Поява та утвердження давньоримської імперської цивілізації як соціокультурна передумова європейської етатистської парадигми публічного права.
Як було показано попередньо, еллінську ментальну традицію створили громадяни-особистості. Їх держава – давньогрецький поліс (це, ймовірно, найголовніше!), за винятком Спарти, була союзом цих вільних індивідів-власників, поєднанням їх спільних зусиль для вирішення таких же спільних завдань і задоволення спільних (публічних) потреб, тобто їх інструментом. Право у Давньогрецькому полісі також було спільним природним способом співбуття громадян-індивідів, а їх публічне право – способом їх співбуття задля забезпення власних публічних потреб.
У докорінно інших умовах складалася ментальність індивідів у Давньому Римі. Тут в силу конкретно-історичних умов та суб'єктивних чинників взяли верх традиції так званої воєнної демократії. Показово, що тривалий період часу систематичні збори римських громадян з усіх питань проводились за межами міста, на Марсовому полі, яке було армійським плацом[13]. У Древньому Римі існувала мобілізаційна система комплектування армії, у яку зараховували всіх громадян чоловічої статі у віці від 17 до 46 років. Хоча всі воїни формально залишалися де-юре вільними громадянами, на практиці майже все своє доросле життя вони були підпорядковані суворій дисципліні. Невиконання наказу військового командира каралось, як правило, смертю і лише зрідка – каліцтвом. У випадку втечі з поля бою військового загону воєначальник мав право децимації – покарання смертю кожного десятого із втікачів. Таке тотальне культивування неухильного підпорядкування солдатів-громадян своїм військовим командиром упродовж декількох століть поряд з іншими чинниками виробило зовсім не подібну на вільнолюбну еллінську римську імперську ментальність смертельного страху перед своїм воєначальником, який ототожнював державу, та сліпого підпорядкування йому і державі. Такі ефективні солдати, як засвідчив хід наступних історичних подій, виявились ніякими громадянами, унаслідок чого громадянське суспільство у імперському Римі самозруйнувалось.
На тому ж Марсовому полі раз у п'ять років проводились спеціальні збори римських громадян, на яких кожен публічно офіційно заявляв перед цензорами інформацію про свій майновий та сімейний стан, яка після цього вибірково перевірялась. У випадку неспівпадання оголошеної таким чином громадянином Римської імперії інформації з дійсністю йому загрожувало зазвичай повне позбавлення майна або смертна кара. Ці заяви (proffessio) були підставою для складання списків громадян-платників податків та списків військовозобов'язаних. Ця процедура визначення податку громадянину від імені Римської держави одержала назву цензу. Ці публічні клятвені заяви римських громадян перед цензорами про свій майновий та сімейний стан деякі фахівці історії податкового права розцінюють як історичну першу форму податкової декларації платника податку[14].
Ефективне давньоримське військо дозволило Римській імперії вести успішні загарбницькі війни, внаслідок перемог у яких у Давній Рим увірвались розкіш як спосіб життя (у зіставленні з постійним виживанням у давньогрецьких полісах основної маси громадян), а з цією розкішшю і філософія бездіяльності, культура гедонізму[15]. Ставши наслідком нетрудових багатств, вони, у свою чергу, підштовхували імперську Римську державу на нові завоювання ще не покорених народів і земель. З часом, до I ст. нашої ери, ці процеси завершилися тим, що велетенське Середземне море стало внутрішнім озером Римської імперії. Із завершенням процесу створення тіла Римської держави – її території з населенням співпало і завершення процесу створення її душі – імперської форми організації та правління, імперської ментальності. Так Рим завершив республіканський цикл власної історії, а його громадяни – трансформацію громадянської ментальності у ментальність жителя імперії, її утримання.
Відомий знавець античності Б. М. Шапталов наступним чином характеризує імперську трансформацію Риму: "Розгорнувся немислимий для попередніх часів культ правителів. Справа дійшла до прижиттєвого обожнення імператора. Ця практика стала складовим елементом державної політики... В умовах плебеїзації римського суспільства це було природним кроком, який, можливо, продовжив життя римському лідерству (в отари повинен бути пастух, бажано, із сакральним статусом). У громадянських [і загарбницьких – Г. Р.] війнах була знищена найсоціальніша частина суспільства. Наслідком цього стала трансформація Республіки в Імперію. У свою чергу, імперія стала еволюціонувати в бік "східної форми правління", коли піраміда влади вінчається непідсудною та непідзвітною особою – правителем"[16].
Громадянське суспільство у Древньому Римі зникло. Особистість як соціальне явище також щезла. Демократія вмерла. На вершину соціального життя у Римській імперії піднявся римський плебс, соціально та культурно деградований, зосереджений на руйнуванні усього. Внаслідок цих фундаментальних ментальних змін Рим став парадигмально Сходом, хоча його географічні координати залишилися попередніми. У Древньому Римі відбувся антропосоціокультурний переворот. Це явище надзвичайно повно увібрало в себе й адекватно відобразило ще ширший та глибший історичний процес кардинальної зміни масштабу особистості як у власному її сприйнятті, так і особливо у співвідношенні з масштабом держави, який також принципово змінився –остання з інструмента соціуму у давньогрецькому полісі перетворилася у зверхника соціуму у Римській імперії.
Ці зміни відбулися на межі часів до нашої та нашої ери. Вирішальну роль у такому антропосоціокультурному перевороті зіграло християнство[17], не просто ровесник нової ери, а один з активних творців її, який багато в чому визначив її обличчя і навіть дав їй назву – ера християнства[18]. Проявивши само безмежне терпіння й закликаючи щоденно до нього всіх без винятку своїх одновірців, християнство стало моральним ідеалом свого часу, завдяки Римській імперії трансформувалось в одну із світових релігій. У свою чергу, Римська держава на чолі з її імператором була визнана християнством священною, гідною поклоніння з боку усіх християн. Ці процеси в сукупності репрезентували вселенський світоглядний переворот, найглибшу культурну революцію, завдяки якій утвердилась християнська система цінностей у Римській імперії, безмежні смиренність і покірність християн долі та їх благоговіння перед Богом та імператором як його земним втіленням всупереч давньогрецьким свободі та вільнолюбству громадян полісів[19].
