Сучасні геополітичні орієнтири України та її місце на економічній карті світу.

Тема 10. Сучасне геополітичне та геоекономічне положення України

 

План: 1. Глобальні геополітичні та геостратегічні концепції (Концепція Мегана-Маккіндера; Концепція "Євразійського узбіччя" Н.Спайкмена; Цивілізаційна концепція С.Гантінґтопа та головні принципи української геостратегії; Концепція "Великої шахівниці" 3.Бжезінського). 2. Російські геополітичні і геостратегічні теорії та доктрини(Теорія "третього Риму"; Доктрина панславізму; Євразійська доктрина; Правозахисна доктрина; Імперіалістична доктрина А. Дугіна). 3. Геополітичні концепції та доктрини України("Східна" геополітична доктрина; "Західна " геополітична доктрина; Балтійсько-чорноморська доктрина С. Рудницького; Чорноморська доктрина Ю. Липи). 4. Сучасні геополітичні орієнтири України та її місце на економічній карті світу.

 

1. Глобальні геополітичні та геостратегічні концепції. Концепція Мегана-Маккіндера. Новий період розвитку геополітики започаткував наприкінці XIX ст. англійський учений, адмірал Альфред Тайєр Меган (1840-1914) і продовжив англієць сер Галфорд Дж. Маккіндер (1861-1947). З геополітики окремої держави вони виходили на глобальну геостратегію.

А.Меган головну увагу приділив впливу морів та океанів на історичний розвиток людства. Він вивів шість фундаментальних чинників ефективного розвитку і збереження морської сили:

1) географічне положення (чи лежить країна на морях і океанах);

2) фізична "відповідність" держави (природа її узбережжя) (чи наявні у держави природні гавані, естуарії, затоки тощо);

3) обширність території (довжина берегової лінії). Легкість, з якою берег може бути розчленований;

4) кількість жителів (країна з великою кількістю жителів здатна на більше будівництво і підтримку торгового і військового флоту, ніж країна з малою людністю);

5) національний характер (комерційні стремління і морська сила реально базуються на миролюбності і широкій торгівлі);

6) управлінський характер (чи управлінська політика реагує на вигоди від сприятливих можливостей, пов'язаних з природними та демографічними особливостями, від яких залежить морська сила).

А.Меган уперше висловив думку про "серце" світу у Азії і російське володіння ним.

Гіпотеза "світового острова"Г.Маккіндера. На відміну від А. Мегана, Г.Маккіндер брав до уваги той факт, що на зламі XIX - XX ст. світ внаслідок проведення залізниць дуже змінився - зросла сила внутрішніх частин континентів. Тому його геополітична стратегія глабально-континентальна. Він висунув гіпотезу "світового острова", в який входять материки Євразія і Африка. Серцевиною цього "острова" є територія довоєнної Російської імперії, а потім СРСР від західних кордонів до Єнісею. Це євразійське "серце" Г.Маккіндер називає віссю ареалу. Пізніше він розширив поняття "серця" в ідею "серцевинної країни" - тої ж таки Росії чи СРСР. Він писав, що перемога Москви у Другій світовій війні зробить СРСР "найбільшою суходільною силою на земній кулі. Більше того, це буде найміцніша держава з погляду стратегічної оборони. Серцевина - це найбільша у світі природна фортеця. Уперше в історії вона має сили, достатні як кількістю, так і якістю". Ключ до неї лежить у Східній Європі.Г. Маккіндер сформулював такі тези: „хто управляє Східною Європою, той управляє "серцевинною країною"; хто управляє "серцевинною країною", той керує "світовим островом" (Євразією та Африкою); хто керує "світовим островом", той управляє світом”. Ці положення певною мірою відповідали дійсності. Однак в умовах 20-30-х років вони не могли не вплинути на ідеологічне і воєнно-стратегічне спрямування войовничих сил Заходу у східному напрямі, зокрема, і проти України.

