Косигінські реформи» та їхні наслідки для України.
Починаючи з 1965 р. під керівництвом Голови Ради Міністрів О. Косигіна в СРСР була розроблена господарська реформа. За часів Сталіна О. Косигін дуже швидко зробив кар'єру від майстра на фабриці до Голови Ради Міністрів РРФСР. У нього був багатий досвід господарської роботи і своє бачення розвитку радянської економіки. Початку реформ передувала відкрита дискусія в пресі з економічних питань, яку започаткувала стаття «План, прибуток і премія» професора Харківського інженерно-економічного інституту О. Лібермана, надрукована в газеті «Правда». У 1964 р. почалась на практиці перевірка і відпрацювання нових методів господарювання. На деяких підприємствах УРСР почали проводити економічні експерименти, які дали позитивний результат. Це стало підставою для запровадження нового господарського механізму в економіку всього СРСР. Реформи охопили сільське господарство, промисловість і систему управління.
У 1965 р. скасували систему раднаргоспів, запровадивши натомість міністерства, які здійснювали управління окремими галузями економіки. Так, в Україні було створено 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств (автомобільного транспорту і шосейних доріг, будівництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення). Таким чином, реальні можливості щодо управління економікою республіки зменшилися.
Була змінена система планування, запроваджена система економічних стимулів праці. Так, якщо раніше головним показником для підприємства був загальний обсяг виробленої продукції, то тепер його замінили на обсяг реалізованої продукції. Вважалося, що це примусить підприємства випускати продукцію, яка потрібна споживачеві.
На підприємствах створювався спеціальний фонд матеріального стимулювання. Якщо підприємство перевиконувало план реалізації продукції, воно виплачувало працівникам премії і розбудовувало соціальну сферу. Перед підприємством ставилося завдання працювати з прибутками. Для зменшення собівартості продукції передбачалося підвищити продуктивність праці, запровадити нові технології і техніку.
Перехід на нові умови праці відбувався поступово: у 1966 р. на нових умовах господарювання працювало 100 підприємств УРСР (1,5 %), у 1970 р.—8,2 тис. підприємств (83 %). Такими були основні риси реформи, яка, на жаль, не мала комплексного характеру і практично обмежилась промисловістю. Вона прагнула поєднати непоєднуване: розширити самостійність підприємств і відновити всевладдя галузевих міністерств. Зрештою останні звели нанівець будь-яку самостійність підприємств. Спочатку збільшилась кількість планових показників (продуктивність праці, середня зарплата, собівартість продукції тощо). Зберігалась система централізованого матеріально-технічного постачання, яку так і не замінили на систему оптової (гуртової) торгівлі. Показник «реалізованої продукції» мало чим відрізнявся від «валу», тому що обсяги реалізації (при хронічному .дефіциті товарів) зростали від обсягів виробленої продукції, тобто валу. Таким чином було збережено затратний механізм. Поліпшення якості, запровадження нових зразків було економічно невиправданим. На практиці не діяло й матеріальне стимулювання праці. Чим краще працювало підприємство, тим жорстокішими були норми формування фондів стимулювання праці. Висновок. Таким чином, через внутрішню суперечливість і непослідовність реформи були приречені. До того ж, вище партійне керівництво не виявляло ніякого інтересу до її проведення. А після «Празької весни» (1968 р.) стримане ставлення до реформ змінилось на їх заперечення. Так, у резолюції. XXIV з'їзду КЩС говорилося: «Досвід чехословацьких подій знову нагадав про необхідність підвищувати пильність щодо підступів імперіалізму та, його агентури в країнах соціалістичної співдружності, про значення послідовної боротьби проти правого опортунізму, який під виглядом «поліпшення» соціалізму намагається вихолостити революційну суть марксизму-ленінізму і розчищає шлях для проникнення буржуазної ідеології». Після цього партійно-державна верхівка відмовилась від будь-яких спроб «поліпшити» соціалізм сталінського зразка.
Особистість в історії: О. Косити.
Білет 4
4.1. Початок Української революції, утворення Центральної Ради. М. Грушевський, В. Винниченко.
Перша світова війна призвела до загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. Перемога Лютневої революції 27 лютого 1917 р. привела до падіння самодержавства (Микола II зрікся престолу)* Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд із цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих органів влади виникають губернські, міські й повітові правління. У містах і селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Перебіг доволі хаотичних і стихійних подій під час зміни влади зумовив активізацію національного руху в Україні.
