Поняття власності та її форм.

Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.

Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

б) відносини господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності. Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

Типи, форми і види власності

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на таке. В економічній літературі (особливо марксистській) нетрудові доходи розглядаються як такі; що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.

Звичайно, з самого початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.

З цих міркувань випливає, що в тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і феодальне суспільства. Доходи рабовласників і феодалів - це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків.

В цивілізованому суспільстві, де переважно високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Справа в тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має "власну продуктивність". Тому той доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.

Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються в окремих працях. Наприклад, у навчальному посібнику "Основи підприємницької діяльності" під редакцією проф. В.М. Власової (М., 1995. - С. 31) зазначається, що "відносини власності можна представляти як два полюси, на одному з яких - приватна власність, а на іншому - суспільна власність".

Подібне протиставлення двох типів власності не можна визнати правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності: це в основному сфера обслуговування населення. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.).

Свого часу в нашій країні протиставлення приватної і суспільної власності дуже негативно позначилося на господарській практиці. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання стало відчутним фактором гальмування економічного розвитку.

Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша - регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

Відносини власності також виникають у процесі господарського використання певного майна. Це особливо має місце тоді, коли власник засобів виробництва сам не веде господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власником і підприємцем виникають відносини використання майна. Підприємець одержує юридичне право володіння і користування чужою власністю. Прикладом цього може бути оренда - договір про надання за певну плату майна якого-небудь власника для тимчасового користування іншим особам. Аналогічні відносини виникають на державних підприємствах - між державою як власником засобів виробництва і трудовими колективами, при концесії, в акціонерних товариствах і кооперативах тощо.

Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, різного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії - платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів.

Власність у системі економічних відносин Відносини власності охоплюють весь господарський процес і, природно, пронизують відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Тобто вони охоплюють надто великий спектр економічних відносин. І не лише економічних. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом всього життя. В основі численних конфліктів - від дрібної лайки в транспорті до світової війни - лежить невміння або небажання розмежувати "моє" і "чуже". Результатом невизначеності поняття "наше" є безгосподарність. Отже, "моє", "чуже", "наше" охоплюють багато сторін суспільного життя. Виходячи з цього іноді ставлять знак рівності між власністю і виробничими відносинами в цілому, цілковито їх ототожнюють. Дане тлумачення власності не можна визнати правомірним. Воно не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елементи, пов'язані з привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку. До таких належать, наприклад, значна частина організаційно-економічних відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо.

У цих і багатьох інших випадках економічні відносини не пов'язані з поточним споживанням речей тим чи іншим власником. Вони залежать від власності, визначаються нею, але самі не є власністю. Отже, власність - не єдиний елемент економічного базису суспільства; її не можна ототожнювати з усією системою економічних відносин. Яке ж місце вона посідає в цій системі?

Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається на увазі таке.

По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.

По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні тіла, так і економічна система не сприймає часткових нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.

Оскільки власність - це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства.
80.НТР:сутність, закономірності та соціальні наслідки. Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково- технічний прогрес(НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів,пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо. Сучасний етап НТП прийнято називати науково- технічною революцією (НТР). НТР— це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності. НТР— це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є до- корінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати цей бік явища, а саме— зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається в результаті технічного прогресу.

Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:

— загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства

внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

— зміна взаємовідносин у системі "людина-техніка" (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);

— зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих,пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);

— зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології(це вивільняє трудові ресурси);

— підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

— прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності

(перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї —в сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу(звідси можливість гармонійного розвитку особистості);

— "інтернаціоналізації" суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародними стан дартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці);

— втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість;

— Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією,є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем: базова освіта і додаткова(що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти). Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Адже виробництво в нинішніх традиційних галузях промисловості потребує від35 до57 відсотків некваліфікованих і малокваліфікованих робітників, 4—8 відсотків спеціалістів із середньою і 1 —2 відсотки з вищою освітою. На повністю автоматизованих виробництвах необхідно мати40—60 відсотків кваліфікованих робітників з середньою освітою і20—40 відсотків спеціалістів з вищою освітою.


