Механізм, правила, етапи та стадії кваліфікації злочинів
Важливими моментами при характеристиці кваліфікації злочинів є розгляд положень про її механізм, правила, етапи та стадії.
Механізмкваліфікаціїзлочинів-це комплексна система, що подає уявлення про основні складові частини, функціональну побудову й порядок процесу кваліфікації злочинів. Слід зазначити, що кваліфікація злочину - це певна пізнавально-оцінна діяльність, розумовий процес, при якому використовуються певні прийоми та беруться до уваги особливості певних кримінально-правових ситуацій (наприклад, конкуренції кримінально-правових норм, множинності злочинів тощо). Сутнісно кваліфікація злочинів є як константним, так і динамічним явищем. Константність кваліфікації проявляється в тому, що вона втілюється у формулу кваліфікації злочинів, котра є сталою та непорушною (якщо не буде змінена в передбачених законом випадках). Динамічність кваліфікації полягає в тому, що вона проходить відповідні етапи, здійснюється на певних стадіях, а тому може змінюватися, набувати чи позбавлятися певних цифр і букв у формулі кваліфікації.
У процесі кваліфікації спочатку відбувається діяльність правозастосовного органу зі встановлення фактичних обставин. Така діяльність здійснюється з дотриманням вимог КПК та з використанням досягнень криміналістики, тож власного кримінально-правового змісту не має. Та саме завдяки їй отримується важливий результат: встановлюються фактичні обставини (юридичні факти), котрі правозастосовний орган вважає доведеними, та ті, що на його думку, мають значення для кваліфікації.
Встановлення фактичних обставин, які мають значення для кваліфікації (фактичний склад злочину) тягне за собою їх зіставлення з юридичним складом злочину. При цьому задіюється правосвідомість і правова культура особи, яка репрезентує правозастосовний орган, відбувається тлумачення кримінального закону, здійснюються логічні операції, використовуються знання з юридичної психології, кримінології тощо. Усе це загалом має вплинути на висновок щодо відповідності фактичних обставин скоєного діяння юридичному складові злочину. І насамкінець, цей висновок слід належним чином закріпити у відповідних процесуальних документах, використавши для цього необхідні правила та форми.
Звісно, що така схема відбиває лише загальний механізм кваліфікації злочинів, який може мати свою специфіку залежно від виду та характеру злочину, суб’єкта, котрий його скоїв, особливостей етапів і стадій кваліфікації тощо [48].
Кримінально-правовою теорією, судовою та слідчою практикою вироблені спеціальніправилакваліфікаціїзлочинів.Основні з них такі:
1) усі фактичні ознаки вчиненого повинні відповідати юридичним ознакам складу злочину;
2) ознаки вчиненого злочину повинні бути розмежовані, відокремлені від суміжних складів злочинів;
3) до вчиненого злочину завжди повинна бути застосована та кримінально-правова норма, котра найбільш повно містить його ознаки;
4) за наявністю у вчиненому діянні ознак загальної та спеціальної норм слід застосувати спеціальну норму;
5) кваліфікований склад злочину має пріоритет (перевагу) щодо основного складу, а особливо кваліфікований - щодо кваліфікованого й поглинає його;
6) діяння, при якому заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об’єктові посягання є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному об’єктові, кваліфікується як один злочин; діяння, при вчиненні якого шкода додатковому об’єктові заподіюється факультативно, кваліфікується за сукупністю злочинів;
7) спосіб вчинення злочину не утворює сукупності злочинів, якщо він є обов’язковою, необхідною та невід’ємною ознакою певного діяння;
8) кожна наступна стадія завершення злочину поглинає попередню: склад закінченого злочину поглинає склад замаху, а склад замаху поглинає склад готування до цього злочину;
9) умисел завжди поглинає необережність, а будь-яка вища ступінь вини поглинає нижчу;
10) при конкуренції самостійної, окремої, норми та норми про співучасть у більш тяжкому злочині застосовується норма про співучасть тощо [49].
Дотримання цих правил є гарантією правильної, точної та неупередженої кваліфікації злочинів.
Розглядаючи механізм і правила кваліфікації злочинів, особливої уваги заслуговують міжнародний та іноземний чинники, що обов’язково мають бути взяті до уваги у процесі кваліфікації. Сутність цих чинників випливає з положень Конституції України (ст. 9), деяких норм кримінального та некримінального законодавства, а також міжнародних конвенцій (договорів, протоколів тощо), згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України. Роль цих чинників значно підвищилася в сучасних умовах, коли Україна стала активним учасником міжнародних ініціатив, визначивши свій стратегічний шлях на європейську та євроатлантичну інтеграцію.