Усе це не могло не потягнути за собою таких же фундаментальних змін і в соціальному конструюванні населення Давньоримської імперії. Насамперед та найочевидніше це проявилось у таких основоположних соціальних конструктах, як римське імперське право в цілому та римське імперське публічне право зокрема, римська субстанційна держава, підданий Римської імперії тощо. Зокрема, більшість сучасників появи та існування римського імперського права, а пізніше і його істориків з упертою наполегливістю відзначали той справді очевидний факт, що давньоримське право взагалі не мало під собою жодної глибокої внутрішньої ідеї. Іншими словами, для римлян періоду імперії почуття права зводилось до відчуття власного владарювання, до накладення власної сили на певний зовнішній предмет (територію, населення, окремого індивіда тощо) та закріплення за собою плодів завойованого. На це, між іншим, прямо вказував відомий історик римського права й держави О. М. Величко[20].
Г. Ф. Шершеневич, якого немає жодних підстав запідозрити в антипатіях до етатизму, з приводу все того ж римського права резюмував: "Єдине, до чого додумались італійські філософи, так тільки на те, щоб у повній відповідальності з внутрішнім своїм переконанням і характером дати обґрунтування тій думці, що Римська [імперська – Г. Р.] держава може бути тільки всесвітньою, а її підданими повинні виступати усі люди". "Само собою зрозуміло, – завершує він свою думку, – римляни це знали одвічно, проте в такому постулаті вони одержали філософське обґрунтування йому"[21].
До аналогічного висновку прийшов і Р. Ієринг: "Мечем заснований римський світ, і меч чи спис є найдавнішими символами римського права"[22]. За його свідченням велич і сила давньоримського права прямо пропорційно залежали від величі й сили Римської імперської держави. Водночас він розгледів набагато раніше більшості своїх сучасників, що при ретельнішому аналізі Римська імперська держава і її право феномени холодні, цинічні, аморальні, мають за свою основоположну мету накласти на всіх та все сітку всевладдя[23]. Громадянин-римлянин не суб'єкт, а об'єкт у державно-правовому розумінні. А найвищою ідеєю римського права в імперській його традиції є ідея держави, її абсолютизація та боготворіння. Саме тому, на противагу реципрокному податковому праву громадян давньогрецьких держав-полісів, унаслідок давньоримського антропосоціокультурного та редистрибутивного переворотів у Римській імперії утвердилось податкове редистрибутивне право давньоримської субстанційної держави.
Персоніфікованим творцем Давньоримської імперії та основоположних засад її етатистської доктрини публічного права був імператор Октавіан Август. Наприклад, перетворення попередньої переважно етатистської системи податкового права у її рафіновану етатистську систему він обрав у якості ключової ланки всієї своєї програми імперських реформ. Промовисті свідчення про задум і здійснення податкової реформи Октавіаном Августом залишили, зокрема, давньоримський історик К.Д.Коккеян[24] та давньоримський юрист і державний діяч Ульпіан[25]. Особливу цінність для розуміння передумов і квінтесенції податкової реформи Октавіана Августа має трактат Ульпініана "Про цензи" (De censibus). У цьому трактаті по суті вперше системно й послідовно викладаються основиетатистської доктрини податкового права Римської держави імператорського періоду. Проте вони подаються відомим юристом і коментатором давньоримського права не в якості абстрактних теоретичних положень, а у формі викладу дійсних норм податкового права, що особливо цінно.
Зокрема, Ульпіан зазначає: "У приписі про проведення цензу передбачається, що відомості про землеволодіння записуються наступним чином: найменування окремого подвір'я, до якої общини воно належить та в якому місці знаходиться, хто є його двома найближчими сусідами; кількість моргенів орних земель, які будуть засіяні у найближчі десять років; скільки виноградних лоз нараховують виноградники; скільки моргенів землі та дерев нараховують оливкові плантації; скільки моргенів лугів буде скошено у найближчі десять років; скільки моргенів у приблизному підрахунку відводиться під пасовища; рівно як і лісові ділянки, здатні давати ділову деревину. Заявник повинен усе оцінити самостійно"[26]. Ця податкова декларація жителя Римської імперії дає достатнє уявлення, що на практиці означало здійснення цензу для кожної зацікавленої особи.Будь-яка господарська діяльність до проведення цензу після завершення податкової реформи Октавіана Августа заборонялась та розцінювалась як правопорушення. Правопорушенням було і навмисне зменшення об'єктів оподаткування: "Якщо ж хтось викорчовував виноградні лози чи маслини, – зазначає Ульпіан, – він повинен вказати кількість таких у податковій декларації, якщо він не може навести чиновникові поважних причин їх викорчовування..."[27]. Крім того, при заповненні податкової заяви належало вказувати стать і вік усіх без винятку членів сім'ї. Справа в тім, що особисті податки (подушні податі) стягувались державою в межах відповідних вікових груп, склад яких змінювався залежно від статі й віку осіб, що до них належали. Ульпіан про це пише: "Так, наприклад, в Сирії подушною податтю обкладаються чоловіки віком від 14 до 65 років, а жінки віком від 12 до 65 років"[28].
А ось як описує задум і початок реалізації податково-правової реформи Октавіана Августа німецький учений Д. Баатц: "Реорганізація фінансового господарства імперії стала реальною основою встановлення майже одноосібної влади принципса... Насамперед імператор вважав за необхідне заново здійснити оцінку податкових можливостей провінцій, щоб домогтись ... у кінцевому рахунку більшої податкової віддачі... Опісля було здійснено власне ценз – перепис майнового стану громадян, яким в одних випадках керував сам імператор, а в інших – намісник... Провінційні цензи повторювались нерегулярно, через відносно великі проміжки часу, приблизно через 20-30 років... Основним у провінціях був поземельний податок. Він рівнявся приблизно одній десятій доходів... Обкладалася податком і інша нерухомість, живий інвентар, включно з рабами, і цінності. Нарешті, кожен повинен був платити єдину для всіх подушну подать... Магістрати і члени общинних рад особисто відповідали за надходження відповідних сум. В останній період існування імперії ця система стягування податків діяла гнітюче і призвела до того, що ніхто більше не хотів добровільно ставати головою або членом міської ради. Наслідком стало виродження міських форм життя. Проте ранню імперію відділяв від цього ще досить тривалий відрізок часу. Таким чином, різноманітність податків була настільки значною, що напрошується на порівняння із сучасною практикою..."[29] (виділено мною – Г. Р.).
Октавіан Август централізував управління справлянням податків у державі та зібраними внаслідок цього коштами. Він запровадив у практику призначення для управління фіском спеціального державного чиновника з вільновідпущеників. У його особистому віданні він зосередив податки з провінцій, контроль над видатками на армію і на флот, на побудову суспільних споруд, на постачання Риму хлібом, а також імпортні мита, податки зі спадщини, воєнну здобич та все, що заповідалось на користь імператора за законом. Цей державний чиновник звітував лише перед імператором. Римський поет Стацій в одному зі своїх творів назвав його "міністром фінансів"[30].
