремого законодавства про державну службу, встановлені ним особливі правила і процедури набору кадрів дер­жавних органів, проходження служби, службової кар'єри, ха­рактеристики правового статусу державних службовців, систему заохочень і відповідальності.

Державна служба в державних органах може бути поділена залежно від гілок влади на службу в органах законодавчої, вико­навчої та судової влади. Діяльність осіб, які посідають виборні посади в представницьких державних органах (депутатів парла­менту, місцевих рад), внаслідок цього набуває ознак політичної державної служби.

Осіб, які обіймають посади в державних органах та ор­ганізаціях щодо практичного виконання їх функцій і завдань та отримують заробітну плату за рахунок коштів державного бюд­жету, називають державними службовцями.

Таким чином, державними службовцями у широкому розу­мінні є не тільки працівники органів виконавчої влади, як досі вважалося, але й депутати парламенту, судді, прокурори, інші особи, що обіймають посади в державних органах та органі­заціях. Отже, фізичним втіленням державного апарату і механізму держави є його кадри — люди, які працюють відповідно до своїх посад, безпосередньо виступають від імені держави, державних органів та організацій, представляють їх у відносинах з громадя­нами. Кадровий підхід до організації державної служби означає, що посади в державному апараті можуть обіймати тільки ті особи, які мають певний рівень освіти, відповідають кваліфікаційним та іншим посадовим вимогам.

Така організація державної служби передбачає певну систе­му навчання, підготовки, підвищення кваліфікації та атестації державних службовців. Проходження ж та просування по службі державних службовців здійснюється відповідно до певної категорійності посад, присвоєних їм рангів, класних чинів, звань тощо. Слід розглянути декілька найбільш важливих класифікацій державних службовців.

Передусім залежно від характеру праці державні службовці поділяються на керівників, фахівців та технічних працівників, або обслуговуючий персонал. Посадові особи являють собою певну групу державних служ­бовців, видкремлену на підставі особливостей їхнього статусу, що може бути охарактеризований як публічно-правовий, оскільки він є безпосередньо пов'язаним з реалізацією прерогатив державної влади, визначених законодавством державно-владних повнова­жень. На відміну від посадових осіб статус і організація праці інших державних службовців за своїми основними характеристи­ками істотно не відрізняються від правового статусу й організації праці інших категорій службовців, наприклад працівників приват­ного сектора, і тому можуть регулюватися нормами трудового права на підставі укладеного трудового договору (контракту).

Які ж спільні ознаки посадових осіб дозволяють їх виокре­мити із загальної категорії державних службовців і сформулювати загальнотеоретичне поняття посадової особи державного апарату?

По-перше, посадова особа уповноважена державою викону­вати управлінські, в широкому розумінні, функції. По-друге, по­садова особа наділена юридичними державно-владними повнова­женнями. По-третє, правовий статус посадової особи регу­люється нормами публічного права. По-четверте, посадова особа має право приймати юридично обов'язкові для інших осіб рішен­ня. По-п'яте, посадова особа виступає як безпосередній носій і представник державної влади. По-шосте, посадова особа має право видавати певні правові акти. По-сьоме, посадова особа мо­же бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності.

Таким чином, посадова особа державного апарату — це дер­жавний службовець, який уповноважений на виконання управ­лінської функції, наділений публічно-правовим статусом, здійснює державно-владні повноваження, приймає передбачені законодавством обов'язкові для інших осіб правові акти, може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності.

 

ТЕМА 7. ПОНЯТТЯ ПРАВА.

План:

1. Поняття права. (лекція 9)

2. Сутність права. Функції права. Співвідношення права і закону. (самостійна робота)

Лекція 9. Поняття права.

 

На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові шко­ли і напрямки в дослідженні права.

Коротко охарактеризуємо деякі з них.

