КУЛЬТУРА УСНОГО НАУКОВОГО МОВЛЕННЯ

 

 

1. Особливості усного наукового мовлення. Усне мовлення розраховане на слухове сприйняття і конкретного адресата. Ознаками усного наукового мовлення є незворотність, поступальний і лінійний характер розгортання в часі, непідготовленість, невимушеність, експресивність, яскраво виражена модальність. Для нього характерні емфатична інтонація, відповідні міміка й жести, а також певний темп і ритм мовлення.

Усне наукове мовлення може бути як підготовленим наперед (доповідь, лекція), так і непідготовленим (розмова, бесіда). Підготовлене усне мовлення характеризується більш чіткою структурною організацією, натомість непідготовленому властива спонтанність: висловлювання формується зазвичай певними порціями, поєднаними як паузами, для обдумування подальшого ходу висловлювання. Неможливість повернутися до вже промовленого слова і фрази примушує мовця мислити і говорити одночасно, тому усному мовленню можуть бути властиві ознаки фрагментарності.

Усна форма наукового мовлення покликана забезпечити чітке сприйняття словесної форми. Приємне враження на слухачів справляє інтонація, мелодика мовлення дослідника, його змістовність, образність, виразність і зрозумілість. Важливу роль при цьому відіграє різноманітність тональних рисунків, чистота і ясність тембру, гнучкість, рухомість, адаптивність, емоційна насиченість фрази і сугестивність (здатність голосу навіювати емоції і впливати на поведінку адресата мовлення).

Чітка вимова слів указує на внутрішню дисципліну, натомість нечітка й «розпливчаста» – свідчить про невпевненість. Занадто голосне і квапливе мовлення створює враження нав’язування певної позиції, а занадто тихе і повільне мовлення може заважати краще сприймати смисл тексту. Своєрідне поєднання певних інтонаційних елементів у мовленні (збільшення інтенсивності голосу, різнотемпова структура фраз, емотивні тощо) засвідчує індивідуальний інтонаційний стиль.

Індивідуальний інтонаційний стиль– цеінтонаційна манера, в основі якої вибір варіантів інтонаційних одиниць (інтонем). Важливе значення для дослідника мають, зокрема, інтонеми важливості, які допомагають виділити головну інформацію, волюнтативі інтонеми, що надають мовленню спонукального характеру.

В усному мовленні важливим є дотримання орфоепічних та акцентуаційних норм української літературної мови.

Орфоепія – невід’ємна складова культури мовлення, основною вимогою якої є дотримання літературних норм вимови звуків і звукосполучень у мовленнєвому потоці.

Сучасні єдині орфоепічні норми української літературної мови історично склалися на основі вимови середньонаддніпрянських (київських і полтавських) говірок. Вони спираються на фонетичні закони і суспільну практику народу в усному спілкуванні. Джерелом порушення орфоепічних норм є: 1) діалектне оточення; 2) вплив писемної мови; 3) вплив інших мов.

Орфоепічні норми регулюються певними орфоепічними правилами. Зазначимо найголовніші з них.

Ø Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова], [додому]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зоузул'а], [лоупух], [коужух].

Ø В українському літературному мовленні дзвінкі приголосні в кінці слів і складів не оглушуються: [голуб], [мороз], [ніж]; [дубки], [стежка].

Глотковий звук [г] в середині слова у позиції перед глухими приголосними помітно оглушується і вимовляється як задньоязиковий [х]: [н'іхт'і] (орф. нігті), [к’іхт'і] (орф. кігті).

Ø В українському літературному мовленні сонорний звук [в] не оглушується, проте в ряді позицій змінюється на нескладовий: [чиетаӯ], [стаӯ], [лиӯ] та ін.

Ø В українському літературному мовленні розрізняють вимову неподвоєних і подвоєних шиплячих.

Неподвоєні шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж] в кінці слів та в позиції перед голосними [а], [о], [у], [е], и], [и], е] в літературній вимові послідовно тверді: [п’іч], [н'іч], [курча], [б’іжат'], [гладжу] і под.

У позиції перед [і] неподвоєні шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж] вимовляються напівм’яко. Наприклад: [ж’інка], [у в’іч’і], [ноч’і], [дошч’і] та ін.

Подвоєні шиплячі в українському літературному мовленні м’які: [клоч':а] (орф. клоччя), [облич':а] (орф. обличчя) та ін.

Ø Літерою щ в українській мові позначається звукосполучення [шч]: [нашчадки], [кийіӯшчиена], [шчасливий] та ін. Поширена вимова типу Полтавшьшьіна, шьшьірий, шьшье, шьшьастя є карикатурою на українську орфоепію.

Ø Орфоепічна норма, що регулює вживання фрикативного (горлового) [г] та проривного [ґ], розхитана внаслідок вилучення з української абетки літери ґ у 1933 році. Нове видання «Українського правопису» поновило цю літеру, її рекомендується писати, а відповідний звук вимовляти в українських та запозичених словах: [ґрати ], [ґречний], [ґрунт] та ін.

У мовленнєвому потоці приголосні звуки піддаються впливу сусідніх приголосних і цілком або частково уподібнюються до них. Таке явище називається асиміляцією (лат. – «уподібнення»). Мовці під впливом письма, яке здійснюється за своїми законами, часто порушують норми правильної вимови, особливо груп приголосних, які зазнають асиміляції. Щоб не помилятися у вимові звуків, треба знати фонетичні закони і чітко дотримуватися правил літературної вимови.

