АНТИЧНИЙ КОСМіЗМ ЛЕВКІППА-ДЕМОКРІТА
ЕЛЕЙСЬКА ШКОЛА
Парменід з Елеї (біля 540 - 470 рр. до н.е.) був засновником: елейської школи. Основними для Парменіда були проблеми буття та сущого. Для нього поряд із сущим несуще є ніщо. Суще єдине і у світі немає нічого іншого. Парменід заперечує "створення" сущого, оскільки суще не лише вічне у своєму існуванні, але й незмінне. В бутті світу Парменід повністю виключав рух.
Зенон Блейський (близько 460 р. до н.е.) у своїх онтологічних поглядах відстоював позиції єдності, цілісності й незмінності сущого. Суще, за Зеноном, має матеріальний характер.
Мелісс Самоський (близько 440 р. до н.е.) як представник елейської школи також стверджував, що світ "не був створеним" і не має кінця. Буття є не тільки єдиним і необмеженим у просторі й часі, але й незмінним.
АНТИЧНИЙ КОСМіЗМ ЛЕВКІППА-ДЕМОКРІТА
Ще одним відомим філософом того періоду був Левкіпп (близько 500 - 440 рр. до н.е.). Він написав книги "Великий діакосмос" і "Про розум".
Левкіпп визнавав незліченні, постійно рухомі елементи - атоми, які мають безліч форм. Він бачив у речах постійні виникнення й зміни. Вважав, що суще не більше ніж несуще є рівнозначною причиною виникнення речей. Левкіпп учив, що атоми є суще, яке рухається у порожнечі; порожнечу називав несущим, стверджуючи, що вона є не меншим, ніж суще. Таким чином, основний принцип атомістичної філософії: "Єдине, що існує - атоми і порожнеча".
Атоми характеризуються формою, порядком і розташуванням. Вони є причиною речей, що виникають і зникають завдяки їх з'єднанню й роз'єднанню. Завдяки існуванню порожнечі, несущого вирішується проблема руху, стає можливим рух атомів.
Демокріт (близько 460 - 370 рр. до н.е.) учень Левкшпа й Анаксагора. Цілком поділяв положення вчення Левкіппа про атоми й порожнечу, додаючи до характеристик атомів ще й їхню величину та вагу. Проте він не вважав вагу істотною властивістю атомів. На його думку величина не впливає на якісну характеристику атомів. Вони самі по собі незмінні. Атоми, за Демокрітом, нескінченні, коли мова йде про їхнє число. Нескінченні вони й щодо розмаїття форм. Як бачимо, в дусі того часу, тут виражена думка про нескінченність матеріального світу, а сама концепція атомізму містить у собі положення про незнищуваність і нестворюваність матерії. Інакше він вирішує питання про відношення матерії та руху. Гарантією руху, на його думку, є існування порожнечі. Тому рух притаманний атомам у природному стані і є основним способом їхнього існування.
Мислитель вважав, що атоми за своєю суттю нерухомі, рухаються лише під впливом ударів. Тобто рух передається шляхом зіткнення і тому є основним джерелом розвитку, оскільки в результаті всякого зіткнення атоми з'єднуються й виникає усе, що ми бачимо. У такий спосіб Демокріт переборює проблему дуалізму матерії і руху. Щоправда, варто зазначити, що в Демокріта йдеться лише про механічний рух як єдино можливу форму. Він є прихильником жорсткої необхідності На його думку, розвиток Всесвіту і весь порядок у світі визначені механічним, фаталістичним рухом атомів. Тому в його системі немає місця для об'єктивного існування "випадковості". Сама "випадковість" пояснюється ним як незнання причин певного визначеного явища.
Демокріт пояснював і виникнення богів: древні люди, спостерігаючи неземні явища (грім, блискавки, затемнення місяця), боялись і навіть думали, що боги - є причиною цих явищ.
