ПСИХОГІГІЄНА ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

Збереження трудової активності працівників є необхідною умовою для успішного виконання завдань економічного га соціального розвитку держави. Особлива роль у підтримці працездатності виробничого потенціалу країни належить медичним працівникам, які опікуються станом здоров’я громадян, зайнятих у виробництві товарів і послуг. Проте, ефективність роботи медичної галузі щодо збереження і відновлення здоров’я працівників залежить, зокрема, від стану здоров’я самих медичних працівників.

Медичні працівники часто зазнають труднощів при спільній роботі з колегами, іншими установами або родичами пацієнтів. Складні взаємини між фахівцями - звичайне явище в системі охорони здоров’я, і як наслідок — це призводить до фрагментації процесу надання допомоги. Ці труднощі часто пов’язані з підсвідомим суперництвом па особистісному рівні та свідчать про невротичний компонент лікарської роботи. Багато медичних працівників демонструють дуже високий рівень професійної самовідданості, надаючи допомогу в неробочий час, часто не піклуючись про особисте благополуччя та свої сімейні взаємини.

Психогігієна професійної діяльності медичного працівника в цілому включає в себе два взаємодоповнюючі напрямки (див. рис.3.1):

Рис. 1. Напрямки психогігієни

Походження поняття «соціальна психогігієна» має таку основу:- «соціальний» від лат. «соціус» - товариш, отже «соціальний» означає «товариський». – слово «психогігієна» від двох слів грецького походження – «психо» - душа, і гігієна – що своїм походженням зобов’язане імені давньогрецької богині Здоров’я – Гігієї доньки Асклепія

Соціальний напрямокпсихогігієни має на меті умови гармонійного психічного розвитку особистості, які вбирають всі чинники, на які здатна впливати людина. Психогігієнічна діяльність медичного працівника передбачає відлагодження суспільних механізмів взаємодії.

Дослівний переклад на українську мову цих давніх грецьких і латинських слів дає змогу називати соціальну психогігієну образно: «Душевне здоров’я товаришування» або «Товариське здоров’я душі».

Спосіб житія більшості медичних працівників - неспокійний, напружений, вимагає самовіддачі, майже завжди супроводжу­ється значним виробничим навантаженням - це і є джерелом стресу. Всі фахівці повинні удосконалювати свої навички в організації робочого часу і у виокремленні пріоритетів, щоб підвищити ефективність своєї роботи і захистити себе від професійного вигорання. Стан здоров’я медичних працівників повинен бути одним з основних показників діяльності всіх служб охорони здоров’я.

Щодо поліпшення роботи в медичних колективах визна­чають ряд заходів:

1. Проведення мультидисциплінарних занять для медичних працівників може позитивно вплинути на результати роботи;

2. Проведення тренінгів для поліпшення роботи колективи. Тренінги проводять не тільки з метою професійного розвитку, а й для кращого розуміння основних питань та створення мотивації до роботи. Діяльність в колективі пов’язана з постійним вирі­шенням соціальних питань, тому не слід сподіватися, що вона буде плідною без відповідної підготовки і досвіду. Необхідно постійні тренінги, оскільки вони допомагають вирішити основні проблеми, що виникають в колективі і перешкоджають їм

повноцінно виконувати свої обов’язки, а також допомагають у подоланні труднощів під час спілкування;

Індивідуальний напрямок психогігієни щодо покращення психічного здоров’я передбачає:

- Позитивне ставлення до себе.

- Оптимальний розвиток, ріст і самоактуалізація особистості.

- Психічна інтеграція.

- Особиста автономія.

- Реалістичне сприйняття оточення.

Уміння адекватно впливати на оточення.

На думку Л.Н. Юр’євої па психічне здоров’я медиків впли­вають такі чинники, як:

напружений ритм роботи (і його вилив на особисте життя);

- недостатність ресурсів;

- неадекватні методи управління;

- постійні реорганізації;

- невизначеність ролей і пов’язані з цим конфлікти;

- відсутність кар’єрного зростання;

- неадекватні форми підтримки і контролю;

- недостатня можливість впливу на умови роботи¹.

Важливо для психічного здоров’я звертати увагу на

симптоми професійного виснаження (або вигорання): Емоційні:

- Втрата почуття гумору (або надмірне використання чор­ного гумору).

- Роздратованість, відчуття образи, втоми.

Стійкий депресивний настрій.

- Відчуття неспроможності, провини.

- Апатія, пасивність.

Когнітивні:

- Труднощі концентрації уваги.

- Ригідність, опір змінам.

- Підозрілість, недовірливість.

- Стереотипне мислення.

Формальне і відчужене мислення.

Нав’язливі думки (звільнитися, помститися тощо).

Поведінкові:

- Ухилення від роботи (прогули, очікування кінця робочого дня тощо).

- Зменшення кількості безпосередніх контактів з пацієн­тами і колегами.

- Стереотипна негнучка поведінка.

Асоціальні форми поведінки (вживання алкоголю, нар­котиків, подружні зради).

Соматичні:

- Втома, сонливість, порушення сну.

Часті випадки незначних соматичних розладів (наприк­лад, головний біль, біль серці чи спині).

До основних причин професійної захворюваності медиків в нашій країні відносять:

1) Вплив психосоціальних чинників (втрата престижності професії лікаря, недостатнє фінансування галузі, відсутність соціального захисту медичного персоналу).

2) Високий рівень робочого стресу (професійний ризик, напруженість трудового процесу лікаря).

3) Низький рівень поінформованості медпрацівників з питань медицини праці та правових аспектів лікувальної діяльності.

4) Зневажливе ставлення лікарів до свого здоров’я.

5) Вилив біологічних, хімічних і фізичних чинників (інфекції, алергени, токсичні речовини тощо).

Серед причин, зумовлених взаємостосунками в колективі та рольовими взаєминами, домінують:

1. Довготривала й жорстка рольова деформація, низький морально-етичний рівень в колективі.

2. Директивний стиль спілкування та сувора ієрархія взаємин між персоналом.

3. Патерналістичний підхід до підлеглих, який утискає ініціативу й можливості самореалізації на роботі, а також знижує самооцінку персоналу.

4. Відсутність стимулу до особистого й професійного зрос­тання.

До основних груп профілактичних і лікувальних заходів,.які проводяться з метою збереження психоемоційного здоров’я ліка­рів, слід віднести:

І. Соціально-організаційні;

II. Гігієну виробничих відносин;

III. Психогігієну та психотерапію.

Соціально-організаційні чинники, які перешкоджають

погіршенню здоров’я лікарів (розповсюджені в розвинених країнах):

- політико-економічна стабільність (у тому числі, гідна оплата праці медиків бюджетних і позабюджетних медичних установ);

- чітке дотримання трудовою законодавства і його «прозорість»; удосконалювання правової бази, що регламентує роботу

медиків;

дотримання суворої звітності й контроль над проведенням профілактичних медичних оглядів медпрацівників;

- впровадження принципів страхування ризиків лікарської практики;

- проведення семінарів і тренінгів для медпрацівників з висвітленням питань медицини праці та правових аспектів лікарської діяльності.