Крім того, Октавіаном Августом також було засновано фіск у кожній імператорській провінції, який управлявся спеціальним прекуратором. Тобто, принципс розпоряджався державними доходами як власними, ні перед ким за їх витрачання не звітуючи. Починаючи з 6 р. н. е. в Давньоримській імперії існувало три казни: сенатська, імператорська і воєнна. Остання була заснована Октавіаном Августом і призначалась для фінансування римської армії. Стартовим капіталом для неї послужили асигновані імператором 170 млн. сестерціїв. Пізніше було визначено джерелом доходів до неї податки з проданих товарів (прообраз сучасного податку з обороту) та на спадкування, що гарантувало як безперервність надходження коштів, так і постійну можливість імператорові завуальовано зловживати фіском задля зведення рахунків зі своїми політичними й іншими опонентами. У давньоримській імператорській державі ніхто не був застрахованим від караючого меча оголошення поза законом і конфіскації майна, не лише особи без громадянства чи прості громадяни, але й найвищі державні чиновники і навіть наближені до них люди. Імперська держава в особі Октавіана Августа воістину стала всемогутньою[31].
Така особиста могутність імператора стала одним із найголовніших підсумків створення ним імперської системи публічного права, що виявилася першим в історії Європи конкретним утіленням винайденої безліччю безіменних авторів та возведеної в абсолют Октавіаном Августом етатистської доктрини в тому числі і оподаткування. "Найголовніше полягало в тому, – пише Є. В. Федорова, – що в руках Октавіана Августа зосередились велетенські матеріальні ресурси: у нього була своя казна (так званий "фіск" на відміну від "ерарію" – державної казни); у фіск поступали доходи з такої багатої країни, як Єгипет, який став особистою власністю Октавіана; крім того, він був офіційно правителем Галії, Іллірії, Македонії та Сирії. Армія також залишалася в руках Октавіана, вона досягала 300 тис. чоловік, а у Римі та в інших містах Італії розташувались війська його особистої охорони – так звані преторіанські когорти (загальною чисельністю 9 000 чоловік)"[32].
Таким чином, Октавіан Август першим серед римських імператорів побачив у податковій системі держави не лише найпотужніший економічний інструмент, але й безцінну зброю здійснення всієї політики субстанційної держави, перетворив розрізнені етатистські погляди на податок у цілісну етатистську доктрину оподаткування і втілив її у безальтернативну практику всієї Давньоримської імперії. За нього податкове право по суті вперше набуло якостей атрибуту субстанційної держави й залишається таким дотепер.
Самостійним етапом у вдосконаленні та глибокій трансформації створеної Октавіаном Августом етатистської доктрини і практики стала діяльність іще одного знакового імператора-реформатора Давньоримської імперії Діоклетіана. Він Принципат – державний лад, що склався за правління Октавіана Августа, остаточно трансформував у Домінат: за нього "монархія у республіканському одязі" стала необмеженою монархією. І. О. Князький резонно відзначає: "Прихід до влади Діоклетіана підвів риску в політичній еволюції імператорської влади. Давно зістарена система Принципату офіційно остаточно ліквідовується у перші ж роки його правління. Абсолютна по суті монархія стає такою і за формою. Народжується і нова політична термінологія, яка відображає собою нову політичну систему на чолі з обожненим імператором. Навіки покінчено із залишками колишньої республіканської свободи. Монарх більше не бажає визнавати над собою навіть формальне верховенство народу в особі римського сенату"[33].
А майже за століття до нього Й. О. Покровський, маючи на увазі Діоклетіана, резюмував: "Він не є тепер принципс чи республіканський магістрат, він тепер не перший між рівними, а володар, dominus "божою милістю"; "громадяни"–cives–перетворюються у підданих–subiecti"[34] ( виділено мною – Г. Р.).
До речі, перша спеціальна робота про Діоклетіана та його епоху в російській дореволюційній літературі належить відомому українському вченому, професорові Київського імператорського університету Св. Володимира М. П. Драгоманову "Державні реформи Діоклетіана і Костянтина Великого", яка вийшла у Києві у 1865 р. У ній М. Драгоманов полемізує з істориками, які вважали весь імператорський період Древнього Риму його занепадом. Учений аргументовано заперечує таку точку зору, але водночас відкидає й іншу крайність: "... "конституція Діоклетіана" завершила імперські трансформації у Давньому Римі і з точки зору створеної внаслідок цього імперської держави час Діоклетіана не зовсім безпідставно називати "золотим віком""[35]. У якості головних недоліків політичної системи, створеної Діоклетіаном, він називає зростання зловживань з боку державних чиновників унаслідок посилення централізації державної влади; вкрай негативні наслідки для економіки держави постійного утримання величезного найманого війська (біля 300 тис. чол.) та всю податкову систему держави[36].
Логічним завершенням політичних перетворень Давньоримської імперської держави стало проведення Діоклетіаном нової податкової реформи, яка примножила етатистські основи оподаткування, закладені у податкову систему імператорського Риму Октавіаном Августом. Податкова реформа Діоклетіана була не просто органічною, а основоположною частиною абсолютизації імперських цінностей і пріоритетів у Давньоримській державі, квінтесенцією і найбільш концентрованим підсумком глибоких редистрибутивних перетворень у римському імперському суспільстві, розпочатих Октавіаном Августом.
3. Давньоримський етатистський переворот як квінтесенція світоглядних передумов появи європейської етатистської парадигми публічного права. Заволодіння субстанційною державою публічним правом людини.
Методологічним ключем антропосоціокультурного розуміння правової природи публічно-правової реформи Діоклетіана є, як уже звертав увагу, хоча й з іншого боку, Й. О. Покровський, перетворення громадян Римської імперії у її підданих, названих у відповідності з термінологією етатистської доктрини права суб'єктами–тими, кого субстанційна держава наділяє певними правами.
Це зробило можливою (а з етатистської точки зору навіть необхідною) глибоку якісну трансформацію природи публічного інтересу і публічних потреб у давньоримському соціумі. Якщо впродовж багатьох віків існування республіканської традиції розуміння природи публічного і особливо давньогрецької полісної традиції його розуміння воно в дійсності зводилось до всезагальногочипереважаючого інтересу громадян, то з фактичним їх знищенням як соціального феномена у Давньоримській імперії під публічним став розумітися державний інтерес, а ще точніше–потреби субстанційної імперської держави. Місця істинно публічним потребам індивідів Римської імперії, які складали її населення, серед цих потреб не залишилось. З часу Діоклетіана все публічне звелось до державного, а державне – до потреб правлячої владної верхівки людей з імператором на чолі.