Цією гіпотезою була створена так звана однополярна геополітична картина світу. Правда, вже у 1924 р. Г. Маккіндер висунув ідею біполярного світу. На противагу "серцевинній країні" і для збалансування сил він пропонує єдність країн Західної Європи і Північної Америки (Атлантичний океан він навіть називає Середземним). Пізніше він дещо змінив акценти, коли Німеччина пішла війною, на Схід.

Після Другої світової війни західний світ усе ж використав геостратегічні ідеї Г.Маккіндера - було створено НАТО на чолі зі США. У Німеччині, Великобританії, Англії, Італії та інших державах, у близьких і віддалених країнах та островах створено плацдарми оборони і швидкого реагування в разі нападу СРСР. У цій ситуації Україна опинилась заложницею як США, так і Росії (атомні бази, АЕС, ВПК тощо на її території).

Концепція "Євразійського узбіччя" Н.Спайкмена. Третьою геостратегічною концепцією була концепція "Євразійського узбіччя", розроблена професором Єльського університету (США) Ніколасом Спайкменом у 30-х роках. "Євразійське узбіччя" - це територія поза межами "гартленду", тобто Західна і Середня Європа, Близький і Середній Схід, Південна, Південно-Східна, Східна і Північно-Східна Азія. Ця концепція хоча і глобалістична, однак у цілому є американською. Особливого глобально-історичного значеня Н.Спайкмен надає не "серцю" Євразії, а вже названому Євразійському узбіччю. Отже, у кінцевому підсумку все знову звелось до того самого: як управляти світом. А "гартленд" чи "узбіччя" (в обох випадках, до речі, євразійські) - це лише засіб до світового панування. Зауважмо, що в одному випадку "гартленд", в другому - "узбіччя" є дестабілізаторами усталеного світового порядку. У першому випадку у XX ст. тривалий час виступала радянська імперія з її гегемоністськими устремліннями до "світової революції"" шляхом експансії останньої; у другому - гітлерівський третій Райх (теж з метою підкорення усього світу і впровадження "нового порядку", національно-визвольні війни у післявоєнний період на Близькому і Середньому Сході, Півдні і Південному Сході, Далекому Сході). У наш час Євразійське узбіччя позначене пунктиром політичного напруження чи конфліктів: війни у колишній Югославії, Придністров'я, Крим, Кавказ, конфлікт Ізраїлю із сусідніми державами, війна у Курдистані, Абхазія, Чечня, Нагірний Карабах, Кувейт, Ірак, Кашмір, Таджикистан, Тибет, конфлікт материкового Китаю і Тайваню, Північної і Південної Кореї тощо. Звертає на себе увагу пересунення зони узбіччя на північ, частково використовуючи південь колишнього Радянського Союзу.

Концепція Євразійського узбіччя постулювала зменшення загрози світу з боку Радянського Союзу (тепер Росії) і збільшення її на "узбіччі" внаслідок переворотів в окремих країнах, виникнення військових диктатур, міждержавних і внутрішньодержавних конфліктів, які загрожують перетворитися у регіональну чи світову війни.

Цивілізаційна концепція С.Гантінґтона викладена у книзі "Зіткнення цивілізацій та межа світу". Її центральним, базовим постулатом є те, що людство вступило у нову фазу розвитку і самоусвідомлення, де головними є не західні цінності (громадянське суспільство, лібералізм, масова культура тощо), а консерватизм, національні, зокрема релігійні традиції, самобутність народів, їхній опір вестернізації тощо. На противагу західній цивілізації з її невпинною тенденцією до глобалізації шляхом економічного, культурного й інформаційного імперіалізму тепер у Євразії формуються ще дві потужні цивілізаційні системи: азійська (буддійсько-індуїстська у складі Китаю, Японії, Індії, Індонезії, Кореї, Таїланду, Бірми, Малайзії) і мусульманська (мусульмано-арабська з країнами Близького і Середнього Сходу, частково Кавказу і повністю колишньої радянської Середньої Азії - Казахстан, Узбекистан, Таджикистан і Туркменистан). У цьому контексті Україна опинилася на стику трьох цивілізацій: західної, візантійської і мусульманської. Її положення повністю межове. Навіть самі межі частково проходять по території і народу України, що, власне, показали останні вибори. Зокрема, Західна Україна належить значною мірою до західної, а Східна - до візантійської, Крим (частково) - до мусульманської цивілізацій. Україна опинилася в епіцентрі протистояння цивілізації Заходу і православного Сходу. Православний Схід є зоною імперських інтересів Росії. Ця зона від Балтики до Балканів, тобто Балтійсько-Понтійський простір, є цивілізаційне нестабільною, хоч якихось серйозних конфліктів (крім югославського) тут не простежуються. Однак якщо свідомо не працювати над виробленням геостратегії України як межової країни у глобально-цивілізаційному контексті, то можливі деструкційні геополітичні процеси, кінцевим підсумком яких може стати її розпад.

