Фактори (ресурси) виробництва, їх характеристика. Плата за ресурси. Обмеженість економічних ресурсів 2 страница

– природних (кліматичних, географічних, демографічних, тощо), які є історично і логічно похідними;

– набутих (виробничих, технологічних), які на сьогодні є визначальними;

– соціальних, національних, етнічних, політичних та правових норм.

У сучасних умовах вирішальний вплив на МПП має науково-технічний прогрес. Якщо раніше природні ресурси розглядались як один з головних факторів економічного розвитку країни, то останнім часом ставлення до нього змінюється, оскільки:

а) науково-технічна революція докорінно трансформує паливно-сировинну базу виробництва;

б) наявність природних ресурсів може мати й негативні наслідки.

Порівняльний аналіз конкурентоспроможності більш ніж 20 країн заходу, зроблений відомими вченими на основі майже 340 показників і зведений y 10 груп, визначає як найсуттєвіші фактори, наведені в схемі 1.1.

Можливості, перспективи та роль міжнародних економічних відносин, значення та співвідношення їх основних форм та напрямів визначаються поглибленням міжнародного поділу праці, переходом від нижчих до вищих його типів.

Загальний тип МПП визначає міжгалузевий міжнародний обмін, зокрема, товарами видобувних та переробних галузей.

Частковий тип міжнародного поділу праці передбачає переважний розвиток міжнародної торгівлі готовими виробами різних галузей та виробництв, у тому числі внутрішньогалузевої.

Одиничний МПП означає спеціалізацію на окремих етапах виробництва (вузлах, деталях, напівфабрикатах тощо), на стадіях технологічного циклу, а також у межах науково-технічних, проектно-конструкторських і технологічних розробок та інвестиційного процесу.

10. ТЕМА 5. МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ

Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.
Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.
Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.
Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.
Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.
Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.
У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.
Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.
Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.
Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.
Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:
• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;
• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;
• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.

11. Міжнародна торгівля товарами її місце у міжнародних економічних відносинах

Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системісвітогосподарських зв'язків. Хоча в сучасних умовах головною формою міжнародних економічних відносин є не вивіз товарів, а зарубіжне інвестування, все ж міжнародна торгівля за своїми масштабами й функціями

в загальному комплексі МЕВ зберігає винятково важливе значення. Вона опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб'єктів, міжнародний трансфер технологій і т. п.

І історично, і логічно інтернаціоналізація господарського життя почалася зі сфери товарного обороту. Від епізодичної мінової (без посередництва грошей) торгівлі розвиток ішов до локальних ринків. Великі географічні відкриття стимулювали закордонну торгівлю (це стало однією з найважливіших передумов становлення капіталізму в Англії та на Європейському континенті). В XVI— XVII ст., за доби так званого первісного нагромадження капіталу, відбулося об'єднання локальних центрів міжнародної торгівлі в єдиний світовий (капіталістичний) ринок.

Таким чином, становлення світового ринку як системи, як результату потужного і невпинного процесу інтернаціоналізації виробництва й обміну пов'язане з промисловим переворотом, з розвитком розширеного відтворення на індустріальній основі. Поглиблення міжнародного поділу праці в умовах сучасної техногенної цивілізації веде до подальшого бурхливого розвитку

світового товарообороту.

Каналами зовнішньої торгівлі щорічно проходить 1/5 всієї виробленої у світі продукції, і ця частка постійно зростає, особливо в умовах міжнародної інтеграції.

Міжнародна торгівля — сфера міжнародних товарно-грошових відносин, специфічна форма обміну продуктами праці (товарами і послугами).між продавцями і покупцями різних країн. Міжнародна, торгівля являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу.

Під терміном «зовнішня торгівля» розуміють торгівлю будь-якої країни з іншими країнами, що складається з оплачуваного ввозу (імпорту) й оплачуваного вивозу (експорту) товарів.

Зовнішню і міжнародну торгівлю характеризують три важливі параметри: загальний обсяг (товарооборот), товарна структура і географічна структура.

