Поняття власності та її форм. Економічний аспект власності – власність це соціально-економічна категорія, яка визначається ступенем розвитку продуктивних сил суспільства та
Економічний аспект власності – власність це соціально-економічна категорія, яка визначається ступенем розвитку продуктивних сил суспільства та характеризується системою відносин між суб’єктами господарювання, в процесі в., р, о. та с. благ. Соціально-екон. сутність власності розкривається у взаємовідносинах між людиною та людиною.
Правовий аспект – це категорія, яка відображає майнові відносини, свідомі та вольові взаємозв’язки юридичних та фізичних осіб з приводу привласнення благ, які закріплюються системою відповідних прав власності. Взаємозв’язок «людина-річ».
Тріада власності – це процес володіння, розпорядження і користування. В свою чергу ці категорії є складовими частинами економічного процесу привласнення. Привласнення –це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи та їх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб’єктів. Привласнення засобів виробництва та його результатів є основою відносин власності. Володіння – це необмежена у часі належність об’єкта власності певному суб’єкту. Розпорядження – це право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування та реалізації об’єкта власності. Здійснюється власником або іншим економічним суб’єктом, якому делеговані повноваження. Користування – це процес виробничого застосування та споживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створених за його допомогою благ.
Парною категорією привласнення є категорія відчуження. Відчуження –це процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів індивідуальної та суспільної праці з перетворенням суб’єктів власності на об’єкти економічних відносин. Протиріччя між привласненням та відчуження є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності.
Структура власності.поширеною є визначення структури власності за типом, формою та видом. Тип власності – це найбільш узагальнені принципи функціонування власності, сутність характеру поєднання робітника та засобів виробництва. Форма власності – це стійка система економічних зв’язків і громадських зв’язків, яка обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника та засобів виробництва. Вид власності – це спосіб привласнення благ та методів господарювання.
80.НТР:сутність, закономірності та соціальні наслідки. Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково- технічний прогрес(НТП).Сучасний етап НТП прийнято називати науково- технічною революцією (НТР).
НТР— це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності. НТР— це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру.
Виявом науково-технічної революції є до- корінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом.
Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп: — загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища; — зміна взаємовідносин у системі "людина-техніка" (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом); — зміна змісту і характеру праці; — зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології;— підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів; — прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності; — "інтернаціоналізації" суспільних відносин; — втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість;
— Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією,є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем: базова освіта і додаткова(що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти). Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів.
81. Поняття політики
Політика – важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі власних об’єктивних закономірностей.Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя. Пізнання політики як підсистема суспільних відносин можливе лише як«момент» історії, еволюції та розвитку в цілому. Отже, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв’язок між ними, функції. Тобто поняття політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються насамперед місцем і роллю самої політики в суспільстві. На думку Вебера, коли мова йде про політику, то це поняття слід пов'язувати передовсім з державою і з владою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади або між державами, або всередині держави між групами людей, наділених владою. Як одна з форм соціального руху матерії,політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей– політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей: вона бере участь у розв’язанні таких загально соціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл в ньому матеріальних і духовних цінностей. Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей.
82. Поняття політичної системи та її структури
Політична система — це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил. Ознаки політичної системи: 1.взаємозв'язок групи елементів;
2. утворення цими елементами певної цілості; 3. внутрішня взаємодія і взаємо обумовленість всіх елементів; 4.прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму; 5. здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.
Структура політичної системи:1. організаційна підсистема або політична організація суспільства — це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя.
• Власне політичні— організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі. Такими є держава і політичні партії.
• Політизовані або невласне політичні організації,участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним з аспектів їх функціонування. Це громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.
• Неполітичні організації,якими є,наприклад,нау ково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання— товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Можуть бути групами тиску.
2.політичні відносини — це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання, утримання та здійснення влади.
3.нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми — це норми, які регулюють політичні відносини.