У гносеології Демокріт відкидає негативне ставлення до чуттєвого пізнання. Таким чином, він думав, що істинно лише те, що нам являється. Тому він відводив чуттєвому пізнанню основну роль, вбачаючи в ньому першу передумову всякого пізнання, про що засвідчує концепція образів - ейдосів. Проте все це не заважало Демокріту розкрити значення й функції раціонального пізнання. Тому він розумів процес пізнання як двоступінчатий. Чуттєве - є нижчим ступенем пізнання і знайомить нас з навколишнім світом явищ. Підійти ж до пізнання "істинної сутності" (пізнання атомів), відкриття причинних зв'язків, на його думку, можливе лише за допомогою раціонального пізнання.
Демокріт прагнув "природним" шляхом пояснити й виникнення суспільства. Він вважав, що основним стимулом виникнення й розвитку суспільства була необхідність задоволення людських потреб. Саме суспільство - це сукупність індивідів. Проте суспільство і закони не є інструментами розвитку індивідуальності, а швидше обмежувальними засобами, що запобігають виникненню ворожнечі. Він не засуджує нагромадження багатств, проте засуджує придбання їх ганебним шляхом.
Етика Демокріта тісно пов'язана з його соціальними й політичними поглядами. Він намагався сформувати деякі "універсальні" моральні правила. Центральним у його етиці є "досягнення доброї думки". Шлях до неї - через життєву врівноваженість і помірність. Головним засобом досягнення чесноти він вважав переконання, виховання в дусі моральності.
СОФІСТИ ПРОТАГОР ГОРГІЙ
Софисты — эти “учителя мудрости” — учили не только технике политической и юридической деятельности, а заодно обучали и вопросам философии. Важно подчеркнуть, что софисты сосредоточили свое внимание на социальных вопросах, на человеке и на проблемах коммуникации, обучая ораторскому искусству и политической деятельности, а также конкретно-научным и философским знаниям. Некоторые софисты обучали приемам и формам убеждения и доказательства независимо от вопроса об истинности доказываемых положений и даже прибегали к нелепым ходам мысли, например: “То, что ты не потерял, ты имеешь; ты не потерял рога, следовательно, ты их имеешь”. В своем стремлении к убедительности, софисты доходили до идеи, что можно, а нередко и нужно, доказать все, что угодно, и также что угодно опровергнуть, в зависимости от интереса и обстоятельств, что приводило к безразличному отношению к истинности в доказательствах и опровержениях. Так складывались приемы мышления, которые стали именоваться софистикой. Софисты как образованные люди прекрасно понимали, что чисто формально можно доказать все. По этому вопросу Платон в своем трактате “Горгии” утверждал, что искусство софистов является более великим благом, чем все другие искусства; оно есть “мастер убеждения: в этом вся его суть и вся забота... Оно обладает способностью убеждать словом и судей в суде... и во всяком ином собрании граждан... а что до нашего дельца, окажется, что не для себя наживает деньги, а для другого и для тебя, владеющего словом и умением убеждать толпу”(1). Отсюда, кстати, и название сродного с софистическим демагогического типа мышления (от греч. demos — народ), ориентированного на угождение публике, а в дурном смысле — толпе.
Наиболее полно суть воззрений софистов выразил Протагор. Ему принадлежит знаменитое положение: “Человек есть мера всех вещей: существующих, что они существуют, и несуществующих, что они не существуют”. Он говорил об относительности всякого знания, доказывая, что каждому утверждению может быть с равным основанием противопоставлено противоречащее ему утверждение. Заметим, что Протагор написал законы, определявшие демократический образ правления и обосновал равенство свободных людей(2).