Отже, гігієна виробничих взаємин повинна включати:

а) підвищення професійної мотивації лікаря;

б) встановлення балансу між витраченими зусиллями та отриманою винагородою;

в) раціональна організація робочого часу;

г) проведення заходів спільно з керівником організації для формування взаємної довіри га позитивної робочої атмосфери в колективі;

д) створення умов для психоемоційної розрядки, зняття робочого напруження і підтримки психічного та фізичного здоров’я медичного персоналу.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику психогігієни як науки.

2. Визначте предмет та завдання психогігієни.

3. Назвіть видатних учених, які займалися проблемами психогігієни, та обумовте їх внесок у розвиток науки.

4. Охарактеризуйте взаємозв’язок психогігієни з іншими галузями знань.

5. Висвітліть особливості психогігієнічної позиції медичного працівника.

6. Назвіть та охарактеризуйте основні розділи психогігієни.

7. Дайте характеристику вікової психогігієни.

8. Охарактеризуйте особливості психічного розвиток дитини.

9. Дайте характеристику психогігієни навчання, праці та побуту.

10. Назвіть причини незадовільного проведення статевого виховання серед учнів і молоді.

І І. Дайте загальну характеристику психогігієни сімейного життя.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Большая медицинская энциклопедия: -Т. 27. - М., 1962. - С. 317.

2. Болгівець С.1. Педагогічна психогігієна: теорія та методика: Моног рафія. К.: Редакція «Бюлетеня Вищої атестаційної комісії України», 2000. — 302 с.

3. Гессен Л.Ф. Психология и психогигиена в спорте. - М.: Фис, 1973.

4. Гумешок Н.П., Шерцис Б.М. Психогигиена спортивной

деятельности. - К.Вища школа, 1978. 72 с.

5. Комісарик М.1., Деко Б. А., Чуйко Г.В. Основи психології спорту: Навчальний посібник. - Чернівці: Руза, 2004. -400 с.

6. Коцур 11.1., Гармаш Л.С. Психогігієна: Навч. посібник. - Чернівці: Книги - XXI, 2005. - С.9-12.

7. Лакосина Н.Д., Ушаков Г.К. Учебное пособие по медицинской психологии. М.. Медицина, 1976. С. 133.

8. Юрьева Л.11. (2004) Профессиональное выгорание у меди­цинских работников: формирование, профилактика, кор­рекция. Сфера, Киев. - 272 с.

Якщо людини стежить за своїм здоров’ям, то важко знайти лікаря, який ви знав краще, що корисне для її здоров'я, ніж вона сама.

Сократ

4. ПРАКТИЧНІ МЕТОДИ ПРОФІЛАКТИКИ ПСИХІЧНОГО ТА ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗДОРОВ’Я

4.1. Поняття соціально-психологічної профілактики.

4.2. Форми, методи та напрямки психопрофілактичної роботи.

4.3. Профілактична робота шкільного психолога.

4.4. Психопрофілактична робота служби сім 7.

4.5. Профілактична робота служби профорієнтації та праце­влаштування.

4.1. ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ ПРОФІЛАКТИКИ

Соціально-психологічна профілактики є системою заході», спрямованих на охорону психічного здоров’я; попередження неблагополуччя в розвитку людини, групи, суспільства; створення психологічних умов, сприятливих для цього розвитку.

Із наведеного визначення видно, що така профілактика починається тоді, коли ще немає особливих труднощів у поведінці дитини, житті людини чи групи.

Отже, профілактична робота є тим аспектом діяльності, який

спрямований не стільки на розв’язання сьогоденних проблем, скільки на перспективу.

Превентивні заходи призначаються до того, як настає будь-який розлад, і спрямовані на зниження захворюваності.

4.2. ФОРМИ, МЕТОДИ ТА НАПРЯМКИПСИХОПРОФІЛАКТИЧНОЇ РОБОТИ

Психопрофілактика розробляє і впроваджує у практику заходи з попередження психічних захворювань та їх хронізації, а також сприяє реабілітації дітей із нервово-психічними відхи­леннями.

Розрізняють три рівні психопрофілактики: первинну, вто­ринну і третинну¹.

Первинна психопрофілактика охоплює заходи, які попереджають виникнення нервово-психічних порушень у здорових дітей. У зв'язку з тим, що подібні розлади мають місце у дітей і підлітків із певною соматоневрологічною симпто­матикою, прихованою гіпоталамічною дисфункцією, з незрілістю і слабкістю біологічних га психологічних адаптаційно-компенса­торних механізмів, вона є комплексом соціально-гігієнічних і медичних заходів загального здоров’я.

Завдання первинної психопрофілактики:

• визначення дітей і підлітків з підвищеною схильністю до захворювання, а також ситуацій, що становлять небезпеку психічного травматизму;

• організація психопрофілактичних заходів для цих груп і ситуацій;

• створення сприятливого психологічного мікроклімату.

В умовах організованого дитячого колективу проводиться психопрофілактична робота педагога та психолога з батьками дітей з метою корекції викревлеиих міжсобистісних взаємин, неправильних підходів у вихованні дітей (гіперсоціальний, егоцентричний тощо). Починаючи зі старших груп дитячого садка, вихователям необхідно проводити диференційовані за статтю і віком заняття з дітьми для ознайомлення їх з рольовими функціями членів сім’ї, а також особливостями міжособистісних відносин у колі родини.

В організації психопрофілактичних заходів для дітей з підвищеною схильністю до нервово-психічних порушень особлива роль належить урахуванню індивідуально-типологічних особливостей дітей.

Один із компонентів психопрофілактичних заходів дотримання режиму дня дитини згідно з віковими особливостями. У профілактиці невротичних відхилень важливу роль відіграє також загальне оздоровлення організму дитини та лікування наявних соматичних захворювань.

Вторинна психопрофілактика в дітей і підлітків передбачає заходи, спрямовані на попередження несприятливої динаміки хвороб, що вже виникли, а також рецидивів хвороб, якими дитина перехворіла. Вона є комплексом соціально-гігієнічних та медичних заходів.

Без усунення впливу на дитину несприятливих екологічних макро- і мікросоціальних чинників, які сприяють появі в дитини невротичної симптоматики, зберігається високий ступінь ризику її рецидиву. У вторинній профілактиці особливе значення мають медичні аспекти, що включають лікувально-реабілітаційні заходи, які спрямовані на корекцію діяльності функціональних систем організму й негативних особистісних особливостей хворої дитини, стимулюють у неї розвиток компенсаторно-адаптаційних можливостей, що підвищують біологічні та психологічні захисні механізми, які прискорюють процес одужання.

Патогенетична спрямованість лікувальних заходів мас два аспекти:

1) Особистісно-психологічний;

2) Соматобіологічний.