Школа природного права. Окремі ідеї про природні права з'явилися ще в Стародавній Греції. Але тільки в XVII столітті ці ідеї у вигляді прогресивних поглядів буржуазії, що виступала проти феодального свавілля і партикуляризму, на захист ідей свободи і рівності, склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Головна ідея школи — існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу права на природне і позитивне. Але якщо позитивне право відбиває особ­ливості місцевих умов окремих країн, то природні права, що існу­ють в усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід'ємними і спільними. Це передусім права громадянина чи всього народу, що йдуть від природи людини і що їх дала людині сама природа, або ж від усталеного порядку, що склався в суспільстві незалежно від будь-якого зовнішнього впливу. До них належить право на життя, право на особисту недоторканність, право на свободу пересування, право на власне майно і т. ін. Ж.-Ж. Руссо, наприклад, вважав голо­вним природним правом свободу. Позитивне право повинне відпо­відати вимогам природного, приводитись у відповідність з ним. Представники цієї теорії — видатні філософи Дж. Локк, Б. Спіноза, Г. Гроцій, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Пестель, Г. Сковорода.

У сучасних умовах вчення про природне право відроджується в нових формах. Теорія “відродженого” природного права має кілька варіантів. Одним з них є вчення про “природне право зі змінним змістом” (Р. Штаммер), де природне право пов'язують з втіленням у ньому засад справедливості, внаслідок чого зі зміною уявлень про справедливість змінюється і зміст природного права. Л. Фуллер розглядає право як моральну природну цінність, що ґрунтується на заснованих на розумі людських відносинах. Като­лицькі теорії виводять природне право з догматів віри.

Великого поширення в сучасних умовах набуло вчення Дж. Роулса, який розглядає право як засіб природного і справедливого розподілу суспільних благ на основі максимально можливої рівності. Метою цього розподілу є забезпечення автономії особи­стості. Розподілу підлягають свобода, рівні можливості і ма­теріальний стан особистості. Справедливість цього розподілу спирається на надання всім людям рівних прав і свобод, рівну фактичну наявність свободи і справедливого розподілу благ. Здійснення принципу рівних можливостей спрямоване на посту­пову ліквідацію нерівності. Отже, і нині теорія природного права зберігає свою демократичну спрямованість.

Нормативна школа. Відомий лідер цієї школи — Г. Кельзен, який головні свої теоретичні положення виклав у роботі “Чиста теорія права” (1934 р.). Право розглядається там як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Виходячи з влади права в суспільстві, ця теорія проголошує його неза­лежність від політики. Вона не вдається до аналізу його поход­ження і суті. Жодне позаправове поняття, в тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Право мовби виводиться само із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнавати­ся на основі аналізу виключно правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку. При характеристиці права голо­вне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допо­могою юридичного аналізу окремих його форм, що містять пра­вові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма, яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права.

Соціологічний напрямок у правознавстві. Численні представ­ники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у сере­дині XIX століття, на відміну від представників нормативної школи права, вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники соціологічного підхо­ду до права підтримують різні його напрямки: солідаризм, вільне право, реалізм та ін. Вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю. Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції. Так, наприклад, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права в судовій практиці, в основу якої покладений особистий роз­суд судді, здатного враховувати всі життєві обставини. Звідси по­ходить відомий вислів: “Право — це те, що думають про право судді”. Головним засобом досягнення корисного результату за­побігання конфліктам у суспільстві і їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне спрямування юридич­ної практики, локальні норми, статути юридичних осіб і практика їх реалізації. Право в законі — це лише “можливе”, а в практиці — “діюче” право. Закон не може всього передбачити, оскільки лише юридична практика суду та адміністрації здатна наповнити зако­нодавче право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним. Деякі представники цього напрямку (напри­клад, Р. Паунд) проголошують навіть можливість існування “юс­тиції без права ”, говорячи про визнання правомірності вільного розсуду суддів і адміністрації. Багато варіантів цього напрямку зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, тобто розраховані на англо-американську систему права.

Соціологічне праворозуміння визнає неприпустимість зве­дення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правозастосування, правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин, і це є позитивним у ньому.

