Сучасна публіцистична картина світу. Традиції і новаторство
Введення
Характеризуючи завдання публіцистичної діяльності більшовиків, В. І. Ленін писав: «Ми повинні робити постійне справу публіцистів - писати історію сучасності і намагатися писати її так, щоб наше побутописання приносило посильну допомогу безпосереднім учасникам руху та героям-пролетарям там, на місці дій, - писати так, щоб сприяти розширенню руху, свідомому вибору засобів, прийомів і методів боротьби, здатних при найменшій витраті сил дати найбільші і найбільш міцні результати ». За своєю природою зобов'язана «встигати за подіями» і давати оцінку явищам поточної дійсності, спираючись на фундаментальні соціально-політичні ідеї, публіцистика, підкреслював Ленін, має здатність «... підводити підсумки, робити висновки, черпати з досвіду сьогоднішньої історії уроки, які стануть у нагоді завтра, в іншому місці ... »(там же) і таким чином активно впливає на формування світогляду.Відображення і оцінка ситуацій сучасності в творах публіцистика протікає в світлі соціально-класових ідеологічних позицій публіциста як представника певних соціальних сил і супроводжується проповіддю (відкритої або замаскованою в залежності від політичної ситуації і цензурних умов) ідеалів соціального устрою і шляхів їх здійснення. Прогресивна публіцистика завжди прагнула створювати правдиву картину життя, вірно оцінювати явища сучасності, виносити справедливі вироки і показувати реальні перспективи.
Публіцистика містить величезний документальний матеріал про самих різних явищах соціального життя, тому для наступних поколінь твори публіцистики виступають як літопис суспільно - політичної боротьби, історичне джерело, що містить великі фактичні дані, характеристики позицій різних соціальних сил, а також образні замальовки подій,характерів, побуту, відомості з науки, культури.
Метод публіцистики передбачає цілісне ідейно спрямоване відображення актуальних явищ сучасності. Для збору конкретних відомостей застосовуються емпіричні методи (спостереження, опитування, бесіда, інтерв'ю, аналіз документальних матеріалів тощо), для отримання узагальнених висновків і характеристик - методи соціально-історичного дослідження і художньої творчості. Це призводить до створення творів, своєрідність стилю яких полягає в поєднанні виражених в раціонально-понятійної формі характеристик і оцінок подій, явищ і процесів поточної історії, пропагованих ідеалів з художньо-образним відтворенням картин життя, портретів сучасників, характерів і доль учасників подій.Публіцист, таким чином, поєднує якості суспільно-політичного діяча з рисами дослідника і художника. У створенні творів часто використовуються також способи наукової популяризації. У рамках публіцистики сформувалися особливі ідейно-тематичні різновиди, розповідні форми і жанри. Серед ідейно-тематичних різновидів найважливіше місце займає власне політична публіцистика, великого поширення набули економічна, морально-етична, філософська. Різноманітні форми публіцистики - подієво-інформаційна, позитивно-аналітична, критико-аналітична, сатирична, полемічна і дискусійна. Склалася система жанрів газетно-журнальної публіцистики - інтерв'ю, кореспонденція, коментар, рецензія, передова і проблемна статті, відозву, огляд, дорожні замітки, лист, нарис, памфлет, фейлетон та ін Жанри ораторській публіцистики (виступ, промова, доповідь, бесіда і ін) активно використовуються в сучасному світі на телебаченні і радіо, де у модифікованих формах знаходять застосування також і жанри газетно-журнальної публіцистики (Телебачення, Радіомовлення). Названі вище «загальні» властивості публіцистики різною мірою притаманні різним її жанрами. У публіцистиці дуже висока роль суб'єктивно-авторського (громадянсько-ліричного) почала, передавального громадський темперамент публіциста, його вміння переконувати, наводячи на захист своєї позиції не тільки логічні докази, але і звертаючись до соціального досвіду і моральному почуттю читачів. Значиму композиційну роль відіграють засоби переконливою мови і