Міжнародні валютні розрахунки
Міжнародні розрахунки – являють собою систему регулювання платежів за грошовими вимогами, які виникають між державами, організаціями, громадянами різних країн. Міжнародні валютні розрахунки здійснюються в основному через банки.
Форми міжнародних розрахунків: 100% аванс (авансові платежі, передоплата) –дуже рідкісне явище у нормальних міжнародних відносинах.
Акредитивні розрахунки – це доручення банку (клієнтом якого є імпортер) одному або декільком банкам здійснити платежі фізичній або юридичній особі в межах визначеної суми на умовах, указаних в акредитиві.
Акредитив – це платіжний документ за яким банк дає розпорядження іншому банку за рахунок спеціально заброньованих коштів оплатити товарно-транспортні документи за відвантажений товар або виплатити пред'явнику акредитива визначену суму грошей.
Акредитив є вигідним для експортера, бо забезпечує надійність платежу і швидке його отримання, захищаючи експортера від валютних і політичних ризиків.
Інкасо – це банківська операція, коли банк за дорученням свого клієнта і на основі розрахункових документів отримує грошові суми від покупця з подальшим зарахуванням цих сум на рахунок свого клієнта. Для експортера все-таки інкасо є вигідною формою розрахунків, так як такі операції до певної міри гарантують до того моменту, як імпортер отримає товар.
Розрахунки при відкритому рахунку – це форма розрахунків, при якій відсутні надійні гарантії для експортера, котрий направляє на адресу покупця товар і товарні документи, а імпортер протягом обумовленого терміну повинен переказати на рахунок експортера гроші. Відкритий рахунок використовують при розрахунках між: фірмами пов'язаними традиційними торговими відносинами; транснаціональними корпораціями та їхніми закордонними філіями приекспортному постачанні.
Розрахунки з використанням векселів і чеків – застосовують розрахунки чеками і переказними векселями.
Баланси міжнародних розрахунків – це співвідношення грошових зобов'язань, надходжень і платежів між країнами за певний проміжок часу. До балансів міжнародних розрахунків відносять:
1. Платіжний баланс – який включає в себе три основні розділи:
торговельний баланс – це різниця вартості експорту і імпорту, або так званий чистий експорт.
баланс послуг та некомерційних платежів ("невидимі операції") – включає платежі та надходження від транспорту, страхування, зв'язку, туризму, споживчі перекази грошових коштів (зарплата, спадщина, пенсії).
баланс руху капіталів та кредитів – показує надходження закордонних інвестицій та позик, а також надання кредитів та здійснення капіталовкладень в інших країнах.
2. Розрахунковий баланс – це співвідношення вимог та зобов'язань країни по відношенню до інших країн на певну дату (наприклад: на початок року).
Відмінність платіжного балансу від розрахункового полягає в тому, що він характеризується фактичними надходженнями, а розрахунковий – обсягом вимог та зобов'язань.
3. Баланс міжнародної заборгованості країни – це сума боргових та майнових зобов'язань країни іноземним кредиторам, яку необхідно сплатити в установлений термін з виплатою відсотків.
42 Валютні ринки світу
Міжнародні валютні ринки є сукупністю операцій з купівлі і продажу різноманітних валют усіма фінансовими організаціями світу. Слід зазначити, що щоденний оборот торговців валютою на міжнародних ринках' складає близько 1000 млрд дол. На думку багатьох банкірів і фінансистів, "міжнародні валютні ринки - це найбільше у світі казино, де ставки нічим не обмежені, а гру ведуть приблизно 10 тис. приватних банків і фінансових компаній". Найбільший обсяг валютних операцій на суму близько 200 млрд дол. США щодня здійснюється в Лондоні. У Токіо і Нью-Йорку цей обсяг складає по 100 млрд дол. США. Таким чином, три головні світові фінансові центри здійснюють 40 % світових валютних операцій. Лондонський ринок займає ключову позицію завдяки центральному розміщенню в основні години здійснення угод, а також його великим можливостям для проведення операцій. Для ефективної діяльності ТНК, які включають дрібні експортно-імпортні фірми, повинні добре розумітися на валютних курсах. Останні впливають на те, де саме оптовий або роздрібний торговець купує продукцію і продає її кінцевому споживачу, так само як і на те, де фірма-виробник купує сировину або комплектуючі вироби і фактично виробляє продукцію. Крім цього, валютний курс впливає на джерела залучення капіталу, необхідного для розширення діяльності фірми. Обмінний, або валютний, курс (exchange rate) можна визначити як кількість одиниць валюти однієї країни, потрібну для придбання одиниці валюти іншої країни. Іншими словами, це вартість у вітчизняній валюті купівлі певних фондів, оцінених у валюті іншої країни
43. Сутність валюти та валютних відносин.
Поняття валюти широко застосовується в економічній літературі та практиці. Валюта обслуговує такий широкомасштабний сектор економіки, як зовнішньоекономічні відносини. На її основі функціонує валютний ринок, що є елементом грошового ринку, формуються такі високоефективні регулятивні інструменти, як валютний курс, платіжний баланс, золотовалютні резерви тощо. Валюта обслуговує функціонування світової економіки та інтеграцію до неї національних економік окремих країн.
Незважаючи на широке застосування, сутність валюти не знайшла однозначного трактування в літературі. Більшість авторів, що пишуть про валюту, визначають її як грошову одиницю певної країни . Проте дехто з них уточнює це визначення валюти, пов'язуючи використання грошової одиниці як валюти з функцією світових грошей, тобто як міжнародної розрахункової одиниці, засобу обігу і платежу, або ж для вимірювання величини вартості товару. Зведення поняття валюти до грошової одиниці у всіх цих визначеннях у кращому випадку не коректне, оскільки грошова одиниця - це лише одна незначна складова явища грошей, пов'язана з масштабом цін, і вона не спроможна вичерпати таку складну функцію грошей, як світові гроші.
Тим більше недопустимо ототожнювати валюту з грошовою одиницею взагалі, бо при цьому зникають будь-які відмінності між грошима і валютою, остання втрачає свої специфічні ознаки. У цьому зв'язку більш правомірно пов'язувати валюту з міжнародною сферою використання грошової одиниці. Проте і ця прив'язка не повинна бути надто прямолінійною, коли валюта зводиться лише до міжнародної грошової одиниці чи засобу обігу і платежу. Це занадто звужує сферу застосування валюти. Адже міжнародним засобом обігу і платежу може бути тільки вільно конвертована валюта, а тому неконвертована валюта в таке визначення не вписується.
Враховуючи сказане, найбільш прийнятним є визначення валюти як будь-яких грошових коштів, формування та використання яких прямо чи опосередковано пов 'язано із зовнішньоекономічними відносинами. При цьому не обов'язково, щоб ці гроші виконували всю гаму функцій світових грошей. Наприклад, український імпортер купує на ринку за національні гроші (гривню) певну суму доларів США, з допомогою яких оплачує куплені в ФРН товари. Німецький експортер одержану доларову виручку конвертує в німецькі марки, частину яких зберігатиме на строковому депозиті як накопичення. Ця зовнішньоекономічна операція обслуговується трьома видами грошей: гривнею, доларом і маркою. І хоч як міжнародний засіб обігу використано лише долар США, усі три види грошових коштів набувають статусу валюти.
Правомірність такого трактування валюти підтверджується і світовою валютною практикою. Остання в поняття валюта включає не тільки кошти у вигляді законних платіжних засобів (готівки) чи депозитів у грошах тієї чи іншої країни, які справді можуть слугувати міжнародними засобами обігу чи платежу, а й інші валютні цінності - платіжні документи (чеки, векселі, сертифікати, акредитиви тощо), фондові цінності (акції, облігації) та
інші фінансові інструменти іноземного походження, а також аналогічні платіжні документи та фондові цінності національного походження, якщо вони перетинають митний кордон чи переходять у власність нерезидентів усередині країни.