Головні принципи української геостратегії у цьому аспекті:

По-перше, це усвідомлення культурно-цивілізаційної окремішності держав великої європейської осі Балтика - Балкани (Балтика - Чорне море, Середня Європа), щоб запобігти імперським устремлінням як Росії, так і США. Важливим засобом цього усвідомлення може стати створення Балтійсько-Понтійської Співдружності держав, у який можуть увійти і деякі країни західної цивілізації (наприклад, Польща, Словаччина, Угорщина). Найбільшою і у перспективі наймогутнішою серед них може стати Україна.

По-друге, політичні еліти України (та інших середньоєвропейських країн) мають виробити геостратегію, яка максимально використає у своїх інтересах існуюче протистояння між західною, православно-московською і мусульманською цивілізаціями. Це потребує тонкої гри на суперечностях представників цих цивілізацій у середньоєвропейському просторі і спрямування їхніх інтересів поза цей простір.

По-третє, виховання у суспільних елітах та й населення цих країн загалом середньоєвропейської культурно-цивілізаційної ідентичності, психологічна переорієнтація на цю мету, позбавлення комплексу другорядності.

По-четверте, принцип релігійного плюралізму як наріжний у розбудові середньоєвропейського дому, культурно-цивілізаційного і конфесійного симбіозу.

 

Концепція "Великої шахівниці" З.Бжезінськогонайбільш повно викладена у його книзі "Велика шахівниця: головні цілі американської політики". Велика шахівниця" за Бжезінським - це Євразійський континент з його державно-національним, історико-культурним і релігійним розмаїттям. З.Бжезінський базує свою геостратегічну позицію на світовому домінуванні США після розвалу комуністичної системи.

Геостратегічні гравці — це держави, що мають спроможність і національну волю застосувати силу чи вплив поза своїми кордонами з тією метою, аби змінити — відповідно до інтересів Америки - наявний геополітичний стан справ. Вони мають потенціал або передумови бути геополітично непостійними. Через якісь причини - жадання національної величі, ідеологічної реалізації, релігійного месіянства чи економічного зростання - деякі країни прагнуть здобути регіональне домінування або ж глобальне утвердження.

Автор доктрини визначає на політичній карті Євразії, як мінімум, п'ять головних і активних стратегічних гравців (Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія) та п'ять геополітичних осей (Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран). У цьому контексті геополітична вісь України полягає у її "уразливому розташуванні" стосовно передусім геостратегічного гравця Росії, яка традиційно зачіпає геостратегічні інтереси США. Загалом у руслі геостратегічної концепції З.Бжезінського розроблено сучасну геополітику США. Визначаючи стратегічні завдання зовнішньої політики США у 2000 р., держсекретар Мадлен Олбрайт заявила, що особлива увага буде приділятися чотирьом "ключовим демократіям" - Україні, Індонезії, Нігерії і Колумбії. Ці країни, на її погляд, відіграють особливу роль у своєму регіоні.