81. Поняття політики Політика – важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі власних об’єктивних закономірностей.Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя. Пізнання політики як підсистема суспільних відносин можливе лише як«момент» історії, еволюції та розвитку в цілому. Отже, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв’язок між ними, функції. Тобто поняття політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються насамперед місцем і роллю самої політики в суспільстві. На думку Вебера, коли мова йде про політику, то це поняття слід пов'язувати передовсім з державою і з владою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади або між державами, або всередині держави між групами людей, наділених владою. Як одна з форм соціального руху матерії,політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей– політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей: вона бере участь у розв’язанні таких загально соціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл в ньому матеріальних і духовних цінностей. Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей.


82. Поняття політичної системи та її структури

Політична система — це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил. Ознаки політичної системи:

1.взаємозв'язок групи елементів;

2. утворення цими елементами певної цілості;

3. внутрішня взаємодія і взаємо обумовленість всіх елементів;

4.прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

5. здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Структура політичної системи:

1. організаційна підсистема або політична організація суспільства — це система

інститутів, в межах яких відбувається політичне життя.

• Власне політичні— організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну

владу у повному обсязі. Такими є держава і політичні партії.

• Політизовані або невласне політичні організації,участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним з аспектів їх функціонування. Це громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

• Неполітичні організації,якими є,наприклад,нау ково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання— товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Можуть бути групами тиску.

2.політичні відносини — це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання,

утримання та здійснення влади.

3.нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми — це норми, які регулюють політичні відносини.

4.ку льтурно-ідеологічна підсистема складається з політичної свідомості, політичної ідеології та політичної культури.Політична свідомість — це сукупність поглядів, уявлень, ідей суб'єкта політичного життя на політику в суспільстві в цілому. Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів даного суб'єкта, сукупність вибудованих на основі аналізу політичного життя теорій, концепцій та моделей політичних явищ та процесів.Політична культура — це певний спосіб поведінки суб'єкта політичного життя, який будується на систематизованих знаннях та досвіді політичного життя або відповідно до політичної свідомості чи політичної ідеології.

5.інформаційно-комунікативна підсистема містить засоби комунікації,науково- інформаційна інфраструктуру— тобто розгалужену мережу установ, які займаються

збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.


83.Держава складова політичної організації суспільства

Держава- осн. інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної структури: в класово- антагоністичних суспільствах знаходиться в руках економічно пануючого класу(класів) і використовується їм перш за все для придушення своїх соціальних супротивників. Тип Д. визначається тим, якого класу(або класів) воно є, а отже, в кінцевому рахунку- економічним базисом даного суспільства. Історії відомі такі осн. соціально-класові типи Д.: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціолістична. На етапах переходу від однієї формації до ін існували й існують Д. історично перехідного типу. У сучасному світі є два осн. типу Д.: капіталістичні та соціалістичні, а також велика група молодих Д. в країнах, що розвиваються, що дотримуються або капиталистической, або соціалістичної орієнтації. Д. розрізняються по формах правління та пристрої осн. інститутів політичної влади. Під формою правління розуміється організація влади, яка характеризується її формальним джерелом. При монархічної форми правління таким джерелом державної влади є одна особа- монарх. При республіканської формі за законом джерелом влади є народне більшість. З тої точки зору державного устрою Д. поділяються на унітарні(єдине державне утворення); федерації(союз юридично щодо самостійних державних утворень: штатів, кантонов, земель, союзних республік і т. п.); конфедерації(державно-правові об'єднання). Важливе значення має розрізнення Д. існуючого в них політичного режиму. Осн. функції сучасної Д. прийнято поділяти на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій належать: захист існуючого способу виробництва, економічної та соціальної системи; охорона громадського порядку і підтримання дисципліни; регулювання соціальних відносин і т. п. Зовнішні функції складають: захист інтересів даної Д. в його взаєминах з ін Д. на міжнародній арені, забезпечення оборони країни, або військової та політичної експансії щодо ін Д. (агресивні Д.), розвиток нормальних відносин з ін Д., розвиток взаємовигідного співробітництва на основі принципів мирного співіснування Д. з різним соціальним устроєм. На совр. етапі стратегічна лінія розвитку політичної системи соціалістичного суспільства- створення і розвиток соціалістичного правової держави. У правовій Д. особливого значення набуває принцип розподілу влади(законодавчої, виконавчої та судової), розподіл функцій і повноважень радянських і державних органів управління різних рівнів(союзних, республіканських, місцевих), забезпечення законності та правопорядку, все більш повне здійснення соціалістичного самоврядування народу на основі активного і дієвого участі трудящих, їх колективів та організацій у вирішенні питань державного і громадського життя. кожному- за потребами". Процес відмирання Г. залежить також і від зовнішніх умов.