Диалектика как определенный вид философского мышления впервые в яркой форме является у Гераклита, затем у элеатов, у Горгия она имеет скорее характер отрицательный, только как средство доказательства или опровержения и притом лишена систематичности. Так, Горгии, выводя из общих понятий их конкретные определения и указывая на противоречия этих определений, приходит к доказательству несостоятельности самого общего понятия. В своем труде “О природе” Горгии доказывает три положения: что ничего не существует, а если что-нибудь и существует, то оно непознаваемо, а если существует и познаваемо, то оно невыразимо и неизъяснимо. В результате он пришел к выводу, что ни о чем нельзя сказать достоверно. Мы считали, к примеру, человека хорошим, но когда мы говорим о нем, то он, возможно, уже сделал нечто плохое или даже очень плохое: ведь все быстро меняется! Если тебя спрашивают о чем-либо, вернее будет молчать и лишь указывать пальцем на то, о чем спрашивают: тут не ошибешься. Аристотель писал: “Горгий правильно говорит, что серьезность противников следует убивать шуткой, шутку же — серьезностью”(3).
Саме у вченні Протагора на перший план виходить людина як основна тема філософських роздумів і, кінець кінцем, єдина справжня достовірність. Основоположник софістики проголошує знамениту тезу: "Людина є міра усім речам: існуючим - в тому, що вони існують; неіснуючим - в тому, що вони не існують". Іншими словами, про те, що є і чого немає, і які властивості речей, ми не можемо судити безвідносно до людини. Тільки для людини щось виступає як реальне, існуюче або, навпаки, що не має буття.
Таким чином, початковою дійсністю стала сама людина, а його життя - тим єдиним буттям, про яке варто мислити і з якого має сенс виходити як з первинної достовірності. Усе суще, все раніше напрацьовані істини і переконання повинні були виправдати себе по відношенню до людини, в його власному бутті, - в нім виявити свою цінність або безплідність. Слова Протагора можна перевести і так: усе на світі має сенс настільки, наскільки воно має сенс в людському існуванні.
Протагор відомий головним чином своєю доктриною, згідно з якою «Людина є міра всіх речей - існування існуючих і неіснування неіснуючих». Ця доктрина тлумачиться в тому сенсі, що коженлюдина є міра всіх речей і що коли люди різняться між собою, то немає об'єктивної істини, завдяки якій один прав, а інший неправий. Це, по суті, скептичне вчення, і воно, мабуть, було засновано на облудного почуттів.
Один із трьох засновників прагматизму, Фердинанд Шиллер, зазвичай називав себе учнем Протагора. Це трапилося тому, як я думаю, що Платон у своєму «Теетет» стверджував, витлумачуючи Протагора, що одна думка може бутикраще, ніж інше, хоча воно не може бути Істинно. Наприклад, коли людина хворіє жовтяницею, то все здається йому жовтим. Тому немає сенсу говорити, що речі в дійсності є не жовтими, але мають такий колір, якою бачить здорова людина. Ми можемо сказати, однак, що оскільки здоров'я краще хвороби, то думка здорової людини краще думки людини, хворої на жовтяницею. Ця точка зору, очевидно, близька до прагматизму.
Для практичних цілей невіра в об'єктивну істину робить більшість арбітром того, у що слід вірити. Звідси Протагор прийшов до захисту закону, звичаю і традиційної моралі. Хоча він не знав, як ми бачили, чи існують боги, він був упевнений, що їм слід поклонятися. Ця точка зору, очевидно, справедлива по відношенню до людини, чий теоретичний скептицизм послідовний і логічний.
СУБ*ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА Й ФІЛОСОФСЬКИЙ МЕТОД СОКРАТА
Сократ продовжив зроблений софістами поворот від космологічної орієнтованості в осягненні світу й світопорядку до антропологічної спрямованості філософських досліджень сутності людини, її місця та призначення в світі. Він був першим, хто обрав предметом свого розгляду саме моральне буття людини. Висловлюючи скепсис із приводу можливостей дослідження природи, «космосу» (це — «справи божественні», людині невідомі), Сократ закликає до пізнання «єства» людини, першоджерела її вчинків і дій, її способу життя та мислення.