Валюта класифікується за кількома критеріями. Основним з них є емітентська належність валюти. За цим критерієм виділяють:
- національну валюту, яка виражена в грошах, що емітуються національною банківською системою. Для України це будуть кошти, номіновані в гривні, для Росії - в рублях, для ФРН - у марках тощо;
- іноземну валюту, виражену в грошах, що емітуються банківськими системами інших країн. Для України це будуть кошти, номіновані в усіх національних грошових одиницях, крім гривні;
- колективну валюту, виражену в особливих міжнародних грошових одиницях, що емітуються міжнародними фінансово-кредитними установами і функціонують за міждержавними угодами. Зараз найбільш відомі дві такі валюти - СДР, запроваджена в міжнародний оборот МВФ, та євро, що запроваджена в міжнародний оборот 11 країнами Західної Європи.
За режимом використання валюти поділяються на:
- неконвертовані;
- конвертовані.
Неконвертованими є валюти, які неможливо вільно обміняти на іноземні валюти за ринковим курсом, їх ввіз та вивіз жорстко обмежується. Такими звичайно є валюти слаборозвинутих країн чи країн, які переживають глибоку і хронічну економічну і фінансову кризу. До 1997 р. типово неконвертованою була і національна валюта України - гривня.
Конвертованими є валюти, які вільно обмінюються на валюти інших країн, за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться і ввозяться через кордон. Конвертова-ність - надзвичайно важлива, визначальна якісна риса валюти.
Конвертованою валюта стає не стихійно, а забезпечується державою завдяки значним зусиллям, спрямованим на досягнення товарно-грошової збалансованості, розвиток вільних товарних і валютних ринків, запровадження організаційно-правових основ валютного регулювання тощо.
44. Валютний курс, види валютних курсів
Валю́тний курс – вираз ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої. Фіксація валютного курсу здійснюється або відповідно до золотого паритету (гарантованим золотим змістом національної грошової одиниці), або за міжнародною угодою. При класичному золотому стандарті, тобто при вільному розміні валют на золото в центральному банку, валютний курс встановлювався в пропорціях до їх золотого вмісту.
Для конвертованих валют в основі курсу лежить валютний паритет. Проте курси валют майже ніколи не збігаються з їхнім валютним паритетом. В умовах міжнародної торгівлі і інших зовнішньоекономічних акцій співвідношення надходжень і платежів в іноземній валюті і, отже, попит і пропозиція іноземної валюти не знаходиться у рівновазі. При активному платіжному балансі курси іноземних валют на валютному ринку даної країни падають, а курс національної грошової одиниці підвищується. Зворотне відбувається у разі, коли країна має пасивний платіжний баланс. Тому в більшості країн разом з твердим офіційним курсом національної валюти також існує вільний. За офіційного паритету здійснюються розрахунки центральних національних банків та інших валютно-фінансових установ між різними країнами і з міжнародними організаціями. Розрахунки між приватними особами і організаціями, виходять із зовнішньоторговельних і зовнішньоекономічних зв'язків та здійснюються по вільному курсу.
Розрізняють такі види валютних курсів:
1) за способом регулювання:
фіксований валютний курс;
мінливий валютний курс, такий що коливається в межах коридору;
плаваючий курс, який змінюється залежно від ринкового попиту та пропозиції;
2) за видами ринку:
поточний курс SPOT (TOD i TOM);
форвардний курс;
ф’ючерсний курс;
ринковий та розрахунковий (фіксінг центрального банку) середньозважений курс по торгах.
45. Валютний паритет
Валютний паритет — співвідношення валют різних країн, вимірюване співвідношенням їхнього золотого вмісту.Валютний паритет – це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо. Валютні паритети знаходяться в основі валютних курсів, які інколи відхиляються від паритетів. Якщо при «золотому стандарті» валютні паритети визначалися шляхом співвідношення кількостей грошового металу, яким відповідали грошові одиниці, а за Бреттон-Вудською системою – ще й і співвідношення із доларом, то з 1978 року валютні паритети встановлюються на базі спеціальних прав запозичень (СПЗ). СПЗ являють собою міжнародні резервні кошти, які призначаються для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів і розрахунків з Міжнародним валютним фондом.
46. еволюція світової валютної системи
Світова валютна система пройшла кілька етапів розвитку. ВИ залежності від того, який саме актив визнавався резервним, розрізняють золотомонетний стандарт, золотодевізний стандарт і девізний стандарт.
Золотомонетний стандарт в міжнародній валютній системі був започаткований в 1880 році. На той час більшість держав випускали свої національні грошові одиниці у вигляді золотих монет. Золотомонетний обіг - це найстійкіша валютна система. У ній дійсні гроші, тобто золоті монети, злитки та коштовності, виконують всі функції грошей всередині країни і водночас є світовими грошима. В золотомонетному обігові валютний курс, тобто співвідношення між валютами різних держав, не може істотно відхилятися від золотого паритету, тобто від відношення вагових кількостей золота, які є в різних національних монетах. Паперові банкноти вільно розмінювалися на золото за номіналом, що надавало грошовій системі додаткову гнучкість і стійкість. Інакше кажучи, позитивними рисами золотомонетного стандарту були повна конвертованість національних валют, стабільність покупної спроможності грошей, стабільність валютних курсів і світових цін.
Однак, незважаючи на ці переваги, на початку XX століття золотомонетний стандарт перестав відповідати масштабам господарських зв'язків через обмежену кількість золота, недостатню гнучкість валютної системи, стихійне регулювання її і невтручання держави в сферу валютних відносин. Тому після першої світової війни золотомонетний стандарт був замінений золотодевізним стандартом, що було підтверджено угодою на Генуезькій конференції в 1922р. Суть цього стандарту полягає в тому що поряд з золотом функції світових грошей почали виконувати валюти окремих провідних країн світу. Він діяв протягом 1922-1976 pp.
В його розвитку прийнято розрізняти кілька етапів. Перший етап золотодевізного стандарту охоплював період після Генуезької конференції 1922р. до 1933р. і характеризувався золотозливковим стандартом. Суть його полягала в тому, що монети в обіг не випускалися, але центральні банки обмінювали за фіксованою державною ціною паперові банкноти на зливки стандартної ваги (приблизно 12,5 кг.). Золотозливковий стандарт встановлювався тільки для таких економічно розвинутих країн як Великобританія, Бельгія, Франція, Нідерланди.
Отже, основними рисами першого етапу золотодевізного стандарту були:
використання в ролі платіжного засобу золота і девізів (іноземної валюти);
відсутність загальновизнаної резервної валюти;
збереження золотих паритетів валют і обміну валют на золото;
встановлення режиму вільного коливання валютних курсів. Другий етап золотодевізного стандарту охоплює 1933-1944рр.
і характеризується такими рисами:
припинення обігу золотих монет і перехід до використання всередині країни паперових грошей;
припинення оберненості паперових грошей в золото всередині країни;
застосування державного регулювання міжнародних валютних відносин;
обмін центральними банками національних банкнот на ту іноземну валюту (девіз), яка залишалася розмінною.