Низка положень чинного КК України прямо чи опосередковано вказує на те, що застосування національного кримінального законодавства потребує звернення до іноземних кримінально-правових норм (статті 7-10, 209 тощо). Зокрема, мають бути переосмислені положення ст. 9 КК України "Правові наслідки засудження особи за межами України". Оскільки жоден суд якої-небудь держави не зобов’язаний надсилати до України матеріали про кожний випадок розгляду ним конкретної кримінальної справи, то національному законодавцеві слід ретельно поміркувати, яким чином створити такий правовий механізм, який би давав змогу максимально швидко й об’єктивно отримувати необхідну кримінальну інформацію про обвинуваченого (підсудного). Важливо це тому, що рецидив злочинів, невідбуте покарання чи інші правові наслідки вироку суду іноземної держави беруть до уваги в Україні при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності чи покарання. І якщо особа, котра була засуджена, наприклад, судом Польщі за вчинення простої крадіжки (судимість не знята та не погашена в установленому порядку), потім знов вчиняє такий злочин, проте вже на території Україні, то наш суд має кваліфікувати дії винного як крадіжку, вчинену повторно, тобто за ч. 2 ст. 185 КК України. Усе це орієнтує на докладне вивчення іноземних кримінально-правових стандартів і закордонної судової та слідчої практики.
Ще один момент. Предметом легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК України), є кошти й інше майно, одержані внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а також права на такі кошти чи майно. У п. 1 примітки до ст. 209 КК України зазначено таке: суспільно небезпечне протиправне діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, відповідно до цієї статті, - це діяння, за яке КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох років (крім діянь, передбачених статтями 207 і 212 КК України) чи яке визнається злочином за кримінальним законом іншої держави та за таке ж діяння передбачена відповідальність КК України й унаслідок вчинення якого незаконно одержано доходи. Такі положення національного КК спрямовують юристів (слідчих, прокурорів, суддів тощо) на опанування норм іноземного законодавства (скажімо, норм щодо протидії відмиванню грошей), оскільки, не знаючи їх, не можна здійснити правильної та точної кваліфікації злочинів.
Далі розглянемо стадії та етапи кваліфікації злочинів, оскільки їх з’ясування дає змогу зрозуміти як кваліфікація розвивається в часі, яка її динаміка та з якими процесуальними діями вона пов’язана.
Стадії-це певні ступені (фази) в розвитку кваліфікації злочинів. Усі стадії кваліфікації злочинів є рівноцінними, серед них не виділяють стадій головних і другорядних, первинних та вторинних тощо. Кваліфікація має пройти всі стадії, оскільки відсутність хоча б однієї з них свідчить, що процес кваліфікації не відбувся взагалі чи був не завершеним. Стадії ж поділяються на етапи.
Етапи- це окремі моменти, частини, складові процесу кваліфікації злочинів. Етапи кваліфікації мають виділятися в межах окремих її стадій. Між окремими стадіями й етапами кваліфікації злочинів існує діалектичний зв’язок.
У юридичній літературі існують різні позиції та думки з приводу кількості, видів, назв, ролей і змісту стадій та етапів кваліфікації злочинів. Позиція одних вчених полягає в тому, що етапами процесу кваліфікації злочинів мають бути визнані стадії кримінального процесу. Так, академік В. Кудрявцев пропонує основними етапами кваліфікації розглядати рішення про кримінально-правову оцінку скоєного, ухвалені в процесі:
1) порушення кримінальної справи за тією чи тією статтею КК;
2) притягнення особи як обвинуваченого;
3) складання обвинувального висновку;
4) віддання до суду;
5) винесення обвинувального вироку;
6) зміни вироку в порядку касації або нагляду [50].
Практично така ж думка з цього приводу С. Тарарухіна, котрий вважає, що в теоретичному плані прийнятно виділяти шість етапів (стадій) кваліфікації, починаючи від порушення кримінальної справи та закінчуючи вироком, який набрав чинності [51].