Метою першого є усунення у хворого неправильних форм емоційного й поведінкового реагування на ефесові ситуації, корекцію негативних рис особистості, ставлення до існуючих психотравмуючих чинників, які викликають і підтримують захворювання. Він ґрунтується на використанні різноманітних форм психотерапії, вибір яких зумовлюється як особливостями невротичних порушень, так і можливостями лікаря. Для дітей дошкільного віку може використовуватись ігрова та сімейна психотерапія; для школярів і підлітків - раціональна, групова психотерапія, аутогенні тренування.

Метою другого аспекту є посилення оздоровчих можливостей організму, стимуляція структур (церебральних, гіпогаламічних), що відповідають за вегетативне і нейро­гуморальне забезпечення адаптивних реакцій хворої дитини. В арсеналі медикаментозного лікування використовують біогенні стимулятори, транквілізатори, а також вегетативні «гармоні затори». Серед немедикаментозних методів лікування досить поширені рефлексотерапія, лікувальна фізкультура, танцювальна терапія тощо.

Третинна психопрофілактика спрямована на попередження переходу невротичних відхилень в інші нозологічні (хронічні) форми психічних захворювань і насамперед на усунення можливості трансформації невротичного розвитку особистості (набуту психопатію).

Успішна реалізація заходів первинної і вторинної профілак­тики в дітей та підлітків покладена в основу профілактики виникнення психогенних порушені». При цьому найбільш специфічний вплив мають різні форми психотерапії, метою яких є корекція несприятливих особистісних особливостей хворої дитини, що перешкоджають появі в неї негативних рис характеру.

Напрямки психопрофілактичної робо ти

• профілактика стресових і післястресових станів, пов’язаних із природними та технічними катастрофами;

• попередження виникнення надмірної психологічної напруги в суспільстві, що переживає кризові явища (економічні, політичні, міжетнічні, міжконфесійні конфлікти тощо);

• психологічна підтримка найбільш вразливих прошарків населення;

• робота з попередження розпаду сімей, сімейних дисгар­моній, відхилень у психічному розвитку дітей, пов’язаних із сімейними проблемами;

• профілактика девіантної поведінки молоді (правопору­шення, наркоманія, алкоголізм, токсикоманія тощо).

Важливий підхід в історії нового профілактичного руху був запропонований Капланом, який стверджує: щоб вирости здоровим і зберегти здоров’я, індивід повинен бути забезпечений основними потребами:

• матеріальні - їжа, житло, якість житла;

• психосоціальні увага, прийняття, соціальна підтримка;

• соціокультурні цінності, ролі чи основні права в суспільстві.

На його думку, розлади виникають тоді, коли індивід тривалий час не бере участі в розподілі життєвоважливих базо­вих потреб.

Специфічна профілактика спрямована на попередження конкретних психічних розладів і захворювань. Специфічні програми передбачають наявність спеціальних знань про причини того розладу, який необхідно попередити. (Наприклад, в умовах серцево-судинної профілактики враховується такий фактор ризику, як поведінка типу А прагнення до досягнення високих показників і встановлення собі стислих термінів, ставлення високих вимог до себе й оточуючих, орієнтація на змагання). Програма може бути зорієнтована на всіх людей і на окремі групи населення.

Популяційна профілактика може бути спрямована на населення в цілому чи на певні групи населення безвідносно до чинників ризику наприклад, усі школярі, чи всі батьки.

Програми для певних груп із поведінкою ризику призначені для конкретних груп, в яких спостерігається така поведінка, яка може викликати той чи інший психічний розлад, хоч вони ще не виявляються будь-які симптоми.

Цілеспрямована профілактика спрямована на осіб із високим ризиком, які вже мають незначні, але ідентифіковані прикмети чи симптоми психічного розладу або біологічні маркери, які свідчать про схильність до психічних розладів.

Психопрофілактичну роботу із психосоматичними хворими необхідно будувати в комплексі таких цілей і завдань:

1) підвищення комунікативної компетентності особистості (тренінг партнерського спілкування, тренінг із формування аеертивних (гнучких) властивостей, впевненості);

2) навчання павичкам саморегуляції для зниження рівня тривожності й депресивної напруженості (аутогенне тренування, медитація, керована уява);

3) створення умов для виявлення заблокованих емоцій (тілесно-зорієптована психотерапія, психоконсультування, креа- тивний тренінг);

4) підвищення фрустраційної толерантності (поведінкова психотерапія, тренінг керування подихом);

5)посилення екстрапулятивної спрямованості, оптимістич­ності (когнітивна психотерапія, медитації на зовнішньому світі).

Успішною психопрофілактика буде за умови використання запропонованих нами ряду методів:

Групова дискусія. Специфіка використання даного методу полягає в забезпеченні спонтанності поведінки членів групи, оптимізації міжособистісної взаємодії та глибинно- психологічному аналізі результатів.

Методи невербальної взаємодії. Саме невербальна пове­дінка чи не найбільше здатна цілісно виражати психологічний зміст як свідомого, так і несвідомого. Функції невербальних технік допомагають: у зближенні членів групи; взаємопізнанні; експлікації таких аспектів психіки підлітків, які важко вербалізувати. Позитивною якістю цього методу є емоційна забарвленість взаємодії учасників групи, спонтанність, правдивість особистісних виявів.

Психомалюнок. Вербальний (словесний) спосіб ознайомлення з особистісною проблематикою на початковому етапі є досить складним. Теми малюнків добираються з метою пізнання і ранових феноменів, динамікигрупи, вираження почут­тів учасників, історії їхнього жит­ія, ставлень до минулого.

Психіатр Яків Леві Морено (1889 1974) у ранній роботі (1911) і в одному з листів про театр імпровізацій (1924) посилався на традиційні у Відні форми
народного театру та його принципи дії як «театру всіх з усіма»^[7].

Головна думка полягає в повторному розігруванні проблемних ситуацій за участі інших осіб, що уможливлює їхнє емоційне опрацювання.

Пацієнт виступає основним, виконавцем, протагоністом; йому надають допомогу керівник або «директор театру», асистенти і терапевти-номічники, що зазвичай також є пацієнтами.

Завдяки їхній «підтримувальній функції», тобто активній участі в подіях, вони перетворюють терапевтичний процес на соціодраму, фізіодраму, аксіордраму (з наголошенням на етичних цінностях) - залежно від змісту зображуваного порушення.

із технічного погляду в драмі на початку є вправи для «розігріву» (створення спонтанності), далі йде яко­мога наочніше розігрування особливих ситуацій (профе­сійних, сімейних і т. ін.), а також самооцінка та оцінка інших. Для пожвавлення про­ективних дій запроваджують драматургічні варіанти гри: використання «порожнього» стільця як центру сцени, обмін ролями, мотив двій­ника; дзеркальну поведінку (розігрування протилежної пози), проекції в минуле й ман­ії театрі Морено ;відтворення (повторне розігрування).

Визначення сюжету психодрами зводиться до мінімуму.

Він пов’язується з певними внутрішніми переживаннями суб’єктів, їх минулим досвідом або сподіваннями на майбутнє.

