Ніхто не погодився б жити без друзів, навіть якби йому запропонували натомість всі інші блага.
Немає нічого, що не долають б працею.
Крапля довбає камінь не силою, а часто падаючи
Особливістю живого розуму є те, що йому потрібно лише трохи побачити і почути для того, щоб він міг потім довго роздумувати та багато зрозуміти.
Прагнення до істини - єдине заняття, гідне героя.
Наука є найкращий шлях для того, щоб зробити людський дух героїчним.
Аристотель народився в Стагире (тому отримав прізвисько Стагірит [2]), грецької колонії в Халкидиках, недалеко від Афонської гори, в 384 м до нашої ери. Батька Аристотеля звали Никомах, він був лікарем при дворі Амінти III, царя Македонського. Никомах походив з родини потомствених лікарів, в якій лікарське мистецтво передавалося з покоління в покоління. Батько був першим наставником Аристотеля. Уже в дитинстві Аристотель познайомився з Філіпом, майбутнім батьком Олександра Македонського, що зіграло не останню роль в його майбутнє призначення вихователем Олександра.
Юнацькі роки Аристотеля припали на час початку розквіту Македонії. Аристотель отримав грецьке освіту і був носієм цієї мови, він симпатизував демократичному способу правління, але в той же час він був підданим македонського правителя. Це протиріччя зіграє певну роль у його долі.
В 369 році до н. е. Аристотель позбавився батьків. Опікуном юного філософа став Проксен (згодом Аристотель тепло відгукувався про нього, а коли Проксен помер, усиновив його сина Никанора). Аристотель успадковував від батька значні засоби, це дало йому можливість продовжувати утворення під керівництвом Проксена. Книги тоді були дуже дороги, але Проксен купував йому навіть самі рідкі. Таким чином, Аристотель у юності приохотився до читання. Під керівництвом свого опікуна Аристотель вивчав рослини і тварин, що в майбутньому розвинулося в окрему роботу «Про виникнення тварин».
В 367 році до н. е. Аристотель оселився в Афінах, де став філософом в Академії Платона, в якій перебував двадцять років, до самої смерті Платона.
В 347 г. до н. е. Аристотель одружився на Пифиаде, прийомної дочки Гермия, тирана Ассосе в Троаді. У Аристотеля і Піфіада була дочка Піфіада. В 345 г. до н. е. Гермий виступає проти персів, за що був скинутий ними і страчений. Аристотель змушений виїхати в Мітіліно.
В 343 році до н. е. на запрошення македонського царя Аристотель зайняв місце вихователя царського сина Олександра, майбутнього знаменитого полководця. В 335 г. до н. е. Аристотель повернувся в Афіни, де заснував свою філософську школу Лікей (відому також під назвою перипатетической). Після смерті Олександра Македонського Аристотель змушений був покинути Афіни (з ростом там визвольного руху проти македонського панування). Рік по тому він помер.
Щастя є сенс і призначення життя, єдина мета людського існування.
Досконалими робить людей не навчання, а переживання і певне розташування душі.
Жити - значить робити речі, а не купувати їх
Вільна людина - та, яка існує заради себе, а не заради іншого.
Ніхто не погодився б жити без друзів, навіть якби йому запропонували натомість всі інші блага.
Григо́рій Са́вич Сковорода́ (3 грудня) 1722, — † (9 листопада) 1794, — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.
Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Сенс людського існування — подвиг самопізнання.
Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі з 1734 року (Григорію 12) навчався у Києво-Могилянській академії. Його навчання в Академії, з перервами, тривало до 1753-го. Її бібліотека стала для нього джерелом знань. У навчанні був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов'янську, польську, німецьку та інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних. У 1741 році Григорія забрали до Петербурга для співу в придворній капелі, звідки він повернувся в 1744-му. Згодом, у 1745–1750 роках, Сковорода їде до Європи: спершу до Угорщини в складі царської місії під проводом Ф. Вишневського, далі — до Словаччини (Братислава) й Австрії (Відень). Перебування Сковороди в Італії, Німеччині й Польщі не підтверджено документами[1]. Після мандрівки він повернувся в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. З 1754 по 1759 рік жив у с. Коврай на Черкащині, тут він написав низку віршів до своєї славнозвісної збірки «Сад божественних пісень». Саме в цей час мислитель зустрічає одного з найвідданіших учнів, Михайла Ковалинського, який після смерті вчителя написав його біографію, докладну, ґрунтовну, на яку посилалися й посилаються всі дослідники творчості мудреця. Саме в листах до нього Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що згодом ставали основою філософських трактатів. Про стиль його життя з харківського періоду його перший біограф пише:
«Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав»
(«Житіє Сковороди»).
Під кінець 70-х років 18ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи то селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди.
Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслася вівця того господаря, в якого філософ затримався. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця»[Джерело?].
Приятель і біограф Сковороди Ковалинський теж засвідчував:
« Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов’язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе». »