Якщо виходити з того, що кваліфікація злочинів здійснюється на всіх стадіях кримінального процесу (провадження), і при цьому змінюються суб’єкти кваліфікації та їхні повноваження щодо кваліфікації, то етапними для кваліфікації є такі процесуальні дії:
1) Початок кримінального провадження. Кваліфікацію здійснює орган, який розпочав провадження і вніс відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР). Кваліфікація на цій стадії є початковою, вона може й повинна бути уточнена по мірі з’ясування нових фактичних обставин справи. При зміні кваліфікації вчиненого правопорушення, слідчий або прокурор вносить відповідні зміни до матеріалів кримінального провадження із записом до ЄРДР;
2) Пред’явлення обвинувачення (повідомлення про підозру). На цій стадії слідчим або прокурором вручається в день його складення письмове повідомлення про підозру, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень. Письмове повідомлення про підозру затриманій особі вручається не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту її затримання. У разі якщо особі не вручено повідомлення про підозру після двадцяти чотирьох годин з моменту затримання, така особа підлягає негайному звільненню.
Дата та час повідомлення про підозру, правова кваліфікація кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність невідкладно вносяться слідчим, прокурором до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
3) Складання обвинувального акту. Ця стадія завершує кваліфікацію, що здійснюється органами досудового розслідування, та прокурором є підсумком їхньої роботи. В обвинувальному висновку обов’язково вказують статтю кримінального закону, що передбачає конкретний злочин (ст. КПК України). Обвинувальний акт підписується слідчим та прокурором, або прокурором, якщо він склав його самостійно;
4) Віддання до суду обвинувального акту на стадії підготовчого провадження. На цьому етапі прокурор передає до суду обвинувальний акт разом з реєстром матеріалів досудового розслідування. Відповідно до п. 3 ст. 314 КПК у підготовчому судовому засіданні суд має право повернути обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору, якщо вони не відповідають вимогам КПК, тобто серед інших питань з’ясовується, чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону. Кваліфікація на стадії віддання до суду є первісним етапом судової кримінально-правової оцінки скоєного;
5) Судовий розгляд справи в суді першої інстанції. На цій стадії відбувається не тільки перевірка правильності кваліфікації, даної органами досудового розслідування та прокурором, а й здійснюється самостійна оцінка скоєного судом або у випадках, передбачених законом, суддею одноособово. Суд (суддя) не обмежений кваліфікацією, що давалася раніше органами досудового розслідування чи прокурорм.
З метою зміни правової кваліфікації та/або обсягу обвинувачення прокурор має право змінити обвинувачення, якщо під час судового розгляду встановлені нові фактичні обставини кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа;
6) Винесення рішення судом першої інстанції. У вироці суду відображається остаточна кваліфікація посягання. При постановленні вироку суд (суддя) повинен вирішити, чи містить діяння склад злочину та якою саме статтею кримінального закону він передбачений.
Відповідно до ст. 368 КПК ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити такі питання:
1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа;
2) чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений;
3) чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення;
4) чи підлягає обвинувачений покаранню за вчинене ним кримінальне правопорушення;
5) чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання обвинуваченого, і які саме;
6) яка міра покарання має бути призначена обвинуваченому і чи повинен він її відбувати;
7) чи підлягає задоволенню пред’явлений цивільний позов і, якщо так, на чию користь, в якому розмірі та в якому порядку;
8) чи вчинив обвинувачений кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності;
9) чи є підстави для застосування до обвинуваченого, який вчинив кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, примусового заходу медичного характеру, передбаченого частиною другою статті 94 КК України;
10) чи слід у випадках, передбачених статтею 96 КК України, застосувати до обвинуваченого примусове лікування;
11) чи необхідно призначити неповнолітньому громадського вихователя;
12) що належить вчинити з майном, на яке накладено арешт, речовими доказами і документами;
13) на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі;
14) як вчинити із заходами забезпечення кримінального провадження.
Обираючи при ухваленні вироку норму закону України про кримінальну відповідальність, яка підлягатиме застосуванню до суспільно небезпечних діянь, суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені в його ухвалах, у випадках, передбачених частиною другою статті 455 і частиною другою статті 456 КПК.
7) Провадження в суді апеляційної інстанції. В апеляційному порядку можуть бути оскаржені судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили, а також ухвали слідчого судді. У ході апеляційного розгляду відбувається перевірка рішення суду першої інстанції, зокрема, й у частині кваліфікації скоєного.
За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право:
1) залишити вирок або ухвалу без змін;
2) змінити вирок або ухвалу;
3) скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок;
4) скасувати ухвалу повністю чи частково та ухвалити нову ухвалу;
5) скасувати вирок або ухвалу і закрити кримінальне провадження;
6) скасувати вирок або ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції змінює вирок у разі:
1) пом’якшення призначеного покарання, якщо визнає, що покарання за своєю суворістю не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого;
2) зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення і застосування статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність про менш тяжке кримінальне правопорушення;
3) зменшення сум, які підлягають стягненню, або збільшення цих сум, якщо таке збільшення не впливає на обсяг обвинувачення і правову кваліфікацію кримінального правопорушення;
4) в інших випадках, якщо зміна вироку не погіршує становища обвинуваченого.