Вимова сполучень приголосних звуків

Сполучення звуків, що зазнають змін у мовленнєвому потоці Наслідки змін Вимова Написання
[сш] свистячі можуть цілком уподібнюватися до наступних шиплячих [ш:] [приен'іш:и] принісши
[зч] свистячі можуть частково уподібнюватися до наступних шиплячих [шч] [шчистиети] зчистити
[зж] у звукоспол. [зж], [ждж] вимовляється [ж:] [ж:] [ж:иру] з жиру
[шс] цілком уподібнюються до свистячих попередні шиплячі [с':] [с'м’ійес':а] смієшся

 

Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

Ø Початковий [е] та [е] після голосного вимовляється без будь-якого наближення до [и]: електрика, екзамен, поетичний.

Ø В українській мові відсутній лабіалізований голосний [е], що в різних європейських мовах позначається на письмі дифтонгами [ö], [oe], [еu] (як у англ. girl). Тож за правилами української літературної вимови він є послідовно нелабіалізованим: режисер, Кельн, Гете, Шредер.

Ø Ще однією особливістю вимови приголосних у словах іншомовного походження є особливості транслітерації звуків [g] та [h].

Звичайно [g] та [h] передаються літерою г: генетика, гімнастика, гумус та ін.

Щодо власних назв іншомовного походження, то етимологічний [g] вимовляється як [г] згідно з усталеною традицією; проте збереження у вимові етимологічного [g], позначеного літерою ґ, не є порушенням орфоепічної норми. Отже, правильною є вимова Гренландія і Ґренландія, Гібралтар і Ґібралтар, Гете і Ґете.

В окремих словах англійського походження [h] передається літерою х: хобі, хокей, Хемінгуей.

Акцентуаційні норми (від лат. Accentus – наголос) – норми, які визначають правильний словесний наголос. Дотримання норм наголошування, як і вимови, є одним з найістотніших показників культури усного мовлення.

Незважаючи на те, що акцентуаційні норми вироблені й кодифіковані, у повсякденній мовній практиці трапляється чимало порушень цих норм. Наприклад, частими бувають такі випадки, коли педагоги вимовляють, а учні за ними повторюють слова з неправильним наголосом, наприклад (наводимо акцентуаційну норму): вимова, загадка, значущий, корисний, котрий, помовчати, порядковий, сільськогосподарський, урочистий, черговий.

В українській мові наголос вільний, різномісний, він може падати на будь-який склад слова. Вільний наголос не означає, що слова можна наголошувати довільно. У наголошуванні українських слів є своя системність, яка виявляється в тому, що певні групи слів об’єднуються одним правилом щодо наголошування, кожній частині мови притаманні певні особливості щодо наголошування. Наприклад:

Ø числівники другого десятка мають наголос на складі на: одинадцять, чотирнадцять;

Ø прислівники, утворені від прикметників, переважно перетягають наголос на один склад: високий – високо, легкий – легко;

Ø іменники на позначення території, утворені за допомогою суфікса щин(а),зберігають наголос власної назви: Київ – Київщина, Суми – Сумщина, Тернопіль – Тернопільщина;

Ø у двоскладових віддієслівних іменниках на -ння, -ття, які втратили відтінок дії, наголос падає на останній склад: знання, життя, буття; у трискладових і багатоскладових віддієслівних іменниках, що зберігають зв’язок з дієсловом, від якого вони утворені, наголошується той самий склад, що й у дієслові: завдання, запитання, читання;

Ø для складних іменників характерне наголошування, як правило, сполучного голосного: рукопис, літопис, життєпис, але лісостеп, пішохід;

Ø у словах на -метр наголошується останній склад: кілометр, міліметр, але барометр, термометр, спідометр.

У словниковому складі української мови чимало слів, які вживаються з подвійним (дублетним)наголосом. До них належать:

Ø віддієслівні префіксальні та префіксально-суфіксальні іменники із префіксами за-, до-, пере-, роз-, при-, під-, у-: зачин і зачин, договір – договір, докір і докір, переспів і переспів, усмішка і усмішка;

Ø іменники чоловічого роду із суфіксами -ник-, -ач-, -ар-, -ер-: довідник і довідник, доповідач і доповідач, володар і володар;

Ø прикметники із суфіксами -ов(ий), -н(ий), -ан(ий), -ян(ий), -ськ(ий): листковий і листковий, беззахисний і беззахисний, бажаний і бажаний, весняний і весняний;

Ø деякі прислівники: байдуже і байдуже, завжди і завжди.

Більшість слів в українській мові вживається з єдиним наголосом: сантиметр, цемент, квартал, завдання, читання, запитання, описання, перепустка, випадок, каталог, асиметрія, бюлетень, вимога, вимова, грошей, дітьми, ненавидіти, феномен, центнер та ін.

Наголос в українській мові виконує смислорозрізнювальну функцію. Так, за допомогою наголосу розрізняють значення іменників:

басма – «фарба для волосся» і басма – «металева пластинка»;

електрик – «фахівець із електротехніки» і електрик – «голубий та синій колір із сірим відблиском»;

правильний – «істинний, який відповідає дійсності» і правильний – «призначений для правлення».