Проте під впливом кризових явищ в економіці виникла потреба вдосконалення світової валютної системи. Реалізація цієї потреби означала перехід до третього етапу золотодевізного стандарту. Третій етап золотодевізного стандарту охоплює 1944 -1976 pp. Організаційно він був оформлений на міжнародній фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 p. Відтоді існуючу валютну систему почали називати "Бреттон-Вудською валютною системою". '
Основними елементами Бреттон-Вудської валютної системи були:
запровадження уніфікованої системи валютних курсів у відповідності з встановленим паритетом, тобто офіційно зафіксованим курсом валюти до золота або іншої валюти;
встановлення паритету валют до золота прямо або опосередковано через золотий зміст американського долара, зафіксований на 1 липня 1944 р. в розмірі 0,88571 г чистого золота за 1 долар, або 35 доларів за тройську унцію (31,1 г чистого золота);
забезпечення конвертованості двох резервних валют (долара США і фунта-стерлінгів) в золото за офіційним курсом;
підтримання ринкового валютного курсу всіх валют в межах 1% відхилення в будь-який бік від паритету.
Однак система фіксованих курсів з часом перестала відповідати потребам розвитку міжнародної економіки. Тому головні промислові країни в 1968 р. розділили офіційний та приватний ринки золота, а влітку 1971р. США офіційно припинили конвертувати долари в золото за офіційним курсом. В грудні того ж року було запроваджено плаваючі курси валют. А це означало, що Бреттон-Вудська валютна система почала відмирати. І цей процес визнала Міжнародна конференція, що відбулася в 1976р. в столиці Ямайки - Кінгстоні. Вона визначила нові принципи регулювання світової валютної системи, тобто започаткувала так звану Ямайську валютну систему, яка означала перехід до девізного (пагіерово-валютного) стандарту.
Девізний стандарт (паперово-валютний стандарт, Ямайська валютна система) лежить в основі сучасної валютної системи. Основні її риси такі:
вільний вибір країною системи валютного курсу - фіксованого або плаваючого, встановленого в односторонньому порядку чи на основі багатосторонніх угод;
наділення МВФ правом здійснювати жорсткий нагляд за розвитком валютних курсів і угодами про їх встановлення;
відміна золотодевізного стандарту і введення стандарту СДР-спеціальних прав запозичення;
відміна офіційної ціни золота, і воно перестало виконувати роль офіційного засобу платежу між МВФ і його членами, тобто замість принципу обміну валюти на золото по схемі
.. "національна валюта - СДР" і навпаки. Золото перестало
виконувати роль грошей і перетворилося у звичайний товар,
який вільно купується і продається за цінами, що складаються
під впливом попиту і пропозиції.
Система девізного стандарту має певні недоліки, серед яких
найбільш істотні такі:
СДР не має зв'язку з золотом і використовується тільки як рахункова одиниця, тобто виступає світовою валютою номінально, а не реально. Тим більше, що до курсу СДР прив'язані тільки вісім валют країн світової співдружності, тоді як до долара США прив'язані валюти майже 40 країн;
золото продовжує впливати на курси валют і є основним резервним активом.
В рамках Ямайської валютної системи діють регіональні валютні системи, в тому числі і Європейська валютна система, рішення про створення якої було прийнято в 1979р. Європейська валютна система становить собою договірно-правову форму організації валютних відносин між країнами ЄС, кінцевою метою якої є перехід до єдиної грошової політики, створення єдиного центрального банку і введення єдиної валюти.
В становленні Європейської валютної системи прийнято виділяти три етапи. Перший етап започатковано в липні 1990 року. Він характеризувався повним зняттям обмежень на рух капіталу між країнами ЄС і поступовим зближенням головних макроекономічних показників їх економік. Він тривав до листопада 1993р.
Другий етап становлення Європейської валютної системи охоплює листопад 1993-1999рр. Його започатковано Маастріхтською , угодою (від міста Маастріхт в Голландії) про Європейський Союз. На цьому етапі з метою зближення національних господарств в галузі державних фінансів, довгострокових ставок і валютних курсів до країн, які претендують на участь в валютному союзі, були висунуті такі вимоги:
їх бюджетний дефіцит не повинен перевищувати 3% ВВП, а загальний урядовий борг - 60% ВВП;
інфляція споживчих цін не повинна перевищувати інфляцію в трьох країнах-учасницях з найнижчою інфляцією більш ніж на 1,5 процентних пункти;
процентні ставки по довгострокових боргових цінних паперах уряду не повинні перевищувати більш ніж на 2 процентних пункти такі ставки в трьох країнах - членах з найнижчою інфляцією;
коливання курсів національних валют не повинне бути більше ніж встановлене для Європейської валютної системи протягом двох років перед приєднанням до валютного союзу.
Третій етап становлення Європейської валютної системи розпочався з 1999 року і його головним завданням є перехід до єдиної валюти - евро. Цей перехід планується здійснювати поступово шляхом реалізації цілого комплексу заходів валютно-фінансового характеру. За здійснюваними заходами третій етап умовно можна поділити на три стадії. Перша - розпочавшись з моменту визначення учасників валютного союзу, буде тривати до взаємної фіксації їх валютних курсів. На цій стадії: 1) ліквідуються всі існуючі механізми валютної системи в тому числі і розрахункова валютна одиниця екю; 2) повноваження грошової політики передаються Європейській системі центральних банків, головну роль в якій відіграватиме Європейський центральний банк; 3) в результаті цих дій появиться можливість здійснювати повністю координовану грошову політику, яка призведе до припинення коливання курсів національних валют відносно один до одного; 4) євро буде використовуватися лише як безготівкова валюта, і фінансова підтримка з метою забезпечення стабільності курсів національних валют буде здійснюватися в євро.
Друга стадія триватиме з моменту фіксації валютних курсів і до зняття з обігу національних валют. На цій стадії безготівковий євро буде в обігу поряд з готівковими національними валютами, але всі операції Європейська система центральних банків здійснюватиме виключно в євро.
Третя стадія, за розрахунками країн-учасниць, розпочнеться не пізніше 1 січня 2002 року. її результатом буде випуск в готівковий обіг євро у вигляді банкнот і монет. Заміна екю на євро відбудеться за курсом 1:1, тобто курс євро до інших валют країн-членів буде відповідати їх курсу до екю. Реалізація завдань третьої стадії буде означати утвердження якісно нового рівня валютно-фінансової інтеграції країн ЄС.
Введення єдиної валюти принесе країнам-учасницям валютного союзу певний виграш, оскільки, по-перше, дозволить щороку економити до 26 млрд. доларів тільки на витратах по обміну валюти; по-друге, позбавить валютного ризику інвесторів і цим самим сприятиме надходженню нових інвестицій та зростанню темпів економічного зростання; по-третє, захистить економіку країн ЄС від руйнівних наслідків потенційно можливих зовнішніх потрясінь.
47 Світова валютна система
Світова валютна система – це організаційна форма грошово-кредитних відносин у міжнародному обігу, яка склалася на основі розвитку світового ринку, закріплена міждержавними угодами і обслуговує взаємний обмін результатами діяльності національних господарств.
1.Перша світова валютна система - Паризька (1867р)склалася ще в 19 столітті - у вигляді “золотого стандарту” – при якому міжнародними грошима було золото, не існувало ніяких угод, що регулювали би валютні відносини.
2.На Генуезькій конференції в 1922році – було укладено міжнародну угоду, яка документально оформила світову валютну систему, ввівши “золотодевізний стандарт”- який передбачав обмін провідних валют світу на золото за фіксованими співвідношеннями. Проіснувала ця система до років “великої депресії” (1930роки).
3.У місті Бреттон-Вудс(США) 1944рік – були узгодженні основні принципи валютно-фінансового устрою, відомого як Бреттон-Вудська валютна система – при якій була введена взаємна оборотність валют основних капіталістичних країн, поряд із золотом як світові резервні та розрахункові валюти використовується долар США (в основному) та фунт стерлінгів Великобританія (менше).