Як відзначав С. Вільямс, "точкою відрахунку тепер слугував не встановлений процент чи штраф, а річний розмір загальних потреб держави..."[37]. До речі, саме таке етатистське розуміння публічного продовжує переважати і в середовищі пострадянських учених юристів-фінансистів, переконливим свідченням чого є їх наукові публікації. Повернення до висхідного розуміння природи публічного як всезагального, загально-соціального (природно, на якісно іншому, сучасному рівні знань і пізнання) лише починає торувати собі дорогу в середовищі учених юристів-фінансистів. Етатистське переродження природи публічного у давньоримському соціумі у свою протилежність в імперський період його розвитку відкрила ніким та нічим не обмежені можливості субстанційної держави законно, але, тим не менше, протиправно перетворювати публічне у приватне, в тім числі і публічні фінансові ресурси у приватні фінансові ресурси, що уже само по собі є не просто парадоксом, а абсурдом, анігіляцією соціального. Це переродження публічного у свою протилежність і складає квінтесенцію давньоримського імперського редистрибутивного перевороту.
У чому ж проявились насамперед нові публічні потреби Давньоримської імперської держави та можливості їх задоволення при Діоклетіані? По-перше, в необхідності, виходячи із природи субстанційної держави, утримувати її адміністративно-бюрократичний та репресивний апарат, який різко збільшився та продовжував чисельно зростати. Наявні різні дані про його динаміку в цей історичний період, порівняння давньоримського адміністративно-бюрократичного апарату з аналогічним апаратом інших держав[38]. Проте з філософько-методологічних позицій антропосоціокультурного підходу до проблеми головне полягає в іншому. Якщо у давньогрецьких інструментальних державах-полісах цей адміністративно-бюрократичний апарат на багато порядків був менш чисельним, представляв собою давньогрецьке політичне суспільство і в принципі сам утримував себе, то у Давньоримській імперії адміністративно-бюрократичний державний апарат протистояв суспільству, витрачав на себе внаслідок виконання власних функцій на професійній основі велетенські обсяги публічних фінансових ресурсів у постійно зростаючих розмірах.Перехід від самоуправління суспільством та державою до професійного управління ними, який стався у Давньоримській імперській державі, кардинально змінив природу і властивості та внаслідок цього різко ускладнив функції адміністративно-бюрократичного державного апарату.
По-друге, політичній владі Давньоримської імперії внаслідок сукупності чинників стало необхідним постійно утримувати велетенську переважно професійну армію. Остання потрібна була насамперед для утримання в покорі багаточисленних поневолених народів, власного населення Римської держави, давно набула якості єдиної соціальної опори існуючої влади. Зокрема, радянський історик О. Г. Бокщанін писав, що "секрет імператорської влади" був відкритий ще у громадянську війну 68-70 років I ст. н. е., коли стало очевидним, що здобуття імператорської влади не пов'язане з перебуванням претендента у Римі та підтримкою сенату: з тих пір владик Риму висовувала армія і лише той претендент міг розраховувати на успіх, на чийому боці була підтримка легіонів[39].
По-третє, кардинально змінились економічні й особливо фінансові умови існуванняДавньоримської імперської держави. До часів Діоклетіана епоха завоювання нових земель та пов'язаний з цим приплив фінансових ресурсів з інших держав припинився. Армія, яка багато в чому забезпечувалась у попередній час за принципом самоутримання, навпаки, стала гостро потребувати постійного державного фінансування.Саме цього вимагав і адміністративно-бюрократичний державний апарат, що розростався за алгоритмом саркоми. Такою ж природою відзначались і ненаситні апетити імператорського двору. Усе це та інші споріднені фактори ввергли імперію Діоклетіана в галопуючу інфляцію[40], яка переросла у її загальну фінансову кризу[41].
Вихід із ситуації, що склалася, Діоклетіан та його оточення вбачали у здійсненні повноцінної податкової реформи. Її головними елементами стали: уніфікація податків; юридичне прикріплення платників до об'єктів оподаткування; перехід на щорічне уточнення чинних та встановлення нових податків (прообраз встановлення щорічного бюджету держави); приведення у відповідність із системою управління держави системи адміністрування податків. Така реформа оподаткування з точки зору Давньоримської імперської держави виявилась ефективною та суттєво продовжила її вік. Відомі радянські історики С. І. Ковальов та О. М. Штаєрман оцінили податкову реформу Діоклетіана як "останнє видиме зміцнення імперії"[42].
ПередусімДіоклетіан ліквідував більшість колишніх грошових податків і замінив їх фіксованими натуральними зборами. І. О. Князький пише з цього приводу: "Усе сільське населення імперії було рівномірно обкладено комбінованим подушно-земельним податком (capitatio iugatio). С. Вільямс відзначає, що вперше згадування про capitatio зустрічається у давньоримських документах приблизно біля 290 р. "Первісно це поняття означало, – продовжує він, – тільки податкові зобов'язання рядових жителів імперії в цілому; тепер же вони відносились, хоча й приблизно, до абсолютистського принципу [оподаткування – Г. Р.], що приховувався за кошторисом бюджету, а саме – до думки, що держава має право вимагати від своїх громадян те, що їй потрібно, у будь-якій формі, якщо тільки ця вимога складена законно та правомірно"[43].
Саме "поєднання в єдину взаємопов'язану систему двох неодмінних об'єктів оподаткування – землі і населення", – акцентує увагу С.Вільямс, – привнесло гнучкість в оподаткування і "виявилось цінною новизною. Iuga і capita, окрім того, що з їх допомогою можна було провести калібрування маєтків, ніяк не співпадали з площею земель та кількістю населення. Вони стали абстрактними, універсальними одиницями податкових зобов'язань, які можна було використати для підрахунку будь-яких видів оподатковуваного майна за єдиною шкалою. Вперше саме оподаткування стало такою ж вимірюваною категорією, як довжина чи вага"[44]. "Цей податок стягувався, – продовжував С.Вільямс, – з одиниці оподаткування, яка створювалась працею дорослого чоловіка та двох жінок. Характерно, що при оподаткуванні не мало значення, стосувалося це вільних чи рабів. Розмір одиниці оподаткування визначався якістю ґрунту й характером сільськогосподарських культур, що культивувались на ньому. З історичних джерел відомо, що в Сирії розміри ділянок були у 20, 40 та 60 югерів орної землі, які прирівнювались до 5 югерів виноградників та до 225 і 445 оливкових дерев. Саме з цих одиниць, які називалися однаково iuga, і стягувався capitatio iugatio"[45].