 

2. Російські геополітичні і геостратегічні теорії та доктрини. Теорія "третього Риму".Серед російських виділяються доктрини панславізму, євразійська і "правозахисна". Вони є своєрідними модифікаціями месіоністичної теорії "третього Риму", яка виникла у ХУ-ХУІ ст. із міфів про спадкоємність російської церковної влади від Візантії, і ще далі - від Вавилона, а родовід російських царів - від Августа, брата римського цісаря Юлія Цезаря. На цій підставі сформувались дві великі державні ідеї:

1) московський цар - єдиний спадкоємець влади в Русі, а Московська держава - єдиний спадкоємець усіх земель Київської Русі;

2) московський цар як продовжувач київських династичних традицій опосередковано отримав владу від візантійського імператора, а через нього й від Августа і ще далі - від вавилонського царства.

Автор теорії "третього Риму" - псковський ігумен Фелофей - у 1510-1511 рр. писав, що історія людства - це теорія трьох світових царств, трьох обраних Богом народів. Два царства - Рим старий і Рим новий (Константинополь) - уже впали внаслідок зради православ'я. Тому Москва, Московське царство - це третій і останній Рим, де зберігається православ'я. Ця теорія стала основою ідеологічного обґрунтування претензій Росії на культурну та державно-політичну спадщину Київської Русі на право, дане самим Богом "третьому Римові" - Москві розширювати землі і території на свій розсуд. Росія присвоїла собі месіанську роль у звільненні усіх слов'ян від їхніх гнобителів - германських чи мусульманських. У XIX ст. це вилилось у слов'янофільство і панславізм.

Доктрина панславізму найбільш повно виражена у книзі Данилевського "Россия и Европа" (1888), хоч ідеї панславізму розвивались і раніше. Її суть в тому, що слов'янські держави мають бути об'єднані під началом Росії, однак зі столицею у Константинополі, який треба відвоювати у турків. У цьому суть усього "східного" питання, російської ідеї, призначення Росії. Отже, шлях до Константинополя лежить через Україну й означає поневолення України Росією. Більше того, Данилевський доводить, що Росія не є Європою ні в культурно-історичному, ні в воєнно-політичному аспектах. У цих відношеннях вона протиставляється не стільки окремим державам Європи, скільки усій Європі в цілому. Взаємини з будь-якою державою Європи мають визначатися тим, наскільки вони відповідають так званій "русско-славянской цели".

Зрозуміло, що ця доктрина з часів Данилевського модифікувалася. Тепер зрозуміло, що ні Польща, ні окремо Чехія та Словаччина, ні Болгарія та інші слов'янські держави не бажають "слов'янської федерації". Тому на озброєння береться "федерація східнослов'янських народів" -росіян, українців, білорусів. Адептами цього були відомі політичні діячі, літератори, вчені (наприклад, М. Горбачов, О. Солженіцин, Д. Лихачов). Пригадаймо хоча б відомий вислів Михайла Горбачова "резать по-живому" або відоме Алєксандра Солженіцина "Как нам обустроить Россию", де йдеться про "федерацію" східних слов'ян, або вісім аксіом академіка Дмитра Лихачова, в яких обґрунтовується "нерозривність" колишніх республік СРСР з Росією.

Євразійська доктрина найповніше розроблена у 20-х роках XX ст. російськими емігрантами Н.Трубецьким, В.Ільїним, М.Шахматовим, Г.Флоренським, Л.Карсавіним та ін. У наш час цю доктрину "розвивають" російський геополітик Алєксандр Дуґін та український географ Володимир Дерґачов (м. Одеса).

На відміну від "європрейської" і панславістської концепції протиставлення Сходу й Заходу, євразійська доктрина передбачає модель "периферія-центр". Згідно з цією доктриною, центром Євразії є Росія, а периферією - Європа, Китай, країни мусульманського світу. Це євразійське утворення має протистояти "атлантичному трикутнику" - США, Канада, Великобританія. Ідея євразійства особливо поширюється в наш час, коли Росія прагне увійти у "спільний європейський дім" і заграє з країнами мусульманського світу в Азії (Іран, Ірак, Пакистан), а також Китаєм та Японією.