4.Четверта валютна система вступила в дію з квітня 1978 року і отримала назву Ямайська валютна система, яка була прийнята на Ямайці в місті Кінгстоун. Особливістю її – переважаюче становище долара США на світовому ринку; ця світова валютна система грунтується не на золоті, а на обігу паперових і кредитних грошей.
У Європі створено регіональну валютну систему – Європейську валютну систему, яка була створена країнами – членами Європейської співдружності, щоб протистояти гегемонії долара США у світовій валютний системі, а також для забезпечення чіткого співвідношення курсів національних валют країн ЄС для підтримки інтеграційних процесів. Механізм дії Європейської валютної системи включає три основні елементи:
1.Європейська валлютна одиниця – ЄВРО.
2.Режим сумісного коливання валютних курсів.
3.Європейський фонд валютного співробітництва.
48. Суть міжнародних валютних відносин
Міжнародні валютні відносини — сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і фізичними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.
Вони виникли на основі інтернаціоналізації національних грошових та валютних відносин. Через міжнародні валютні відносини здійснюються платіжні та розрахункові операції у світовому господарстві.
Двома основними формами валютної системи є національна і світова. Виділяють також регіональну валютну систему. Світова та регіональна валютні системи є формами організації міжнародних валютних відносин.
Національна валютна система. Історично першими виникли національні валютні системи. Вони є невід'ємною частиною валютних відносин окремих країн, закріплених у національному валютному законодавстві. У ньому передбачено порядок ввезення, вивезення, переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валют й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, із зовнішньою торгівлею, кредитуванням, міжнародним туризмом та ін.
Складові елементи національної валютної системи:
національна валюта;
валютні резерви;
валютний паритет;
курс національної валюти та порядок його дії;
умови функціонування національної валюти та золота;
умови конвертованості валюти;
валютні обмеження та їх форми й методи;
механізм використання кредитних важелів міжнародних розрахунків;
система валютного регулювання та ін. Національна валютна система органічно пов'язана з
внутрішньою кредитно-фінансовою системою.
Світова валютна система. Наприкінці XIX ст. на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового ринку, поширення золотого стандарту виникла світова валютна система. її характерними елементами були: стабільність золотих валют у більшості розвинутих країн; чіткий механізм визначення валютних курсів; валютний ринок; узгоджений порядок взаємних міжнародних платежів на основі вексельного обігу (що здійснювався через банківські перекази) та золота.
Золото виконувало всі функції грошей. Це забезпечувало стабільність валютної системи, вільне переливання капіталу із країни в країну, необмежений обмін національних валют та ін. Ця система була закріплена міжнародними угодами.
Регіональна валютна система. Третьою основною формою валютної системи є міжнародна (або регіональна). Найбільшого розвитку вона набула в ЄС. У 1979 р. було створено Європейську валютну систему (ЄВС) і введено європейську валютну одиницю — ЕКЮ, Вона оцінювалася на основі 10 валют, які для її забезпечення депонували 2800 т золота та долари. Мета ЄВС — сприяння європейській економічній інтеграції, насамперед — валютній. Для валютних курсів цих країн встановлено два лаги (межі) обмежень, що означає режим асинхронності (розбіжності). Так, для Іспанії й Португалії такий лаг становить +6%, а для всіх інших країн +2,25% можливих взаємних валютних коливань.
З 1989 р. по 1 липня 2002 р. у межах ЄВС планується впровадження єдиної валюти, створення спільного центрального банку. Введення євро почалося з 1 січня 1999 р. Водночас для окремих країн, які не увійшли до зони єдиної валюти, створено ЄВС-2, в якій протягом трьох років поступово переводитимуть на евро всі операції з Європейським центральним банком, а потім міжбанківський платіжний оборот тощо. Євробанкноти і євромонети з'являться в обігу лише у 2002 р. Іншою колективною валютою є СДР (спеціальні права запозичення, колективна міжнародна одиниця).
Світова валютна система пройшла у своєму розвитку окремі етапи
49. Міжнародні валютно кредитні організації
Інституційна структура міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин включає різноманітні міжнародні організації. Особливе місце у структурі світового ринку позичкових капіталів посідають міждержавні банки та валютні фонди.
Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації (далі — міжнародні організації) — це організації, які створені державами-членами і отримують кошти безпосередньо від країн-членів. У них є спільна мета — розвиток співробітництва та забезпечення цілісності, а також стабілізація складної світової економічної ситуації. Міжнародні фінансові організації безпосередньо займаються регулюванням світових фінансових і ваіютних ринків.
Виникнення міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій обумовлене розвитком інтернаціоналізації господарювання (в тому числі виникненням транснаціональних корпорацій), розвитком міждержавного регулювання, необхідністю спільного вирішення проблем розвитку світової економіки.
До основних міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій належать:
Група Світового банку;
Міжнародний валютний фонд (МВФ);
Банк міжнародних розрахунків (БМР);
Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).
Ці інститути надають країнам кредити, розробляють принципи функціонування світової валютної системи та здійснюють міждержавне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин.
Багатосторонні установи відіграють значну роль у вирішенні проблем заборгованості шляхом забезпечення вагомого зовнішнього фінансування програм змін. Головна роль міжнародних банків розвитку (таких як Світовий банк та інші регіональні установи) пов'язана з концесійним та неконцесійним фінансуванням із метою розвитку. Поряд зі світовими існують ше й регіональні та міжурядові банки; Європейський інвестиційний банк, Міжамериканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку та ін.
Чимало країн спираються на багатосторонні джерела для отримання коштів на розвиток і залучення додаткових коштів. Основними багатосторонніми джерелами надання коштів є МВФ та Світовий банк.
Для упраатіння світовою валютною системою, що грунтується на стабільних курсах вільно конвертованих валют, учасники Бреттон-Вудської конференції створили МВФ. котрий надає короткотермінове фінансування державам-членам, які мають проблеми з платіжним балансом. Міжнародний банк реконструкції та розвитку доповнює орієнтацію МВФ з допомогою розвитку інфраструктури окремих країн.
У сфері міжнародного регулювання світових валютних і фінансових ринків перебудовується і модернізується інституційна структура регулювання, посилюються вимоги до інформаційної прозорості валютних та фінансових політик, шо проводяться урядами держав. Виникають нові інструменти попередження криз, такі як "'цільові кредитні лінії"'. Збільшується вплив та відповідальність країн, що розвиваються, і приватних інвесторів у подоланні й непоширенні кризових явищ.
50. Міжнародний туризм
Міжнародний туризм – це багатопланова система послуг, яка спрямована на
задоволення потреб осіб, які є представниками одних країн і знаходяться з
короткостроковим відвідуванням в інших країнах.
Основні види міжнародного туризму:
Рекреаційний туризм – екскурсії, відпочинок, лікування, відвідування
С портивних змагань.Цей вид туризму становить 70%
від усього міжнародного туризму.
Науковий туризм – це відвідування наукових конференцій, симпозіумів, конгресів.
Діловий туризм – це налагодження і підтримання ділових стосунків: підготовка і укладання угод, відвідування міжнародних ярмарків та виставок.
Структура міжнародних туристичних послугових заходів:
організація туристичних поїздок.
продаж путівок і турів.
надання послуг з розміщення і харчування туристів(готелі, кемпінги).
організація пересування туристів по країні.
організація відвідування закладів культури, торгівлі та розваг.
організація реклами, доведення інформації.
51. Страхові послуги на міжнародному ринку
Страхові послуги – це особлива форма економічних відносин, яка включає створення спеціального ринку коштів(страхового фонду) для відшкодування збитків, які сталися в результаті стихійних і випадкових дій природи та людини.