З другої половини XX ст., коли міжнародний обмін набув «вибухового» характеру, світова торгівля розвивається високими темпами. В період 1948—1997 рр. світовий торговельний оборот зріс у 17 разів. Період між 1950 і 1970 р. був надзвичайно плідним для розвитку міжнародної торгівлі. Саме в цей період було досягнуто щорічне 7-процентне зростання світового експорту. Однак уже в 70-ті роки цей показник знизився до 5 %, ще більш скоротившись у 80-ті роки. Наприкінці 80-х світовий експорт продемонстрував помітне пожвавлення (до 8,5 % у 1988 р.). Після явного спаду на початку 90-х у середині 90-х років він знову набрав високих стійких темпів.

12. форми державного регулювання міжнародної торгівлі

Зовнішня торгівля (ЗТ) є важливою і історично першою формою міжнародних економічних відносин. Вона являє собою обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами. Це торгівля однієї країни з іншими країнами світу. Вона складається з ввозу (імпорту) і вивозу (експорту) товарів. В сукупності зовнішня торгівля різних країн утворює міжнародну торгівлю.
В сучасних умовах у міжнародній торгівлі приймають участь всі суб’єкти світового господарства. В її основі лежить міжнародний поділ праці. Розвиток міжнародної спеціалізації виробництва та поглиблення вищеназваного розподілу праці (у виді загального, часткового та одиничного) породжує різноманітність форм і напрямків міжнародної торгівлі. Глибокий вплив на неї справляє науково-технічна революція, що прискорила якісні перетворення всіх елементів продуктивних сил і зрушення в географічній та товарній структурі світових товаропотоків. Важливе значення в розвитку міжнародної торгівлі займає її регулювання.
Розрізняють такі види державного регулювання міжнародної торгівлі:
1) одностороннє;
2) двостороннє;
3) багатостороннє.
Одностороннє регулювання полягає у застосуванні методів впливу урядами країн в односторонньому порядку без погодження або консультацій з торговими партнерами. Такі заходи вживають здебільшого під час загострення політичних відносин.
Двостороннє регулювання передбачає, що заходи торгової політики попередньо узгоджуються країнами – торговими партнерами. Кожна зі сторін попереджує свого торгового партнера про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять суттєвих змін у торгові відносини, а лише сприяють їм.
Багатостороннє регулювання передбачає узгодження і регулювання торгової політики багатосторонніми угодами.
Найважливіше значення в регулюванні торгово-економічних відносин країн світової співдружності має Генеральна угода про тарифи та торгівлю (ГАТТ).
В залежності від масштабів втручання в міжнародну торгівлю розрізняють протекціоністську торгову політику і політику вільної торгівлі.
Вільна торгівля (free trade) – політика мінімального державного втручання в зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.
Протекціонізм (protectionism) – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики.
Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.
Виділяють декілька форм протекціонізму:
• селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;
• галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;
• колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;
• прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.
Стосовно того, що і для якої країни краще – політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.
В практиці міжнародної економіки розрізняють наступні рівні регулювання міжнародної торгівлі:
Фірмовий – це угода між фірмами про розподіл ринку сировини, матеріалів, збуту товарів, сфер впливу, цінової політики.
Національний – при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється у відповідності з національно-правовим забезпеченням регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Міжнаціональний – проявляється в укладенні відповідних угод між державами, групами держав.
Наднаціональний – здійснює стратегію світового співтовариства чи заходів з регулювання міжнародної торгівлі шляхом створення міжнародних спеціальних інституціональних структур, відповідних угод (Всесвітні торгові організації – ГАТТ/СОТ, міжнародна торгова палата – МТП).
Міжнародні торгові відносини регулюються за допомогою двох груп інструментів:
1) тарифне регулювання;
2) нетарифне регулювання.
Тарифне регулювання міжнародної торгівлі
Митний тариф (customs tariff) у залежності від контексту може визначатися як:
- інструмент торгової політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком;
- перелік ставок мита, що застосовуються до товарів, що переміщуються через митний кордон, систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності;
- конкретна ставка мита, що підлягає сплаті при вивозі або ввезенні певного товару на митну територію країни. У цьому випадку поняття митного тарифу цілком збігається з поняттям мита.
Мито (customs duty) – обов’язковий податок, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару і є умовою імпорту або експорту.
Мито виконує три основні функції:
