Причини та особливості масової української еміграції (ХІХ – поч. ХХ ст.).

 

Еміграція й переселення українців за межі етнічної території тривалий час не були масовими. Масовими вони стали лише з 70-х років XIX ст.

Різні причини змушували українців залишати свою рідну землю і переїжджати в далекі чужі землі. І в Наддніпрянській і в Західній Україні це було передусім тяжке соціально-економічне становище селянства і робітників: безземелля і малоземелля, брак вільних земель, перенаселеність і подріблення селянських земельних наділів, надлишок робочих рук, непосильні податки, велика заборгованість, низька заробітна плата робітників зумовлювали зубожіння, розорення й занепад селянських господарств і змушували селян і частину робітників шукати вихід із злиднів у еміграції в пошуках вільних земель і кращого життя.

До еміграції підштовхували й політичні причини: національне гноблення з боку австро-угорських і царських властей, дискримінація щодо українців, переслідування; арешти, ув'язнення. Певну роль відігравали й релігійні мотиви, утиски і переслідування віруючих різних відгалужень католицької і православної церков (протестанти-меноніти, штундисти з Східної України, православні з західноукраїнських земель), а також прагнення уникнути обтяжливої військової служби.

Переселення українців у межах Російської держави.

Переселення українців на російські землі відбувалося в тій чи іншій мірі з давніх часів, принаймні з XV — XVI ст. Але найбільш масовими вони стали з другої половини XIX ст. після скасування кріпосного права в 1861 р. і у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин, з розкладом селянства і зубожінням значної його частини. Селяни України, зокрема перенаселених місцевостей Лівобережжя й Правобережжя, стали шукати вільні землі, де вони могли б продовжувати сільськогосподарську працю і ведення свого власного господарства.

Почавшись ще наприкінці XVIII — на початку XIX ст., у другій половині XIX ст. інтенсивним став переселенський рух українців у Поволжя і Північний Кавказ. За цей час чисельність українського населення тут подвоїлася, досягши на кінець XIX ст. 400 тис. чол. у Нижньому Поволжі і 1300 тис. чол. на Кавказі. Частка українців на Північному Кавказі тоді становила 33,6 %, в Кубанській області 47,4% (росіян — 42%), в Ставропольській губернії — 36,6 %. Понад 100 тисяч українців проживали тоді в Казахстані і Середній Азії, становлячи трохи більше 1 % загальної чисельності населення.

Найбільше турбувався царський уряд про заселення малолюдних територій Сибіру і Далекого Сходу. З 1861 р. по 1883 р. на Далекий Схід багато українських селян йшли пішки, з 1883 р. до кінця XIX ст., до побудови Транссибірської залізниці, переселенці добиралися на тихоокеанське узбережжя пароплавами з Одеси до Владивостоку. З побудовою цієї залізниці по ній українці перебиралися до Сибіру й Далекого Сходу, поселяючись значною мірою вздовж цієї магістралі. Уряд найбільше заохочував переселення українців у Єнісейську, Іркутську, Тобольську і Томську губернії, в Алтайський, Уссурійський і Приморський краї. До 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході українців стало близько 900 тис. У Казахстані й Середній Азії кількість українців становила тоді 790 тис. чол., що складало 10 % від усієї кількості населення.

В Сибіру, на Далекому Сході і в інших місцях нового поселення українці заснували багато селищ, назви яких були перенесені з України: Катеринославка, Звенигородка, Зіньківка, Чернігівка, Прилуки, Кролевець, Харківка, Київ, Ромни, Брацлавка та ін.

Одним з найбільших районів компактного проживання українців була територія в один мільйон квадратних кілометрів на півдні Далекого Сходу від Японського і Охотського морів до Забайкалля, яка була названа самими поселенцями Зеленим клином. Тут були зелені масиви листяних лісів, синє небо, помірної холодності зима, що нагадувало Україну. Центром Далекосхідної України, як інколи називали Зелений клин у літературі, було місто Нікольськ-Уссурійськ.