поетичного синтаксису, широко використовується словесна образність. Властивості публіцистики проникають нерідко в тканину художніх і наукових творів, надаючи їм якість публіцистичності, відкритої тенденційності у тих випадках, коли автор твору прагне безпосередньо відгукнутися на соціально-політичні події епохи. Найбільшого підйому публіцистика досягала в переломнімоменти соціального розвитку, в революційні епохи, в періоди визвольних воєн, рухів за національну незалежність. Витоки публіцистики сходять до ораторського мистецтва античності (промови Демосфена, діалоги Цицерона), суттєві елементи публіцистики містяться в сатирах Арістофана, Ювенала, Лукіана, працях істориків (Геродот), біографів (Плутарх) та ін Ораторські форми публіцистики. отримали розвиток в релігійному і церковно-політичному красномовстві (див. Проповідь), особливо в періоди патристики (Див. Патристика) і Реформації (Лютер, Мюнцер). В епоху Відродження, коли з винаходом книгодрукування (сер. 15 ст.) Стала можливість звернення з друкованим словом до масового читача, вона стає могутньою зброєю в ідеологічній та політичній боротьбі. Під час Селянської війни 1524-26 в Німеччині з'явилися перші революційні листівки. Проти необмеженого панування церкви, обскурантизму і схоластики була спрямована публіцистика передових мислителів і письменників 16 ст. («Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, «Листи темних людей» У. фон Гуттена). Англійська буржуазна революція 17 в. породила блискучу публіцистику, в тому числі жанр памфлету (Дж. Лілберн, Дж. Мільтон). В епоху Просвітництва войовнича публіцистика Дж. Свіфта, Д. Дефо, Г. Філдінга в Англії, Вольтера, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо, К. Гельвеція, П. Гольбаха у Франції сприяла поширенню волелюбних ідей на захист людської особистості. У період війни за незалежність в Північній Америці 1775-83 публіцистична діяльність Б. Франкліна, Т. Пейна справила великий вплив на самосвідомість американського народу. Полум'яна публіцистика лідерів Великої Французької революції (мови Ж. Ж. Дантона, М. Робесп'єра, Л. Сен-Жюста, статті Ж. П. Марата, Ж. Ебера та ін) надихала народ на боротьбу, служила його політичній освіті. У Німеччині в 30-х рр.. 19 в. значну роль у розвитку прогресивного громадського руху «Молода Німеччина» зіграли публіцистичні твори Л. Берні і Г. Гейне. У Франції в 2-й пол. 19 в. велике суспільне звучання мали публіцистичні виступи В. Гюго (памфлети і громадянськалірика), Е. Золя (відкритий лист «Я звинувачую» у зв'язку зі справою Дрейфуса). Високим пафосом першої пролетарської революції - Паризької Комуни 1871 - пройняті робочий гімн «Інтернаціонал» Е. Потьє та П. Дегейтера, статті комунарів О. Вермореля, Г. Трідона. Речі та статті Ж. Жореса гнівно викривали головних паліїв війни - мілітаристів і імперіалістичну буржуазію. У роки 1-ої світової війни 1914-18 пристрасні антивоєнні публіцистичні статті Р. Роллана, А. Барбюса викривали істинний сенс імперіалістичної бойні.Вершиною історично об'єктивної та ідейно передовий публіцистики є марксистська публіцистика, яка керується принципами партійності, народності, науковості. Публіцистика К. Маркса, Ф. Енгельса і їх послідовників на Заході (П. Лафарг, Ф. Мерінг, К. Лібкнехт, Р. Люксембург і багато ін) відгонило ворогів робочого класу, служила розвитку самосвідомості трудящих, організації мас з метою революційного перетворення суспільства. Публіцистика становила одне з важливих напрямків діяльності ідеологів і політичних керівниківкомуністичних і робочих партій, міжнародного комуністичного руху (А. Грамші, Г. Димитров, М. Торез, П. Тольятті, У. Фостер, Д. Ібаррурі, В. Пік та ін ). Видатними публіцистами були журналісти-комуністи Дж. Рід, А. Рис Вільямс, Г. Пері, Ю. Фучік та ін, вчені та громадські діячі Ф. Жоліо-Кюрі, Дж. Бернал, П. Ланжевен, У. Дюбуа та ін , письменники Г. Манн і Т. Манн, Т. Драйзер, Б. Брехт, Дж. Олдрідж і ін Російська публіцистика веде початок від «Слова про закон і благодать» Іларіона (11 ст.), проповідей Кирила Туровського (12 ст. ), викривальних творів Максима Грека (16 ст.). Іван Пересвіту (16 ст.) В яскравих публіцистичних творах ратував за централізацію Російської держави. Гостро публіцистичний характермала листування Івана IV і Андрія Курбського. У 18 ст. високої громадянськості звучання наукових праць і поезії М. В. Ломоносова зумовило їх просвітницьке та патріотичне значення; антикріпосницька спрямованість відрізняла публіцистичні твори М. І. Новикова, А. Н. Радищева. Російська громадська думка і культура 19 ст. розвивалися під впливом публіцистики, в якій знаходила вираз боротьба різних суспільних течій. Передова публіцистика, висловлюючи інтереси народних мас, сама відчувала вплив їх прагнень і сподівань.На прикладі В. Г. Бєлінського В. І. Ленін показав, що творчість російських публіцистів-демократів залежало від настроїв селян-кріпаків. Публіцистична діяльність А. І. Герцена, що поклала початок російської безцензурної загальнодемократичної друку (див. «Дзвін», Вільна російська друкарня), сприяла революційному підйому в Росії. У середині 19 ст.публіцистика революційних демократів В. Г. Бєлінського («Лист до Гоголя»), Н. Г. Чернишевського («Барським селянам», «Листи без адреси» та ін), Н. А. Добролюбова, М. Е. Салтикова-Щедріна («За кордоном» тощо), Д. І. Писарєва мала важливе значення для ідеологічного і політичного виховання широких демократичних кіл. Публіцистичні виступи Ф. М. Достоєвського, Л. М. Толстого, В. Г. Короленка, П. Л. Лаврова, Н. К. Михайлівського зробили сильний вплив на духовне життя російського суспільства. На рубежі 19-20 ст.поширенню марксизму в Росії, об'єднанню революційних сил багато в чому сприяла публіцистика російських марксистів (Г. В. Плеханов та ін.) На новому пролетарському етапі революційного визвольного руху в Росії величезну роль у пропаганді марксизму, політичному вихованні трудящих мас, згуртуванні їх навколо партії більшовиків і мобілізації на підготовку і проведення соціалістичної революції зіграла публіцистична діяльність В. І. Леніна. Роботи Леніна-публіциста, відмічені комуністичної партійністю, науковістю змісту, гострої полемичностью, непримиренністю до противників у поєднанні з ясністю, простотою і жвавістю мови, яскравою образністю, є досконалим зразком наступальної більшовицької публіцистикою. Створена Леніним і партією Більшовицька друк стала школою партійної публіцистики, видатними представниками якої були В. В. Боровський, А. В. Луначарський, І. І. Скворцов-Степанов, І. В. Сталін, М. С. Ольмінський, С. Г. . Шаумян, О. М. Ярославський та ін Традиції передової російської публіцистики і більшовицької публіцистики продовжує і розвиває радянська публіцистика. На всіх етапах будівництва комуністичного суспільства радянська публіцистика. активно бере участь в ідеологічному вихованні народу, в боротьбі з ворожою пропагандою соціалізму, безпосередньо втручається в соціально-економічні процеси. Яскраві публіцистичні твори, що відобразили найважливіші події епохи, створили М. Горький, В. Маяковський, М. Шолохов, А. Фадєєв, А. Н. Толстой, Л. Леонов, І. Еренбург, В. Вишневський, Б. Горбатов, М. Шагінян, К. Симонов, Н. Грібачев та ін письменники. Серед радянських журналістів придбали популярність як публіцисти М. Кольцов, Л. Рейснер, Д. Заславський, Ю. Жуков, В. Овечкін, Є. Дорош. Публіцистичні виступи радянських державних, партійних і громадських діячів, вчених, діячів культури вносять великий внесок у загальну справу боротьби за побудову комуністичного суспільства, зміцнення дружби і взаєморозуміння між народами. Публіцистика існує не тільки в словесній (письмовій та усній) формі, але і в графічно образотворчої (див. Плакат, Лубок, Карикатура), фото-і кінематографічної (див. Документальне кіно), театрально-драматичної (див. Агітбригада, «Синя блуза »,« Жива газета ») і словесно-музичної формах. Розвиток усіх форм публіцистики в середині 20 ст. відповідає характерній рисі часу - зростання суспільної свідомості, громадянської активності, відповідальності кожної людини за долю світу і соціальний прогрес.