Норми наголошення у сучасній українській літературній мові є стійкими, загальнообов’язковими. Проте в деяких випадках мовцям складно визначити, на який склад у слові падає наголос. Це зумовлене впливом близькоспоріднених мов, насамперед російської та польської.

2. Культура наукової доповіді, наукового виступу, лекції.Ефективною апробацією результатів наукового дослідження на наукових конференціях та семінарах є наукова доповідь і науковий виступ.

Наукова доповідь– це жанр наукового стилю, який припускає розгорнуте повідомлення на спеціальну тему на засіданні наукового товариства.

Наукову доповідь (текст може бути викладений до 20 сторінок) пропонують для пленарних засідань. Науковий виступ (4–7 сторінок) готується на секційні засідання наукового заходу. Участь у таких заходах слугує гарною перевіркою професійної мовнокомунікативної, стилістичної компетентностей дослідників.

Виділяють кілька різновидів наукової доповіді:

Ø тематична доповідь(подає розгорнутий виклад певної наукової проблеми);

Ø інформаційна доповідь(пропонуєінформацію про стан справ у відповідній галузі наукової діяльності);

Ø звітна доповідь(узагальнює результати роботи науково-дослідних колективів).

Успіх наукової доповіді залежить від лінгвістичних і екстралінгвістичних факторів: стрункої логіко-композиційної побудови мовлення, доказовості, аргументованості, уміння взаємодії з аудиторією, використовувати різні прийоми активізації уваги, високої мовної культури доповідача, мовних (метафори, тропи, фігури, фразеологізми, приказки) і позамовних (поза, манери, жести, міміка) засобів виразності, техніки мовлення.

Класична схема підготовки наукової доповіді охоплює такі етапи:

Ø інтенція (винайдення);

Ø диспозиція (розташування);

Ø елокуція (словесне оформлення думки);

Ø меморія (запам’ятовування);

Ø акція (публічне виголошення виступу);

Ø релаксація (ослаблення напруження).

На етапі інтенції формують задум і визначають мотивацію виступу (чого автор очікує від цього заходу), тему, мету, ідею, обсяг інформації, виробляють концепцію. Оратору важливо опрацювати значну кількість матеріалу з різних джерел (монографій, наукових журналів, інтернет-джерел), перш ніж використати його в доповіді. Тема наукової доповіді, виступу має бути зрозумілою, водночас неперевантаженою і відображати зміст промови, зацікавлювати й активізовувати увагу слухачів. Треба враховувати також характер аудиторії (вік, стать, кількість слухачів, рід занять, коло наукових зацікавлень), мету і місце проведення наукового заходу.

На етапі диспозиції складають план виступу, в якому чітко визначають порядок і розташування частин виступу. Вступ має пробуджувати інтерес слухачів, основна частина є логічним продовженням питань вступу, презентує авторське бачення проблеми, у висновках узагальнюють основні думки та ідеї виступу. Недоліками логіко-композиційної структури доповіді є нерівномірність складових і відсутність зв’язку між ними, порушення логічної послідовності у викладі, декларативність і бездоказовість тексту.

На етапі елокуції здійснюють стилістичне оформлення наукової доповіді (виступу), перевіряють матеріали на відповідність логіці викладу, точності інформації, чинним мовним (мовленнєвим) нормам. Залежно від індивідуальних особливостей доповідача, досвіду і рівня ораторської майстерності він пише текст або лише план до нього. Досвід показує: краще виступати, орієнтуючись на текст. Це справляє враження вільного володіння матеріалом і додає впевненості. До того ж написаний текст можна заздалегідь перевірити, виправити, покращити.

Виступ має вирізнятися точністю, простотою, доречністю і зв’язністю. Зв’язність тісно переплітається із психологічними процесами розуміння. На перший план виступає чітка структура тексту і «ланцюгові» прийоми: формулювання завдання (зупинимося на таких аспектах...); резюме (Отже, я розповів про три аспекти...); переходи від одної частини до іншої (ще більш важливим..., Тепер розглянемо це в іншій площині, Отже, доходимо висновку).

Текст опановують риторично, тобто виділяють місця, де необхідні психологічні або логічні паузи. Уміння користуватися паузами – один із складників мистецтва мовлення. Насамперед важливо навчитися робити паузи після риторичного запитання, завершення теми, щоб перевести подих.

Наступний етап підготовки – цемеморія. Читання вголос допоможе перевірити написаний матеріал, провести хронометраж, внести необхідні уточнення і виправлення. Варто позначити ключові слова, цифри записати буквами, перебудувати за потреби складні синтаксичні конструкції на прості речення, увести дієслова з’ясуємо, простежимо, розглянемо, охарактеризувати, уточнимо, пояснимо, відзначимо, порівняємо, зіставимо; розмежуємо, продемонструємо, що виконують функції контакту. При цьому варто враховувати рівень підготовки аудиторії, обізнаності слухачів із предметом виступу.

Акція (публічне виголошення) доповіді відзначається контактом з аудиторією. Виступ доцільно почати із встановлення зорового контакту з присутніми, перші фрази промовити, звертаючись до залу, а не читаючи текст. Виступаючи, потрібно говорити впевнено і зрозуміло, відчуваючи аудиторію. Для досягнення ефекту індивідуального спілкування (безпосереднього спілкування з присутніми) фахівці з риторики радять уникати мовленнєвих штампів, властивих офіційно-діловому стилю, водночас працювати над мовними зворотами, які увиразнять інформацію.