4.ку льтурно-ідеологічна підсистема складається з політичної свідомості, політичної ідеології та політичної культури. Політична свідомість — це сукупність поглядів, уявлень, ідей суб'єкта політичного життя на політику в суспільстві в цілому. Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів даного суб'єкта, сукупність вибудованих на основі аналізу політичного життя теорій, концепцій та моделей політичних явищ та процесів.Політична культура — це певний спосіб поведінки суб'єкта політичного життя, який будується на систематизованих знаннях та досвіді політичного життя або відповідно до політичної свідомості чи політичної ідеології.
5.інформаційно-комунікативна підсистема містить засоби комунікації,науково- інформаційна інфраструктуру— тобто розгалужену мережу установ, які займаються
збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.
83.Держава складова політичної організації суспільства
Держава- осн. інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної структури: в класово- антагоністичних суспільствах знаходиться в руках економічно пануючого класу(класів) і використовується їм перш за все для придушення своїх соціальних супротивників.
Тип Д. визначається тим, якого класу(або класів) воно є, а отже, в кінцевому рахунку- економічним базисом даного суспільства. Історії відомі такі осн. соціально-класові типи Д.: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціолістична. На етапах переходу від однієї формації до ін існували й існують Д. історично перехідного типу. У сучасному світі є два осн. типу Д.: капіталістичні та соціалістичні, а також велика група молодих Д. в країнах, що розвиваються, що дотримуються або капіталістичної, або соціалістичної орієнтації.
Д. розрізняються по формах правління та пристрої осн. інститутів політичної влади. Під формою правління розуміється організація влади, яка характеризується її формальним джерелом. При монархічної форми правління таким джерелом державної влади є одна особа- монарх. При республіканської формі за законом джерелом влади є народне більшість.
З тої точки зору державного устрою Д. поділяються на унітарні(єдине державне утворення); федерації(союз юридично щодо самостійних державних утворень); конфедерації(державно-правові об'єднання).
Важливе значення має розрізнення Д. існуючого в них політичного режиму. Осн. функції сучасної Д. прийнято поділяти на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій належать: захист існуючого способу виробництва, економічної та соціальної системи; охорона громадського порядку і підтримання дисципліни; регулювання соціальних відносин і т. п. Зовнішні функції складають: захист інтересів даної Д. в його взаєминах з ін Д. на міжнародній арені, забезпечення оборони країни, або військової та політичної експансії щодо ін Д. (агресивні Д.), розвиток нормальних відносин з ін Д., розвиток взаємовигідного співробітництва на основі принципів мирного співіснування Д. з різним соціальним устроєм
У правовій Д. особливого значення набуває принцип розподілу влади(законодавчої, виконавчої та судової), розподіл функцій і повноважень радянських і державних органів управління різних рівнів(союзних, республіканських, місцевих), забезпечення законності та правопорядку, все більш повне здійснення соціалістичного самоврядування народу на основі активного і дієвого участі трудящих, їх колективів та організацій у вирішенні питань державного і громадського життя. кожному- за потребами". Процес відмирання Д. залежить також і від зовнішніх умов.
84.«Правова держава»і «громадянське суспільство» філософський зміст. Правова́ держа́ва— форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі - і державні органи, і громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.
Правова держава є альтернативою авторитаризму, тоталітаризму і анархії. Правова держава передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення правових основ будівництва державності, дотримання правопорядку і принципу законності. Людина є вищою соціальною та політичною цінністю. Держава покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність людини.Визнання держави правовою означає підкорення будь-яких форм державної діяльності праву, передовсім Конституції.
Вчення про державу і право Гегель трактував як складову філософії, а державу і право розглядав крізь призму самої ідеї та напрямків її реалізації. Отже, Гегель:1) вихваляв державу як найрозвиненішу дійсну свободу;2) належний поділ влади в державі вважав гарантією свободи особистості;3) критикував деспотизм; 4) визначив свою конструкцію правової держави як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, безправ'я та проти всіх неправових форм застосування сили, як і з боку приватних осіб, так і з боку держави.
Громадянське суспільство. Національна держава є виразником загальної волі своїх громадян. Якщо ця воля торкається тільки кола питань, які мають справді загальногромадянський інтерес, і в той же час забезпечує вільне вирішення громадянами їхніх приватних проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держава, а з іншого —громадянське суспільство.