Оцінюючи сучасне геополітичне положення України, не можна не враховувати цього чинника. Наша держава по-своєму повинна використати євразійську доктрину і виходити у мусульманський (особливо розв'язавши проблему кримських татар), германський (сприяючи переселенню німців з Росії і Казахстану в Україну і відновлюючи зв'язки з країнами колишньої Австро-Угорської імперії) та далекосхідний (налагоджуючи контакти з Японією, в тому числі з допомогою українців Зеленого Клину) світ. Доцільно у цьому контексті формувати вісь Берлін - Відень - Будапешт - Київ - Стамбул - Токіо.

Правозахисна доктрина або ("правозахисний імперіалізм") симетрично відображає американську імперіалістичну політику неоглобалізму і захисту прав людини. Москва - "заступниця народів" – стає тепер поборницею "прав людини", особливо так званого "русскоязычного населення".

Останнім часом правозахисну доктрину ще називають "просвещенным империализмом" ... або "империализмом с человеческим лицом". Вона допускає втручання Росії у внутрішні справи суверенних держав (наприклад, Молдови, України, Грузії), застосування щодо них військової сили і навіть анексію частини території під виглядом захисту прав російськомовного населення (що уже здійснене у Південній Осетії та Абхазії та у Придністров’ї).

Усі три доктрини мають один корінь і один зміст - імперіазлізм воєнний, економічний, "культурний", інформаційний. Він набуває лише нових форм, а інколи й нового забарвлення ("захист прав людини"), іноді не змінюючи навіть словесного формулювання своєї суті. Свого часу Антон Денікін - Головнокомандувач збройних сил Півдня Росії - казав: "Никогда, конечно, никогда никакаяРоссия, авторитарная или демократическая, республиканская или монархическая, не допустит отторжения Украины". Сьогодні ці висловлювання стають все більш агресивними, зокрема, депутат Держ.Думи Росії Сергій Бабурін каже: "Либо Украина вновь воссоединится с Россией, либо - война". Варто також пригадати нещодавній демарш Костянтина Затуліна, якого в судовому порядку лишили права в’їзду на територію України, але якому, незважаючи на це, Микола Азаров і проросійська Верховна Рада видали орден Ярослава Мудрого.

Замість того, щоб усі свої сили спрямовувати на організацію внутрішнього життя, імперії йдуть екстенсивним шляхом - загарбують нові території. "Собіраніє ісконно русскіх земель" - це правило стало основою геополітичної поведінки північного сусіда.

Імперіалістична доктрина А.Дугіна викладена у його книзі "Основы геополитики. Геополитическое будущее России". Головні положення цієї "концепції" такі:

• Росія є і залишиться імперією, геостратегічні інтереси якої протилежні до аналогічних інтересів атлантичних країн, зокрема США і Великобританії;

• оскільки інтереси США і Великобританії фундаментально сконцентровані на Євразії, то головним геостратегічиим кредо і кінцевою геостратегічною метою Росії є утвердження її як імперії на всьому євразійському материку - від Лісабона до Владивостока, від Гельсінкі до Джакарти;

• російсько-євразійська імперія матиме ієрархічну побудову: геостратегічними центрами, що підкоряються Москві, мають бути Німеччина з її володінням над усією Західною Європою, Японія - з володінням над усією Південно-Східною Азією та Індія - з володінням над півднем Азії;

• головні вороги Росії на Євразійському материку - Китай, Туреччина й Україна;

• для їхнього повного й остаточного підкорення (Китаю, Туреччини й України) необхідно кожну з них розчленувати (один із заголовків книги А.Дугіна так і називається "Декомпозиция Украины").