В процесі психодрами кожний член групи маг можливість вставити репліку за іншого з метою загострення проблеми або внесення коректив у спрямованість взаємодії.

При психодрамі в центрі уваги стоїть особиста проблема. Тому весь процес слугує проникненням в сутність особистісної проблеми суб'єкта, виява її внутрішніх передумов, зв’язків із минулим, зокрема з дитинством.

Особливо важливою е зміна ролей, повторне їх програвання, що дає можливість глибше зрозуміти внутрішню запрогра­мованість поведінки. Особистий досвід переживання в процесі психодрами дає поштовх до ретроспективного аналізу свого життя.

Рольова гра. Рольова гра відрізняється від психодрами соціальним спрямуванням сюжету. Вона розгортається в дії, без належних попередніх сюжетних відпрацювань.

Мінімізація інформації про те, «що робити», дає змогу учасникам гри виявити творчу самодіяльність.

Метод розігрування рольових ситуацій дає можливість побачити членів групи не лише в міжособистісних взаєминах, а й у процесі виконання певної соціальної ролі.

Метод розігрування рольових ситуацій сприяє розумінню інших людей, умінню поділяти їхні погляди, сприймати їх не як уявний образ, а такими, якими вони є насправді.

4.3. ПРОФІЛАКТИЧНА РОБОТА ШКІЛЬНОГО ПСИХОЛОГА

Профілактична робота спрямована на створення у школі таких умов навчання і виховання, які б сприяли гармонійному психологічному та особистісному розвитку учнів.

Такими умовами є:

- диференціація та індивідуалізація навчання;

рання профілактика педагогічної занедбаності дітей і підлітків;

- сприятливий психологічний клімат у школі взагалі і в кожному класі зокрема.

У процесі реалізації психодіагностичпого напрямку психо­логи;

вивчають рівень інтелектуального розвитку дітей різних вікових категорій;

визначають міжособистісні стосунки в учнівських колек­тивах;

з’ясовують причини порушень у пізнавальній сфері та поведінці школярів;

вивчають нахили учнів середньої школи;

- діагностують старшокласників щодо їхніх професійних намірів¹.

Відповідно до концепції реформування загальноосвітньої школи практичні психологи закладів освіти міста здійснюють психологічний супровід розвитку дітей початкової школи, визначення психологічної готовності дітей 6-річного віку до навчання в школі, проведення корекційно-розвиваючих занять з дітьми, які виявилися непідготовленими до шкільного життя. Традиційною в роботі психологів закладів освіти є профілактика дезадаптації учнів під час переходу з початкової до середньої школи. Проводиться діагностика причин труднощів у навчанні та поведінці учнів, розробляються шляхи їх подолання. Практичні психологи здійснюють також заходи корекційно-розвивального характеру, проводять заняття з корекції пізнавальних процесів та емоційно-вольової сфери з учнями різних вікових груп.

Просвітницький напрям забезпечується такими видами діяльності, як виступи на виховних годинах, інформаційні бесіди психологічного спрямування для учнів, виступи на психолого- педагогічних семінарах, засіданнях методоб’єднань вчителів та вихователів (у тому числі й загальноміських) із питань психології навчання та виховання, охорони психічного здоров’я особистості, гуманізації навчально-виховного процесу.

Психологи здійснюють ряд систематичних заходів для підвищення психологічної культури батьків (виступи на батьківських зборах, індивідуальні та групові консультації), беруть участь у роботі університету батьківських знань. Здійснюють систематичну профілактичну роботу з питань попередження алкоголізму та наркоманії, інших шкідливих звичок у школярів, своєчасного запобігання відхилень у формуванні особистості, міжособистісних стосунках. Надають консультативну допомогу всім учасникам навчально-виховного процесу з питань навчання та виховання дітей, створення умов для їх розвитку, працюють у взаємодії з педагогічними колективами.

Однією з традиційних форм співпраці є «зсідання психолого- медико-педагогічного консиліуму, з досвідом проведення якого знайомляться на семінарі практичних психологів. Для науково- методичного забезпечення діяльності психологів освіти створено відділ практичної психології інформаційно-методичного центру освіти. З метою проведення експертизи психодіагностичного та корекційного інструментарію у відділі практичної психології зібрано дані про його використання психологами закладів освіти, розпочато роботу над укладанням банку даних зазначеного інструментарію для його використання психологами навчальних закладів.

«Для попередження нервовості, пише С.Г.Файнберг, - немає нічого важливішого, ніж із раннього дитинства виховувати дитину так, щоб вона не отримувала користі з нервовості, з тих чи інших хворобливих проявів».

«Теплична обстановка у вихованні, - говорив І. II. Павлов, - може призвести до того, що людина із сильною вищою нервовою системою на все життя залишиться нещасним боягузом».

Дитина, якій з дитинства все було дозволено, яка росла егоїстичною, може в подальшому «зірватися» в умовах, коли від неї вимагатимуть великої витримки. При неправильному вихованні в неї можуть виникнути уявлення, які можуть зробити її особливо чутливою до дії певних чинників.

Так, у дитини, яку постійно хвалять, переконують її в перевазі над іншими, нервовий зрив особливо легко може настати під виливом невдачі, при здійсненні певних намагань. Шкідливим є переконання дитини в її неповноцінності, надмірна фіксація її уваги на певній ваді, а також пригнічення її ініціативи й вимагання від неї надмірної слухняності. Це може сприяти розвитку таких рис характеру, як невпевненість у собі, боязкість, нерішучість призводить до невротичних захворювань.

Важливо застерігати дитину під шкідливих переконуючих впливів. Тому недопустимо наголошувати їй: «Ти ледацюга, ти лінива. Ти ні на що не здібна. З тебе виросте нероба». Необхідно казати: «Ти можеш стати працелюбною; ти можеш займатися, можеш примусити себе працювати, можеш вирости корисним членом суспільства. Ти можеш усього досягти, якщо захочеш! Ти можеш бути слухняною, так і будь нею!». При дітях треба уникати розмов про тяжкі хвороби, щоб не породити почуття страху. Переконувати їх, що здоров’я це природний стан організму людини і що вони будуть здоровими, якщо вестимуть нормальний спосіб життя, що не треба боятися ні спеки, ні холоду, ні дощу, ні вітру, вміти все переносити стійко, без скарг, без сліз.

4.4. ПСИХОПРОФІЛАКТИЧНА РОБОТА СЛУЖБИ СІМ’Ї

Сучасна сім'я відіграє важливу роль у забезпеченні соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, зміцненні здоров’я нації, оптимізації демографічних процесів і повноцінному вихованні підростаючого покоління.

Психопрофілактична робота служби сім’ї спрямована на попередження причин, які призводять до розпаду сімей, глибоких сімейних дисгармоній, зниження якості сімейного виховання та порушень у розвитку й поведінці дітей. Адресатами цієї роботи є самотні люди, які відчувають труднощі у створенні сім’ї, особи, які збираються взяти шлюб або, навпаки, мають намір його розірвати, батьки дошкільників, учнів шкіл та інших навчальних закладів, вихователі дитячих садків, учителі, викладачі, діти різного віку.