А. Х. М. Джонс відзначає, що створення справді єдиної системи збору податків у Давньоримській імперії Діоклетіану все-таки не вдалось – надто вже різними були висхідні, стартові умови. Насамперед у різних провінціях країни традиційно збереглась неоднакова система перепису земель – основного об'єкта оподаткування. Окрім того, на результатах податкової реформи позначились особистісні й інші якості конкретних організаторів перепису об'єктів оподаткування. Наприклад, особисто Діоклетіан безпосередньо здійснював керівництво таким переписом у провінції Сирія. Очевидно, саме тому інвентаризацію об'єктів оподаткування у ній ще сучасники вважали зразковою. В Азії, що також належала Римові на правах провінції, iuga виявилась значно меншою, причому тут були враховані лише особливості пасовиськ, а орна земля, виноградники й оливкові плантації не диференціювались. У Єгипті arura (1,27 га) збереглася з таким же поділом залежно від вартості землі, ціни на яку в цілому на той час дуже зросли. В Африці для визначення об'єктів оподаткування був застосований критерій centoria (рівний 200 югерів або 50 га землі) без наступного поділу земель залежно від типу їх використання і якості. У Південній Італії в якості такого критерію збереглась milenna (рівнялась 12,5 югерів або 3,25 га землі).
Усе сільське населення було взяте на облік та поділене на оподатковувані групи (capita). На основі класифікації та систематизації цих даних були складені своєрідні плани валових надходжень податків. Від податків не були звільнені і представники сенаторського стану, зобов'язані сплачувати поряд із поземельним ще й особливий податок грішми – aurum dlebate. Міські жителі у відповідності з цією податковою реформою сплачували раз у п'ять років особливу подушну подать грішми capitatio plebeia[46]. Цим самим принципове завдання податкової реформи – забезпечити державу матеріальними ресурсами від податкових надходжень у незрівнянно більших, ніж раніше, об'ємах та в неінфляційних формах – було виконано. Оскільки у Давньоримської держави постійно виникали не передбачені раніше потреби у податкових надходженнях, Діоклетіаном був передбачений у ході цієї податкової реформи так званий принцип перемінного оподаткування, згідно з яким правитель був наділений правом на власний розсуд збільшувати чи зменшувати ставку податку залежно від потреб поточного моменту. А оскільки потреби держави мали лише властивість постійно зростати, то, за свідченням С. Вільямса, "податок сплачувався у три етапи впродовж року"[47] і виявилось задіяним лише право збільшувати ставки оподаткування та валові податкові надходження від платників податків у засіки держави.
Особливо активно принцип перемінного оподаткування у Давньоримській імперії епохи Діоклетіана застосовувався до непрямого оподаткування. Як резонно зауважив відомий історик-культуролог А. Гійу, на противагу чотирьом правилам оподаткування, сформованим значно пізніше А. Смітом, у Давньоримській імперії найбільшою мірою непрямі податки (природно, прямі податки також) не були рівними для всіх через численні пільги й інші відступи від загальних правил, які надавав особисто імператор; ці податки не були фіксованими та змінювались залежно від обставин; вони не підвищувались тоді, коли їх платник був спроможний сплачувати більше; їх підвищення залежало від свавільного рішення цивільних та воєнних властей, звідки йшли багаточисленні зловживання, які приносили збиток платникові податків і казні[48]. Принцип перемінного оподаткування був успадкований політичною владою Візантії, а відтіля через візантійську політичну культуру перейшов у Російську державу, від якої в свою чергу – через СРСР – і в сучасну Українську державу.
Основоположною тактичною знахідкою Діоклетіана в ході здійснення ним податкової реформи стало юридичне прикріплення платників податків до об'єктів оподаткування.Саме так, а не якось інакше розуміли у Давньоримській імперії правосуб'єктність платника податку. Насамперед були прикріплені до землі колони[49]. М. Ростовцев одним із перших зауважив, що колони прикріплялись до землі не тільки з тієї причини, що вони були неоплатними боржниками власників землі, а насамперед тому, що державі стало необхідним знати, скільки людей проживає і трудиться в того чи іншого possessora для розподілу нею податків[50].
Прикріплялись до землі і вільні селяни. Щоб підвищити результативність подушного податку (capitatio), а також інших обов'язкових зборів, Діоклетіан юридично прикріпив усе селянство до тих місць, на яких воно виявилось зареєстрованим під час перепису. Перший такий перепис відбувся у 289-290 рр., а наступні зазвичай проводились через кожні п'ять років. Діти також реєструвались, хоча й не обкладались податком. Таким чином, усе сільське населення опинилося спадково прикріпленим до землі. Прикріплялись до відповідних об'єктів оподаткування або до яких-небудь інших юридично визначених місць також інші верстви населення: ремісники – до своїх колегій, які відповідали за принципом кругової поруки за систематичне надходження податків від їх членів; куріали прикріплялись до курій, оскільки вони також несли повну матеріальну відповідальність за податки з міщан. Усе це здійснювалося з єдиною метою – забезпечити стабільні надходження податків з населення у державну казну[51].
Інший відомий учений-антикознавець О. В. Федорова з цього приводу резюмувала, що "якщо у попередні століття Рим жив за рахунок того, що грабував інші народи, то тепер він став грабувати самого себе; Римська держава стала на шлях самопоїдання: збираючи податки, правителі не задумувались над тим, звідки візьмуть платники потрібні суми, і чим суворіше стягувались податки, тим більше виснажувались ресурси населення"[52]. А І. М. Дьяконов саркастично підсумував: "Древність закінчується не тоді, коли закінчується рабська експлуатація (вона продовжується і в середньовіччі, і в капіталістичній фазі, і в умовах так званого розвинутого соціалізму). Древність закінчується тоді, коли припиняється особиста свобода"[53].
Податкова реформа Діоклетіана містила в собі і серйозні зміни адміністрування податків. Насамперед структуру раніше розрізнених податкових відомств було приведено у відповідність до адміністративного поділу імперії. В імперському податковому відомстві вперше з'явилась функція планування податкових надходжень по містах, областях, провінціях і державі в цілому, а під цю функцію були створені відповідні організаційні структури. Очолив це відомство префект преторію. До його компетенції належали підрахунок необхідного зерна нефуражного, ячменю, м'яса, масла для харчування армії, цивільних службовців та населення Риму, кількості військового одягу, рекрутів та коней для армії, мулів і биків для забезпечення роботи пошти держави, робочої сили для виконання робіт державного значення тощо. Опісля все це перераховувалось на обсяги потрібних податків з населення імперії, узаконювалось у щорічних указах імператора, які передавались у служби безпосередніх збирачів податків для виконання. Чисельність збирачів податків була збільшена в порівнянні з дореформеним періодом у декілька разів[54].