Національні політичні сили були роздроблені, і Для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виникла і згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР) УЦР, створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів, стала представницьким органом українських демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посаду голови УЦР обійняв М. Грушевський.
Михайло Сергійович Грушевський народився 29 листопада 1866 р. в м. Холм в родині вчителя гімназії. У 1880 р. вступив до Тіфліської гімназії, захоплювався українською історією та літературою, читав твори В. Антоновича, М. Костомарова та ін. У 1886—1890 рр., під час навчання у Київському університеті, вступив до Київської української громади. Після захисту дисертації став професором; кафедри історії Львівського університету, де читав лекції; працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Обстоював і розвивав ідею самостійності історії України, єдності всіх її періодів, а головною силою історії вважав народ. Написав багатотомну «Історію України-Руси». Товаришував з І. Франком. Вступив до Української національно-демократичної партії. Після революції 1905 р. повернувся до Києва й очолив Українське наукове товариство. Активно брав участь у роботі ТУП. У 1914 р. був заарештований і висланий з України; жив у Симбірську, Казані, Москві. Уроки Української революції обстоював ідею автономії України у складі Росії, відмовившись від неї після війни радянської Росії проти УНР. Бачив Україну народною республікою, розвиненою промисловою й сільськогосподарською країною з високим рівнем культури, освіти й науки. Був обраний 1 першим Президентом УНР. З березня 1919 р. перебував за кордоном (Чехо-Словаччина, Франція, Німеччина, Швейцарія). У 1924 р. Грушевський повернувся в Україну. Його обрали до УАН, де він продовжив широку наукову роботу. Перебував під постійним контролем органів ГПУ, проти нього висувалися звинувачення в діяльності вигаданої контрреволюційної організації (Український національний центр), але був звільнений від слідства. У 1934 р. помер у Кисловодську. Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. у бідній селянській родині Єлисаветградського повіту. Був чумаком, у 1911 р. повернувся в Україну. Поетичні захоплення Винниченка чергувалися з протестом проти соціальної несправедливості. Вступивши до гімназії, він екстерном здає іспити на атестат зрілості, а через рік вступає до юридичного факультету Київського університету. За участь у роботі Революційної української партії Винниченка було виключено з університету із забороною проживати в Києві. Був домашнім учителем на Полтавщині, займався революційною агітацією серед селян, потім нелегально перебрався за кордон. Написав багато, п'єс, романів, оповідань («Чужі люди», «Щаблі життя», «Базар»). Брав участь у діяльності УСДРП і ТУП, займався літературною діяльністю у Москві в журналі «Українське життя»'. Був одним з лідерів української національно-демократичної революції 1917—1920 рр.; 15 червня 1917 р. був обраний главою Генерального Секретаріату, написав мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації»; негативно ставився до гетьманського перевороту, очоливши опозиційний до влади гетьмана Український національний конгрес.
Очолив Директорію УНР. Згодом виступив прихильником радянської системи влади, але потім її відкинув. У березні 1919 р. виїхав з України. У праці «Відродження нації» Винниченко виклав націонал-комуністичні ідеї, які він обстоював. У 1920 р. вів переговори з вищим більшовицьким керівництвом про визнання незалежності України, невдача яких змусила його виїхати до Австрії, потім до Франції, де присвятив себе творчості: малював, писав. Помер у 1951 році.
Видатними діячами УЦР були також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.
Партійний склад УЦР був різноманітний:
Товариство українських поступовців (ТУП; С. Єфремов, Д. Дорошенко), що пізніше було перейменоване на Союз українських автономістів-федералістіе; Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП; В. Винниченко, С. Петлюра); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР; М. Ковалевський); Українська народна партія (УНП). Крім того, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. Демократичний принцип формування УЦР, яка уособлювала три представництва: національне, соціально-класове, територіальне,— забезпечив їй широку підтримку з боку народних мас. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу. Як революційний парламент УЦР була визнана на Всеукраїнському національному конгресі (квітень 1917 р.). Тоді ж було обрано новий склад і керівництво УЦР: голова — М. Грушевський, заступники — В. Винниченко й С. Єфремов, виконавчий орган — Комітет, або Мала Рада.
Основні напрямки політичної програми УЦР:
— боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель;
— підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;
— співпраця з Тимчасовим урядом;
— захист прав національних меншин.
Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. «Самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.
Висновок. Створення УЦР стало видатною подією національно-демократичної революції 1917—1920 рр. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення; діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.