9) Провадження в суді касаційної інстанції. У касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали про застосування або відмову у застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції, постановлені щодо зазначених судових рішень суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право:
1) залишити судове рішення без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення;
2) скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції;
3) скасувати судове рішення і закрити кримінальне провадження;
4) змінити судове рішення.
Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є:
1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;
2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність;
3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
10) Перегляд судових рішень Верховним Судом України. Підставами для перегляду судових рішень Верховним Судом України, що набрали законної сили, є:
1) неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень (крім питань неоднакового застосування санкцій кримінально-правових норм, звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання);
2) неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень;
3) невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеному в постанові Верховного Суду України;
4) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
10) Кримінальне провадження за нововиявленими обставинами.
Судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами.
Нововиявленими обставинами визнаються:
1) штучне створення або підроблення доказів, неправильність перекладу висновку і пояснень експерта, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, на яких ґрунтується вирок;
2) зловживання слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду під час кримінального провадження;
3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення вироку чи постановлення ухвали, що належить переглянути;
4) визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом;
5) інші обставини, які не були відомі суду на час судового розгляду при ухваленні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність вироку чи ухвали, що належить переглянути.
Суд має право скасувати вирок чи ухвалу і ухвалити новий вирок чи постановити ухвалу або залишити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами без задоволення. При ухваленні нового судового рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції.
На відміну від В. Кудрявцева та С. Тарарухіна, І. Малахов висловив критичні зауваження з приводу такого поділу етапів кваліфікації злочинів, оскільки вважає, що зазначений вище підхід означає поділ кваліфікації нібито за розрядами та сортами [52].
Інший погляд на етапи кваліфікації злочинів сформулювали О. Наумов і А. Новіченко, котрі виокремлюють три етапи:
1) встановлення фактичних обставин справи, що полягає в аналізі об’єктивних і суб’єктивних ознак, які характеризують вчинене діяння та суб’єкта злочину;
2) встановлення кримінально-правової норми, котра передбачає суспільно небезпечне діяння, що кваліфікується;
3) встановлення тотожності ознак кваліфікованого суспільно небезпечного діяння з ознаками певного складу злочину, передбаченими знайденою кримінально-правовою нормою [53].
Однак такий підхід не обґрунтовує змісту першого етапу як частини процесу кваліфікації злочинів, а також не дає змогу чітко уявити різницю між другим і третім етапами.
Ще одна позиція щодо стадій і етапів кваліфікації злочинів відображена у працях Є. Сухарєва, А. Гарбузи та Б. Курінова:
1) перший етап (рівень загального) - встановлюються загальні ознаки злочину й таким чином дається відповідь на запитання, чи є діяння злочином;
2) другий етап (рівень особливого) - встановлюються родові ознаки посягання, тобто визначається, яким розділом Особливої частини кримінального закону охоплюється вчинене;
3) третій етап (рівень часткового) - визначає конкретну кримінально-правову норму, що передбачає відповідальність за скоєне посягання [54].
Абсолютно бездоганною таку позицію визнати не можна, оскільки вже на першому етапі визначається злочинність (незлочинність) діяння, а тільки на останньому встановлюється кримінально-правова норма (хоча це очевидно вже на першому етапі).
Більш прогресивний погляд на стадії та етапи кваліфікації злочинів має професор В. Навроцький, котрий пропонує виділяти три стадії та дванадцять етапів у процесі кримінально-правової кваліфікації (при цьому кваліфікація злочинів не ототожнюється з процесом застосування кримінального закону, тобто стадії кримінального процесу та кваліфікації злочинів певним чином розмежовуються) [55]. На думку цього вченого, кваліфікація злочинів складається з таких стадій і відповідних їм етапів:
Стадія І. Вибір кримінально-правової норми (норм), що передбачає вчинене діяння. При цьому робиться попередній висновок про те, що посягання є саме злочином, а не адміністративним проступком, цивільним деліктом або іншим правопорушенням, висуваються версії щодо того, яка з кримінально-правових норм може бути застосована в цьому конкретному випадку, а також констатується, що скоєне не підпадає під ознаки інших кримінально-правових норм (проводиться розмежування злочинів).