Як бачимо, Україна тут відіграє роль аналога Китаю і Туреччини. її декомпозиція передбачає не лише втрату державної незалежності, але й поділ між різними структурними компонентами ієрархічно побудованої євразійсько-російської імперії. Зокрема, Західну Україну передбачається (разом з Польщею, Словаччиною та Угорщиною тощо) передати в руки Великонімеччини. Деякі партії (Ліберально-демократична) та політичні діячі (Жириновський, Бабурін, Затулін) вже прокламують багато положень доктрини А.Дуґіна.

Загальний висновок:

1) майже в усіх геополітичних і, особливо, геостратегічних концепціях і доктринах, що мають глобальний сенс і розроблені представниками великих держав світу після розпаду комуністичної системи важливе місце посідає Україна. Це пов'язано, головно, з особливостями її географічного положення;

2) ці концепції і доктрини слід уважно дослідити з метою вироблення стратегічної доктрини України, яка б відповідала інтересам українського народу. Необхідно також розглянути геополітичні доктрини і концепції самої України та її сусідів, особливо Росії і Польщі.

 

3. Геополітичні концепції та доктрини України. "Східна" геополітична доктрина. У геополітичних доктринах надзвичайно важливим питання про зовнішньополітичні пріоритети й орієнтації, яких дотримуються у своїй політиці різні політичні та наукові сили. Для України, зокрема, це східна, західна, північна, південна (або північно-південна).

"Східна" (промосковська) доктрина завжди була проімперською і вірнопідданською: чи то стосовно царської, чи то більшовицької Росії. Власне, зараз вона активно проводиться сучасним урядом і верховною радою України. Ця доктрина ніколи не передбачала самостійності України, а завжди бачила її або у складі єдиної і неподільної Російської імперії, або як "автономну", "федеративну" частину "демократичної" чи комуністичної Росії (до 1990 р. - у складі Радянського Союзу). Ця доктрина мала своїх прихильників і в Україні. Навіть Михайло Грушевський до IV універсалу (22 січня 1918 р.) орієнтувався на участь України у складі демократичної Росії на правах автономної чи федеративної її частини. Особливо активними у пропаганді цієї доктрини і впровадження її у життя були комуністичні правителі України, починаючи від X.Раковського і закінчуючи В. Щербицьким. Наслідки їхньої діяльності загальновідомі. З погляду історичного виживання України ця доктрина була згубною. І рано чи пізно прогресивні політичні діячі та вчені від неї відмовлялись.

"Західна " геополітична доктринаґрунтується на концепціях відомого українського історико-географа Михайла Грушевського. Учений бачив майбутнє України у колі цивілізованих держав Європи і світу загалом. Тому він був проти односторонньої зовнішньополітичної орієнтації. Німеччина й Америка, Росія і Польща, сусіди безпосередні й посередні та інші, повинні були стати полем економічних, культурних та політичних інтересів України. Для зовнішніх зносин України головним, на думку Грушевського, має бути принцип плюралізму.

"Західна" доктрина в Україні виражена неповно, оскільки не було ніколи єдиного західного центру притягання. За часів Данила Галицького (XIII ст.) орієнтувались на західні католицькі країни, зокрема на Рим, щоб з їхнього допомогою зупинити татаро-монгольську експансію на християнський світ. Як відомо, ця орієнтація успіху не мала. У після-хмельницькі часи гетьман Іван Виговський вбачав можливість існування України у складі "триєдиного" Польсько-Литовсько-Руського державного об'єднання. І ця доктрина не була реалізована, хоч пізніше відроджувалась в тій чи іншій формі.

Частина українського суспільства у другій половиш XIX- на початку XX ст. дотримувалася проавстрійських і пронімецьких геополітичних поглядів. Ця орієнтація мала більше тактичний, ніж стратегічний характер, хоч вона випливала не лише із необхідності добитися короткочасних успіхів. Причини були глибші й передусім геокультурні. їх досить чітко висловив Михайло Грушевський, коли сказав, що географічно Україна орієнтована на південь, а культурно - на захід. Прозахідну орієнтацію пропагували і проводили у життя багато воєнних і державних діячів, зокрема гетьман Павло Скоропадський, історики Дмитро Дорошенко та Степан Томашівський, географ Володимир Кубійович, керівник ОУН Євген Коновалець та ін.