- фіскальну, що відноситься як до імпортного, так і до експортного мита, оскільки воно є однією зі статей доходної частини державного бюджету;
- протекціоністську (захисну), що відноситься до імпортного мита, оскільки з його допомогою держава захищає місцевих виробників від небажаної іноземної конкуренції;
- балансуючу, що відноситься до експортного мита, встановленого з метою запобігання небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які з тих або інших причин нижче світових. Існує декілька класифікацій мита.
По засобу стягування:
- адвалорні – начисляються у відсотках до митної вартості товарів, що обкладаються митом (наприклад, 20% від митної вартості);
- специфічні – начисляються у встановленому розмірі за одиницю товару (наприклад, 10 дол. за 1 г);
- комбіновані – містять обидва названих види митного обкладення (наприклад, 20% від митної вартості, але не більше 10 дол. за 1 г).
Нетарифне регулювання
Кількісні обмеження (quantative restrictions) – адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обігу, що визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту чи імпорту.
Квотування (контингентування) – це обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. Квоти поділяються:
1. За напрямком їх дії:
ü експортні – вводяться у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті певного товару (експорт нафти з країн ОПЕК), чи урядом країни для попередження вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;
ü імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.
2. За обсягом дії:
ü глобальні – встановлюються на імпорт або експорт певного товару на певний період часу незалежно від того, з якої країни він імпортується чи в яку країну він експортується;
ü індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка експортує або імпортує товар.
Ліцензування (licensing) – регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом дозволу, який видається державними органами на експорт або імпорт товару в певній кількості за певний проміжок часу. Ліцензії бувають:
1) разові – письмовий дозвіл терміном до 1 року на імпорт (експорт), що видається урядом, певній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної угоди;
2) генеральні – дозвіл імпорт (експорт) певного товару протягом року без обмеження кількості угод;
3) глобальні – дозвіл на експорт (імпорт) певного товару в будь-яку країну світу за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості;
4) автоматичні – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера (імпортера) заявки, яка не може бути відхилена державним органом.
Демпінг (dumping) – засіб фінансової нетарифної торговельної політики, що полягає в просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня цін, існуючого в цих країнах.
Демпінг може здійснюватись як за рахунок ресурсів окремих фірм, що прагнуть опанувати зовнішній ринок своєї продукції, так і за рахунок державних субсидій експортерам. В комерційній практиці демпінг може набувати однієї з наступних форм:
- спорадчий демпінг – епізодичний продаж надлишкових запасів товару на зовнішній ринок за заниженими цінами. Відбувається тоді, коли внутрішній обсяг виробництва товару перевищує ємність внутрішнього ринку і перед компанією постає дилема – або взагалі не використовувати частину виробничих потужностей і не виробляти товар, або виробити товар і продати за більш низьку, ніж внутрішня, ціну на зовнішній ринок;
- навмисний демпінг – тимчасове навмисне зниження експортних цін з метою витіснення конкурентів з ринку і наступного встановлення монопольних цін. На практиці це може означати експорт товару за цінами нижче цін свого внутрішнього ринку або навіть нижче витрат виробництва;
- постійний демпінг – постійний експорт товарів за цінами нижче справедливої;
- зворотній демпінг – завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу тих же товарів на внутрішньому ринку. Зустрічається вкрай рідко, зазвичай в результаті непередбачених різких коливань курсів валют;
- взаємний демпінг – зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами. Зустрічається також рідко в умовах високої монополізації внутрішнього ринку певного товару в кожній з країн.
В основі демпінгу лежить ринкова ситуація, за якої еластичність попиту по ціні на внутрішньому ринку нижче, ніж на зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносно монопольне становище на внутрішньому ринку, продавати свої товари за більш високими цінами, ніж на зовнішньому ринку, де попит більш еластичний по ціні і де конкуренція вище. Необхідними умовами для здійснення демпінгу також є:
- ситуація недосконалої конкуренції, що дозволяла б виробнику встановлювати і диктувати ціни;
- сегментованість ринку, тобто спроможність виробника відокремити внутрішній ринок, де він продає товар за високими цінами, від зовнішнього ринку, де він це робить за більш низькими цінами. Звичайно цьому сприяють високі транспортні витрати і встановлені державою торговельні бар’єри.