Переважна більшість населення проживає в сім’ях. Структура та функції сім’ї різноманітні й залежать від соціальних чинників, особистісних особливостей подружжя, рівня культури тощо.

Серед різноманітних функцій сім’ї можна виділити основні:

• репродуктивна функція — зародження нового життя, народження дітей;

• виховна функція - виховання і розвиток дітей, підготовка їх до життя і праці, виховання в них морально-етичних норм дотримання традицій соціуму;

• економічна функція участь у суспільному виробництві, ведення домашнього господарства, формування сімейного бюджету тощо;

• комунікативна функція - організація внутрішньо сімейного спілкування, налагодження зв’язків членів сім’ї із суспільством, установлення зворотних зв’язків з навколишнім середовищем;

• функція дозвілля та відпочинку - організація спільного родинного відпочинку, дозвілля, підвищення культурного й інтелектуального рівня;

• оздоровча функція - створення оптимальних умов для фізичного, психічного, соціального й духовного розвитку кожного члена сім’ї як важливої умови формування, збереження, зміцнення, відновлення і спадкової передачі здоров’я.

Народження дітей основний елемент самоствердження, розвитку й існування сім’ї. Репродуктивна функція залежить насамперед від стабільності сім’ї, але сімейне життя складається по-різному. Одні подружні пари живуть «у мирі та злагоді», інші - наштовхуються на протиріччя з перших днів шлюбу. Проте багато негативних чинників значно ускладнюють життя молодої сім’ї. До них належать:

1) психологічна необізнаність - відсутність знань жіночої та чоловічої психології;

2) виховна безграмотність - незнання основних відмінностей дитячої психології від дорослої, невміння виховувати дітей з урахуванням їх психологічних особливостей;

3) статеве невігластво - незнання людської сексуальності, чоловічих і жіночих статевих розладів^[8].

Становлення людини неможливі без суспільства, яке в усі часи спрямовує формування особистості чоловіка або жінки в певному руслі. При цьому провідна роль належить статевій соціалізації активному засвоєнню особистістю стандартів психосексуальної культури. Засвоєння цих стандартів звісно пов’язане з виховним процесом і, зокрема зі статевим вихо­ванням.

Одним п завдань статевого виховання є формування етичних норм щодо материнства і батьківства. Первинним осередком, необхідною умовою формування материнства та батьківства с сім’я. Саме там у дівчаток і хлопчиків виховуються статево- сімейні рольові якості та передумови до міцного шлюбу формуються в дівчинки шляхом виховання благородних рис жіночності, у хлопчиків - рис мужності.

Підготовка дівчинки до материнства, хлопчика до батьків­ства Грунтується на фізіологічних механізмах, історії розвитку сімейно-шлюбних взаємин та морально-етичних норм суспіль­ства. У суспільстві постійно відбуваються зміни моделі материн­ства, відповідні зміни у власних суспільних відносинах. Змінюється й ставлення жінки до своєї ролі матері.

Говорячи про батьківство в широкому значенні, науковці мають на увазі сукупність біологічних, правових і виховних функцій, що виконуються чоловіком стосовно своїх дітей.

Якщо материнський інстинкт спрямований на збереження потомства, турботу про нього, то батьківський зорієнтований головним чином на захист матері і дітей. Як материнський, так і батьківський - це насамперед інстинкт продовження роду. Велику роль при цьому відіграє його соціальна зумовленість, оскільки людина може вижити лише в співтоваристві. Для неї велике значення має приклад батьків і норм, що культивуються в суспільстві. З давніх-давен приділялася велика увага розгляду взаємин чоловік - жінка в суспільному житті. В У країні ідеалом була повна сім’я: чоловік, жінка, діти. Народна педагогіка стверджує, що подружня пара - стрижень сім’ї, а кохання двох - чоловіка та жінки стає основою для творення життя. Діти зміцнюють сім’ю, вони прикрашають родину, дарують радість, продовжують родовід.

Материнство - одна із соціальних жіночих ролей, тому навіть якщо потреба бути матір’ю й закладена в жіночій природі, суспільні норми й цінності відіграють значущу роль у проявах материнського ставлення. Відомо, що для догляду за малюком наявність материнського інстинкту є необхідною умовою. Проте неготовність до материнства з психологічної точки зору є однією з причин відсутності материнської поведінки. Жінка, яка ніколи не спостерігала за процесом догляду за грудною дитиною,

навіть при наявності материнського інстинкту, не здатна виявити ознак материнства, які формуються під час тривалих повсякденних спостережень дівчини за поведінкою старших жінок у сім’ї щодо малюка.

Таким чином, материнська поведінка формується на основі інстинкту під впливом навчання та сімейного виховання.

Одним з аспектів статево-рольової диференціації є співвідношення ролей батька і матері. Через фізіологічні особливості жіночого організму (виношування, вигодовування дитини) жінка більше, ніж чоловік, причетна до репродуктивного процесу. В чоловічому життєвому циклі немає аналога такій події, як пологи.

У формуванні почуття материнства (батьківства) С.В. ДідеПко виділяє такі чинники:

1. Наявність інстинкту материнства (батьківства) у прабатьків батьків - відповідний генетичний поглиблений вплив середовища у вигляді позитивного досвіду сімейних стосунків у дитинстві.

2. Бажання мати дітей, установка на них.

3. Позитивна психоемоційна установка на вагітність.

4. Ніжність до майбутньої дитини, бажання спілкуватися зі ще ненародженим малюком.

5. Почуття жалю і співчуття до дитини, радість від першого крику.

6. Почуття близькості з дитиною, тісний тілесний контакт з нею.

7. Емоційна чуйність матері тощо.

Однією з необхідних умов формування материнства є батьківська сім’я. Зарубіжні дослідники підкреслюють несприят­ливий вплив порушень міжособистісних взаємин у батьківській сім’ї на розвиток особистості майбутньої матері.

4.5. ПРОФІЛАКТИЧНА РОБОТА СЛУЖБИ ПРОФОРІЄНТАЦІЇ ТА ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ

Вибір майбутньої професії, визначення свого місця в житті одне з найголовніших рішень, що доводиться приймати людині. В наш час він розглядається як основа життєвого самоствердження людини в суспільстві. Гармонічний розвиток особистості обов’яз­ково передбачає правильне професійне самовизначення.

Ще І.І. Мечников помітив, що професія впливає на тривалість життя. Можна скачати, що вона позначається на стані фізичного й психічного здоров’я суб’єкта професійної діяльності. Якщо вибір професії невдалий, то наслідки виявляються в характерних негативних ознаках: у людини пропадає задово­леність від виконуваної роботи, бажання вдосконалюватися в ній, знижується продуктивність праці. Низька задоволеність працею й низький соціальний статус - найзначущіші чинники смертності при серцево-судинних захворюваннях. Невдалий вибір професії спричиняє зростання нещасних випадків і професійних захворювань.