Психологічна школа права, яку очолював професор з Санкт-Петербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право вона розглядає винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю пев­них суб'єктивних переживань і емоцій, які є відображенням реаль­ного життя. Характер цих переживань та емоцій може бути вельми різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних категорій. У центрі уваги Л. Петражицького стоїть питання про розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні і імперативно-атрибутивні. Право, на думку Л. Петражиць­кого, має багато різновидів. Воно втілюється як у законодавстві, так і в різних точках зору практиків, у збірниках наукових праць, у впливі релігійних факторів і т. ін.

Марксистське вчення про право. Право, за цим вченням, — су­то класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в “Маніфесті Комуністичної партії”, воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визна­чається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, го­ловні ознаки права — його класовий, вольовий характер і ма­теріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над еко­номічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. Право, як застосування “рівного масшта­бу” до різних за якостями і можливостями особистостей, не мо­же створити між ними фактичної рівності, — отже, воно є “пра­вом нерівності”. З цього робиться висновок, що в процесі побудо­ви комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.

Термін “право” вживається у різних значеннях. У теорії пра­ва він має юридичний зміст, оскільки йдеться про юридичне пра­во. У юридичному праві слід розрізняти право об'єктивне з його різними проявами, що в цілому характеризує стан сукупності охоронюваних державою суспільних відносин і тенденції їх роз­витку, і право суб'єктивне, яке належить окремим особам і поля­гає в наявності в кожного з них певних правових можливостей. Ці можливості є похідними від змісту загальних правил, з яких скла­дається об'єктивне право.

Характеризуючи юридичне право, слід виходити з того, що во­но є багатоаспектним явищем. Про це свідчить як історія, так і су­часний стан правової науки. Формулювання поняття права усклад­нюється і у зв'язку з різноманітністю форм його існування в різних правових системах. Джерелом набуття суспільними відносинами нормативного характеру є не зовнішній вплив, не державне втручання, а їх постійна повторюваність. Лише згодом сформовані таким чином у суспільному середовищі обов'язкові нормативи визнаються і за­хищаються судами та іншими державними органами. Правовідносини стають юридичним виразом відносин, які постійно повторюються і виникають на базі накопичення певного досвіду і перевірки їх життям. Вони визнаються і захищаються су­дами та іншими державними органами. Згодом основи права, які складаються об'єктивно, закріплюються, конкретизуються і де­талізуються в чинному законодавстві чи інших формах права. Це яскраво простежується в процесі виникнення права, очікується і при його подальшому розвитку.

Поява законодавства та інших форм, що закріплюють право, є офіційним свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші прояви суспільного життя, які постійно повторюються. В умо­вах сучасної України це може, наприклад, відбуватися у зв'язку з появою нових форм ринкових відносин, окремі прояви яких нерідко існують спочатку тільки фактично і лише згодом закріп­люються законодавчо. У політичній сфері ці процеси відбувалися при створенні політичних блоків, узгоджувальних органів. Праг­нення подружжя до майнової незалежності, що стало цілком природним в умовах ринкових відносин, знайшло своє формаль­не вираження в законі через інститут шлюбного договору, який надав життєвій ситуації законодавчої форми.

Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час поступового складання певної судової практики, яка фак­тично набуває обов'язкового характеру і має великий вплив на по­ведінку суб'єктів права. Судова практика усіх вищих судів впливає на практику нижчих судів. Нижчі суди не можуть не рахуватися з погрозою відміни вищими прийнятих ними рішень. Судова практи­ка викликає також необхідність знайомства з нею інших суб'єктів права (юридичних осіб, органів слідства тощо). Недарма ще в Ста­родавньому Римі констатували, що право дістало свою назву від правосуддя.

Обов'язкові правила поведінки людей можуть складатися до і після виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші звичаї і ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок багаторазового повторення і з часом ставали звичкою.

Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята, вироблені протягом тривалого часу процедурні правила (передо­плати за товар, початок роботи парламенту нового складу з ви­ступу і головування старшого за віком депутата, традиційні про­ведення певних зборів тощо).

Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або загальнообов'язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких випадках вони законодавче за­кріплюються.

Складовою провідною частиною права є природні права люди­ни, які існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя, особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересу­вання, на їжу, житло і т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі, коли вони законодавче не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці права випливають з природи самої люди­ни, є невід'ємними і діють безперервно. Більшість з них закріплю­ються в конституціях і в міжнародних актах.

Право як певний діючий феномен, що реалізує моральні прин­ципи, не можна собі уявити без застосування державними служ­бовцями настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній правосвідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і спрямовують поведінку всіх суб'єктів. Правосвідомість заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому регулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою правил по­ведінки людей, — вона ніби-то прирощує правові норми, без чого неможлива реалізація справедливості, що становить основу пра­ва (наприклад, при визначенні суми відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди, призначенні конкретного кримінального покарання).

Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлен­ня певної міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і рівності, оскільки ні перша, ні друга не мають аб­солютного характеру. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів. Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Бона вимушена і повинна по­ступатися певними своїми інтересами заради інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встано­вити міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожно­го суб'єкта прав. Ця міра відображає згоду суб'єктів права на певне суспільне необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими суб'єктами права. Така міра і вста­новлюється об'єктивним правом. Право визначає, що може або му­сить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні сво­боди кожного зі свободою усіх. Характер цього поєднання зале­жить від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чи­ном, право виступає як природна міра свободи, що легітимована, тобто відповідає інтересам і волі суб'єктів суспільних відносин. Об­меження свободи, встановлені правом, залежать від матеріальних умов життя суспільства, рівня його культури, національних, кліма­тичних та інших особливостей окремих країн. Саме взаємні обме­ження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх юридичної рівності. Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще І. Кант, знайшли своє втілення в працях вчених-юристів. За радянських часів саме такий підхід для з'ясування природи пра­ва започаткували В. Нерсесянц у Росії і М. Козюбра в Україні. Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є помилковим, бо справедливість як правовий прин­цип не підлягає нормуванню (виміру) і не може бути, хоча б част­ково, відчужена.

Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві підводять нас до питання про визначення права. Урахувавши основні ознаки права, спробуємо дати його найбільш загальне визначення.

Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про спра­ведливість міру свободи й рівності, що відображає потреби су­спільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторю­ваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою.

Функції права.

З регулятивними можливостями права пов'язані його функції.

Під функцією права слід розуміти головні напрямки його впливу на суспільні відносини. Ці напрямки обумовлені соціаль­ним призначенням права.

Вплив права здійснюється через свідому належну або можли­ву поведінку людей. Він є проявом динаміки права і реалізується через виконання суб'єктом права своїх прав і обов'язків.

Функції права безпосередньо спрямовані на виконання зав­дань, що стоять перед суспільством. Слід розрізняти економічні, політичні, культурні, виховні, інформаційні, екологічні та інші функції права.

Щодо власне юридичних функцій права, то вони поділяються на регулятивну і охоронну. Регулятивна функція спрямована на закріплення суспільних відносин або забезпечення їх розвитку. У здійсненні регулятивної функції особливого значення набуває конституційне закріплення форм власності і основних політич­них інститутів, що існують у суспільстві. Суспільні відносини, та­ким чином, вводяться правом у певні рамки, функція правового регулювання може бути спрямована на впорядкування і розвиток суспільних відносин, на визначення конкретних напрямків по­ведінки людей, реалізацію ними своїх прав і обов'язків (напри­клад, регулювання договірних відносин). Нині в Україні це набу­ває особливо великого значення для розвитку ринкових відносин і демократії. Регулятивна функція права здійснюється на основі правових велінь і дозволів. Регулювання при цьому може бути за­гальним, коли регулюється поведінка широкого кола невизначених суб'єктів (наприклад, правило про необхідність здійснення реєстрації нових політичних партій або встановлення розміру по­датку) або індивідуальним — коли регулюється поведінка кон­кретної особи чи вузького кола осіб (наприклад, через рішення, що виносяться судом у конкретній справі), тобто через акти за­стосування права.