Найвлучніше цю доктрину виразив Дмитро Донцов словами: "Геть від Москви!", а перед тим письменник Микола Хвильовий у заклику до "психологічної орієнтації на Європу". Та і ця доктрина, особливо орієнтація на Німеччину, не принесла Україні визволення.

Балтійсько-чорноморська доктрина С.Рудницького була розроблена після Першої світової війни, коли розпались Австро-Угорська та Російська імперії і на їхніх руїнах утворилися молоді держави Фінляндія, Чехо-Словаччина, Угорщина та Україна (УНР, ЗУНР). Природне побоювання цих держав нової експансії з боку російського імперіалізму - білого й червоного, - на думку С.Рудницького, повинно зближувати їх з Україною і, в кінцевому підсумку, привести до формування „балтійсько-понтійської” федерації у складі Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусі та України. Ядром федерації мала б стати Україна як найбільша серед зазначених держав. Така федерація сприяла б виживанню цих держав, стала би бар'єром проти проникнення російського імперіалізму у Середню і Західну Європу. Тепер, коли розпався СРСР, ідеї цієї балтійсько-чорноморської доктрини знову відроджуються. Тут дуже важливу роль відіграє чинник виходу України не лише на Чорне, але й через Польщу і Литву - на Балтійське море і завдяки цьому - у північно-західну Європу.

Чорноморська доктрина Ю. Липи була сформована напередодні Другої світової війни і розглядала Україну у системі держав Чорноморського простору. Ю. Липа писав, що Чорноморський простір окреслюється басейнами ("сточищами") рік і морським узбережжям як системою для транспортного зв'язку, культурними й історико-політичними традиціями як духовним зв'язком. У своїх межах Чорноморський простір утворює цілісність. Його можна порівняти з фортецею, внутрішню єдність якої формує площа Чорного моря. Від цієї фортеці ідуть шляхи-ріки вглиб фортеці. Високі мури вона має на південному сході - це західні береги Каспію із Закавказзям і Дагестаном. Далі на північний схід ідуть "мури" Калмицько-Саратовських пустель і напівпустель та русло Волги; на півночі - болотисті пущі витоків Дону і Дніпра з їхніми притоками; захід і південь - оборонні вали Карпат, Балкан і Малоазіатського (Анатолійського) гірських масивів. Чорноморський простір у таких межах, на думку Ю. Липи, становить цілісність, має свій геополітичний зміст, свою етнічну спільноту та власні вироблені торговельні, культурні і державні традиції, що зодноріднили психіку його населення.

Україна не повинна відмовлятися від чорноморської доктрини й у наш час, коли геополітична ситуація дуже змінилася. Проте її, очевидно, слід розширити і назвати середземноморською. Тоді вона буде націлювати зовнішню політичну діяльність не лише на більшу кількість країн порівняно з чорноморською, але й дасть змогу урізноманітнити геополітичну поведінку України в усьому південному секторі. Власне, створення спочатку Чорноморського Союзу (за ініціативи Л.Кучми), а сьогодні ГУУАМ (за ініціативи В.Ющенка) є прямим продовженням розвитку цієї доктрини.

 

Сучасні геополітичні орієнтири України та її місце на економічній карті світу.

У сучасних умовах Україні необхідні свої геополітична і геостратегічна доктрини, націлені на створення умов для стабільної безпеки нашої держави. Щодо сучасної геополітичної доктрини України, то її головні риси закладені у "Декларації незалежності" (1990) та Конституції України (1996):

а) Україна є мирною, нейтральною державою, яка не має територіальних претензій до жодного зі своїх сусідів;

б) Україна однозначно вибрала західну орієнтацію. Але утримуватиме тісні зв'язки не лише із Заходом, але й Північчю і Півднем;

в) пріоритетними об'єктами зовнішньої політики, стратегічними партнерами України є Росія, Польща і США - держави, з якими вона мала і має найтісніші економічні, культурні та міжетнічні зв'язки;

г) як національна держава Україна буде підтримувати найтісніші зв'язки з державами розселення української діаспори;

д) як член ООН Україна буде докладати усіх зусиль для збереження миру на євразійському материку, у самій Європі, і в усьому світі.