13. Інструменти торгової політики

Всі інструменти торгівельної політики можна розділити на три великі групи: імпортні тарифи; податки на експорт та експортні та імпортні субсидії; інструменти нетарифного характеру

Імпортні тарифи застосовуються з метою обмеження ввозу того чи іншого товару з різних міркувань. В окремих випадках країна може добитися скорочення імпорту певних товарів шляхом запровадження спеціальних податків на їх споживання, але такий інструмент застосовується досить рідко.

Експортні податки та субсидії є засобами регулювання економічної поведінки національних виробників, що поставляють свою продукцію на експорт. Ці інструменти, як і імпортні тарифи, застосовуються з метою впливу на ціну відповідного товару. На відміну від них нетарифні інструменти впливають на ціни опосередковано. Протекціоністський характер цих засобів є менш очевидним.

Митний тариф на практиці може набувати двох форм — специфічного та адвалорного мита.

Специфічний тариф являє собою фіксований податок на імпортні товари, яким обкладається кожна одиниця продукту. В організаційно-технічному плані застосування специфічних тарифів дозволяє порівняно легко збирати податок, оскільки для цього необхідна лише інформація про кількість товарів, які завозяться до країни, а не грошова вартість імпорту. Але з крапки зору саме протекціоністської функції щодо національного ринку цей тариф має дуже істотну ваду: його захисна дія змінюється в залежності від ціни імпортованого товару.

Адвалорний тариф — це податок, величина якого визначається як фіксована частка вартості імпортованого товару. Очевидно, що адвалорне мито позбавлене характерного для специфічного тарифу недоліку: його величина знаходиться в прямій залежності від вартості товару. Разом з тім і його справляння пов'язане із цілою низкою проблем. З метою зменшення мита імпортер може занизити вартість товару. З іншого боку, митні органі завжди стояти перед спокусою завищити вартість імпорту, оскільки в цьому випадку збільшується доходи держави.

Важливим інструментом регулювання імпорту є імпортні субсидії. Смороду фактично являють собою негативний імпортний податок або митний тариф, який виплачується безпосередньо національному виробнику. Надання таких субсидій веде до збільшення виробництва товарів — замінників імпорту, оскільки субсидія означає зменшення видатків виробництва, а отже, і зменшення ціни.

Експортні податки, як і імпортні мита, можуть бути специфічними та адвалорними, але вплив їх на зовнішню торгівлю практично однаковий. Експортний податок погіршує становище виробників, але вигідний споживачам країни-експортера. Саме це і відрізняє механізм дії цього інструменту торговельної політики від імпортного митного тарифу, оскільки останній вигідний національним виробниками, але невигідний споживачам.

Експортна субсидія — це певна торба грошів, яку держава сплачує національному виробникові з метою заохочення експорту товарів та послуг. Виплата експертної субсидії створює стимули для виробника розширити постачання передусім на зовнішній, а не на внутрішній ринок. Унаслідок цього скорочення обсягів реалізації товару на внутрішньому ринку веде до зростання ціни на нього. Таким чином, можна зробити висновок, що застосування експортних субсидій негативне впливає на добробут національних споживачів. По-друге, експортна субсидія не приносити жодного доходу, на відміну від митних тарифів та експортних податків.

