Глибокий психологізм зображення в п’єсі «Ляльковий дім» Г. Ібсена духовного розвитку особистості. Бунт Нори.

Буря, спричинена вчинками героїв у першій і другій діях, здіймається в третій. Змова фру Л інне і Крогстада, що безпосеред ньо передує катастрофі, — ще одна ілюстрація ібсенівського радикалізму. Фру Лінне і Крогстад багато років кохали одне одного, але з матеріальних причин не змогли одружитися. Тепер вони вирішил п поєднати свої долі. Спочатку Крогстад має намір забрати свого лис­та, але фру Лінне переконує його не робити цього: хай у шлюбі її подруги і Хельмера більше не буде брехні. Крогстад погоджується, одначе повертає боргову розписку і забуває про свої претензії до Хел і. мера. Такий перебіг подій ще більше загострює етичну проблема 111 ку твору. По-перше, Нора має можливість взагалі уникнути неприє мності (якщо вона попросила б подругу вплинути на Крогстада, той зробив би усе для коханої жінки; але Нора теж уже хоче розставити усі крапки над «і»). По-друге, той факт, що за законом їй та її родині нічого не загрожує, створює «сприятливі» умови для моральної не - ревірки Хельмера. Нора вдається до цього свідомо.

Не варто доводити, що «бездоганний чиновник» не витри муч такої перевірки. Підхід драматурга до свого персонажа можна схарактеризувати як нищівний. Спочатку Хельмер у захваті від успіху Нори на вечірці, а також від того, що він — чоловік такої чарі пік її жінки. Він осипає дружину пестливими словами. Цей любовним щебет і присяга «поставити на карту своє життя і кров» надто швидко перетворюються на розгнівану промову, коли з'являється небезпека для репутації і кар'єри Хельмера. В цьому епізоді варто звер нути увагу на поведінку Нори: вона провокує сцену останньої роз­мови тим, що сама спонукає чоловіка прочитати листа.

Принциповість і непідкупність «ідеального директора» одразу зникають. Він уже готовий піти назустріч Крогстаду. Але на жінку чекає найсуворіше покарання, треба лише зберегти зовнішню при­стойність. «А щодо наших стосунків, — каже він, — то про людей мусить бути, як і було, але, звичайно, це тільки про людське око. Отже, ти залишишся вдома, це безперечно. Але дітей ти не будеш виховувати. Я не можу довірити їх тобі...»

Проте автор підготував Хельмерові ще одне випробування, цьо­го разу подарувавши йому порятунок: під час розмови надходить лист Крогстада, в якому той повертає боргову розписку. Тієї ж миті «палке кохання» Хельмера до Нори повертається. І володар робить широкий жест: «Я простив тебе, Норо». Але їй вже не треба ні його прощення, ні слів кохання. Вона сама переходить у наступ і про­мовляє свою знамениту фразу: «Присядь, Торвальде. Нам з тобою є про що поговорити».

Що ж так образило і розгнівило Нору? Мабуть, відповіддю на це запитання може бути такий епізод. Одразу після ознайомлення зі змістом листа Крогстада, де повідомлялося про повернення боргової розписки, Хельмер радісно вигукує: «Норо, я врятований!» — «А я?» -розгублено знизує вона плечима. Реакція Хельмера переконує Нору, що в побоюваннях і тривогах чоловіка їй місця немає. Тепер вона доб­ре бачить, що він завжди говорить тільки про себе, а дружина для ньо­го — іграшка, яка, не маючи власної душі, слухняно робитиме те, що захоче чоловік. Героїня каже, що так було завжди: в домі батька і впродовж подружнього життя вона була лише коштовною лялькою.

Біль від усвідомлення суті свого буття і розчарування в Хельмері збудили в Норі непереможне бажання бути власне собою. Рішуче і послідовно, абсолютно в дусі Ібсена, відкидає вона все загальноприй­няте, що стоїть на перешкоді її пошукам власного «я».

На всі запитання: чи може бути релігія моральною підтримкою в житті? чи закони справедливі? як можна виховати себе? — немає готових відповідей. Безперечно одне: не можна вірити тому, що по­вторюють усі. Треба обрати шлях самоти та з'ясувати всі проблеми самій. Нора вперто твердить: «...Я не можу більше заспокоїтись на тому, що говорить більшість і що пишуть у книгах. Я повинна сама подумати про ці речі і спробувати розібратися в них»; «Мені треба з'ясувати собі, хто має слушність — суспільство чи я». І ці висновки адресовані також і глядачам, і читачам, яких Ібсен закликає, якщо в них немає власних поглядів на «останні проблеми буття», тверди­ти, як Нора: «Я не знаю, але шукатиму, а не повторюватиму бездум­но чужі думки». В цій перевірці треба бути безжалісним до себе й намагатися йти до кінця, навіть коли це може спричинити конфлікт з оточенням, близькими, суспільством. З погляду великого пись­менника, від людини вимагається не так багато: не брехати і без упину перевіряти на собі загальновизнані ідеали.

На завершення Нора виносить смертний вирок своєму коханню. «Я побачила, що ти не той, за кого я тебе вважала», — каже вона Хельмеру. Нарешті з'ясовується і те, якого дива вона чекала протя­гом цих днів: її чоловік повинен був не погоджуватися на умови Крогстада і взяти провину на себе. Але цього не сталося, бо «хто ж пожертвує навіть для коханої людини своєю честю»? Нора дуже доб­ре бачить, що цей драматичний випадок нічого не навчив Хельме-ра: вона назавжди залишилась для нього лише жайворонком, пташ­кою, лялькою. І героїня підсумовує історію свого шлюбу: «Я всі ці вісім років прожила з чужим чоловіком і прижила з ним трьох дітей». У світі немає більше див, а є лише важкі шукання істини, і Нора рушає назустріч невідомому, а гуркіт зачинених перед нею воріт лунає, як вибух бомби, підкладеної під самі основи суспільства.