Якщо з’являється відчуття втрати уваги слухачів, варто змінити темп мовлення, навести яскравий приклад. Однак не бажано привертати увагу незвичайною манерою говорити, особливими жестами, мімікою чи екстравагантним одягом. Зловживати увагою також недоцільно. Виступ має тривати чітко визначений час (за 10 хвилин можна прочитати матеріал, розміщений на чотирьох сторінках машинописного тексту через два інтервали) або на одну – дві хвилини менше за регламентований.

Після виголошення наукової доповіді (етап релаксації) корисно проаналізувати змістовий і композиційний аспекти тексту крізь призму спілкування з аудиторією, сприйняття адресатом, характер концентрації уваги; з’ясувати причини ослаблення уваги слухачів, ефективність прийомів контакту з аудиторією.

Мовленнєва практика свідчить: важливо не лише вміти готувати виступи, а й слухати наукові доповіді. При аудіюванні доповіді необхідно визначити в ній головне за зміною інтонації, темпу, голосу, паузами, які завжди передують висновкам, риторичними і проблемними питаннями; усвідомити зміст почутого, максимально лаконізуючи інформацію, але без втрати головного і цінного в ній; відкидати другорядне, надлишкове та ін.

Лекцію розглядають як багатовимірну дидактичну категорію, що визначається через поняття «дидактична модель», «метод навчання», «технологія освіти», що обмежена часом і простором. На розмаїття характеристик лекції як одного з основних способів передавання соціокультурного досвіду впливають традиції університетської освіти з її академічним красномовством такультурою інтелектуальної праці.

Лекції поділяють за змістом (з природничих, технічних, гуманітарних наук), різновидами усного мовлення (лекція-монолог, лекція-діалог), слухацькою аудиторією (для школярів, студентів, учителів, науковців), присутністю / неприсутністю адресата (слухача) (традиційна лекція, радіо- , телелекція) тощо.

Водночас захопленість технологічним забезпеченням семінарських і практичних занять, зосередженість насамперед на самостійній роботі студентів дещо змістили увагу від лекцій як важливої форми організації навчального процесу у вищій школі. До того ж міністерська вимога зменшити навчальне навантаження призвела до скорочення годин на лекційні години з фундаментальних дисциплін. Це порушило традиції університетської освіти з акцентом передусім на глибоких фундаментальних і фонових знаннях як основи для подальшого наступного навчання і перепідготовки впродовж життя.

Лекція– це педагогічна система з внутрішніми системними зв’язками між дидактичними інформаційно спресованими блоками, пронизаними особистісним смислом, мета якої – забезпечити навчальну взаємодію викладача і студентів як суб’єктів педагогічного діалогу. Ознаками лекції є цілісність, структурованість, взаємопов’язаність між питаннями, що розглядаються, завершеність, результативність, відкритість, динамічність, зв’язок із майбутньою професійною діяльністю.

Особливо складними, як показує досвід, є лекції для першокурсників: вони практично не володіють навичками аналізу інформації, не вміють її узагальнювати, систематизувати. Причина – в різних (і на сьогодні поки що нескоординованих) цілях загальноосвітньої школи й університету: школа знайомить учнів з фактами, університет – стимулює і розвиває мислення, вчить професійне знання отримувати, осмислювати і створювати на цій підставі нове знання, тобто формує, власне, не систему знань, а мислення і навички самостійної дослідницької роботи.

Типовими недоліками логіко-композиційної структури лекції є

Ø нерівномірність складових і відсутність зв’язку між ними;

Ø порушення логічної послідовності у викладі;

Ø декларативність і бездоказовість положень;

Ø намагання подати якомога більше матеріалу за короткий проміжок часу;

Ø теоретичні міркування, не підсилені відповідними ілюстраціями;

Ø відхід від основної теми; наявність зайвих деталей, що ускладнюють розкриття теми;

Ø відсутність чітких проміжних висновків тощо.

Тексту лекції властиві об’єктивність, логічність і послідовність у викладі думок, точність формулювань, використання наукових синтаксичних стандартів, наявність термінологічної й абстрактної лексики, розмаїття стійких словосполучень, певна експресивна забарвленість, використання логічних засобів впливу і переконання, ілюстративність, як вербальна, так і графічна. Текстовий матеріал спрямований на формування асоціативного мислення і підвищення рівня рефлексії. Важливо, щоб дія лекційного матеріалу спонукаластудента до подальшого занурення в текст.

Однак будь-який писемний текст не дає можливості повноцінно відтворити лекцію. Кожна лекція неповторна. Відчути враження можна насамперед тим, хто був присутній в аудиторії. Йдеться про соціокультурний досвід, професіоналізм, знання психології студентів і технології педагогічного процесу і, безумовно, стаж викладацької роботи.

Важливою є і культура слухання лекції. Важливою умовою успішного сприймання є потреба, зацікавленість, внутрішня мотивація.

Слухачам, як показує практика, необхідний час на декодування змісту усного мовлення (час на переведення її в план уявлень і понять). Фраза, що складається з 5–9 смислових одиниць і вимовляється на одному подиху, утримується оперативною пам’яттю лише впродовж кількох секунд. Фраза, що складається з більшої кількості смислових одиниць, не може бути схоплена свідомістю слухачів одразу. До моменту завершення такої фрази звуковий образ її початку може зникнути з оперативної пам’яті слухачів, а це викличе труднощі у смисловому декодуванні фрази і в точному розумінні її смислу. Таким чином, мовлення лектора, смисл якого не сприймається свідомістю слухачів, руйнує увагу аудиторії.