Імпортна квота — це засіб, за допомогою якого регулюються кількість товару, що ввозитися в країну. Іншими словами, імпортна квота визначає, яка кількість товару іноземного походження може бути реалізована на внутрішньому (національному) ринку, тоді як митний тариф визначає величину податку, яким обкладається товар, і при цьому його кількість, що завозитися в країну, не обмежується. Часто імпортні квоти виступають більш ефективним засобом стримування міжнародної торгівлі, чим мита. Незважаючи на високі мита, певний товар може імпортуватися у відносно великих кількостях. Низькі ж імпортні квоти цілком забороняють імпорт товару понад визначену кількість [2,166].

Під нетарифними бар’єрами розуміється система ліцензування, створення невиправданих стандартів якості продукції і його безпеки чи просто бюрократичні заборони в митних процедурах. Так, Японія і європейські країни жадають від імпортерів одержання ліцензій. Обмежуючи випуск ліцензій, можна ефективно обмежувати імпорт. Саме так надійшла Великобританія, заборонивши імпорт вугілля.

Новою формою торгових бар’єрів є добровільні експортні обмеження Так, японські автомобілебудівники під погрозою введення Сполученими Штатами більш високих тарифів чи низьких імпортних квот погодилися на введення добровільних експортних обмежень на свій експорт у США.