На початку XX ст. директор Центрального інституту педології професор II.А. Рибніков наголосив на «самоусвідом­ленні» як визначальній умові адекватного вибору професії. Людина повинна вміти виявити свої основні прагнення, здібності, психологічні риси. Вій звертає увагу на те, що в неправильному виборі професії нерідко винні члени родини, які орієнтуються не на справжні здібності й покликання молодої людини, а на другорядні чинники (заробіток, наступність професій у родині, доступність одержання професії тощо). Вплив членів родини найчастіше має форму не поради, а категоричної вимоги. Автор вказує й на значну частку випадкового вибору професії: за порадою товаришів, знайомих, через видиму привабливість професії тощо.

На процес професійного самовизначення найбільш сильний вплив мають такі чинники:

- Інтереси, на формування яких, впливають здібності, минулий досвід, уявлення про майбутню професію. Статистичний аналіз показує, що менше 40% випускників при виборі професії керуються спеціально отриманою інформацією про професію, в якій не тільки розкриваються привабливі сторони, але й наводяться відомості про її зміст, у тому числі негативні аспекти.

- Індивідуальні особливості, а саме: риси характеру, темперамент і властивості нервової системи.

- Рівень підготовки, який включає рівень культури, світогляд, шкільну успішність.

- Стан здоров’я.

- Соціальні чинники: місце проживання, професія й поради батьків, рекомендації вчителів, товаришів, вплив засобів масової інформації.

Етап професійної підготовки

За вибором професії настає етап професійної підготовки, у процесі якої суб’єкт, повинен опанувати необхідною сукупністю професійних знань, умінь і навичок. Організація професійної підготовки зумовлюється характером діяльності й ґрунтується на аналізі її психологічного змісту. Професійна підготовка відбувається успішно, якщо всебічно й глибоко реалізуються загальні психолого-педагогічні принципи:

- забезпечення єдності навчання й виховання;

- побудова навчального процесу на основі свідомої й активної участі учнів;

- наочність і доступність викладу навчального матеріалу;

- систематичність, послідовність побудови процесу підготовки;

- урахування індивідуальних особливостей учнів;

- забезпечення контролю за міцністю засвоєння знань й характером протікання професійної підготовки.

У ряді пріоритетних цінностей людини здоров’ю приділяється першочергове значення. Робота, що призводить до втрати здоров’я й укорочує життя, на думку Г. Спенсера, гідна засудження. Думка вченого цілком справедлива й коли ми говоримо про професійний шлях людини, у тому числі й про період її професійної підготовки.

Прагнення до професійного довголіття майбутнього фахівця повинно закладатися вже на етапі професійної підготовки. Виконання залежить від самого суб’єкта навчання. Для цього він повинен навчитися організовувати свою поведінку, наділяти особливого значення програмі професійного самозбереження. Можна виділити ряд пунктів такої програми, які зорієнтовані на підтримку фізичного й психічного здоров’я людини, включеної до професійної діяльності. Ось вони:

- готовність до постійної самозміни;

- внутрішня особиста відповідальність за власне здоров’я;

- здатність узгоджено жити, внутрішня збалансованість;

- оволодіння прийомами самовідновлення після перевантажень;

- вироблення адекватних засобів подолання небажаних станів;

- оволодіння прийомами психічної саморегуляції й нормалізації рівня працездатності, усунення наслідків професійної втоми;

- попередження можливих особистісних деформацій в обраній професії;

- протидія професійному старінню й підтримка свого інтелек­туального, творчого потенціалу;

- розвиток навичок самоконтролю за перебігом розумового процесу, вміння в потрібний час здійснювати розумову релак­сацію (досягати «тиші» розуму, розумового спокою).

- виключення зі свого життя саморуйнуючих стратегій пове­дінки;
Професійна адаптація -процес встановлення(відновлення) і підтримки динамічної рівноваги в системі «суб’єкт праці професійне середовище»
Професійна адаптація

Після здобуття освіти кож­ному суб’єктові професійної діяльності необхідно пройти етап первинної адаптації, під яким розуміється початкове (після спеціальної підготовки) входження в профе­сійну діяльність.

Адаптація здійснюється в кількох напрямках, до яких належать:

- умови діяльності (робоче місце, фізичне середовище);

- професійні завдання;

- керівництво;

- соціальні чинники професійного середовища (формування ставлення до організації, колективу; встановлення міжособис- тісного контакту в робочій групі й ін.).

Успішність проходження первинної професійної адаптації визначають наступні критерії:

1.Задоволеність виконуваною роботою.

2.Встановлення ділових відносин із керівництвом.

3.Соціально-психологічна сумісність (входження в колектив; прийняття цілей і внутрішнього розпорядку організації).

4.Успішність виконуваної діяльності:

- своєчасність і безпомилковість професійних дій;

- уміння не створювати передумови собі її іншим для травм і аварій;

- здійснення діяльності бет загрози для здоров’я (ціна психо­фізіологічних втрат повинна бути адекватною виконуваній діяльності).

У спеціальних дослідженнях виявлені основні недоліки в організації й умовах праці, які негативно впливають на її ефективність, процес професійної адаптації й стан здоров’я. До нього входять:

- незручне робоче місце;

- недостатня забезпеченість необхідними матеріалами;

- неясність у визначенні посадових обов’язків;

- неритмічна робота («штурмівщина»);

- незручний режим роботи (початок і закінчення робочого дня, ступінь волі тощо);

- значна відстань розташування роботи від місця проживання;

- невисока заробітна плата;

- відсутність можливості підвищення кваліфікації;

- неясні перспективи просування по службі (кар’єри);

- недостатня кваліфікація керівництва;

- негативні особливості соціального середовища (незадовільний соціально-психологічний клімат у колективі; обмежені можливості соціального забезпечення працівників тощо).

Профілактична робота спрямована на створення умов, які б запобігали масовому безробіттю, полегшувати людям процес працевлаштування, пошук додаткового заробітку, сприяти мінімізації психологічної напруги, пов’язаної зі станом тимчасової соціальної невлаштованості. У цій роботі служба орієнтується на старшокласників, випускників навчальних закладів, громадян, які вивільнилися з роботи у зв’язку зі скороченням штатів, конверсією виробництва, реформування Збройних Сил, па пенсіонерів, людей, які мають відхилення у здоров’ї, та інші категорії незайнятого населення.

При організації та проведенні профорієнтаційної роботи спеціалісти враховують особливості різних категорій громадян, які звертаються до центрів зайнятості: жінок, кваліфікованих працівників із великим стажем роботи, випускників шкіл, безробітних громадян, громадян, які зневірилися в пошуках роботи, інвалідів тощо.

Профорієнтаційна робота також проводиться за межами центрів зайнятості. Спеціалісти з питань профорієнтації проводять інформаційні дні в школах, беруть активну участь у проведенні ярмарок професій і послуг служби зайнятості для випускників загальноосвітніх шкіл, «Круглих столів» із питань профорієнтації, зайнятості молоді, співпрацюють зі службами у справах неповнолітніх, центрами соціальних служб для молоді.