Усвідомлення лекційного тексту – це осягнення розумом, осмислення структури і змісту тексту через аналіз вербальної форми тексту. Значною мірою усвідомлення сприйнятого залежить від досвіду, фонових знань особистості, оперативної пам’яті, творчого мислення, ступеня концентрації уваги на інформації, яку необхідно сприйняти.

3. Наукові заходи як вияв мовної культури дослідника. Наукові заходи, зокрема конференції, є ефективним засобом активізації науково-дослідної діяльності студентів, аспірантів і викладачів, популяризації і пропагування наукової роботи.

Ефективності наукового виступу на конференції сприяє його електронна презентація, спосіб подання наукової інформації за допомогою мультимедіа-можливостей – зображення, звуку, відео, які відповідають за зорове, слухове, кінестетичне сприйняття інформації. Основною одиницею електронної презентації в середовищі PowerPoint є слайд, створений з урахуванням ергономічних вимог візуального сприйняття інформації. Текстові матеріали становлять електронний текст, писемне текстове утворення, що розміщене на електронному носії та може бути подане в комп’ютерній мережі. Адресат має змогу не лише прочитати електронний текст, а й прослухати звукові файли чи переглянути відеофайли, приєднані до такого тексту.

Головним комунікативним завданням адресата при сприйнятті електронного тексту є перехід від пасивного до активного засвоєння поданої в тексті інформації. Використання електронних презентацій дозволяє значно підвищити інформативність й ефективність повідомлення, адже одночасно задіяні зоровий і слуховий канали сприйняття. Результати досліджень показують, що ефективність слухового сприйняття інформації становить 15 %, зорового – 25 %, а їх одночасне залучення підвищує ефективність сприйняття до 65 %. До того ж наявність тексту наукової доповіді у вигляді електронної презентації уможливлює організування самостійної роботи з подібним ресурсом.

Найважливішими принципами розробленняелектронних презентацій дослідники вважають:

Ø оптимальний обсяг (значна кількість слайдів викликає втому і відволікає від суті певного дослідження; слайди мають виконувати функцію доповнення, уточнення інформації, не повинно бути некоментованих слайдів);

Ø урахування вікових особливостей і рівня підготовки глядачів(потрібнозабезпечити розуміння смислу кожного слова, речення, поняття, схеми, графіка);

Ø науковість і достовірність(яскравікартинки, інформація не мають суперечити реальним фактам);

Ø урахування особливостей сприйняття інформації з екрана(коли глядаччитає текст з екрана комп’ютера, мозок працює в уповільненому режимі; якщо ж інформація подана у графічному вигляді – мозок працює швидше). Бажано текстову інформацію звести до мінімуму, скористатися схемами, діаграмами, рисунками, фотографіями. До того ж поняття й абстрактні положення сприймаються легше, якщо супроводжуються конкретними фактами, цитатами, відеофрагментами;

Ø естетичність(кольорове поєднання, витриманістьстилю в оформленні слайдів, не бажано, щоб тон відволікав увагу від розташованого на ньому тексту; слід враховувати і розміри залу, де відбудеться науковий захід). Теплі кольори (червоний, помаранчевий, жовтий) стимулюють; холодні (синій, фіолетовий, голубий, зелений) – заспокоюють; нейтральними є світло-рожевий, сіро-голубий, жовто-зелений, коричневий; поєднання двох кольорів істотно впливає на зоровий комфорт. Краще сприймається поєднання білого шрифту на темно-синьому фоні, чорного на білому, жовтого на синьому. Білий колір уважають найсильнішим засобом виразності.

Кольорова схема має бути однаковою на всіх слайдах, це створює відчуття зв’язності, наступності, стильності, комфортності. Фон є елементом другого плану і повинен виділяти, відтіняти інформацію на слайді, але не заступати її. Обираючи шрифт для вербальної інформації, слід ураховувати, що прописні букви сприймаються важче, аніж рядкові.

 

Проведена на відповідному рівні конференція не лише підтверджує належний рівень виконаної наукової роботи, а й представляє учасника наукового діалогу, полілогу, дискусії як мовну толерантну особистість. Особливостями наукового діалогу є наявність мовця й активного слухача, зверненість на адресата, підготовленість учасників, серед характерних мовних ознак – ситуативність, еліптичність, перевага розповідних і питальних речень, речень-заперечень. Характерною ознакою дискусії є наявність єдиної теми, її завдання – досягнення учасниками згоди стосовно означеної проблеми.

Для участі в наукової дискусії важливо виробляти вміння ставити запитання, зіставляти і порівнювати факти, давати оцінку подіям, робити висновки; приєднуватися до висловленого погляду; припиняти розмову чи змінювати її напрям; висловлювати згоду чи незгоду; встановлювати контакт із співрозмовником, підтримувати його увагу тощо.

Важливо дотримуватися постулатів англійського філософа-лінгвіста Пола Грайса, що ґрунтуються на таких принципах:

Ø принцип кількості («Не говорити більше чи менше, ніж потрібно для виконання поточних цілей діалогу»);

Ø принцип якості («Не говорити того, що вважаєш хибним або для чого не маєш достатніх підстав»);

Ø принцип відношення («Не відхиляйся від теми»);

Ø принцип способу («Висловлюйся ясно», «Уникай незрозумілих виразів, уникай неоднозначності, будь лаконічним, будь організованим»).