Сучасна публіцистична картина світу. Традиції і новаторство
Публіцистика як вид літератури зберігає свої основні риси протягом століть. Однак час вносить серйозні зміни в характер функціонування публіцистичних творів.Нестабільність соціальної ситуації пережитого нами періоду надає важливе вплив на публіцистику, на її мовленнєвої вигляд, стильові устремління, мову.
Загальновідомо, що мова створюється за міркою людини. Мова відгукується на потреби суспільства, словесно висловлюючи нові ідеї, думки, знання. Таким чином, використовуючи спеціальну лексику, мова відображає релігійно-міфологічну, філософську, наукову, художню, публіцистичну картини світу.
Що ж являє собою сучасна публіцистична картина світу?
Проблема автора - одна з головних як для формування публіцистичної картини світу, так і для виявлення характеру її мови, для формування газетно-публіцистичних жанрів.
Автор публіцистичного твору - це завжди справжня, жива, конкретна особистість, що володіє певним світоглядом, життєвим досвідом, думками, почуттями і т.д. Він говорить від свого імені, висловлює свої почуття, думки, що народжує особливе відчуття близькості, довіри з боку читача. Тому публіцистичний твір зазвичай суб'єктивно забарвлене. При цьому палітра почуттів, фарб вельми різноманітна - від сухого перерахування фактів до пафосу і патетики.
Тому важливо відзначити такий елемент публіцистичного тексту, як сповідальність. Автор висловлює свої думки і почуття в надії, що читач розділить їх. Підкресленоособистісний характер, емоційність, відкритість відрізняють публіцистичний підхід до світу.
Особливий характер публіцистики породжує таку якість її текстів, як документальність (тут проходить один з кордонів між художньою та публіцистичною промовою). Для публіциста характерні динамізм, миттєвість сприйняття. Автор прагне "зупинити мить", зафіксувати сьогоднішній день, подія, новина.
З іншого боку, автор публіцистичного твору наділений соціальної, моральною відповідальністю. Він виконує певну суспільну місію (повідомлення новин, просвітництво, розвага, переконання і т.д.). Оскільки публіцистичний текст звернений до більш-менш широкої аудиторії, автор прагне розширити фонд знань, вплинути на формування думок і висловити встановлення тієї соціальної групи, яку він представляє. Звідси прагнення автора до об'єктивності інформації.
Для формування публіцистичної картини світу першорядне значення має соціальність публіцистичного тексту, що обумовлює перш за все громадський підхід до світу.Завдання автора полягає у співвіднесенні реальностей з соціальними інтересами та цілями. І сукупна картина світу, створювана практично всіма публіцистами, - це, насамперед, соціальна (соціально-політична, соціально-ідеологічна і т.д.) картина. Її основне питання - життя індивіда в суспільстві. Головним же виразом такого підходу публіцистики до світу можна вважати соціальну оцінність. Соціальна оцінність активно проявляється в мові у формуванні видів оцінної лексики. Так, для доперебудовного періоду характерне різке поділ оціночних мовних засобів на позитивно-і негативно-оцінні, пов'язане з ідеологічними поняттями того часу ("наше" - "не наше").
У жанрах сучасної публіцистики можна відзначити різко підсилюється особистісну тенденцію. Авторське "я" стає більш м'яким, людяним, розкутим. Позиція журналіста - позиція людини спостерігає, розмірковує, оцінює. Особистісна тенденція, а також тенденція до посилення інформативності зумовлюють активний процес формування нових жанрів.