У ст. 18 Конституції України (1997) записано: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права".

Україна - європейська країна, розташована в південно-східній Європі. Вона граничить із 7 країнами миру: на сході й північному сході - з Росією (з нею самий протяжний державний кордон); на північно-заході - з Польщею, на заході - зі Словаччиною, Угорщиною; на південному заході - з Румунією, Молдовою; на півночі - з Білоруссю. Через Чорне море сусідами України є також Туреччина, Грузія. Чорне й Азовське моря почасти входять у суверенну територію країни, а Чорне море має ще й 200-мильну економічну зону. Узбережжя морів має для країни величезне значення. Тут розміщені порти, через які здійснюються зовнішньоекономічні зв'язки. Важливою особливістю політико-географічного положення України є її територіальна близькість до промислово розвинених і густонаселених районів Росії й країн Центральної й Західної Європи. Територію України перетинають транзитні залізничні й автомобільні магістралі, нафто- і газопроводи, потужні лінії електропередач, що сприяє тісним економічним зв'язкам з багатьма державами, а також може активно впливати на розвиток геополітики.

Положення України в Європі й світі значною мірою взаємозалежно із внутрішньою й зовнішньою політикою. Україна формально входить до складу СНД, але сьогодні обраний вектор вступу до ЄС. Здійснюється планомірна інтеграція України в європейські структури. З 1995 року Україна ввійшла в Раду Європи. Україна прагне в міжнародну систему колективної безпеки в Європі (НАТО), що засвідчила свою ефективність і миролюбство. Входження в такі системи разом з розвиненими цивілізованими країнами поліпшує геополітичне положення України як незалежної держави, оскільки будь-які претензії до неї стануть і претензіями до дружніх їй держав.

Україна займає 5-е місце в Європі по кількості населення після ФРН, Великобританії, Італії й Франції. На сьогодні в Україні налічується близько 47 млн.чол. Україна належить до числа великих середньорозвинених країн Європи й світу. Господарство України складається з ряду потужних і тісно взаємозалежних як між собою, так і з Росією галузей матеріального виробництва й невиробничих галузей. Провідне місце належить групі галузей матеріального виробництва.

Сьогодні Україна займає провідні місця в Європі по виробництву залізної й марганцевої руди, цементу, цукру. Нажаль, галузі постіндустріального спрямування розвиваються дуже повільно. Величезний комплекс вугільно-металургійної промисловості, створений ще в роки індустріалізації і тісно пов’язаний з геополітичними інтересами Росії, панує в промисловості України й донині. Так, наприклад, Україна добуває вугілля в 15, залізної руди в 10, виплавляє сталі в 3 рази більше, ніж Франція.

Україна по сучасній класифікації типів економічного розвитку країн світу (П.О.Масляк, Я.Б.Олийник, А.В.Степаненко) належить до індустріально середньо розвинених країн. Розподіл ВВП по головних галузях виглядає: 10%- сільське господарство 40%-промисловість; 50%-нематеріальне виробництво. Розподіл зайнятих відповідно 20%-40%-40%. Група країн, до якої входить Україна також включає Росію, Кіпр, ПАР і Пуерто-Ріко й колишні соціалістичні країни Європи. Країни перебувають у стадії комплексної трансформації господарства до рівня і вимог ринкової постіндустріальної економіки. Зокрема, недостатньо розвинена сфера послуг як кваліфікованих (зокрема інформаційних), так і "традиційних" (торгівля, транспорт, побутове обслуговування). В експорті переважають сировина й напівфабрикати, імпортуються складні машини й хімпродукти. Є загальний надлишок робочої сили, розвинута еміграція по економічних мотивах.