Як складний вербальний аргументаційний процес, дискусія є різновидом наукової суперечки, тобто словесного змагання між двома або кількома особами щодо певного наукового питання, за якого кожна із сторін доводить свою думку.

Залежно від мети суперечки розрізняють

суперечку для пошуку істини (приносить задоволення учасникам, розширює знання про предмет суперечки, зміцнює віру у власні інтелектуальні сили);

суперечку для переконання (з метою переконати опонента в чомусь, схилити на свій бік, зробити однодумцем);

суперечку для перемоги (для самоствердження учасника суперечки);

суперечку заради суперечки (для задоволення примхи, пихи одного з учасників).

Мистецтво суперечки вимагає певного досвіду і майстерності. Успіх суперечки та її продуктивність значною мірою залежить від рівня культури, ерудиції, життєвого досвіду, а також знання правил публічної суперечки (чітко визначати предмет і свою позицію в суперечці; не відходити від головних положень суперечки, з повагою ставитися до інших учасників суперечки, зберігати витримку і самовладання).

Під час суперечки використовують різні синтаксичні конструкції для передавання сумніву у достовірності формулювань співрозмовників (Ваше положення про … здається мені дещо сумнівним; Шановний пане, ці аргументи не зовсім переконливі, підтвердіть, будь ласка, фактичним матеріалом); спростування аргументів іншого учасника (Ці факти, як показують проведені нами спостереження, не підтверджені).

Ефективним засобом як переконання, так і формування нових поглядів вважають також полеміку (від гр. polemikos – войовничий) – тип дискусії, метою якої є утвердження певних цінностей з використанням коректних прийомів. При спільних рисах дискусія і полеміка мають відмінні риси. Метою дискусії є з’ясувати й зіставити різні погляди та досягти певного ступеня згоди між учасниками або спільного рішення стосовно теми дискусії, мета полеміки – захистити й утвердити власну думку через спростування думки супротивника. Учасниками дискусії є опоненти, полеміки – її суперники, конкуренти.

Основне в науковій дискусії – фахове обговорення проблеми. Виступи учасників часто кваліфікують як виступи-запитання і виступи-відгуки.

Виступ-запитання є розгорнутим міркуванням полемічного характеру, що містить відповідь на одне або кілька запитань. Під час формулювання питань використовують такі синтаксичні конструкції: як давно ви займаєтесь цим питанням (цією проблемою)...; що ви маєте на увазі, коли говорите...; чим ви можете обґрунтувати вашу позицію щодо...; мене цікавить питання використання, застосування... в ...; якою методикою (якими методами, матеріалами) ви користуєтесь для (під час)…

У виступі-відгуку представлена авторська позиція стосовно проблеми, що розглядається учасниками дискусії. Він може мати такі синтаксичні формули: цікаво було почути...; без сумніву, доповідач переконливо виклав суть проблеми; хочу зауважити, що…; практика підтверджує, що… тощо.

Під час наукової дискусії важливо дотримуватися і принципу «комунікативної співпраці», що виявляється в коректності висловленої критики й етичному оформленні негативної оцінки, яку за науковим етикетом слід пом’якшувати.

Отже, наукові заходи уможливлюють апробацію отриманих результатів і водночас стимулюють потребу в подальшому фаховому саморозвитку. Під час наукових діалогів, дискусій виробляються самостійність, оригінальність висловлювання, вміння обґрунтовувати чи спростовувати хибні думки, опановується мистецтво аргументованої полеміки. У такий спосіб дослідник набуває професійного досвіду, відбувається його суспільне визнання в середовищі фахівців.

4. Мовний етикет у науковому спілкуванні. Мовний етикет — невіддільний складник різних ситуацій спілкування, зокрема й тих, що виникають у науковому середовищі.

Загальновизнано, що мовний етикет— це система словесних форм увічливості, узвичаєних у суспільстві, стійкі мовні формули (штампи, фразеологічні одиниці), що мають змістову й етикетну цінність. Науковий мовний етикет допомагає встановлювати й підтримувати міжособистісні контакти, опосередковано передає інформацію про соціальний статус мовця, характер (офіційний чи неофіційний) спілкування, наявність чи відсутність вікової різниці, зрештою, свідчить про виховання учасника комунікації. Іншими словами, у науковій сфері він є одним із способів самопредставлення дослідника, важливим складником створення сприятливого клімату наукового спілкування.

У структурі наукового мовного етикету виокремлюють загальноприйнятіформули звертання,привітання,подяки,прощання,побажання:

– Добрий день!

– До побачення!

– Вітаємо Вас!

– До наступної зустрічі!

– Моє шанування!

– Вітаю!

– Дякуємо за увагу! і т. ін.

Уживання спеціальних формул мовного етикету зумовлене ситуацією та жанровою формою спілкування. Порівняно із загальнонародною мовою в науковому дискурсі вживання етикетних формул залежить від жанру наукової комунікації, структури усного чи писемного наукового тексту, загальної та мовної культури особистості. На вибір етикетної формули також впливає вік, характер взаємин науковців, місце й навіть час їх спілкування. Типові ситуації вимагають застосування типових формул мовного етикету. Так, захищаючи наукову роботу, проводячи наукову конференцію, круглий стіл, читаючи лекцію, науковці незмінно використовують відповідні етикетні формули. Усталеними мовними висловами нейтральної тональності Доброго ранку!; Добрий день! традиційно вітають студентів чи колег. Високий регістр (на конференції, симпозіумі) передбачає привітання:

– Радий(і) вас вітати в нашому університеті (місті, країні)

– Дозвольте привітати учасників конференції!