Страхові компанії бувають: приватними, державними та публічними.
Види страхування у сфері МЕВ:
1.Страхування зовнішніх ризиків, експортно-імпортних операцій, національних майнових інтересів за кордоном, діяльності СП.
2.Страхування транспортування вантажів.
3.Страхування від нещасних випадків.
4 Морське, авіаційне страхування.
5.Страхування експортних кредитів.
6.Страхування будівельно-монтажних робіт.
52. Міжнародні транспортні відносини
Питання міжнародних транспортних перевезень - одні з найскладніших у міжнародному комерційному праві. Перевезення товарів пов'язане з ризиком. Перевізники завжди прагнуть обмежити свою відповідальність. Вантажовідправники мають договірні зобов'язання перед своїми покупцями і теж прагнуть зменшити ризик втрати або псування перевезення товарів.
При відсутності єдиних міжнародних правових правил та норм звертаються до національних законодавчих документів.
Особливості міжнародного транспотного права такі, що виконання міжнародних перевезень керуються міжнародними нормативно-правовими актами та національними законодавчими документами країн-учасниць транспортного процесу.
В таких умовах втручання держави необхідно для вирішення конфлікту інтересів, щоб система транспорту працювала без зайвих ускладнень.
Бажано, щоб правила перевезення різних країн були одинаковими.
Правовою основою міжнародних перевезень, які регулюють взаємовідносини власника вантажу та перевізника являються законодавчі документи України та міжнародних транспортних організацій.
Внутрішні перевезення по території України регулюють:
- Кодекс морських перевезень України;
- Статут Укрзалізниці;
- Повітряний кодекс України;
- Статут річкового транспорту України;
- Статут асоціації міжнародних автомобільних перевезень;
- Інструкція міністерства транспорту України.
Існує необхідність у розробці нового законодавства більш чітко регламентуючого права і зобов'язання сторін щодо транспортного забазпечення зовнішньоекономічної діяльності.
Міжнародні перевезення регулюють міжнародні конвенції про залізничні, автомобільні, авіаційні та морські перевезення.
Міжнародні правила перевезення товарів регулюються Конвенціями з метою зменшення можливих спорів, непорозумінь і труднощів, які викликані розбіжностями у правових системах. Наприклад, якщо сторони в переговорах не можуть вирішити, яке право буде застосоване до їхньої угоди, вони можуть застосувати Віденську конвенцію щодо договорів купівлі-продажу, яку було укладено в 1980 році. Ця конвенція діє для України з 1 лютого 1991 року.
Щодо перевезення товарів укладено п'ять головних міжнародних актів:
1.1. Брюссельська конвенція про встановлення єдиних правил про коносамент 1924 р. (Гаазькі правила). У Брюссельській конвенції беруть участь мало держав, однак Гаазькі правила широко застосовуються як типовий договір морського перевезення товарів. У 1968 році у конвенцію були внесені зміни і її назвали "Правила Гаага-Вісбі".
1.2. Гамбурська конвенція 1978 р. про морські перевезення вантажів на практиці не застосовується.
1.3. Варшавська конвенція 1929 р. про уніфікацію правил міжнародних повітряних перевезень.
1.4. Конвенція СМR 1956 р. про контракти міжнародних автомобільних перевезень товарів.
1.5. Конвенція КОТІФ 1980 р. про міжнародні залізничні перевезення.
Зміст цих конвенцій охоплює широке коло проблем:
- на які перевезення поширюється дія Конвенції;
- на які вантажі поширюється дія Конвенції;
- відповідальність перевізника;
- межі відповідальності перевізника.
2. Міжнародні транспортні організації
Міжнародне регулювання транспортних перевезень здійснюється наступними організаціями:
- Міжнародною асоціацією автомобільних перевезень (МААП);
- Міжнародна європейська асоціація залізничних перевезень(ЄАЗП);
- Міжнародна морська організація(ІМО);
- Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО).
Тарифи на міжнародні перевезення друкуються у спеціальних довідниках.
Питання міжнародних транспортних перевезень - одні з найскладніших у міжнародному комерційному праві. Перевезення вантажів - справа пов'язана з ризиком.
Перевізники завжди прагнуть максимально обмежити свою відповідальність, з іншого боку, вантажовідправники мають договірні зобов'язання перед своїми покупцями і теж прагнуть зменшити ризик втрати або псування перевезених товарів.
53. Морські перевезеня
Традиційно перевезення товарів морем здійснюється двома засобами в залежності від характеру товарів. По-перше, йдеться про фрахтування усього судна за договором морського чартеру (у такій засіб, як правило, перевозиться зерно, вугілля або нафта). Якщо виникає необхідність перевезення окремих партій вантажів, товар, як правило, вкладається у трюм або на палубу судна та перевозиться на підставі коносаментів. Якщо товари не перевозяться у контейнерах, коносаменти мають назву “бортові”. Контейнерні коносаменти видаються контейнерними лініями для перевезення вантажів в контейнерах, та мають характеристики, яких немає у інших видах коносаментів. Окрім названих, існують й інші різновиди коносаментів.
1) чистий коносамент та коносамент із застереженням. Чистий коносамент є документом, що не містить додаткових застережень, які прямо констатують дефектний стан товару або упаковки;
2) оборотні та на пред’явника. Коносаменти як і векселі можуть виписуватися як на пред’явника так і на конкретну особу або по її наказу (ордерні);
3) наскрізний коносамент. Якщо морське перевезення складає лише частину загального перевезення, у зв’язку із чим відправнику зручніше отримати наскрізний коносамент, ніж укладати договори з декількома перевізниками, які повинні перевозити вантаж на наступних стадіях перевезення.
54 Міжнародні сухопутні та повітряні перевезення
Автомобільний і залізничний транспорт. З приводу міжнародних автомобільних і залізничних перевезень існує найменша кількість міжнародних угод. Річ у тому, що дорожні перевезення не викликали таких гострих питань про відповідальність, як водні. По-перше, дуже часто автомобілі належали вантажовідправникам. По-друге, нещасні випадки при дорожніх перевезеннях не призводять до таких великих матеріальних втрат, як при водних. По-третє, при дорожніх перевезеннях ризик нещасних випадків менший, ніж при морських.
Щодо залізничних перевезень, то майже у всіх країнах залізниці дуже швидко перейшли у власність держави. Оскільки перевізниками були самі держави, то і розвиток міжнародних правил (у тому числі про відповідальність перевізників) теж відбувався дещо інакше.
При розробці законодавства про торгівлю різних країн часто використовуються типові правила, розроблені міжнародними неурядовими організаціями. Для автомобільних і залізничних перевезень велике значення має проект правил про відповідальність операторів транспортних терміналів, розроблений в ЮНСІТРАЛ.
Серед міжнародних угод, які містять правила про автомобільні і залізничні перевезення, варто згадати:
- Конвенцію 1956 р. про контракти міжнародного автомобільного перевезення товарів;
- Конвенцію 1980 р. про контракти міжнародного залізничного перевезення товарів;
- Конвенцію 1980 р. про міжнародні комбіновані перевезення товарів.
Варшавська конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, 12 жовтня 1929 р., застосовується до будь-якого міжнародного перевезення людей, багажу чи вантажу, що здійснюється за винагороду за допомогою повітряного судна. Вона застосовується до безкоштовних перевезень, що здійснюються за допомогою повітряного судна авіатранспортного підприємства, а також до перевезень, що здійснюються державою або іншими юридичними особами публічного права, та у інших випадках, які зазначені у Конвенції. У конвенції зазначені документи, які є посвідченням договору повітряного перевезення: для пасажирів таким договором є проїзний білет, для багажу – багажна квитанція, яка може бути включена у проїзний квиток. Відповідно до положень Конвенції кожен перевізник має право вимагати від відправника повітряно-перевізочний документ. Однак відсутність, неправильність або втрата такого документу не впливає на дійсність договору перевезення.