84.«Правова держава»і «громадянське суспільство» філософський зміст. Саме поняття"суверенна національна держава" містить у собі чіткий взаємозв'язок складових елементів"суверенна" і"національна", що характеризують системну сукупність якостей даного державного устрою. Виходячи з досвіду світового національно- державного будівництва і актів міжнародного співтовариства, що фіксують і закріплюють суверенність національних, державних і особистих прав, під суверенітетом слід розуміти сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи. Суверенітет нації відбивається насамперед у можливостях її вільного політичного самовизначення, в правах нації на територію, що історично склалася і яку вона займає споконвіку, її природні ресурси і копалини, а також у верховенстві її законодавства та обраної державної влади, у національному громадянстві. Суверенітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності особи в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяється на суверенітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суверенітету, а неподільна синкретична сукупність суверенітету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду. "Суверенітет визнання" відбиває тенденції таких епох і систем, у рамках яких сила і стабільність кожної суверенної держави залежить від сили і стабільності світового співтовариства в цілому. За таких умов норми політичної поведінки, що демонструють прихильність духу згоди, превалюють над свавіллям і ціннісним сепаратизмом окремих режимів, а межі між зовнішньою і внутрішньою політикою розмиваються.

Громадянське суспільство. Вище ми з'ясували, що національна держава завжди— більшою чи меншою мірою— є виразником загальної волі своїх громадян. Якщо ця "загальна воля" торкається тільки кола питань, які мають справді загальногромадянський інтерес(захист країни від зовнішньої загрози, підтримка стабільного економічного розвитку тощо), і в той же час забезпечує вільне вирішення громадянами їхніх приватних проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держава, а з іншого —громадянське суспільство. Якщо ж держава поширює свою волю на всі сфери життєдіяльності людини і різко обмежує громадянське суспільство, — перед нам тоталітарний устрій, який робить спробу поставити у"рамки" не тільки суспільне, а й приватне життя, дозволяючи одне, караючи інше, забороняючи третє. Зміст поняття громадянського суспільства включає всю сукупність неполітичних

(недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічні,моральні,ку льтурно-духовні, релігійні, національні. Громадянське суспільство— це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади. Громадянське суспільство— це постійно функціонуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава, незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує законом кожній людині вільний вибір свого економічного буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин пов'язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.


Поняття культури.

Надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства, поряд із суспільною свідомістю, є духовна культура. Є дуже багато визначень сутності культури(термін "культура" походить від латинського сиііига —обробка,виховання,освіта). Загальне визначення культури— це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності.У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, розвитку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні. Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті культури, вбачають у ній примат духовного над матеріальним. Вони розуміють культуру як сукупність духовних символів(Вебер), форму розумової діяльності(Кассірер), систему знаків, комунікацію(Леві-Стросс), інтелекту- альний аспект штучного середовища(Люнь).Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. В літературі прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати. Сюди відносяться засоби виробництва і продуктипраці, форми су спільної організації трудової діяльності людини. Духовна культура насамперед охоплює сферу духовного виробництва— це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей, форм комунікації людей. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури збіднює її як надзвичайно багатогранне, цілісне явище.Визначається певна типологія культур. Так, зокрема, виділяють національну(українську, російську, французьку) культуру; регіональну(сло- в'янську, американську, африканську) культуру; культуру певних соціальних суб'єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т.д. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також офіційна культура.Духовна культура— це різноманітний досвід життєдіяльності соціальних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, ба- гатогранних духовних цінностей. Такий досвід має загальний, універсальний характер. У вузькому розумінні духовна культура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб'єктів, шо здійснюються в процесі духовного виробництва; це система сошально-духовних цінностей, спрямованих на формування та відтворення різноманітних, багатогранних духовних зв'язків та взаємин між людьми з метою збагачення духовного життя суспільства, його загального прогресу. Нарешті, духовна культура— це такий спосіб свідомої організації особистістю своєї індивідуальної сенсожиттєвої діяльності в сфері духовного і матеріального виробництва, який забезпечує їй всебічну самореалі-зацію, самоздійснення її сутнісних сил, різноманітних життєпроявів.