Наукове спілкування неможливе без діалогу, отже, і без звертань. Їхня тональність залежить від рівня офіційності події. Обговорюючи в особистій бесіді наукову проблему, добре знайомі колеги можуть звертатися один до одного на ім’я, ім’я та по батькові або Друже! Колего! Між малознайомими людьми доречні звертання на ім’я та по батькові, які можуть поєднуватися зі словами, що називають посаду, учене звання: Іване Сергійовичу, шановний колего. Узвичаєними в науковій сфері стали й формули пане доповідачу, пане професоре, а в усній мові сьогодні спостерігаємо активне вживання висловів пані професорко, пані голово. Щоб уникнути невиправданої фамільярності у звертаннях до колег, старших за віком чи статусом, не використовують вислови на зразок пане Георгію, пані Катерино, а доречними в такому випадку будуть звертання Георгію Михайловичу, пане співголово. Так само актуальні не тільки в розмовній неофіційній мові, а й у науковому спілкуванні слова добродій, добродійка. Якщо етикетні форми шановний добродію; шановна добродійко використовують, приміром, звертаючись до малознайомих учасників наукового зібрання, то етикетний вираз шановні добродії сприймають як узвичаєну форму, синонімічну до поширених звертань шановне зібрання; шановна аудиторіє. Звертання, що містять прізвища (пане Прокопчук), надають спілкуванню відчуженої, сухої тональності, а звертання Сергійовичу, Максимівно мають розмовний характер.

Масові наукові заходи (конференція, публічний захист роботи) вимагають звертання як до широкого загалу (шановні колеги; шановні присутні), так і до його конкретного сегмента (шановна комісіє; вельмишановні члени комісії; вельмишановна радо; глибоко/високоповажний голово (комісії, ученої ради); глибоко/високоповажні члени спеціалізованої вченої ради). Зауважимо, що емоційні за своїм змістом прикметники шановний, вельмишановний, високоповажний та ін., поєднуючись зі словами-регулятивами, надають офіційності, урочистості конкретному науковому заходу: Вельмишановні гості нашого форуму! Високоповажний пане голово!

У сучасній науковій комунікації, на жаль, трапляється вживання звертань у називному відмінку, що суперечить нормі літературної мови: колега (треба колего), пан професор (треба пане професоре або пане професор), Микола Степанович (треба Миколо Степановичу), Наталія Станіславівна (треба Наталіє Станіславівно).

Як граматично незалежний компонент у реченні звертання можна вживати в будь-якій позиції. Проте найчастіше в науковому стилі з нього починають інформаційний лист, запрошення, усний виступ. Звертання, вжите в середині речення додатково наголошує на повазі до адресата: Вітаємо Вас, високоповажний Сергію Васильовичу, на відкритті нашої конференції!

У науковій сфері звертання часто поширюють інші вислови-стереотипи, спрямовані на активізацію уваги учасників обговорення наукових питань:

– Шановні колеги! Дозвольте звернути Вашу увагу/хочу звернути Вашу увагу на…

– Вельмишановна комісіє! Вашій увазі пропонуємо…

– Шановна аудиторіє! Зверніть увагу на…

– Шановні студенти! Дозвольте повідомити Вам про…

Обов’язковим елементом публічного наукового спілкування є висловлення подяки за слушне запитання, конструктивну критику після обговорення та захисту наукової роботи, закінчення лекції і т. ін. Її формальне вираження може бути різним, проте значеннєвим центром будуть слова подяка/дяка, подякувати, удячний, удячність:

– Автор висловлює подяку (кому) за допомогу…

– Автори висловлюють удячність (кому і за що).

– Дякую за цікаві запитання.

– Дякуємо за слушні зауваження та побажання.

У науковому середовищі прийнято висловлювати подяку від третьої особи однини чи множини (адже над науковою роботою працюють студент/аспірант і його науковий керівник, авторами статей можуть бути кілька осіб) і зрідка — від першої особи однини. У нейтральній тональності вираження вдячності матиме таку форму:

– Автори висловлюють подяку (кому) за критичні зауваження та слушні поради…

– Автор вдячний (кому) за цікаву пропозицію…

– Висловлюю подяку А. П. Петренкові (за що).

Високої, вишуканої тональності спілкуванню надають подяки на зразок:

– Уважаємо за приємний обов’язок подякувати (кому й за що).

– Автор щиро (глибоко) вдячний докторові економічних наук, професорові А. П. Петренку (за що),

оскільки створюють додатковий емоційний контекст.

Уміння ввічливо висловити прохання — це не тільки ознака гарного виховання, а й показник зацікавленості науковця в подальшій співпраці. Оскільки наукова робота передбачає колегіальність, спільне прийняття рішень, обговорення проблем, то недоречним, навіть зі словами будь ласка, дуже прошу, є вираження імперативності дієсловами наказового способу: організуйте, будь ласка, обговорення... Більш поширені вислови:

– Чи не могли б Ви доопрацювати розділ…

– Маю до Вас прохання виконати роботу до...