Низку статей Конвенції присвячено питанням відповідальності перевізника, її межам та підставам звільнення від неї, а також положенням щодо позивної давності тощо. Крім того, главу 5 Конвенції складають положення щодо комбінованих перевезень.
Протоколом про поправки до конвенції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, 28 вересня 1955 р., змінено та доповнено низку положень Конвенції 1929 р.
Конвенція, додаткова до Варшавської конвенції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, що здійснюються особами, які не є перевізниками за договором, 18 вересня 1961 р., містить низку додаткових положень, що спочатку не знайшли своє висвітлення у Варшавській конвенції. Насамперед, вона розмежовує поняття “перевізника за договором” та “фактичного перевізника”: “перевізник за договором” означає особу, яка уклала у якості Договірної Сторони, що підпадає під дію Варшавської конвенції, договір про перевезення з пасажиром або відправником; “фактичний перевізник” - особа, яка не є перевізником за договором, а уповноважена перевізником, та здійснює усе перевезення або його частину. Відповідно до Положень Конвенції перший з них – підпадає під дію правил Варшавської конвенції відносно усього перевезення, передбаченого у договорі; другий – лише відносно того перевезення, яке він здійснює; проведено розмежування їх відповідальності як за дії так і за бездіяльність.
Конвенція для Уніфікації деяких правил міжнародних повітряних перевезень, 28 травня 1999 р., є чинною для України ( див. WWW. NAU. KIEV. UA). Названа Конвенція модернізує вищезазначені міжнародні акти. Її сфера застосування є майже ідентичної із сферою, передбаченою у Конвенції 1929 р. Однак, на відміну від останньої, у її змісті відзначено, що при перевезенні поштових відправлень, перевізник несе відповідальність лише перед відповідною поштовою організацією.
В модернізованому акті значну увагу приділено організаційним заходам, які є необхідними для здійснення повітряних перевезень, насамперед підготовці документації, яка дещо відрізняється як за назвою так і за змістом від тієї, що передбачена У Конвенції 1929 р. Зокрема, йдеться про індивідуальний або груповий документ, який потрібний для перевезення пасажирів, та відомості, які він потрібен містити.
Низку статей Конвенції 1999 р., так і як Конвенції 1929 р. присвячено питанням відповідальності перевізника, її межам та підставам звільнення від неї, а також положенням щодо позивної давності тощо.
4) Конвенція про міжнародну цивільну авіацію, 7 грудня 1944 р., є чинною для України ( див. WWW. NAU. KIEV. UA). Її положення застосовуються лише до цивільних повітряних суден, не розповсюджуються на судна, які використовуються військовою, митною та поліцейською службами. Кожна з Договірних Сторін зобов’язується не використовувати цивільну авіацію з метою, яка є несумісною із даною Конвенцією. Вона встановлює низку положень щодо регулярних (нерегулярних) міжнародних сполучень, каботажу, заборонних зон, спрощення формальностей для прискорення навігації повітряних суден, а також правила про повітряний рух, митні, імміграційні процедури та порядок розслідування повітряних пригод.
У відповідності із даною Конвенцією кожне повітряне судно, що приймає участь у міжнародній навігації, забезпечується посвідченням щодо придатності до польотів, яке видано або якому надана сила країною, в якій таке судно зареєстроване. Пілот та інші члени екіпажа такого судна також забезпечуються посвідченнями про кваліфікацію та свідоцтвами, які видані або якому надана сила країною, в якій таке судно зареєстроване. Конвенцією також врегульовано порядок ведення бортових журналів, використання фотографічної апаратури, обмеження щодо вантажів і т.і. Країни – учасниці Конвенції зобов’язуються співпрацювати у даній сфері з метою досягнення можливого ступеня однаковості правил, стандартів, процедур, та створюють задля цього Міжнародну організацію цивільної авіації, яка складається з Асамблеї, Ради та інших органів, у яких може виникнути необхідність. Даний акт містить перелік завдань, вирішення яких покладено на Організацію, серед них перше місце займає забезпечення безпеки та впорядкований розвиток міжнародної цивільної авіації.
Уряди країн укладають двосторонні договори про міжнародне повітряне сполучення. За деякими договорами Україна є правонаступницею СРСР, а низку договорів вона уклала вже в період своєї незалежності (між урядом України та урядом Латвії, Лівану, Бразилії, Угорщини, Австрії, Кореї, Лівії та з ін.). Зазначені договори, хоча не є ідентичними у цілому, передбачають однакове врегулювання відносин у даній сфері. Так, відповідно до положень таких угод, кожна Договірна Сторона надає іншій Договірній Стороні права, перелік яких міститься в Угоді (угодах), з метою встановлення регулярних міжнародних повітряних перевезень за маршрутами, зазначеними у додатках.
Кожна Договірна Сторона має право призначити одне або декілька авіапідприємств з метою експлуатації договірних ліній за встановленими маршрутами або відкликати чи замінювати такі призначення, повідомивши про це іншу Договірну Сторону. Законодавство однієї Договірної Сторони, що врегульовує вхід на її територію, перебування в її межах та вихід з неї повітряних суден, зайнятих у міжнародній аеронавігації, або експлуатацію і навігацію таких повітряних суден під час їх перебування в межах її території, застосовується до повітряних суден будь-якого авіапідприємства, призначеного іншою Договірною Стороною.
В угодах такого характеру знайшли своє відображення також принципи, що регулюють експлуатацію договірних ліній, питання авіаційної безпеки, порядок встановлення тарифів, а також розслідування авіаційної події тощо.
5) Угода про транзит при міжнародних повітряних сполученнях, 7 грудня 1944 р., діє для України відповідно до указу Президента України “Про приєднання до Угоди про транзит при міжнародних повітряних сполученнях” від 4 червня 1997 р. № 490/97. Відповідно до даної Угоди кожна країна (Договірна Сторона) надає іншим країнам (Договірним Сторонам) такі свободи повітря відносно регулярних міжнародних повітряних ліній: переважне право пролітати над її територією, переважне право приземлятися з некомерційними цілями. Кожна країна (Договірна Сторона) за умови дотримання положень Угоди може визначати у межах своєї території маршрут для будь-якої міжнародної повітряної лінії та аеропорти, що можуть використовуватися на таких лініях і т. ін.
55. Транспортно-експедиторські послуги
Транспортно-експедиторські послуги – це комплекс посередницьких послуг по переміщенню товару від виробника до споживача. Історія розвитку транспортно-експедиторського обслуговування тіснопов’язана з розвитком транспорту. Ще в часи Венеціальної республіки, в ХІІІ столітті торгівля велась черезпосередників “урахтерів”, які виконували експедиторські функції. Новим поштовхом в розвитку транспорту і транспортно-експедиторськогообслуговування появилась поява залізниць в ХІХ ст. Поступово експедиторські організації стають членами ТПП, асоціацій, косімій по тарифах і ін. Експедитори займались одночасно торгівельними,транспортними, брокерськими операціями. Виділення транспортно-експедиторського обслуговування в самостійну галузь обумовлено суспільним розподілом праці, а також здійснюється транспортно-правове забезпечення. Виникнення транспортно-експедиторського обслуговування викликане необхідністю в посередництві між відправником, посередником і замовником. Сьогодні транспортно-експедиторське обслуговування це окрема сфера у транспортних перевезеннях. Транспортно-експедиторські організації класифікуються по виду та способу організації.