14. Ціноутворення в міжнародній торгівлі

Ціна, як відомо, – це грошова сума, яку має намір одержати продавець, пропонуючи товар чи послугу, і яку готовий заплатити за неї покупець.
Під світовими цінами звичайно розуміють ціни, за якими здійснюються великі комерційні експортно-імпортні операції з оплатою у вільно конвертованій валюті.
Відповідно, ціноутворення – це процес відбору кінцевої ціни залежно від собівартості продукції, цін конкурентів, співвідношення попиту і пропозиції, інших факторів. Співпадання цих вимог залежить від багатьох умов, які отримали назву ціноутворюючі фактори. Вони за характером, рівнем та сферою дії поділяються на:
1) загальноекономічні – фаза економічного циклу, стан сукупного попиту та пропозиції, інфляція;
2) конкретно-економічні, тобто ті, які визначаються особливостями розвитку даної галузі, умовами виробництва продукції та її реалізації – витрати, прибутки, податки, пропозиція і попит на цей товар з урахуванням товарів-замінників, споживчі якості (надійність, привабливість, сучасний зовнішній вигляд);
3) специфічні, які мають відношення тільки до деяких товарів та послуг – сезонність, рівень експлуатаційних витрат, комплектність, гарантії і умови сервісу;
4) спеціальні, тобто пов’язані з дією особливих механізмів і економічних інструментів, – державне регулювання, валютний курс;
5) неекономічні – політичні, військові тощо.
Існують такі методи ціноутворення на світовому ринку:
– на основі закритих торгів – виходячи з очікуваних цінових пропозицій конкурентів;
– на основі передбачуваної цінності – виходячи з відчуття покупцем цінової вартості товару;
– на основі рівня поточних цін – виходячи з поточних цін конкурентів.
Відмітимо, що ціноутворення на світових ринках має дві характерні риси:
1) на світовому ринку складаються відхилення світової ціни від внутрішніх цін окремих країн. Внутрішня ціна, хоча і виступає одним з суттєвих факторів механізму формування цін світового ринку, в більшості випадків не визначає її остаточного рівня;
2) на один товар існує паралельно ряд цін. Значна кількість цін світової торгівлі зумовлена різними обставинами: транспортними витратами, характером торговельної угоди, комерційними умовами поставок тощо.
Тобто, у практиці міжнародної торгівлі використовується декілька видів цін, пов’язаних з тими чи іншими особливостями купівлі-продажу, наприклад:
– біржові котирування (тобто ціни, встановлені на міжнародних товарних біржах);
– аукціонні (ціни міжнародних аукціонів);
– експортні ціни основних постачальників певного товару;
– імпортні ціни в основних центрах імпорту;
– оптові ціни;
– роздрібні ціни;
– ціни оферти – ціни продавця в його офіційній пропозиції про продаж товару;
– ціни покупця (ціни контроферти);
– регіональні – ціни, які діють у межах інтеграційних угруповань;
– номінальні – ціни, вказані в прейскурантах;
– трансфертні – ціни, що діють у межах транснаціональних корпорацій;
– статистичні – середньозважені за певний період часу.
Укладаючи зовнішньоторговельний контракт про купівлю-продаж товару, суб’єкти господарської діяльності мають справу з такими видами цін:
– базисною, яка використовується для визначення сорту або якості товару, яку узгоджують на переговорах між продавцем та покупцем. Вона є початковою для визначення ціни фактично поставленого товару, якщо характеристики останнього відрізнятимуться від обумовлених у контракті;
– фактурною, яка визначається умовами поставки, вказаними в контракті.
Умови поставки товару визначають обов’язки покупця і продавця щодо доставки товару і встановлюють момент переходу ризику випадкової загибелі чи ушкодження товару з продавця на покупця. Базисні умови поставки визначають, хто несе витрати, пов’язані з транспортуванням товару від продавця-експортера до покупця-імпортера. Ті втрати з приводу доставки товару, які несе продавець, включаються до ціни товару. Ці умови називаються базисними тому, що вони встановлюють базис ціни товару і впливають на рівень ціни товару.
Витрати в процесі експортування різноманітні і становлять часом майже 40 – 50 % ціни товару. Вони можуть включати:
– витрати на підготовку товару до відвантаження (перевірка кількості та якості, пакування);
– оплату завантаження товару на перевізні засоби внутрішнього транспортувальника;
– оплату перевезень товару від пункту відправлення до основних засобів транспортування;
– оплату вартості завантаження товару на основні засоби транспортування;
– оплату вартості транспортування товару міжнародним транспортом;
– оплату страхування вантажу під час перевезення;
– витрати щодо зберігання товару протягом перевезення;
– витрати щодо розвантаження товару в пункті призначення;
– витрати з приводу доставки товару від пункту призначення на склад покупця;
– оплату митних зборів, податків при перетинанні митного кордону.
Базисні умови розробляються міжнародною торговою практикою. Зміст цих умов не є загальноприйнятим у міжнародній торгівлі, а визначається, як правило, торговельними традиціями, які склались у різних країнах, портах, галузях.
У сучасній практиці міжнародної торгівлі одержав визнання «Інкотермз» (міжнародні комерційні терміни), оскільки запропоноване в ньому тлумачення окремих термінів відповідає найбільш розповсюдженим торговим звичаям, які склалися на світовому ринку.