Сучасники Діоклетіана досить суперечливо відгукувались про його податкову реформу, хоча серед їх думок, котрі дійшли до нашого часу, очевидно, переважають негативні[55]. Подібне неможливо сказати про відгуки сучасників-громадян давньоримських цівітас про їх оподаткування в республіканський період розвитку Риму: там оподаткування справді відзначалось публічним характером, позаяк надходження від податків спрямовувались переважно на публічні потреби громадян. І. О. Князький дійшов висновку, що "податкова політика Діоклетіана, яка була квінтесенцією всіх його соціально-економічних перетворень, неминуче вела до втрати свободи, саме особистої свободи – економічних прав, можливості вільного пересування у вільного населення Римської імперії [насравді воно упрдовж усього імператорського періоду Риму вже не було вільним – Г. Р.]. З цієї точки зору епоха Діоклетіана і є завершення античності та зоря середньовіччя"[56].
Створена Діоклетіаном податкова система виявилась в умовах абсолютної імперської політичної влади та знищення всіх громадянських свобод довговічною. Вона на століття пережила свого творця і навіть стала частиною соціально-економічної системи Східної Римської (Візантійської) імперії. Відомий знавець ранньофеодальної державності Г. Г. Літаврін показав, що "податна система, яка склалась остаточно при Діоклетіані в принципі декілька століть залишалася незмінною. Через кожні 15 років здійснювався новий майновий опис населення з метою корекції податкового тягаря, хоча практично місцеві чиновники враховували майнові (особливо сприятливі зміни) у господарствах підданих фактично постійно"[57]. На думку І. О. Князького, "Діоклетіан може і повинен вважатися "батьком" податкової системи і пізнього Риму, і перших століть Візантії"[58].
Ми ж, спираючись на всю сукупність вищенаведених історичних та інших фактів, дійшли висновку, що Діоклетіан у співавторстві з Октавіаном Августом є винахідниками першої етатистської доктрини оподаткування у її західній традиції в цілому. Будучи поки що несправедливо забутими своїми нащадками, вони тим не менше залишаються основними натхненниками і соціальними конструкторами давньоримського редистрибутивного перевороту, а також класиками-основоположниками начал сучасної етатистської доктрини публічного права усіх західних субстанційних держав.
Таким чином, давньоримський антропосоціокультурний та редистрибутивний перевороти з точки зору тяглості загальнолюдської історії були в основі своїй, як феномени, так само, як і весь історичний процес, явищами закономірними, проте з точки зору окремо взятої Давньоримської історії – подіями випадковими. Історія Древнього Риму упродовж усього періоду його існування в будь-якій історичний момент могла повернути в іншому напрямі, але у парадигмальних межах уже зробленого антропосоціокультурного вибору. Вихід за ці межі означав би нову зміну антропосоціокультурного вибору. Останнього, як відомо, не сталося.
Квінтесенцію давньоримського антропосоціокультурного перевороту склало витіснення впродовж декількох століть полісної людиноцентристської ментальності населення Древнього Риму його етатистською ментальністю. Внаслідок цього масштаб особистості громадянина Давньоримської імперії у власному її сприйнятті зменшився образно до піщинки у безкінечному Всесвіті держави, тоді як масштаб Давньоримської імперської держави в особі її імператора виріс в очах того ж громадянина до вселенських масштабів. Громадянське суспільство у Древньому Римі зникло. Особистість як соціальне явище також щезла. Демократія вмерла. На вершину соціального життя у Римській імперії піднявся римський плебс, соціально та культурно деградований, зосереджений на суспільному паразитуванні та руйнуванні всього. Підсумком цих фундаментальних ментальних змін стала трансформація Риму за парадигмальними мірками у Схід, хоча його географічні координати залишилися незмінними.
Перетворення громадян Давньоримської імперії у її підданих, названих у відповідності з термінологією етатистської доктрини права суб'єктами – тими, кого субстанційна держава наділяє певними правами та обов'язками, є філософсько-методологічним ключем до розуміння природи давньоримського редистрибутивного перевороту. Воно уможливило, а з етатистської точки зору навіть зробило необхідною глибоку якісну трансформацію природи публічного інтересу і публічних потреб у давньоримському соціумі. Якщо упродовж багатьох віків існування республіканської традиції розуміння природи публічного і особливо давньогрецької полісної традиції його розуміння публічне в дійсності зводилось до всезагального чи переважаючого інтересу громадян, то з фактичним перетворенням громадян у підданих держави у Давньоримській імперії під публічним став розумітися державний інтерес, а ще точніше – потреби субстанційної імперської держави. Місця істинно публічним потребам індивідів Римської імперії, які складали її населення, серед цих потреб не залишилось. З часу Діоклетіана все публічне звелось до державного, а державне – до потреб правлячої владної верхівки людей з імператором на чолі. Це переродження публічного у свою протилежність і складає квінтесенцію давньоримського імперського редистрибутивного перевороту. Принципово важливою складовою цього перевороту стало юридичне прикріплення платників до об'єктів оподаткування. У цьому виявилось давньоримське імперське розуміння правосуб'єктності платника податку.
Людиноцентристська й етатистська доктрини публічного права є не двома різними теоретичними конструкціями одного і того ж соціального явища внаслідок застосування різних філософсько-методологічних установок та підходів до його пізнання, як це зазвичай подається в науковій літературі про публічне право, а виступають адекватними теоретичними моделями, парадигмальними матрицями двох різних, більше того – парадигмально протилежних соціальних конструктів, явищ соціальної дійсності.
[1] Див.: Тойнби А. Дж. Постижение истории : Сборник. – 736 с.; Тойнби А. Дж. Цивилизация перед судом истории: Сборник. – 478 с.; Конрад Н.И. Диалог историков. Переписка А. Тойнби и Н. Конрада / Н. И. Конрад // Конрад Н. И. Избранные труды: История / Н. И. Конрад; [отв. ред. Е. М. Жуков]. – М. : Наука, 1974. – С. 270-282. Також див.: Рашковский Е. Б. Востоковедная проблематика в культурно-исторической концепции А. Дж. Тойнби: (Опыт критического анализа) / Е. Б. Рашковский. – М. : Наука, 1976. – 199 с.; Семенов Ю. Н. Социальная философия
А.Дж. Тойнби. Критический очерк / Ю. Н. Семенов. – М. : Наука, 1980. – 200 с.; Morton S.F. A Bibliography of Arnold
J. Toynbee. – Oxford : Oxford University Press, 1980. – 328 p.
[2] Див.: Гаврилюк Р. А. Методологическая традиция доктрины естественного права. – С. 141-152.
[3] Мак-Нил У. Восхождение Запада: История человеческого сообщества. – С. 349-350.