Класифікація:
по виду діяльності – транспортні підприємства, ТП контейнерні, навантажувальною технікою, складами, упакуванням, переробкою товарів; по організаційній формі – фірми, товариства, комбінати, підприємства, об’єднання, союзи і ін. Транспортно-експедиторське обслуговування вирішує такі питання: звільнює ТП від допоміжних операцій; зосереджує підготовку товарів для транспортування; підготовлює товароупроваджуючі документи; забезпечує упаковку, маркування та зберігання вантажів; здійснює обробку вантажів при навантаженні-перевантаженні.
Світова структура транспортно-експедиторських організацій різноманітна від невеликих фірм до великих об’єднань. Вони володіють автомобільними парками, контейнерами, залізничними засобами, складами, термінами, причинами і ін.
56. Міжнародні організації сфери міжнародних транспортних відносин
Традиція європейського співробітництва в транспортній діяльності була започаткована ще до першої світової війни. При цьому в основу була покладена кооперація транспортного законодавства, що регламентувало виготовлення транспортних засобів. У цей же час були укладені перші угоди в галузі міжнародного транспортного права.
Першою транспортною організацією була постійна міжнародна асоціація дорожніх конгресів (МПАДК/PIARC/AIPCR), заснована ще в 1909 р. у Парижі під час І Світового конгресу. Членами союзу є 67 країн. З 1970 р. союз має статус консультанта при групі EKOCOC/ECOSOS ООН. Один раз на 4 роки союз проводить Світові дорожні конгреси, які тематично готуються технічними комітетами союза. Союз не є політичною та комерційною організацією, а тому на конгресі в Марракеше (Марокко), проведеному в 1991 p., проголосив, що у своїй діяльності буде керуватися удосконаленням транспортної політики своїх членів.
Крім того, в світі функціонують транспортні відділи в наступних організаціях: ЕСКАТО - економічна і соціальна комісія ООН для Азії і країні Тихого океану, ЕКА - економічна комісія ООН для Африки; ЕКЗА - економічна комісія ООН для Західної Азії; ЕКПАК - економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну; МСЗ - міжнародний союз залізниць; МСАТ - Міжнародний союз автомобільного транспорту; МСТЗК - Міжнародний союз транспорту загального користування; МААТ - міжнародна асоціація автомобільного транспорту; ЄКМТ - Європейська конференція міністрів транспорту; КВТ СЕК ООН - Комітет з внутрішнього транспорту ЄЕК ООН; МОС - Міжнародна організація по стандартизації; МАФ - Міжнародна автомобільна федерація; ВОТА - Всесвітня організація туризму й автоспорту; МБК - Міжнародне бюро з контейнерів; МОП - Міжнародна організація праці; MC3/UIK - Міжнародний союз залізниць; ВФП - Всесвітня федерація профспілок; МТП - Міжнародна торгівельна палата; МДФ - Міжнародна дорожна федерація; МРМС - Міжнародна рада митного співробітництва; МІПП - Міжнародний інститут приватного права; МБП - Міжнародне бюро перевезень; МСЕО - Міжнародний союз експедиторських організацій.
Після другої світової війни міжнародне співробітництво щодо розвитку транспортного комплексу здійснюється, перш за все, в рамках Європейської економічної комісії ЄЕК ООН
Європейська Економічна Комісія була створена в 1947 p., її членами були 32 європейські держави, в тому числі СРСР, УРСР, БРСР, а також США, Канада. У діяльності ЄЕК ООН беруть участь 55 держав Західної, Центральної, Східної Європи, Північної Америки і Центральної Азії. На ці країни припадає 64% світового виробництва і 60% сукупного експорту. Основна мета діяльності комісії - узгодження, гармонізація політики держав-учасниць щодо розвитку торгівлі, інтеграції транспортних зв'язків і охорони навколишнього середовища. Діяльністю ЄЕК керує Економічна та Соціальна рада ООН (ЕКОСОС). Основні завдання комісії - розробка заходів щодо закріплення та розширення економічних відносин як між європейськими, так і іншими країнами світу. У практичній роботі ЄЕК сприяє торгівлі між Сходом та Заходом, здійснює довгострокове економічне планування, науково-технічне співробітництво; виступає за проведення загальноєвропейських конгресів, міждержавних нарад з питань співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища, розвитку транспорту, спрощення процедур міжнародної торгівлі тощо. Вищий орган ЄЕК - пленарна сесія. Місце знаходження секретаріату комісії - Женева (Швейцарія).
ЕКОСОС була створена в 1946 р., до неї входить 54 постійних члени, третина яких щорічно переобирається Генеральною Асамблеєю ООН. Допоміжними органами Ради є 5 регіональних комісій: ЄЕК, ЄСКАТО, ЄКА, ЄКЗА, ЄКПАК і більш ніж 20 постійних комітетів і комісій: природних ресурсів; планування розвитку; використання досягнень науки і техніки; становища жінок; народонаселення; прав людини тощо.
Вищий орган - сесія - скликається двічі на рік. Штаб-квартира знаходиться у Нью-Йорку.
Важливою міжнародною організацією, яка суттєво впливає на розвиток транспорту, є МОП (Міжнародна організація праці). Вона створена в 1919 р. як автономна організація при Лізі націй. З 1946 р. - спеціалізований заклад ООН. Серед 150 членів МОП - були СРСР, УРСР, БРСР. МОП ставить за мету своєї діяльності покращення умов праці і підвищення життєвого рівня населення, встановлення економічної і соціальної стабільності.
Міжурядовою організацією спеціалізованого закладу ООН є Міжнародна морська організація - International Maritime Organization - ІМО. Конвенція про створення ІМО підписана на конференції з питань мореплавства в Женеві в 1949 p., сама ж організація створена в 1958 р. В організацію входило 127 держав. Мета діяльності ІМО - співробітництво між державами в галузі міжнародного мореплавства і торгівлі, забезпечення можливих норм безпеки на морі, допомоги щодо відміні дискримінаційних заходів, встановлених урядом окремої держави.
Вищий орган - асамблея, що скликається раз на два роки. На асамблеї обирається керівний орган ІМО - рада. Штаб-квартира розташована в Лондоні (Великобританія);
Міжурядовим закладом при ООН є Міжнародна організація цивільної авіації - International Civil Aviation Organization - ICAO. Вона займається питаннями співробітництва держав і розробкою стандартів у галузі цивільної авіації, узагальненням досвіду держав-членів в підготовці і підвищенні кваліфікації кадрів. Заснована в 1944 р. Почала функціонувати з 1947 р. СРСР був членом ІСАО з 1970 р. Вищий орган - асамблея. Місцезнаходження - Монреаль (Канада).
Основною робочою групою з автомобільного, морського і залізничного транспорту є Комітет по внутрішньому транспорту Європейської Економічної комісії ООН (КВТ ЄЕК ООН), створений у 1947 p. Діяльність Комітету спрямована на забезпечення дотримання в Європі правил, які регламентують дорожній рух, з метою підвищення безпеки руху на дорогах (наприклад, Конвенція про дорожній рух).
В останні роки в Європі розвитку транспорту надають велику увагу транспортні організації, які започатковані в рамках ЄС.
У грудні 1991 року глави держав і урядів країн-членів ЄС в голандському м.Маастріхт ухвалили рішення про заснування Європейського Союзу. Згідно з договором, всі країни-учасниці ЄС зобов'язуються вести спільну зовнішню політику і політику безпеки. У 1999 році на зміну європейській валютній системі (ЄВС) введена єдина євровалюта. Європейський Союз не є федерацією, а тому європейські органи мають лише право регулювання, що не досягається в рамках політики окремих держав. Це положення зафіксоване в Маастріхтському договорі як принцип субсидіарності.