Для з'ясування того, як слід чинити, людині зовсім не обов'язково знати, як створені Всесвіт і вся природа. Вона в більшій мірі потребує пізнання самої себе і своїх дій, усвідомлення того, що є добро і зло, прекрасне і потворне, істина й омана. Лише слідування закликові дельфійського оракула «пізнай самого себе» робить можливим правильний вибір людиною свого місця та призначення в світі, благий спосіб життя.
Висунутий Сократом принцип самопізнання — це пошук загальних (передусім етичних) визначень, це піклування про свою душу, практичне досягнення моральної досконалості. На відміну від софістів, Сократ переконаний в існуванні загальних моральних понять. Той факт, що люди далекі в своїй поведінці від моральної доброчесності, є безсумнівним доказом того, що вони її не знають. Доброчесність же, на думку Сократа, і є знання, моральна істина.
За вихідне посилання своїх міркувань про доброчесність як знання Сократ брав розум як вирішальну ознаку, що відрізняє людину від тварини й узагалі від усіх живих істот. Він вважав, що тільки знання дає змогу людині розумно скористатися засобами, які вона має. Особливо цінне знання добра і зла у сфері моральності, де це знання переважає всі інші його види. Воно має всеохоплюючий характер і є знанням того, що становить щастя й визначає правильний вибір лінії поведінки для його досягнення.
В надії на знання як основу доброчесності Сократ продовжує типове для греків тяжіння до інтелектуалізму. Він силкується довести, що в моральній поведінці знанню того, що є добро (щастя), незмінно супутнє й бажання творити добро. Філософ переконаний в існуванні відповідності між знанням і бажанням, точніше, для нього знання добра містило в собі й волю до добра, вибір добра.
У розумінні Сократа етичне знання постає не просто теорією, теоретичним осягненням добра і зла, а й морально-вольовим бажанням творити добро й уникати зла. Знання добра є необхідною й достатньою умовою для творення добра. Виходячи з цього, Сократ гадає, що істинне етичнезнання здатне подолати прірву між думкою та дією, стерти межу між сущим і належним.
У зв'язку з цією позицією розкривається один із суттєвих моментів сократівської етики — ідея про перетворення способу мислення людей і їхнього морального обличчя як вирішальних передумов перетворення соціального життя. За всієї своєї ідеалістичності й утопічності настанова Сократа на реалізацію морального способу життя шляхом інтелектуального й морального самовдосконалення була надзвичайно плідною щодо виявлення сутності морального феномена. Поєднавши моральну досконалість людини із самовдосконаленням людської душі, Сократ підкреслив тим самим особливий статус ідеального в людській життєдіяльності. Так, мораль уперше була усвідомлена як надчуттєвий ідеальний феномен, що не зводиться до усталених звичаїв і в той же час єдиний з ними.
Історична заслуга Сократа полягає в тому, що він уперше раціоналізував обгрунтування моральності, поклавши тим самим початок етики як науки. Однак він лише поставив питання про пошук етичних визначень, не знайшовши їхніх аналогів у реальному, речовому, різноликому й мінливому світі.
У «Державі» Платон пропонує свою модель ідеальної справедливої держави. У ній усунуті багатство і бідність — порок усіх звичайних держав, де як би «дві ворожі між собою держави: одна — бідняків, інша — багатіїв». Чотирьом чеснотам людини відповідають чотири чесноти ідеальної держави: вона мудра, мужня, розважлива і справедлива. Мудра, тому що тут здійснюються здраві рішення на основі знань, управляють нею «знаючі». Мужня — це громадянська властивість. Розважлива — тут обмежені прагнення правителів і підвладних. Справедливість — у справедливому розподілі обов'язків, коли сослов'я «роблять кожне свою справу». Це — основа правопорядку. Трьом началам людської душі — розумному, шаленому, жадаючому — відповідають, пояснює Платон, три начала в державі: дорадче, захисне і ділове, їх реалізують три стани — правителі, воїни і виробники (хлібороби і ремісники). Вони діють в ім'я цілого — блага держави.