Зміст поняття ГС включає всю сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто екон.,моральні,культ.-духов., релігійні, нац.-ні. Громадянське суспільство— це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади. Громадянське суспільство— це постійно функціонуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава, незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує законом кожній людині вільний вибір свого економічного буття, утверджує пріоритет прав людини, гарантує свободу совісті. таке суспільство надає реальні можливості для участі в державних і суспільних справах.
Поняття культури.
Є дуже багато визначень сутності культури. Загальне — це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності.У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, розвитку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні. Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті культури, вбачають у ній примат духовного над матеріальним. Вони розуміють культуру як сукупність духовних символів(Вебер), форму розумової діяльності(Кассірер), систему знаків, комунікацію(Леві-Стросс), інтелекту- альний аспект штучного середовища(Люнь).Культура є органічною єдністю матеріального та духовного.
В літературі прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати. Сюди відносяться засоби виробництва і продуктипраці, форми су спільної організації трудової діяльності людини. Духовна культура насамперед охоплює сферу духовного виробництва— це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей, форм комунікації людей.
Визначається певна типологія культур. Так, зокрема, виділяють національну(українську, французьку) культуру; регіональну(слов'янську, африканську); культуру певних соціальних суб'єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т.д. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також офіційна культура.Духовна культура— це різноманітний досвід життєдіяльності соціальних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, ба- гатогранних духовних цінностей. Духовна культура— це такий спосіб свідомої організації особистістю своєї індивідуальної сенсожиттєвої діяльності в сфері духовного і матеріального виробництва, який забезпечує їй всебічну самореалі-зацію, самоздійснення її сутнісних сил, різноманітних життєпроявів.
86. Масова культура,контркультура і антикультура.
Ма́сова культу́ра — к., яка, серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, в спорті і літературі) — контрастуючи з «високою культурою».
Хосе Ортега-і-Гассет сформулював відомий підхід до структуризації за ознаками творчої потенції: суспільство поділяється на «творчу еліту», яка, природно, становить меншу частину суспільства, і на «масу» — що кількісно переважає. Відповідно виникає протиставлення культури еліти («елітарної культури») культурі «маси» — «масовій культурі».
Карл Маркс, аналізуючи проблеми ринкової економіки, відзначав комерціалізацію літературної праці. Говорячи про мистецтво в цілому, Питирим Сорокін у середині XX століття відзначав, що, як комерційний товар для розваг, мистецтво все частіше контролюється торговельними ділками, комерційними інтересами й віяннями моди.
Якщо Карл Ясперс назвав масове мистецтво «занепадом сутності мистецтва», а Жан Бодріяр говорив, що всі сфери сучасного мистецтва «входять у трансестетичну сферу симуляції», то ці концепції були переглянуті в 1960-1970 р. у рамках постмодернізму, що позбавив протиставлення масової й елітарної культур якісного оцінного змісту. Говорячи про мистецтво (маючи на увазі елітарне мистецтво) початку XX століття, Ортега-і-Гассет справедливо говорить про його дегуманізацію.
Контркультура — в широкому значенні напрям розвитку культури, який активно протистоїть "офіційній" традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. Знаменує собою відкриту відмову від соц..цінностей, моральних норм і моральних ідеалів споживчого т-ва, стандартів і стереотипів масової культури, способу життя, в основі к-якого лежить установка на респектабельність, соціальний престиж, матеріальне благополуччя. Ця відмова, як правило, виражається в негативізмі по відношенню до культурних досягнень людства і екстравагантною манерою мислення, думки, спілкування.
Основні риси антикультури: 1) постійна спрямованість до теми смерті, некрофилия; 2) проповідь-пропаганда анормального в різних його видах: театр абсурду; філософія абсурдизму; психоделічна філософія; наркотична антикультура; романтизація злочинця, надмірна увага до відхилень у сексуальному; пристрасть до зображення психопатології, хворобливих проявів людської психіки;3) нігілізм стосовно старої культури, розрив з нею або спроби її "осучаснення" до невпізнанності; 4) войовничий ірраціоналізм: від постмодерністських вивихів до вихваляння містицизму.
87. Поняття цивілізації.
Цивілізація- людська спільнота, яка протягом певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально політичній організації, економіці та культурі(науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні вартості та ідеали, ментальність(світогляд).