86. Масова культура,контркультура і антикультура. УXX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти— Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій мірі у життя азіатських і африканських країн— таких як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для Європи, її тепер називають«західною культурою». Відтепер можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому які в своєрідному вигляді виявляються

і в культурах інших країн. Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу(«час— гроші») багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована, на підприємництві, бізнесі, діловитості, її головні герої- люди що, вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм. З узагальненого погляду на культурологічні і суспільні процеси західного світу вXX ст. можна помітити з одного боку, відбуваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншої— необмежений розмах насилля і знущання над людиною, крайнім виявленням якого є гітлеровські злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. В минуле століття насилля було буденним явищем, воно складало необхідну умову існування і функціювання суспільної системи(так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва— середньовіччя). Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на«культуру усіх» і«культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою

«грамотних» людей і фольклорною (народною, етнічною культурою).В XX столітті це розрізнення отримало форму елітарної й масової культури. Елітарна культура(контркультура), зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства,

культурології тощо, важко уловній мірі оцінити багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Джойса,Гессена,Боргеса,Хаколі —поетів-символістів;музики — Стравінського, Малера, Шнітке. Дебюсі; живопису— кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму; кіно— Тарковського чи Сакурова). Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедичне освічених універсалів, відчуваючих себе як вдома у всіх сферах культури пройшов. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняльна небагато чисельна еліта. Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів— навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів(секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо). Відштовхуючись від прийнятих масою цінностей, індивіди намагаються «офарбувати» себе іншими«кольорами цінностей» і виділитися з маси стандартизованих масовою культурою людей. Подібні явища одержали в літературі назву –контркуль тура. Вона виникла і існує на противагу чи як альтернатива масовій культурі і додатково підкреслює її характерні риси і специфіку сутність культури сучасного та індустріального та постіндустріального суспільства. Через те, що, культурні цінності перестали бути елітарним „достоянням” та, егалітарний

„урівноважений характер” зявилась масова культура, створена засобами масової інформації. Масова культура має на історічній миті забезпечення інформацією широких прошарків населення про можливість культурі, про ії мову, про навики необхідні для сприйняття мистецтва, але масова культ. не може замінити дотик з високим мистецтвом. Негативний зміст вияву масової культури полягає в тому, що часто не маса представляють можливість піднятися до рівня справжньої культ; Навпаки, сама культ підробляється під примітивні смаки відсталих прошарків населення. Розумні, висококваліфіковані може пре підносить щось сире, примітивне, а інколи щось спеціально одурманене, однак на будь якому рівні у широкому розумінні являє собою гуманістичне орієнтовану цінність. А усе, що, розглядає цю цінність є анти культурою. В середині століття з’явилися культур-песимістичні настрої, я кі були зумовлені тим, що, загальний фон культ20 ст був значно нищім ніж рівень„Золотої Епохи”. Антикультура- прояв і результат дегуманізації людських стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрата глибинних моральних орієнтирів, які ґрунтуються на розумі, вірі, істинній любові до людей. Під контркультурою розуміють сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської спрямованості. Вона виникла на початку60-х років і досягла кульмінації в часи травневої революції1968 р. у Парижі. Контркультура протистоїть культурі не негативним або ворожим, а просто іншим соціальним явищем.