[4] Див.: Нич К. В. История Римской республики; Курс лекций / Карл Вильгельм Нич; [пер. с нем. Г. Турэ; под ред. и с предисл. Д. П. Кончаловского]. – М. : Типо-лит. Рус. т-ва печ. и изд. дела, 1908. – С. 41-57; Маяк И. Л. Римляне Ранней республики / И. Л. Маяк. – М. : Изд-во МГУ, 1993. – 160 с.; Маяк И. Л. Цензоры / И. Л. Маяк // Советская историческая энциклопедия: в 16 т. / [гл. ред. Е. М. Жуков]. – М. : Изд-во "Советская энциклопедия", 1974. – Т. 15: Феллахи-Чжалайнор. – С. 67-744; Кофанов Л. Л. Обязательственное право в архаическом Риме (VI-IV вв. до н.э.) /
Л. Л. Кофанов. – М. : Юрист, 1994. – С. 117; Гребенюк А. В. Цивилизации античного мира и средневековой Европы. Методологический очерки : в 3 вып. / А. В. Гребенюк. – М. : ТГУ, 1997. – Вып. 3: Античная цивилизация. – 295 с.; Дементьева В. В. Структуры чрезвычайно власти ранней Римской республики (V-III вв. до н.э.) : автореферат дис. ... д-ра ист. наук: спец. : 07.00.03 «Всеобщая история (соответствующего периода)» / В. В. Дементьева. – М., 2001. – 42 с.; Abbot F.F. A history and description of Roman political institutions. – 3 ed. – New York : Biblo and Tannen, 1963. – 451 p. та ін.
[5] Див.: Азаревич Д. И. Патриции и плебеи в Риме: Историко-юридическое исследование : в 2 т. / Д. И. Азаревич. – СПб. : Т-ва "Обществ. польза", 1875. – 363 с.; 199 с.; Немировский А. И. История раннего Рима и Италии: Возникновение классового общества и государства / А. И. Немировский. – Воронеж : Изд-во Воронежского ун-та, 1962. – 299 с.; Сморчков А. М. Религия и власть в Римской Республике: магистраты, жрецы, храмы / А. М. Сморчков. – М. : Российский государственный гуманитарный университет, 2012. – 607 с., та ін.
[6] Маяк И. Л. Цензоры / И. Л. Маяк // Советская историческая энциклопедия: в 16 т. / [гл. ред. Е. М. Жуков]. – М. : Изд-во "Советская энциклопедия", 1974. – Т. 15: Феллахи-Чжалайнор. – С. 716.
[7] Див.: Куланж Ф., де. Древний город. Религия, законы, институты Греции и Рима / Фюстель де Куланж; [пер. с англ. Л. А. Игоревского]. – М. : Изд-во Центрополиграф, 2010. – С. 9, 10, 225.
[8] Моммзен Т. История Рима [пер. с нем.] / Теодор Моммзен; [подгот. текста и примеч. Ф. М. Лурье]. – СПб. : Лениздат, 1993. – С. 250.
[9] Див.: Трибут // Словарь Античности / сост. Й. Ирмшер, Р. Йоне; [пер. с нем. В. И. Горбушин и др.; под ред.
В. И. Кузищина (отв. ред.) и др.]. – М. : Изд-во "Прогресс", 1989. – С. 587.
[10] Бикерман Э. Государство Селевкидов. – С. 25.
[11] Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней : [пер. с итал.] / Джованни Реале, Дарио Антисери. – СПб. : ТОО ТК "Петрополис", 1995. – Т. 2: Средневековье. – С. 287-299; Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения : [учеб. пособие] / А. Х. Горфункель. – М. : Высшая школа, 1980. – С. 34-35.
[12] Хайдеггер М. Парменид. – С. 104.
[13]Див.: Дитвульф Б. «Итак, отдавайте кесарево кесарю». Налоги в Римской империи / Баатц Дитвульф // Все начиналось с десятины: этот многоликий налоговый мир / общ. ред. и вступ. ст. Б. Е. Лапина; [пер. с нем. Л. А. Козлова и
В. С. Мухина]. – М. : Прогресс, 1992. – С. 76.
[14] Див.: Дитвульф Б. «Итак, отдавайте кесарево кесарю». Налоги в Римской империи. – С. 76.
[15] Див.: Квашнин В. А. Законы о роскоши в Древнем Риме эпохи Пунических войн : [монография] / В. А. Квашнин. – Вологда: "Русь", 2006. – С. 2.
[16] Шапталов Б. Н. Феномен государственного лидерства: экспансия в мировой истории. – С. 123.
[17] Вудс Т. Как католическая церковь создала западную цивилизацию / пер. С англ. В. Кошкина. – М. – ИРИСЭН, Мысль, 2010. – 280с.
[18] Нок А. Д. Обращение. Старое и новое в религии от Александра Великого до Блаженного Августина / Артур Дарби Нок; [пер. с англ. и науч. ред. А. Д. Пантелеева]. – СПб. : Гуманитарная академия, 2011. – С. 210.
[19] Див. Фрэзер Дж. Дж. Золотая ветвь. – С.376-377; Тойнби А. Дж. Исследование истории: Цивилизации во времени и пространстве. – С. 428; Грегоровиус Ф. История города Рима в Средние века (от V до XVI столетия) / Фердинанд Грегоровиус; [пер. с нем. М. Литвинова, В. Линде, В. Савина]. – М. : Альфа-книга, 2008. – С. 26-92.
[20] Величко А. М. Священная империя и святой император (из истории византийских политических идей) : [сборник статей] / А. М. Величко. – М. : Юрлитинформ, 2012. – С. 6.
[21] Шершеневич Г. Ф. История философии права / Г. Ф. Шершеневич – СПб. : бр. Башмаковы, 1907. – С. 109-110.
[22] Иеринг Р. Дух римского права / Рудольф фон Иеринг // Иеринг Р. Избранные труды : [пер. с нем.] в 2 т. / Рудольф фон Иеринг. – СПб. : Издательство Р. Асланова «Юридический центр пресс, 2006. – Т. 2. – С. 112, 113.
[23] Иеринг Р. Дух римского права / Рудольф фон Иеринг // Иеринг Р. Избранные труды : [пер. с нем.] в 2 т. / Рудольф фон Иеринг. Т. 2. – С. 291.
[24] Цитовано за: Дитвульф Б. «Итак, отдавайте кесарево кесарю». Налоги в Римской империи. – С. 74.