При визначенні базисних умов використовується термін «франко» (вільно), який означає, що покупець звільняється від ризиків і всіх витрат з приводу доставки товару до місця, позначеного за словом «франко».
Деякі базисні умови постачання.
1) З заводу (в означеному місці): EXW – Exworks.
На продавцеві не лежать ніякі зобов’язання щодо транспортування товару.
2) Франко-перевізник: FCA – Free Carrier.
Продавець виконує своє зобов’язання поставити товари, коли він передає товар перевізнику (обумовленому і в обумовленому місці).
3) Франко на борту судна (… в обумовленому порту відвантаження):
FOB – Free On Board.
За цією умовою продавець зобов’язаний поставити за свій рахунок товар на борт судна, що зафрахтоване покупцем, в обумовленому порту в обумовлений термін.
4) Плата за транспортування та страхування оплачені до (обумовленого місця призначення): CIP – Carriage and Insurance Paid to...
5) Вартість страхування і фрахт: CIF – Cost, Insurance and Freight.
Продавець зобов’язаний застрахувати судно, оплатити фрахт, доставити товар у порт відправлення, завантажити його на борт судна, а також застрахувати товар від транспортних ризиків за мінімальною ставкою.
6) Поставлено на кордон ( в обумовленому місці): DAF – Delivered At Frontier.
Продавець зобов’язаний поставити у розпорядження покупця товар на кордоні до митного кордону іншої країни. Цей термін часто вживається, якщо товари перевозяться залізничним або автомобільним транспортом.
З усіх розглянутих вище базисних термінів найбільше розповсюдження набули умови ФОБ та СІФ. У практиці міжнародної торгівлі «Ціна ФОБ», як правило, означає експортну ціну товару, а «Ціна СІФ» – імпортну.
Ціна може бути зафіксована в контракті:
– на момент укладення;
– протягом терміну дії;
– на момент його виконання.
Залежно від способу фіксації розрізняють наступні види цін:
1) тверда;
2) рухлива;
3) ковзаюча;
4) з наступною фіксацією.
Тверда ціна встановлюється в момент підписання угоди й не може змінюватися протягом терміну її дії.
Рухлива ціна – зафіксована при укладенні угоди ціна, яка може бути переглянута в майбутньому, якщо ринкова ціна до часу його постачання зміниться. У контракті обов’язково вказується джерело, на основі якого робиться висновок про зміну ціни товару.
Ковзаюча – це ціна, розрахована в момент виконання контракту шляхом перегляду договірної (базисної) ціни з урахуванням змін у витратах виробництва, що відбулися в період виконання контракту (найчастіше використовується для великого промислового обладнання).
Якщо в контракті обумовлено, що ціна фіксується в процесі виконання угоди, то в договорі вказуються умови фіксації та принцип визначення ціни. Наприклад, ціна може встановлюватися за домовленістю сторін перед поставкою кожної партії товару або, якщо поставки здійснюються регулярно, перед початком кожного календарного року (в контракті обов’язково вказується джерело інформації про рівень цін).
Відзначимо, що ціни, які публікуються, носять переважно довідковий характер і часто відрізняються від фактично сплачених покупцем цін внаслідок широкого використання системи спеціальних знижок.
Розмір знижки залежить від:
– характеру угоди;
– умов поставки;
– умов платежу;
– взаємовідносин з покупцем;
– кон’юнктури ринку на момент укладання угоди.
У сучасних умовах у практиці міжнародної торгівлі використовується близько 20 різноманітних видів знижок. Найпоширенішими з них є наступні:
– загальна (проста) знижка надається з прейскурантної чи довідкової ціни товару. Може складати до 20 – 30 %. Такі знижки використовуються при купівлі-продажу стандартних видів машин і обладнання. Наприклад, до такого виду належить знижка, що надається за умов купівлі товару за готівку (як правило, її розмір відповідає розміру позичкового проценту);
– знижка за оборот (бонусна) надається постійному покупцеві. У контракті в цьому випадку обумовлюється шкала знижок залежно від досягнутого обороту протягом певного терміну (як правило, року), а також порядок виплати сум на основі цих знижок;
– знижка за кількість або серійність (прогресивна) надається покупцеві за умови закупівлі ним наперед визначеної кількості товару, що поступово збільшується. Серійні замовлення викликають підвищену зацікавленість у виробника, оскільки виготовлення машин одного типу знижує пересічні витрати виробництва на одиницю продукції;
– дилерські знижки надаються виробниками своїм постійним посередникам щодо збуту (в т. ч. і закордонним). Дилерські знижки на автомобілі, наприклад, становлять близько 15 – 20 % роздрібної ціни;
– спеціальні знижки надаються привілейованим покупцям, в замовленнях яких дуже зацікавлені продавці. До цієї категорії належать також знижки на пробні партії і замовлення, що мають на меті зацікавити покупця;
– експортні знижки надаються іноземним покупцям зверху тих, які діють на внутрішньому ринку виробника. Їх метою є підвищення конкурентоспроможності товару на зовнішньому ринку;
– сезонні знижки надаються за умов закупівлі товару не в сезон. Наприклад, на сільськогосподарські добрива вони складають близько 15 %;
– неявні знижки надаються покупцеві у вигляді знижок на фрахт, пільгових чи безпроцентних кредитів;
– знижки при продажу обладнання, яке було у користуванні, складають інколи 50 % його вихідної ціни.

• ⇐ Назад
• 123
• 4
• 5
• 6
• Далее ⇒