87. Поняття цивілізації. Цивілізація- людська спільнота, яка протягом певного періоду часу (процес зародження,

розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально політичній організації, економіці та культурі(науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні вартості та ідеали, ментальність(світогляд). Слово Цивілізація вперше з'явилося у Франції в середині19 століття. Воно виникло від латинського слова, що означало цивільний, державний. У Середньовіччі дане поняття одержало юридичний зміст і було віднесено до судової практики, у наступні періоди значення поняття розширилося. В епоху Реставрації стали створюватися різні теорії цивілізації. У1827 році з'явилися

"Думки про філософію людства"І.Гердера. У тому ж році вийшли "Принципи філософії історії" Дж-Б.Віко. Але одна людина особливо заволоділа, якщо можна так виразитися, самим поняттям "цивілізація". Це Франсуа Гізо, що писав про те, що людська історія може розглядатися тільки як збори матеріалів, підібраних для великої історії цивілізації роду людського. Гізо був переконаний у тім, що в людства загальна доля, що передача накопиченого людством досвіду створює загальну історію людства. Стало бути, є цивілізація.


88. Традиції і новаторства в культурі.

Культура має у собі як стійкі, так і змінливі моменти. До стійкого в культурі відносяться традиції. Як складові культурної спадщини – способи світосприйняття, ідеї, цінності, звичаї, обряди тощо – традиції зберігаються і передаються від покоління до покоління. Вони існують у всіх формах духовної культурі, тому мова йде про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки кожне нове покоління не винаходить заново так звані «велосипеди», а засвоює вже досягнутий людський досвід, норми культури.Система традицій відображає цілісність, стійкість суспільства. Адже вони є елементами соціальної і культурної спадщини, зберігаються протягом тривалого часу, мають відносну самостійність і впливають – позитивно чи негативно – на формування особистості. Тому нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Варто застерегти також, що грубе ставлення до системи традицій може порушити тонкі і складні механізми культури. Так зване «покращення» духовного життя суспільства, тотальна руйнація старих духовних цінностей, історичної пам’яті неминуче приводять до нігілістичного ставлення як до культури, так і до власної історії.Водночас культура не може існувати без оновлення – творчість, зміни є другою стороною розвитку суспільства. Отже, єдність традицій і оновлення є загальною характеристикою культури.Людина, про що неодноразово йшла вже мова, є суб’єктом творчої діяльності в культурі. Але не кожна новація стає фактом культури. Новизна заради новизни не має творчого змісту, перетворюється часто на блюзнірство. Створення культурних цінностей завжди має загальнозначущий характер. Наукове відкриття, художній твір повинні поширитись у суспільстві, отримати відгук в умах і серцях людей. Тому будь-яка новація в культурі, яка має глибокий зміст і цінність, яка перевірена часом (а він є найкращим суддею) заново оцінюється і сприймається кожним наступним поколінням людей.Отже, питання про традиції у культурі і про ставлення до культурної спадщини стосується не лише збереження, а й розвитку культури, створення нового, прирощування культурного багатства у процесі творчості, тобто новацій. Але нове не є синонім прогресивного, більш досконалого. Створення «нового» стає творчістю культурних надбань лише тоді, коди це нове набуває соціального значення, сприймається іншими людьми. Звідси можна дійти до висновку, що відкидання попередньої культури, її традицій тощо, як це було у свій час у Радянському Союзі (діяльність так званого «Пролеткульту») призводить до руйнації культури, її деградації.На підставі різного співвідношення традицій і новацій відбувається поділ суспільств на традиційні і сучасні.У традиційних суспільствах традиції переважають над творчість, оновленням. Якщо зміни в межах традиції і відбуваються, то вони є випадковими і безсистемними.У сучасних суспільствах основною цінністю є оновлення, новації. Повторення, копіювання оцінюється суспільством, як правило, негативно, плагіат – засуджується. Істинний художник чи вчений є завжди творцем нового, оригінального. Кожна культурне надбання має неповторний, унікальний характер. Можна навіть сказати, що сучасне суспільство пронизане гонитвою за новаціями.Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що розвиток культури є суперечливим процесом, як і все в світі. Водночас в культурі існує і прогресивне, і регресивне (чи навіть реакційне). Наприклад, тип науково-технічної культури, який спочатку склався в Європі, а потім поширився у всьому світі, сприяв розвитку свободи людини. Водночас він має і свої вади: технологічна цивілізація, втрачаючи духовність, існує на основі такого взаємовідношення між людиною і природою, за яким природа є об’єктом людської діяльності, об’єктом необмеженої експлуатації. Їй притаманний такий тип розвитку, який можна виразити лише одним словом – «якомога більше».