Ця стадія має чотири етапи:
1) етап упорядкування зібраних фактичних даних;
2) етап висунення версій кваліфікації;
3) етап розмежування діянь;
4) етап виявлення правової норми (норм), яка підлягає застосуванню.
Стадія II. Встановлення відповідності між юридично значущими фактичними ознаками діяння й ознаками, передбаченими законом. Для цього з усієї інформації про злочин виділяють ту, що, по-перше, зібрана законним процесуальним шляхом, бо лише така інформація має доказове значення, а, по-друге, що характеризує юридично значущі ознаки, з якими закон пов’язує наявність певного злочину. З обраної норми виділяють ознаки, що належать до вчиненого посягання, а за наявності в диспозиції статті кількох альтернативних ознак вибирають ті з них, які характерні для посягання, що підлягає кваліфікації. Наприклад, при кваліфікації злочину за ст. 191 КК України "Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем", визначають: а) ознаки, котрі характеризують спрямованість посягання проти чужого майна; б) спосіб викрадення - привласнення, розтрата чи зловживання службовим становищем; в) особу, що вчинила злочин тощо. Одночасно відбувається зіставлення - констатація відповідності (тотожності) фактичних ознак посягання й ознак злочину, вказаних у кримінальному законі. При цьому використовується конструкція складу злочину (з’ясовується, який склад має злочин - формальний, матеріальний або усічений). Саме склад злочину є безпосередньою юридичною підставою кваліфікації злочину та своєрідним інструментом, за допомогою якого встановлюється відповідність між ознаками діяння та кримінально-правової норми. Будучи юридичною конструкцією та правовим поняттям, склад злочину слугує впорядкуванню зіставлення факту та права. При цьому склад злочину:
• дає змогу визначити коло ознак, які слід зіставляти;
• дає можливість з’ясувати послідовність зіставлення окремих ознак;
• сприяє абстрагуванню від тих ознак, які не мають значення для кваліфікації;
• у разі відсутності збігу хоча б однієї ознаки дає підстави до висновку про відсутність цього складу злочину й перейти до встановлення наявності іншого складу злочину;
• за відсутності збігу з ознаками жодної з чинних норм Особливої частини КК є підставою до висновку, що таке діяння не є кримінально-караним;
• при констатації наявності всіх ознак складу злочину є підставою для переходу до вирішення інших кримінально-правових питань, зокрема, призначення покарання, звільнення від покарання тощо.
Ця стадія поділяється на шість етапів:
1) етап доведення наявності ознак складу злочину;
2) етап визначення стадії вчинення злочину;
3) етап оцінки діяння, скоєного спільно кількома особами (суб’єктами);
4) етап оцінки діяння, передбаченого кількома нормами;
5) етап оцінки суспільної небезпечності діяння;
6) етап визначення наявності обставин, які усувають злочинність діяння.
Стадія III. Юридичне закріплення висновку стосовно того, що інкримінуванню підлягає конкретна норма (норми) - юридичне закріплення результатів кваліфікації. Кримінально-правова оцінка (кваліфікація злочину) може привести до таких результатів (висновків):
• наявний злочин;
• сталося діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні особи, що вчинила злочин, чи за інших обставин, які виключають злочинність вчиненого;
• наявна добровільна відмова від вчинення злочину;
• маємо справу з діянням, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки;
• скоєне не має ознак будь-якого злочину, передбаченого кримінальним законом.
Рішення органів досудового розслідування, прокуратури та суду про кваліфікацію вчиненого як злочину й відповідно про необхідність застосування якоїсь статті Особливої частини КК набуває закріплення у відповідних процесуальних документах - постанові, протоколі, обвинувальному акті, вироку, ухвалах суду тощо. Кваліфікація, що була закріплена в процесуальних документах, стає обов’язковою, тягне певні правові наслідки для учасників процесу. Наприклад, застосовувати запобіжний захід у виді взяття під варту не можна, окрім як до осіб вказаних відповідно у ч. 2 ст. 184 КПК.
Ця стадія передбачає два етапи:
1) етап формулювання результатів кваліфікації;
2) етап мотивування кваліфікації.
Наведені вище наукові позиції та думки щодо стадій і етапів кваліфікації злочинів свідчать про те, що вони повною мірою не реалізовані, до кінця не розроблені, а тому відчутна потреба в подальшому уточненні й удосконаленні певних положень теорії кваліфікації злочинів.