Нині сфера дії оцінковості в порівнянні з попереднім періодом звужується. Однак важлива роль її в мові публіцистики зберігається. Як своєрідний засіб непрямої оцінки набуває поширення іронія і її крайній вираз - стьоб. Стьоб - це не тільки стильова манера, а й певний світогляд, точніше, відсутність світоглядних позицій, коли висміюється все і вся, коли в лихом, хвацьким стилі пишуть про політику, катастрофах, вбивствах - про самих серйозні речі, ніяк не мають до жарту або сміху. Можливо, подібний стиль - своєрідне відображення сучасного стану суспільства з його ідейним розбродом, суспільства, в якому колишні ідеали канули в Лету, а нові ще не сформульовані. Але незалежно від причин його появи, стьоб негативний і за змістом, і за формою. Він збіднює мову, виховує поганий смак, аполітичність, агресивність.
Отже, оцінність як найважливіша якість мови публіцистики, відображаючи соціально-оцінне ставлення автора публіцистичного тексту до світу, зберігається, але під впливом соціальних обставин приймає дещо інші форми. Саме соціально-оцінний підхід до дійсності важливий у органічних для публіцистики жанрах риторики, теорії аргументації, полеміки, інтерес до яких в останні роки значно посилився.
Таким чином, соціальна людина і приватна людина - дві найважливіші межі публіцистичного автора. Між ними розташовуються різноманітні проміжні різновиди - від суто приватних, конкретних до максимально аналітичних, абстрактних. У цілому ж публіцистична картина світу являє собою єдність охарактеризованих вище граней.
Для повної характеристики суб'єкта публіцистичної картини світу необхідно проаналізувати і адресат. Суб'єкт існує тільки тому, що є адресат - читач, слухач, глядач. Без сприймає публіцистична мова обессмислівается, перестає існувати.
Головна риса аудиторії, що впливає на публіцистичний суб'єкт, - її широта і різнорідність. Публіцистичний твір може бути розраховане і на однорідного, "галузевого" читача.Проте суть проблеми залишається та ж - зацікавити якомога більше читачів з різними смаками, рівнем освіти і т.д.
Не менший інтерес представляє адресат і як об'єкт зображення. Публіцистиці цікава людина як представник суспільства, влади, натовпу і т.д. У цьому принципова відмінність публіцистики від художньої літератури. Публіцистика шукає типової людини серед реальних людей, виділяючи ті чи інші його особливості як загальні, типові, зберігаючи в той же час хоча б деякі індивідуальні риси і прикмети. Одиничний конкретна людина представлений в реальних життєвих обставинах. Вибір автора обмежений дійсністю, наприклад екстремальними ситуаціями в житті героя або, навпаки, самими буденними. Таким чином, публіцист домагається автентичності, документальності зображуваного, описуваного. У цьому полягає специфіка публіцистики, її сила і виразність. І звідси інше читацьке відношення до публіцистичного твору, в порівнянні з художнім.
Публіцистичний твір не тільки життєподібного, це частина нашого життя. Воно безпосередньо включається в соціальну дійсність, бере участь в ній. У художньої літератури та публіцистики в кінцевому рахунку один об'єкт зображення - людина, але цілі і підхід принципово різні. Публіцистичний канон зображення людини - реальна людина в реальних обставинах. Подібний публіцистичний підхід жодною мірою не виключає яскравих художніх фарб, навіть польоту фантазії. Але все це обмежується реальністю і визначається суб'єктивним баченням автора.
"Обставини" - це широкий фон, на якому діє людина, соціальний або приватний. Це політика, ідеологія, соціологія, середовище проживання, влада, громадська думка - все, що можна назвати соціальним життям. Це простір публіцистичної картини світу, ті соціальні сфери, в яких діє суб'єкт. Сюди ж слід віднести принципово необмежену, всеохоплюючу тематику, взяту в її соціальному аспекті. За цією ознакою публіцистична картина світу майже не відрізняється від художньої. Однак завдання зображення в публіцистиці вторинна, підпорядкована думки.