[25] Див.: Ульпиан (Домиций Улыпиан из Тира) (Domitius Ulpianus) [Електронний ресурс] – Режим доступу : www.zevg ma.ru/author/390 дата звернення 21/08/2013/)
[26] Брингман К. Налоги и иноземное господство. Иудея во времена Христа / Клаус Брингман // Все начиналось с десятины: этот многоликий налоговый мир / общ. ред. и вступ. ст. Б. Е. Лапина; [пер. с нем. Л. А. Козлова и В. С. Мухина]. – М. : Прогресс, 1992. – С. 94.
[27] Брингман К. Налоги и иноземное господство. Иудея во времена Христа. – С. 95.
[28] Там само.
[29] Дитвульф Б. «Итак, отдавайте кесарево кесарю». Налоги в Римской империи. – С. 83-86.
[30] Цитовано за: Древний Рим: Путеводитель по истории / [Буданова В. П., Токмаков В. Н., Уколова В. И., Чаплыгина Н. А.]; под ред. Будановой В. П. – М. : Изд-во Эксмо, 2002. – С. 391-392.
[31] Див.: Abbot F.F. A history and description of Roman political institutions. – P. 163.
[32] Федорова Е. В. Императорский Рим в лицах / Е. В. Федорова. – [3-е изд., стереотип.]. – Ростов-на-Дону : "Феникс", 1998. – С. 78.
[33] Князький И. О. Император Диоклетиан и закат античного мира : [монография] / И. О. Князький. – СПб. : Алетейя, 2010. – С. 32.
[34] Покровский И. А. История римского права / И. А. Покровский. – [3-е изд., испр. и доп.]. – Петроград : изд. юрид. кн. скл. "Право", 1917. – С. 136.
[35] См.: Драгоманов М. П. Государственные реформы Диоклетиана и Константина Великого / М. П. Драгоманов // Киевского университета известия. – 1865. – № 2. – С. 2.
[36] Там само. – С. 12.
[37] Див.: Уильямс С. Диоклетиан: реставратор Римской империи / Стивен Уильямс; [пер. с англ. И. И. Хазановой]. – СПб. – М. : Евразия; Клио, 2014. – С. 161.
[38] Див., наприклад: Rostovtzeff M. Social and Economic History of Roman Empire. – Oxford : Clarendon Press, 1926. – P. 492, 523-531; Ростовцев М. И. Национальное и мировое государство / М. И. Ростовцев. – М. : Типо-лит. т-ва
И. Н. Кушнерев и К°, 1915. – 1. Власть (коллекция). 2. Государство. – С. 15, 26, 31-33 та ін.
[39] Див.: Бокщанин А. Г. Социальный кризис Римской империи в І в. н.э. / А. Г. Бокщанин. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1954. – С. 76.
[40] Див.: Уильямс С. Диоклетиан: реставратор Римской империи. – С. 156-157; MacMullen R. Roman Government's Response to Crisis AD 235-335. – Yale : Yale University Press, 1976. – P. 209.
[41] Детальніше про це див.: Гиббон Э. История упадка и разрушения Римской империи : в 7 т. / Эдвард Гиббон; [с примеч. Гизо, Венка, Шрейтера, Гуго и др.; пер. с англ. В. Н. Неведомского]. – М., К.Т. Солдатенков, 1883. – Т. 1. – С. 435-452; Крист К. История времен римских императоров от Августа до Константина : [перевод]; в 2 т. / Карл Крист; [ред. Н. И. Диденко]. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1997. – Т. 2. – С. 403-418 та ін.
[42] Ковалев С. И. Очерки истории Древнего Рима : [пособие для учителей] / С. И. Ковалев, Е. М. Штаерман. – М. : Учпедгиз, 1956. – С. 290.
[43] Див.: Уильямс С. Диоклетиан: реставратор Римской империи / Стивен Уильямс; [пер. с англ. И. И. Хазановой]. – СПб. – М.: Евразия; Клио, 2014. – С. 162-163.
[44] Див.: Уильямс С. Диоклетиан: реставратор Римской империи. – С. 165.
[45] Князький И. О. Император Диоклетиан и закат античного мира. – С. 65.
[46] Див.: Джонс А. Х. М. Гибель античного мира / А. Х. М. Джонс; [науч. ред. С. Г. Горяйнов пер. с англ. Т. В. Горяйнова]. – Ростов н/Д : Феникс, 1997. – С. 42-52; Архангельский С. И. Указ Диоклетиана о таксах / С. И. Архангельский // Известия Нижегородского гос. ун-та. – 1928. – № 2. – Нижний Новгород, 1928. – С. 363-369 та ін.
[47] Уильямс С. Диоклетиан: реставратор Римской империи. – С. 166.
[48] Гийу А. Византийская цивилизация / Андре Гийу; [пер. с фр. Д. Лоевского]. – Екатеринбург : У-Фактория, 2007. – С. 148.
[49] Див.: Колон (лат.colonus) // Словарь Античности / сост. Й. Ирмшер, Р. Йоне; [пер. с нем. В. И. Горбушин и др.; под ред. В. И. Кузищина (отв. ред.) и др.]. – М.: Изд-во "Прогресс", 1989. – С. 276.
[50] Rostovtzeff M. Social and Economic History of Roman Empire. – Oxford : Clarendon Press, 1926. – P. 353.
[51] Див.: Архангельский С. И. Указ Диоклетиана о таксах. – С. 365-401; Новицкая К. И. Некоторые вопросы аграрной политики начала домината / К. И. Новицкая // Вестник древней истории. – 1961. – №4. – С. 85-97 та ін.
[52] Федорова Е. В. Люди императорского Рима / Е. В. Федорова. – М. : Изд-во МГУ; СП "Ост-Вест корпорейшен", 1990. – С. 266, 267.
[53] Дьяконов И. М. Пути истории. От древнейшего человека до наших дней. – С. 54.
[54]Див.: Williams S. Diocletian and the Roman recovery. – London: Methuen, 1985. – P. 253-265.
[55] Див.: Лактанций. О смертях преследователей / Луций Цецилий Фирмиан Лактанций; [пер. В. Тюленева]. – СПб. : Алетейя, 1998. – C. X, 7; Либаний. Речь против Флоренция / Либаний // Речи Либания : в 2 т. / Либаний; [пер. с древнегреч., введ. и примеч. С. П. Шестакова]. – Казань : типо-лит. Императорского ун-та, 1914. – Т. 1. – С. 151-167.
[56] Князький И. О. Император Диоклетиан и закат античного мира. – C. 73.
[57] Раннефеодальные государства на Балканах, VI-XII вв. / [Г. Г. Литаврин, О. В. Иванова, Е. П. Наумов и др.]; отв. ред. Г. Г. Литаврин. – М. : Наука, 1985. – С. 25.
[58] Князький И. О. Император Диоклетиан и закат античного мира. – С. 72.