Цивілізація — такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному ґрунті.
На різних історичних етапах зміст терміна "цивілізація" зазнавав чималих змін і тлумачень. У мислителів, що запровадили цей термін, протягом наступного досить тривалого часу поняття цивілізації вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (Мірабо, Ленге, Фергюсон, Сміт). Пізніше, з першої половини XIX ст. і до XX ст., воно слугує, як правило, для позначення вже не процесу зміни, а певного стану суспільства.
З другої половини XIX ст. Ц. стає наріжним поняттям ряду концепцій некласичної філософії історії (М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі), у яких історичний процес розглядається вже не як монолітний, чи як поступальне сходження, а як полі центричний нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. Данилевський і Шпенглер Ц. тлумачать як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів; у Тойнбі — це вже найосновніша складова одиниця історичного процесу. Неоднозначно оцінюється й роль Ц. в історії. Данилевський розглядає її як апофеоз розвитку відповідного культурно-історичного типу, відносно короткий (400—600 років) бурхливий період творчого плодоношення, який, однак, спричиняє Необоротну витрату творчих потенцій народу (народів), що утворює цей тип. Шпенглер, як і Данилевський, вважав Ц. стадією існування культури, але — стадією не розвитку, а скам'яніння, занепаду і вмирання. За Тойнбі, кожна з Ц., які становлять всесвітню історію, є суб'єктом культуротворчої діяльності, даючи відповіді на все нові виклики довкілля. Однак поняття Ц. Тойнбі вживає й у вужчому (близькому до шпенглерівського) розумінні — як етап регресу. Попри всі розбіжності між його прибічниками, цивілізаційний підхід у дослідженні історичного посідає одне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій історичний процес постає передусім не лінійною послідовністю, а розмаїттям таких культурно-історичних форм, як Ц. За цивілізаційного підходу докорінним чином переосмислюється й поняття історичного прогресу.
88. Традиції і новаторства в культурі.
Культура має у собі як стійкі, так і змінливі моменти. До стійкого в культурі відносяться традиції. Як складові культурної спадщини – способи світосприйняття, ідеї, цінності, звичаї, обряди тощо – традиції зберігаються і передаються від покоління до покоління. Вони існують у всіх формах духовної культурі, тому мова йде про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки кожне нове покоління не винаходить заново так звані «велосипеди», а засвоює вже досягнутий людський досвід, норми культури.
Система традицій відображає цілісність, стійкість суспільства. Адже вони є елементами соціальної і культурної спадщини, зберігаються протягом тривалого часу, мають відносну самостійність і впливають – позитивно чи негативно – на формування особистості. Тому нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Варто застерегти також, що грубе ставлення до системи традицій може порушити тонкі і складні механізми культури. Так зване «покращення» духовного життя суспільства, тотальна руйнація старих духовних цінностей, історичної пам’яті неминуче приводять до нігілістичного ставлення як до культури, так і до власної історії.
Водночас культура не може існувати без оновлення – творчість, зміни є другою стороною розвитку суспільства. Отже, єдність традицій і оновлення є загальною характеристикою культури.Людина є суб’єктом творчої діяльності в культурі. Але не кожна новація стає фактом культури. Новизна заради новизни не має творчого змісту. Створення культурних цінностей завжди має загальнозначущий характер. Наукове відкриття, художній твір повинні поширитись у суспільстві, отримати відгук в умах і серцях людей. Тому будь-яка новація в культурі, яка має глибокий зміст і цінність, яка перевірена часом (а він є найкращим суддею) заново оцінюється і сприймається кожним наступним поколінням людей.
Отже, питання про традиції у культурі і про ставлення до культурної спадщини стосується не лише збереження, а й розвитку культури, створення нового, прирощування культурного багатства у процесі творчості, тобто новацій. Але нове не є синонім прогресивного, більш досконалого. Створення «нового» стає творчістю культурних надбань лише тоді, коди це нове набуває соціального значення, сприймається іншими людьми. Звідси можна дійти до висновку, що відкидання попередньої культури, її традицій тощо, як це було у свій час у Радянському Союзі призводить до руйнації культури, її деградації.