Отже, можна зробити висновок, що конкретна профілактична робота в тій чи іншій сфері ґрунтується на прогнозуванні можливих ускладнень у житті чи розвитку певного контингенту; визначенні соціально-психологічних умов, за яких ці ускладнення можуть бути попереджені або їх переживання пом’якшене; розробці системи заходів, які б забезпечували ці умови, із залученням до їх здійснення всіх зацікавлених сторін.

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте поняття профілактика і превенція.

2. Назвіть основні напрямки, форми та методи психопрофілак­тичної роботи.

3. Визначте основні принципи профілактики девіантної поведінки.

4. Висвітліть цілі й завдання психопрофілактичної роботи з психосоматичними хворими.

5. Охарактеризуйте особливості неспецифічної та специфічної психопрофілактики.

6. Визначте особливості напрямків профілактичної роботи шкільного психолога.

7. Охарактеризуйте психопрофілактичні заходи, які проводить психолог і вихователь з попередження невротичних пору­шень у дітей.

8. Визначте загальну мету психопрофілактичної роботи служби сім’ї.

9. Назвіть основні функції сім’ї.

10. Дайте визначення поняття «професійне самовизначення».

11. Охарактеризуйте важливість професійної адаптації для психічного здоров’я особистості.

12. Назвіть критерії успішності первинної професійної адаптації.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Ананьев РЗ.А. Основы психологии здоровья. Книга I. Концеп­туальные основы психологии здоровья. - СПб.: Речь, 2006. - С.85.

2. Бенеш Г. Психологія: сНу-АПая: Довідник. - К.: Знання-Прес, 2007.-510 с.

3. Зубалий Н.П., Девочкина А.М. Основи психотерапии: Учеб, пособие. - К., 2001. - С. 34-60.

4. Лакосина П.Д., Ушаков Г.К. Учебное пособие по меди­цинской психологии.- М., Медицина, 1976.-С. 133.

5. Основи практичної психології / В.ГІанок, Т.Титаренко, Н.Челе- лєва та ін.: підручник. - К.: Либідь, 1999. - 536 с.

6. Психология здоровья: Учебник для вузов / Под ред. Г.С. Ни­кифорова. - СПб.: Нигер, 2003. - С. 268-269.

7. Таланов В.Л., Малкин-Пых И.Г. Справочник практического психолога. - СПб.: Сова, М.: ЭКСМО, 2004. - С. 417.

8. Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. - СПб.: прайм-ЕВРОЗАК, 2002. С.33-144.

Розумні люди пристосовуються до навколишнього світу. Нерозумні люди пристосовують світ до себе.

Ось чому прогрес визначається діями нерозумних людей.

Джордж Бернард Шоу

5. ПСИХОКОРЕКЦІЯ ПСИХІЧНОГО ТА ПСИХОЛОГІЧНОГ О ЗДОРОВ’Я

5.1. Психологічна корекція.

5.2. Групова психокорекція.

5.2.1. Переваги групової форми психологічної роботи.

5.3. Тренінг.

5.3.1. Тренінг розв’язання проблем.

5.3.2. Комунікативний тренінг.

5.1. ПСИХОЛОГІЧНА КОРЕКЦІЯ

Психологічна корекція це тактовне втручання у процеси психічного і особистісної о розвитку людини з мстою виправлення відхилень у цих процесах. Вона часто справляє вплив не лише на особистість, а й на її оточення, організацію життєдіяльності.

Психологічна корекція полягає в індивідуальній і груповій роботі з дітьми та дорослими, що спрямована на зміни емоційно- особистісних реакцій у поведінці, формування адекватних форм реагування і поведінки в цілому, досвіду саморегуляції, зміни мислительних установок і орієнтацій особистості щодо власного здоров’я.

Метою психокорекції є усунення недоліків у - розвитку особистості.

Щодо методів, то психологічна корекція, на від­міну від психотерапії, не має своїх спеціальних методик, /^,г а користується залежно від потреб методами психо­терапії, педагогіки, медицини.

Таким чином, психологічна корекція наближається до психотерапії і навіть збігається з нею, коли вона використовує виключно терапевтичні методи допомоги.

Важливими ознаками психологічної корекції с дискретність і орієнтація на вікові норми. Дискретність означає вплив психолога на відносно незалежні конкретні складові теоретичних уявлень про норми перебігу пізнавальних та емоційних процесів, про норми цілеутворення в тому чи іншому віковому періоді. Орієнтація па вікові норми визначає контингент корекційного впливу та використання психодіагностичних методик.

Завдання психологічної корекції формуються залежно від свого адресата дитини з аномальним розвитком чи особистості, яка має певні відхилення і труднощі в межах психологічної норми. Завданням корекційної роботи є: корекція розумового та емоційного розвитку, корекція та профілактика невротичних станів, неврозів.

Існують різні недоліки характеру, які підлягають психо­корекції. Вони привертають увагу оточуючих. Це підвищена збудливість, гнів, лякливість і хворобливі страхи, конфліктність, нахабність, байдужість, брехливість, замкненість, постійна жадоба до насолод, хвороблива сором’язливість, жорстокість до тварин, надмірна безпорадність, знущання над оточуючими тощо. Названі види стосуються лише певних аспектів емоційно-вольової сфери і-а пов’язані зі становленням акцентуації, провідних переживань системи ставлень і ціннісних орієнтацій. Цей момент важливий для діагностики і вибору видів психологічної допомоги особистості - корекції чи психотерапії, або корекції у межах психокорекції.

Основними етапами психокорекційної роботи є діагноз, прогноз, створення психологічно-педагогічної корекційної прог­рами, її виконання та аналіз ефективності. У діагнозі фіксу­ються показники психічного розвитку, їхня відповідність нормам, формулюється гіпотеза щодо причини відхилень.

Психологічний діагноз включає також формування прогнозу. Прогноз - це передбачення подальшого розвитку особистості за умови своєчасної корекції та за її відсутності. Особливостями програми корекції є наявність суто психологічної та педагогічної частин. Психолог розробляє і здійснює психологічну частину. Педагогічну частину психолог може розробляти як самостійно, так і разом із батьками, соціальними працівниками, педагогами, родичами.

5.2. ГРУПОВА ПСИХОКОРЕКЦІЯ

Науково обґрунтовані індивідуальні форми тренінгу з’явилися на початку XX століття як засіб подолання обмежень, що накладаються на результати навчання теоретичним знанням, і «безпечного» опанування трудовими навичками. Одночасно почали розвиватися різноманітні форми психічної саморегуляції, спрямовані на зняття психоемоційної напруги фахівців професій, які мають екстремальну специфіку діяльності або пов’язані з високою складністю організації праці (операторів). В і 922 р. американський психофізіолог Р. Д. Джейкобсон запропонував систему прогресуючої релаксації для зняття нервово-психічної напруги. В 1932 р. В. Шутц розробив класичний варіант аутогенного тренування, який ґрунтується на ефекті зняття внутрішнього напруження викликаним розслабленням. Підхід В.Шутца зорієнтований на інтеграцію свідомості та тіла. Він розробив концепцію так званої відкритої зустрічі, де поєднано психоаналітичну теорію з груповою динамікою. В групах багато уваги приділялося тілесним вправам^[9].

