Історичні дані та загальна характеристика слов’янських язичницьких вірувань
Поставний В.В.
Суми 2013
План:
Вступ
1.Історичні дані та загальна характеристика слов’янських язичницьких вірувань.
2.Слов’янські релігійні свята, як яскравий прояв релігійної самобутності давніх слов’ян.
3.Релігійні вірування давніх слов’ян.
Висновок
Вступ
Дохристиянська релігія слов'янських народів недостатньо вивчена. Нею почали цікавитися наприкінці XVIII ст. — у період пробудження національної свідомості багатьох слов'ян, супроводжуваного, неабияким зацікавленням європейських літератур народною творчістю. Але до того часу слов'янські народи, навернуті у християнство, встигли забути свої давні вірування, у деяких з них збереглися лише окремі звичаї й обряди, пов'язані з цими віруваннями. Тому в творах щодо давньослов'янської релігії кінця XVIII — початку XIX ст. більше романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Та наприкінці минулого сторіччя починаються спроби ґрунтовного ознайомлення з дохристиянською історією слов'янських народів.
Інформаційними джерелами стали писемні, археологічні пам'ятки, що стосуються VI—XII ст., збережені чи описані в літературі пережитки давніх вірувань й обрядів.
Історичні дані та загальна характеристика слов’янських язичницьких вірувань
Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Так і з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань - іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).
На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.
Походження слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». Слово «язик» відповідає біблійному «гой» (євр.) або «gens» (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього «язичництва» боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово «язичник» стало синонімом слова «неримлянин», «варвар», «чужинець».
У слов'ян довго панував патріархально-родовий лад. На всій території розселення слов'янських племен збереглися численні могильники й кургани із захороненнями. Звичаї, що супроводжували обряд поховання, були складними й різноманітними: кремація (особливо у східних і частково у західних слов'ян; у південних не засвідчена), поховання (з X—XII ст.) повсюдне; поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган, поруч з небіжчиком завжди клали різні речі, при похованні вельможної особи разом з нею ховали коня, інколи й раба, навіть дружину. Все це пов'язане з уявленнями про потойбічне життя.
Ще одним свідченням культу пращурів, що існував у ті часи, є фантастичний образ Чура (або Щура). Вигуки "Чур!", "Чур мене!", "Чур, це моє!" означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Найпопулярнішою серед кельтів римською богинею була Діана, шанована як Сірона, або Діана-Місяць. Поклонялися кельти і Мінерві — покровительниці рукоділля і мистецтва.
Кельти мали свої священні місця, культові центри, а пізніше й святині. Як і всі індоєвропейські народи, вони "добрим" вважали правий бік, "злим" — лівий. Цієї схеми дотримувалися при організації сакрального простору і під час культових обрядів та містичних дій. Величезного значення надавали вони певним територіальним центрам, особливо території племені. За їх уявленнями, це був не тільки центральний пункт їх власних земель, а й центр світу або навіть Всесвіту. Зрозуміло, що кельтський світ мав багато таких центрів.
Віра кельтів у потойбічне життя містить і суперечності: віра у реінкарнацію душ і одночасно в безсмертя душі. Цезар писав, що відповідно до вчення друїдів, "душа не вмирає, а вселяється в інші тіла". Дещо інакше про це писав Лукіан: "...той самий дух управляє нашими органами в іншому світі; смерть є тільки засобом вічного життя". У цьому віруванні він убачає головне джерело відваги галльських воїнів. Вважалось, що глибока віра в безсмертя душі, пов'язана з визнанням вічного щасливого буття в потойбічних світах, сприяла відвазі й презирству до смерті галлів. В одній з кельтських легенд йдеться про міфічну істоту Туане, яка перші триста років жила як людина, наступні триста — як лісовий бик, двісті — як дикий козел, триста — як птах, ще сто — як лосось. Ось тоді, спійманого рибалкою, його з'їла цариця. Відродився він як їх син під своїм колишнім ім'ям. Цикл реінкарнації замкнувся. У цій легенді зазначається, що не тільки живі істоти можуть служити метою для перевтілення: "Я — вітер над морем, хвиля в океані, шум моря, сильний бик семи битв, яструб на скелі, крапля роси, найпрекрасніший з кольорів, повний відваги дикун, морський лосось..."
Письмові джерела зберегли імена давньослов'янських божеств, окремі з яких (пізніше втрачені) мали певне відношення до хліборобства — сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямим
є припущення, що в давнину існувало протиставлення — явь (існуюче, денне, сонячне) і навь (нічне, темне). Бог підземного світу і мертвих, саме його ім'ям присягали. Доказів на користь цього припущення немає. Можливо, з хліборобством був пов'язаний і бог грози Перун, який пізніше став на Русі князівським богом; чи шанували його селяни, невідомо. Покровителем скотарства був Велес (Волос, одночасно бог підземного світу), його ім'ям присягали. Велеса вважали й богом багатства і торгівлі. Тому його статуї було встановлено на торгових майданах Києва, Великого Новгорода, Ростова, Казані.
Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них.
Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.