57. Транснаціональні компанії
Транснаціональна компанія (корпорація) або ж скорочено ТНК — компанія (корпорація), що володіє виробничими підрозділами в декількох країнах.
За визначенням Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), транснаціональні корпорації (ТНК) — це «підприємства, що складаються з материнського підприємства та його закордонних філіалів», при цьому ТНК можуть як набувати статусу корпорації, так і не мати цього статусу.[1]
ТНК створює систему міжнародного виробництва, розподілену між кількома країнами, але контрольовану з одного центру — материнської компанії.
Країна базування — це країна, у якій знаходиться штаб-квартира материнської компанії ТНК. Наприклад, штаб-квартира корпорації Nestlé розміщується у швейцарському місті Вевей, отже її країною базування є Швейцарія. Країною базування корпорації Toyota є Японія, а корпорації Philips — Нідерланди.
Приймаючі країни — це іноземні країни, в яких ТНК розміщує власні дочірні підприємства або філіали на основі здійснення прямих іноземних інвестицій.
Критерії визначення ТНК
За існуючою методологією ЮНКТАД, до ТНК належать ті міжнародні фірми, показники діяльності яких задовольняють наступним 2 критеріям: 1) наявність материнської компанії і підрозділів за кордоном не менше ніж у 2 країнах світу. Закордонні підрозділи можуть засновуватися компанією на основі прямих іноземних інвестицій через створення виробничих потужностей або через злиття та поглинання інших підприємств; 2) контроль активів закордонних підрозділів — передбачає, що частка акціонерного капіталу в дочірньому підприємстві, що належить материнській компанії в іншій країні, становить 10% або більше. У деяких країнах цей поріг може бути вищим, наприклад, у Великобританії частка іноземного капіталу має становити 20% і більше.
Макроструктура ТНК визначає характер відносин між її структурними елементами: головною компанією та підпорядкованими їй підприємствами. Як правило, у центрі ТНК знаходиться материнська компанія, яка здійснює централізоване планування, управління та контроль за діяльністю інших підрозділів ТНК.
Згідно з методологією ЮНКТАД, закордонні підрозділи транснаціональних корпорацій можуть бути 3 видів: 1) Дочірнє підприємство — це акціонерне підприємство у приймаючій країні, більше половини акцій якого «перебуває у власності іншого підприємства, яке має право призначати або усувати більшість членів адміністративних, управлінських або наглядових органів». Таким чином, дочірнє підприємство повністю контролюється материнською компанією ТНК. 2) Асоційована компанія — це акціонерне підприємство у приймаючій країні, у якому «від 10 до 50% акцій належить іноземному інвестору». При цьому материнська компанія отримує лише частковий контроль за діяльністю асоційованої фірми у межах частки капіталу, що їй належить. 3) Філіал — неакціонерне підприємство, що «повністю або частково перебуває у власності інвестора, при цьому може набувати таких форм: а) постійне представництво іноземного інвестора у певній країні; 2) неакціонерне спільне підприємство, сформоване іноземним інвестором і третіми сторонами; 3) земельні ділянки та/або нерухоме майно, що прямо належить іноземному резиденту»
ТНК здійснюють свою діяльність, ґрунтуючись на кількох важливих принципах:
1. Здійснення прямих іноземних інвестицій з метою створення виробничих потужностей за кордоном. 2. Використання різних форм міжнародного поділу праці (предметна, подетальна, технологічна спеціалізація), яка дозволяє розміщувати різні ланки виробничого процесу у різних країнах світу. 3. Розробка, передача та використання передової технології у рамках замкнутої корпоративної структури, що дозволяє максимально ефективно використовувати витрати на дослідження і розробки. 4. Внутрішньокорпоративна торгівля, яка здійснюється між окремими підрозділами ТНК із застосуванням трансфертних цін. Трансфертні ціни встановлюються ТНК на рівні, що істотно відрізняється від ринкових цін, тобто є значно більшим або меншим за ціни на ті самі товари на світовому ринку. 5. Глобальний підхід до управління — оптимізація діяльності корпорації у цілому, а не окремих її складових. Цей принцип означає необхідність субсидувати розвиток окремих підрозділів з метою досягнення максимального прибутку у довгостроковому періоді.
ТНК часто діляться на три великі групи:
Горизонтально інтегровані ТНК — управляють підрозділами, розташованими в різних країнах, що виробляють однакові або подібні товари.
Вертикально інтегровані ТНК — управляють підрозділами в певній країні, які виробляють товари, що поставляються в їх підрозділи в інших країнах.
Роздільні ТНК — управляють підрозділами, розташованими в різних країнах, які вертикально або горизонтально не об'єднані.
Вплив та значення ТНК
В цілому ТНК забезпечують близько 50% світового промислового виробництва. На ТНК припадає більше 70% світової торгівлі, причому 40% цієї торгівлі відбувається усередині ТНК, тобто вони відбуваються не за ринковими цінами, а за так званими трансфертними цінами, які формуються не під тиском ринку, а під довгостроковою політикою материнської корпорації. Дуже великі ТНК мають бюджет, що перевищує бюджет деяких країн. З 100 найбільших економік в світі, 52 — транснаціональні корпорації, інші — держави. ТНК справляють великий вплив в регіонах, оскільки мають значні кошти, вплив на громадськість, політичне лобі.
ТНК мають дуже вагому роль в світових науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробках (НДДКР). На частку ТНК припадає більше 80% зареєстрованих патентів[Джерело?], при цьому на частку ТНК припадає і близько 80% фінансування НДДКР[Джерело?]. ТНК — це не тільки виробничі компанії, такі, як, наприклад, Siemens, але і транснаціональні банки, телекомунікаційні компанії, компанії страховок, аудиторські компанії, інвестиційні і пенсійні фундації.
58. соціально-культурне середовище міжнародних відносин
Узагальнено соціально-культурне середовище можна звести до факторів, що випливають з поведінки людини, яка являє собою діалектичну єдність фізіологічної та соціальної поведінок, бо людська поведінка формується саме під впливом фізіологічних і соціальних засад.
Фізіологічна поведінка людини – це її внутрішньоприродна поведінка, яка спонукається нейрофізіологічними особливостями чуттєвих органів, тобто причинно зумовлюється особливістю її відчуттів.
Відчуття голоду, смаку, запаху, звуку і його тембру, світла і його відтінків, спектра кольорів, дотику, холоду чи тепла складають основу фізіологічної людської поведінки. Переваги тих чи інших чуттєвих особливостей у великих групах людей (населення регіону, нації, народності) зумовлюють виникнення певних потреб цих людей, що відповідно впливає на їхні запити і в кінцевому підсумку відбивається на їхніх зовнішньоекономічних відносинах.
Соціальна поведінка людини – це поведінка індивідуума, яка причинно зумовлена його характером, що склався під впливом суспільних відносин та його соціальним статусом протягом певного проміжку часу.
Соціальна поведінка людини залежить від таких основних соціальних засад, як стать, вік, сімейний стан, каста, раса, етнос, національність, професія, релігія, ідеологія та ін. Поєднання таких засад у різні комбінації породжує різноманітність соціальних статусів людей та їхніх запитів. Переважання одноманітних запитів окремих великих соціальних груп і розбіжність у запитах таких груп також має великий вплив на розвиток міжнародних відносин. Наприклад, комуністичний ідеологічний фанатизм не сприяв у минулому вільному виходу на світовий ринок фірм із країн соціалістичного табору, а от японський націоналізм, прагнення японського народу знайти своє гідне місце серед народів світу відіграли важливу роль у тому, що Японія стала провідною країною світу.