В ідеальній державі Платона все повинно бути чітко фіксовано, усе побудовано за визначеним планом, який не може бути порушений ніким із громадян. Цим вона відрізняється від відомих держав-полісів, що характеризуються неміцністю, хаотичністю, відсутністю жорсткого порядку і, як наслідок, пануванням несправедливості. Дійсно, можливі три форми державного устрою: а) монархія - правління одного («моно» - один, «архє» - початок); б) аристократія - правління деяких; в) демократія - правління більшості, чи народу. Однак ці три «правильні» форми мають тенденцію, що часто здійснюється на практиці, перетворюватися у свої зіпсовані двійники: монархія - у тиранію, аристократія - в олігархію, демократія - у демагогію. Перекручення мають місце в силу того, що правителі схильні частіше піклуватися про себе і про свої корисливі інтереси, а не про інтереси громадян. Фактором перекручення виступає також надмірна воля, що неминуче веде за собою демагогію. Однак якщо держава зуміє зберегти моральне здоров'я громадян, то найкращою формою виявиться перша - монархія. Якщо моральність втрачена, отже, процвітає корупція, то найкращою стає третя - демократія. Вона щонайменше гарантує мінімум волі як розраду і надію на майбутнє. Нарешті, у загальному випадку кращою є аристократія - найбільшою мірою відповідна ідеальній державі, оскільки вона може стати правлінням «кращих». Саме її Платон закладає в основу свого проекту ідеальної держави. Кращими правителями будуть ті, хто вміє розумно відрікатися від своїх пристрастей, хто прагне до істини і справедливості, любить свою державу, тобто філософи. Такі мотиви, що рухають Платоном у його прагненні намалювати образ ідеальної держави [2; с. 75-76].
Правителями держави повинні бути філософи. Поки в державах не будуть царювати мудрі (філософи), або нинішні царі і владики не стануть шляхетно і ґрунтовно філософствувати, доти державам не позбутися зла.
В ідеальній державі, де всі громадяни — брати, зберігається нерівність занять, що відповідає нерівності здібностей. У ті з них, хто здатний правити, бог домісив при народженні частку золота, у їх помічників — срібла, а в хліборобів і ремісників — заліза і міді. Придумана Платоном метафора застерігає: держава загине, якщо керувати нею чи охороняти її будуть будь-хто. Тут правлять кращі і шляхетні, діють гарні закони, держава піклується і переживає за своїх громадян («якщо один громадянин вдарив пальця — усій державі боляче»), у стражів держави відсутня власність, тут спільність дружин і дітей. Платон ретельно виписує правила добору і виховання правителів і стражів держави. Саме головне знання для них — знання ідеї блага. «Якщо ми підберемо людей здорових тілом і духом і виховаємо їх на величних знаннях і посилених вправах, — зауважує він, — то самій справедливості ні в чому буде нас дорікнути і ми збережемо в цілості і державу, і її лад». Таким чином, правління філософів і дія справедливих законів у Платона — дві сторони єдиного ідеального проекту.
У «Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад». У ньому 5040 громадян, які мають будинки і земельні наділи, що належать державі. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм і однодумство. Правителі тут виборні. Суворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначення людини — служити державі. Така держава є по суті тоталітарною. Тому Платона не безпідставно вважають одним з основоположників теорії тоталітаризму.
Отже, у Платона два види ідеального державного ладу. У першому — над усім стоять правителі-філософи, у другому — і правителям предписані закони. Відрізняються вони і ступенем рівності. Автор проектів вважав: правління філософів, діючих спільно з «істинним за природою законодавцем», зробить державу ідеальною і довговічною[3, c. 24-26].
Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради загального блага всієї держави. «Там, де закони встановлені в інтересах кількох людей, — пише він у «Законах», — мова йде не про державний лад, а тільки про внутрішні звади, і те, що вважається там справедливістю, носить вотще це ім'я». Доповнює: «там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави».
Концепція світу і душі Платона. Об’єктивний ідеалізм
Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.
Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.
Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.
На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.