Час, на відміну від художньої літератури - справжнє, реальне, що збігається, як правило, з історичним часом. І це підсилює таку важливу рису публіцистики, як документальність. Показово в цьому плані майже обов'язкове правило повідомлення джерела інформації. Однак проблема часу в публіцистиці тільки починає вивчатися. Цікаво, наприклад, досліджувати функціонування часу в різних жанрах публіцистики.
Особливо слід сказати про інформацію. Справедливо думку дослідників, що розглядають інформацію як особливий підстиль в рамках газетно-публіцистичного стилю. У цілому інформація, зберігаючи документальність, відрізняється меншим ступенем оцінковості. Багато що в цьому сенсі залежить від редакційної політики, стильових устремлінь авторів. Однак оцінність в інформації не зникає повністю, а набуває більш тонкі, приховані форми.
Ця тенденція властива і публіцистичної різновиду газетно-публіцистичного стилю. Публіцистична мова принципово одношарова, монологічні, що пов'язано з її суб'єктивністю, особистісністю, оценочностью. Як видається, виразна публіцистична мова має більш тонкий і універсальний характер.
На закінчення спробуємо сформулювати деякі риси сучасної публіцистичної картини світу. Природно, подібна характеристика можлива лише на найзагальнішому рівні.
Створюючи картину світу, публіцисти користуються результатами наукових досліджень (філософських, політичних, соціологічних і т.д.), однак творена ними картина не стає науковою. У публіцистики існує свій кут зору - створення картини світу з точки зору людини в суспільстві. Сучасна картина світу, творимо публіцистикою, дробові, фрагментарна, мозаїчна. І це наслідок не тільки журналістської творчості, а й самої природи публіцистики, яка прагне встигнути за подіями, встигнути зафіксувати, зафіксувати і хоча б частково осмислити той чи інший фрагмент соціальної дійсності. Мальованої публіцистикою картина світу стала глобальною, різко розширила свої кордони. Навіть інші світи (астрономічні, віртуальні) входять до публіцистичну картину світу. Слід зазначити тривожні ноти у відношенні до світу, скепсис, занепокоєння за його долі. Сучасний публіцист бачить світ як безперервно мінливий. Мозаїчна за своїм характером, сучасна публіцистична картина світу не може бути цілісною і статичною за своєю природою і визначенням, бо створюється, доповнюється, змінюється щодня.
Михайлин у підручнику з «Історії української журналістики» подає такі ознаки публіцистичності [2, c. 4-28] (доповнимо їх власними поясненнями):
- Оперативне інформування (коли театральна вистава, подібно до драматургії Фрініха) перетворюється у новини про чи репортаж);
- Тлумачення подій і фактів (як у художній літературі на кшталт «Війни і миру» Л. Толстого);
- Вираження і формування громадської думки (для прикладу, можемо навести «Вчення про сфери» В. Вернадського, яке сформувало метод дослідження для усіх наук ХХІ століття);
- Фактичність (коли, приміром, особи у художньому творі не видумані і події реальні);
- Практична цілеспрямованість (примус «шукати істину», як у нашумілому романі Д. Брауна «Код да Вінчі»);
- Ораторський стиль (у кіноповістях О. Довженка, поезії М. Рильського періоду Великої Вітчизняної війни (наприклад, його вірші «Слово про рідну матір»: «Благословен той день і час,/ Коли прослалась килимами/ Земля, яку сходив Тарас/ Малими босими ногами,/ Земля, яку скропив Тарас/ Дрібними росами-сльозами» тощо).
Публіцистичним вважається твір, у якому присутня хоча б одна з перелічених ознак. Чим більше таких ознак, тим менше твір є «собою»: оповіданням, картиною, театральною виставою тощо і більше нарисом, плакатом, репортажем. Підґрунтям таких змодифікованих текстів стає об’єктивна дійсність, а матеріалом для їх написання – інформація, зібрана за допомогою трьох універсальних «журналістських» методів: спостереження, вивчення документів і джерел, інтерв’ю. Аби написати свою славетну «історію», Геродот розпитував очевидців та подорожніх, ретельно вивчав зібрання пророцтв у храмах і праці Фалеса й Анаксагора, зрештою – сам спостерігав окремі дійства. Тому його твір можна вважати витоковим підручником не лише для істориків, а й для журналістів. У передмові до «Історії» автор власне й зазначив: «Геродот з Гелікарнасу зібрав і записав ці повідомлення, щоб минулі події з течією часу не прийшли до забуття і великі й гідні подиву діяння не лишились у невідомості» [2, c. 13-14].