Висловлюючи відповідь-згоду, використовують вислови звичайно, намагатимуся/намагатимемося це зробити, а у відповіді-незгоді —

– пробачте (вибачте, даруйте), не маю можливості цього зробити…

– мені прикро, але це не в моїй компетенції!

Традиційно етикетними формулами прощання завершують будь-який захід. Проте в науковій сфері вміння правильно попрощатися — це запорука не просто перспективної й плідної співпраці в майбутньому:

– Сподіваємося на подальшу співпрацю.

– Маємо надію на подальшу співпрацю.

Увічлива, пошанна тональність повинна бути невіддільною ознакою наукового спілкування, і її не обмежують уживанням тільки традиційних формул етикету. Висловлюючи незгоду щодо поглядів співрозмовника чи побажання вдосконалити окремі частини дослідження, схвалюючи позицію автора чи заперечуючи її, мовець може використати фрази, які в певній ситуації набувають етикетного характеру:

– Автор слушно зауважує…

– Як справедливо вважає дослідник…

– Без сумніву/безперечно, автор має рацію…

– Погоджуємося з твердженням дослідника…

– Заслугою автора є…

– Вагомим науковим здобутком (кого) є...

– Краще було б…

– Ми дотримуємося іншого погляду…

– Дозволимо собі висловити сумнів…

Так, пишучи й озвучуючи текст відгуку, рецензії, використовують вислови, що містять оцінку наукових досягнень автора:

– наукова (дипломна, дисертаційна) робота є першою спробою ґрунтовно дослідити…

– автор ґрунтовно проаналізував і систематизував матеріал…

– вдале використання методів дослідження забезпечило…

– проте, на наш погляд, робота виграла б, якби автор…

– очевидно, дослідникові потрібно було глибше проаналізувати…

підсумок (якщо роботу схвалюють):

– незважаючи на висловлені зауваження…

– загалом робота заслуговує на позитивну (високу) оцінку…

– проте висловлені зауваження не знижують наукової вартості дослідження…

– у дослідженні зроблено ґрунтовні теоретичні висновки…

– очевидне практичне значення роботи…

У науковому спілкуванні (особливо це стосується дискусії, полеміки, дебатів) науковий етикет передбачає вислухати співрозмовника до кінця, проте актуальність обговорюваного питання може викликати загострення емоцій учасників наукових зібрань. Іноді вони активно демонструють свою солідарність/незгоду, оцінюють висловлюване під час виступу колег, перебиваючи співрозмовника вигуками, репліками-зауваженнями чи репліками-підтримками. Етика наукової дискусії вимагає вислухати однодумця/опонента повністю, а своє ставлення (підтримку чи спростування) почати етикетними формулами:

– Висловлена (щодо) думка є слушною…

– Ваша позиція є обґрунтованою…

– Поділяючи ваші погляди, дозволю собі/хочу додати...

– Дозвольте висловити свою незгоду з ідеєю…

– Я не зовсім погоджуюся з тим…

– Навряд чи можна погодитися з думкою, що…

– Без сумніву, ви маєте рацію, але...

У науковому спілкуванні використовують емоційно нейтральні формуливибачення:

– Даруйте; прийміть мої вибачення…

– Я не можу не вибачитися перед вами…

– Пробачте, це сталося ненавмисне.

– Мені прикро, що так трапилося.

– Вибачте/пробачте/даруйте на слові.

Запрошення та нагадування мають свої усталені форми. Так, запрошуючи колег до участі в науковому заході, уживають етикетні вислови:

– Ласкаво просимо на зустріч.

– Запрошуємо вас взяти участь в обговоренні.

– Дозвольте запросити вас до конференц-залу.

– Будемо раді бачити вас і наступного разу.

– Чекаємо на ваш виступ і на наступній конференції і т. ін.

У відповідь на запрошення використовують формульні вислови:

– Вдячний/а за запрошення…

– Обов’язково братиму участь у…

– Зворушений вашою увагою, намагатимуся бути на засіданні…

– Мені дуже шкода, але я не зможу взяти участь в обговоренні....

– На превеликий жаль, ми не зможемо бути на конференції тощо.

Нагадуючи колегам про ту чи іншу справу, певний захід, уживають вислови:

– Дозвольте/змушений вам нагадати, що…

– Користуючись нагодою, хочу нагадати вам про…

– Маю надію, що ви пам’ятаєте про...

Навіть якщо співрозмовники зловживають терпінням, а нагадувати доводиться неодноразово, не треба забувати про коректність.

Залежно від ситуації в науковому спілкуванні використовують і непрямі способи вираження комунікативних намірів її учасників. До таких способів зараховують натяки, комунікативно вагоме мовчання, ухиляння від прямої відповіді, зміну теми розмови, евфемізацію та невербальні засоби спілкування. Вони розширюють межі мовного етикету, тому їх дослідження є перспективним напрямом сучасної комунікативної лінгвістики.

Отже, мовні етикетні висловлювання сприяють ефективності наукової комунікації, налагодженню наукових та ділових контактів, дають змогу тактовно оцінити наукову роботу, висловити зауваження щодо можливих недоліків, рекомендації щодо уникнення їх у подальшій роботі. Мовний етикет тісно пов’язаний з культурою мови: чим вищий її рівень, тим активніше учасник комунікації послуговується етикетними формулами, перетворюючи наукове спілкування на творчий діалог.