Еміграція українців до Сполучених Штатів Америки.

У ті часи, коли наддніпрянські українці у великих кількостях переселялися на малозаселені землі сходу Російської держави, з Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття емігрантський потік спрямувався в основному на захід, на Американський континент — у Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію й Аргентину. Задушені безземеллям і малоземеллям, високими податками, правовою дискримінацією, нестерпним голодуванням і безпросвітними злиднями масово емігрували селяни, низькооплачувані і безробітні робітники, частково службовці й інтелігенція.

Першим емігрантом-українцем у США вважається Агапій Гончаренко (справжнє прізвище й ім'я Андрій Гумницький). Масова еміграція з західноукраїнських земель до США була започаткована 1877 р. Того ж року на заклик агентів однієї із вугільних компаній Пенсільванії група селян Закарпаття виїхала туди працювати на шахтах. Після цього еміграція закарпатців не припинялася, за ними відправлялися до США галицькі селяни, злидарі Лемківщини. Всього за час з 70-х років XIX ст. до 1914 р. у США зосередилося приблизно 700 тис. емігрантів-українців, при цьому майже всі вони прибули з Австро-Угорщини. З Росії за цей час до США емігрувало трохи більше однієї тисячі українців.


Еміграція українців до Канади, Бразилії і Аргентини.

Із 1896 p., еміграція українців до Канади набула.масового характеру і найширше охопила Східну Галичину й Північну Буковину. З 1896 р. до 1914 р. кількість українців, що прибули до Канади, зросла до 170 тис. чол.

Більшість українських емігрантів селилися в західних малолюдних лісистих і кам'янистих місцевостях Канади, переважно в штатах Монітоба, Саскачеван, Альберта. Поселенець мав право одержати гомстед (від англ. homestead — садиба, селянський двір) — земельну ділянку. Розселяючись у малолюдних місцевостях і засновуючи свої фермерські господарства, емігранти намагались селитися один недалеко від одного і створювати етнічно українські поселення з своїми церквами, школами, поштою та ін. З'являлися селища, на які були перенесені назви з рідної землі: Україна, Київ, Галичина, Полтава, Тернопіль, Коломия, Карпати, Січ, Козак, Хмельницький, Сірко та ін.

Найтяжчим з усіх місць нового поселення були умови, в які потрапляли українські переселенці в Південній Америці — у Бразилії й Аргентині. Втікаючи від безпросвітних злиднів і голодної смерті з рідної землі, вони потрапляли в незаселені пустелі, прерії і джунглі з незвичним тропічним кліматом. Уряди Бразилії й Аргентини оплачували видатки за переїзд переселенців, надавали їм у власність ділянки землі 25—50 і більше гектарів з десятирічною відстрочкою за їх оплату. Заохочувані цими пільгами, українські переселенці оселялись у пустинних місцевостях, корчували й освоювали цілинні землі й засновували фермерські господарства.

До Аргентини до Буенос-Айреса першими з Косова (тепер Івано-Франківщина) прибули 12 українських родин 27 серпня 1897 р. Всього на 1914 р. в Аргентині було приблизно 14 тис. українських емігрантів.

З самого початку переселення в чужі краї українці намагалися зберегти свою мову, культуру, звичаї. Вони розгортали культурно-просвітницький рух — створювали свої школи, читальні, книгарні, влаштовували театральні вистави й концерти. Особливо широко ця робота проводилася в Канаді. Там, передусім, організовувалися для дітей українські або двомовні, переважно англо-українські школи, діяла система підготовки учителів для цих шкіл. Так, двомовних шкіл у 1915 р. у Манітобі було 120, в Альберті 130, Саскачевані — понад 200. У багатьох українських поселеннях Канади були читальні, в яких пропагувалась українська художня література, їхні працівники навчали дорослих, влаштовували театральні гуртки, вистави, концерти. У Вінніпезі працювало Українське видавництво, яке до сторіччя від дня народження Шевченка видало «Кобзаря» і серію дешевих книжечок «Шевченківська бібліотека».