Специфічним фактором, який об’єднує різні дискурси та надає їм публіцистичної гостроти, є цензура (контроль над змістом і поширенням інформації). Публіцистичний дискурс в усі часи найбільше потерпав від заборон. У первісних суспільствах це було табу – обмеження різних дій учасників спільноти, порушення яких повинно було спричинити жорстокі санкції. Табу накладалися жерцями та вождями на слова, імена, тіло людини, сексуальні й шлюбні стосунки, різноманітні форми поведінки, відвідування тих чи інших місць. Себто – на все, що ми зараз називаємо комунікацією? Відповідно до традиційних забобонів, порушення заборон передбачало кару спільноти (найчастіше – вбивство) й надприродних сил (нещастя, хвороби, смерті тощо). Після трансформації ритуального дискурсу в інші системи комунікації цензура почала існувати в двох модифікаціях: власне як цензура (заборона і знищення продуктів людської діяльності) та як інквізиція (вбивство, себто – знищення людини як тексту). Яким чином це впливало на процес комунікації та історичну пам’ять? Сказати однозначно, що негативно, – не можна. Чому? Давайте спробуємо розібратися, відштовхуючись від фактів. Відомо, що час від часу в історії цензурування досягало свого апогею, як-от у Єгипті в 1375 р. д. н. е., коли проводилася релігійна реформа і, як вислід, – було стерто імена цілого пантеону попередніх богів та знищено всіх священників; у Китаї, в 213 р. д. н. е., (тоді в результаті зміни ідеологічної системи було спалено усі книги та їх власників і читачів); в Александрії – у 391 році, коли всесвітньовідому бібліотеку спалили християни, і в 642, коли її спопелили мусульмани. Чи перестало існувати те і ті, що/кого знищили? Звісно – ні! Воно почало відтворюватися в різних інтерпретаціях та «обростати легендами» і, як результат, – міцніше закарбувалося й закріпилося в часі (подібно до імені Герострата). Рукописи, як відомо, не горять, палаючи, вони лишень підігрівають до себе цікавість і розпалюють у відповідь вогнища нових дискурсів. Не відомо, чи залишив би по собі такий ментальний (власноруч не зафіксований) слід Сократ, якби його не стратили, звинувативши у нешанобливому ставленні до богів та популяризації псевдонауки, і чи продовжувала б існувати українська мова, якби не заборонялася чотири рази поспіль протягом одного лиш ХІХ століття... Звісно, усі наші роздуми – не істина в останній інстанції, а швидше – запрошення до дискусії. Зримим і незаперечним є лиш те, що заборона чогось – то маркер його некомфортності для панівної системи мислення та ідеологічного панування. А отже – усі заборонене табуюється тому, що стає публіцистичним (виразником і творцем нової громадської позиції).
Аби остаточно «поставити крапку» у розмежуванні публіцистичності та публіцистики, сформулюємо об’єкт та предмет їхніх досліджень. Об’єкт публіцистичного – мистецтво, наука, релігія тощо, себто – усі існуючі дискурси/сфери культури. Об’єкт публіцистики – виключно так звані медіадискурси: газети, радіо, телебачення, Інтернет. А от предмет дослідження у публіцистичності та публіцистики один – аспект оперативного, соціального та фактичного. Можна сказати, що публіцистичними стають явища, у які якимось чином потрапляє журналістика із властивими їй критичними функціями та образні мистецькі факти робить дійсними, а «голі наукові» – морально та етично обрамленими. Насамкінець слід зазначити, що на рівні філософського узагальнення публіцистичність – це дискурс (інтеркурс), а публіцистика – текст.