Групова психологія вивчає структуру групи, процес її розвитку і властивості. Структуру групи досліджують за ознаками, над якими працює соціальна психологія (ранги, ролі, види контактів, норми). У ній використовують перенесене на групову терапію внутрішнє поєднання стосунків терапевтичної групи у вербальних і субстанціальних (наприклад, допомога) процесах обміну.

Завдяки цьому можна побачити, як далеко група вже просунулася на шляху до автономії, цілком дієздатної групи. До найважливіших особливостей стосунків належать: регуляція контактів (рівноправна участь, пермісивне зрівноваження рангів), груповий настрій (майже немає напруженості, розкута атмосфера) і функції допомоги (підтримка одне одного, а також сторонньої особи). Звідси й отримуємо середній, показник переважно підтримувальпих чи переважно руйнівних процесів, які характеризують групу.

Виникнення групових форм тренінгу відносять до 1945 року й пов’язують і іменами К. Леніна, К. Роджерса, Л. Ьрадфорта, Р. Ліпіта У цей період у СІНА створюється Центр вивчення групової динаміки. У результаті досліджень у майстерні міжгрупових відносин К. Ленін твердо переконався, ідо більшість ефективних змін в установках особистості відбувається в груповому, а не в індивідуальному середовищі. Він стверджував, що для того, щоб виявити й змінити свої неадаптивні установки й виробити нові форми поведінки, людям необхідно бачити себе такими, якими їх бачать оточуючі. Розроблені К. Лсвіним і К. Роджерсом теорії групової динаміки й центрованої на клієнті терапії стали безпосередніми джерелами практики групового тренінгу. У результаті успішної роботи майстерні міжгрупових стосунків в 1947 р. у СІМА створюється Національна лабора­торія тренінгу. В той час Т-групи (тренінгові групи) стали попередниками сучасних видів психологічної роботи із групами, більшість яких об’єднуються поняттям «соціально-психологічний тренінг». Одна із причин популярності Т-груп полягає в можливості перебудови неефективних стереотипів у психологічно безпечних умовах тренінгової групи. Учасникам Т- груп пропонується можливість експериментувати із власного поведінкою у штучно створеному середовищі, в атмосфері довіри й підтримки, що сприяє їхньому більшому саморозкриттю, а відповідно й глибинним змінам. Окрім того, учасники тренінгу отримують від тренера необхідну психологічну інформацію й здобувають навички, які сприяють їхньому особистісному росту й більше успішному спілкуванню з іншими.

Подальший розвиток Т-груп зумовив появу значної кількості різновидів, що часом поєднуються з іншими напрямками тренінгу, але в загальному їх можна розділити на три напрямки:

1) загальний розвиток особистості;

2) формування й дослідження міжособистісних взаємин;

3) поліпшення діяльності організацій і колективів шляхом оптимізації трудових відносин.

Групи зустрічей

Як додаток до перших тренувальних груп (Т-груп) К. Леніна протягом останніх десятиліть виникло також чимало методів груп зустрічей. К. Роджерс серед інших називає і такі: тренінг сепзитивності, групи сенсорного усвідомлення, групи тілесного усвідомлення), групи тім-біпдингу, синанон-групи, тренінг креативності. Він поділяє їх на групи, що складаються зі зна­йомих між собою осіб, незнайомих осіб, робочі групи. Тією чи іншою мірою в усіх них йдеться про три групи досвіду, що мають сприяти зміцненню індивідуальної особистості.

При зустрічі з іншими завдяки різноманітним позитивним контактам посилюється відчуття власної гідності. Позаяк багато людей втратили довіру до інших, яка становить основу довіри до себе, проводять тренування на довіру, під час якого кожен може спробувати, чи зможе він покладатися на інших. І нарешті, при зустрічі зі спільнотою розучують соціальні почуття. Учасники обігрують соціальні, політичні та інші теми.

В цілому потреба, пов’язана із соціальними проблемними станами, очевидна й демонструє те, що в дуже багатьох напрямах терапії було розроблено подібні методи. У неопсихоаналізі прикладом може бути тематично центрована інтеракція, яку запропонувала Рут Кон. У ній мають розвиватися «чутливість до інших людей та інтуїтивні здібності» (Р. КоП, 1975). Тематично ці методи пов’язані з актуальним соціальним переживанням втрати: наприклад, страх перед близькістю, (В. Шмідбауер) пов’язаний з усвідомленням соціальних контактів з небажаними дотиками (спиною до спини з чужим); при соціальній недовірі проводять тренування: із зав’язаними очима треба падати на руки іншому.

В 70-ті роки в Лейпцігзькому й Єнському університетах під керівництвом М. Форверга був розроблений і науково обґрунтований соціально-психологічний тренінг.

Соціально-психологічний тренінг - цеформа спеціально організованого спілкування, психологічний вилив якого ґрунтується на активних методах групової роботи.

В процесі тренінгу ефек­тивніше вирішуються питання розвитку особистості, успішно формуються комунікативні на­вички. Тренінг дозволяє учас­никам переглянути раніше сформовані стереотипи й розв’язати свої особистісні проблеми.

Соціально-психологічний тренінг- одержав ши­роке розповсюдження й у вітчизняній практиці. В 1982 році

Психокорекційні групи пов’язані з виправленням тієї чи іншої якості, з метою фор­муванням бажаної чи адап­тивної поведінки, з набутім таких умінь і навичок, які б відповідали віковим та ситу­ативним нормам.

Метою Т-груп с форму­вання міжособистісних сто­сунків і вивчення процесів, що існують у малих групах, а також орієнтації на розвиток умінь для ефективної професійної орієнтації діяльності. Найхарактерніша риса Т-груп — те, що вони є навчальною лабораторією, де опрацьовуються нові форми пове­дінки учасників.

В. Беніне визначив чотири «метацілі»

Т-груп:

— учасники навчаються знаходити альтернативні види поведінки при зустрічі з життєвими проблемами;

— учасники заохочуються до дослідницького ставлення до дійсності. Питання, що постійно стоїть перед членами групи, таке: «Що зараз відбуваються і чому?»;

— Т-групи підкреслюють значення автентичності в комунікації;

— Т-групи привчають до цінностей демократичного стилю.

Т-групи розвивають специфічні комунікативні вміння:

1. Опис поведінки іншої людини без приписування їй якихось намірів, оцінок чи особистісних якостей.

2. Уміння передавати свої почуття та внутрішній стан.

3. Активне слухання людини з поясненням її думок і почуттів.

4. Емпатійне розуміння іншого, а також уміння протиставити себе іншим з повним усвідомленням своїх мотивів і конструктивних цілей цієї конфронтації.

• ⇐ Назад
• 1
• 234
• 5
• Далее ⇒