Завданням охоронної функції права є здійснення впливу на суспільні відносини шляхом поступового витискування тих явищ, які є небажаними для суспільства. Ця функція здійснюється зара­ди охорони особистості і суспільної безпеки з допомогою вста­новлення заборон та негативних наслідків порушень, шляхів ви­конання прийнятих щодо правопорушників рішень і т. ін. Слід звернути увагу на дещо умовний характер поділу функцій права на регулятивну і правоохоронну. Обидві функції є проявом однієї властивості права — бути регулятором суспільних відносин, бо і при здійсненні охоронної функції суспільні відносини теж регу­люються. В обох випадках йдеться про перетворення норматив­ності права на урегульованість суспільних відносин. Різними ли­шаються тільки завдання, які виконуються при здійсненні регуля­тивної і правоохоронної функцій.

Здатність права бути регулятором суспільних відносин — го­ловна його корисна властивість. Саме через наявність цієї влас­тивості право має величезну інструментальну цінність — воно є необхідним і корисним для суспільства феноменом, важливою складовою нормативної основи його життя. Так, згідно зі ст.3 Конституції України, що визнає людину найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Право, регулюючи суспільні відносини, сприяє правильному поєднанню інтересів особи і суспільства в цілому.

Цінність діючого в суспільстві права багато в чому залежить від його розвиненості, системності, узгодже­ності, стабільності і динамічності, без чого не може існувати роз­винута система права. Регулюючи суспільні відносини, право вносить у суспільство організованість, виступає знаряддям ор­ганізації державного управління, здійснення програмування, соціального контролю тощо. Внаслідок цього право виступає як унікальний феномен, здатний спрямувати розрізнені волі і дії ти­сяч і мільйонів людей в одному напрямку, перетворюючи їх фак­тично на єдину волю, що відповідає інтересам суспільства, має всезагальний характер і покликане на забезпечення соціального прогресу.

Але цінність права не обмежується його здатністю регулюва­ти суспільні відносини. Право має власну, незалежну від прита­манних йому корисних властивостей загальнолюдську цінність. Основною характеристикою права є погляд на нього як на втілен­ня основоположного принципу справедливості. Йдеться не про абстрактну, а про конкретно-історичну справедливість. Треба врахувати, що уявлення про справедливість у різні історичні епо­хи суттєво змінювались. Оцінюючи, наприклад, міру справедли­вості феодального права, ми не повинні виходити з сучасних уяв­лень про справедливість права, в основі яких лежить уявлення про його відповідність принципам гуманізму, свободи, рівності. Авторитет права завжди залежить і від рівня легітимності, тобто від того, наскільки членами суспільства його вимоги сприймають­ся як справедливі, як такі, що відповідають їх волі й інтересам. В усякому разі, право завжди виступає і сприймається як анти­под свавілля, а несправедливі закони суперечать його принципам. Цінність права особливо яскраво проявляється в тих державах, до яких належить і Україна, де проголошено принцип його верхо­венства (ст. 8 Конституції України). З цього принципу, зокрема, випливає першість і підвищена цінність права щодо держави, об­меженість і пов'язаність правом всіх державних органів, які зо­бов'язані діяти відповідно до вимог права і у формах, встановле­них правовими нормами. Найскладніші колізії суспільного життя повинні вирішуватися виключно на основі права. Цінність права полягає в його гуманізмі, спрямованості на забезпечення пріори­тету прав людини, її свободи, всезагальної рівності, концентрованому виразі в ньому справедливості. Саме тому воно закріплює і встановленням державного захисту перетворює на загально­обов'язкові найважливіші норми і принципи моралі. Цінність пра­ва полягає і в тому, що його зміст завжди є показником рівня цивілізованості суспільства. В праві закріплений досвід певного народу, його досягнення в різних галузях життя, ставлення суспільства до особистості. Звідси і випливає цінність права як досягнення суспільства, важливого показника його культури.