Основні методологічні принципи рефлекторної теорії І.П. Павлова.

Лекція 1.

Психофізіологія як наука.

1. Предмет психофізіології, її місце в системі наукового знання.

2. Завдання та принципи психофізіології.

3. Аналітико-синтетична діяльність кори мозку.

 

1. Психофізіологія міждисциплінарна наука, що вивчає зв'язок і взаємозалежність психіки та її системних нейрофізіологічних ме­ханізмів як єдиний еволюційний і функціональний процес.

Вона утворює ядро нейронаук — комплексу дисциплін (нейрофізіології, біохімії, молекулярної генетики мозку тощо), спрямованих на пошук фізіологічних закономірностей, які визначають психічну діяльність та поведінку людини. Відповідно об'єктом досліджень психофізіології на сучасному рівні її розвитку є системні мозкові процеси, які опосередко­вують поведінку, психіку, свідомість людини.

Внутрішня логіка наукового пізнання та об'єктивне розмаїття зв'язків і відношень, у яких існують і розви­ваються психічна та фізіологічна реальності, обумовлю­ють тісний взаємозв'язок сучасної психофізіології з різ­ними галузями наук про людину: природничими, психологічними та суспільно-філософськими. У зонах цих взаємозв'язків зосереджені великі резерви її роз­витку — саме тут передусім виникають проблеми, від­криваються можливості пошуку нових шляхів дослі­дження, формуються методи, отримуються нові факти, створюються нові концепції та теорії.

У системі наукового знання важливе значення має взаємозв'язок психофізіології з природничими наука­ми. Спираючись на теоретико-методичний фундамент, який сформувався у фізіологічних науках, зокрема в нейрофізіології центральної нервової системи (ЦНС) тощо, синтезуючи в певний спосіб їхні досягнення, пси­хофізіологія здійснює інтеграцію та диференціацію да­них про фізіологічні основи людської психіки на рівні конкретно-наукового знання. Однак при цьому вона не втрачає свого предмета, «розчиняючись» у предметно­му полі природничих дисциплін. Як наука про системні фізіологічні механізми психічної діяльності та поведін­ки людини, вона відрізняється від фізіології вищої нер­вової діяльності (ВНД) — вчення І. Павлова про ре­флекторний характер психіки; анатомії та фізіології ЦНС — науки, яка описує структурно-функціональні особливості ЦНС та нейро­фізіологічні процеси в ній, що забезпечують нормальну життєдіяльність людини, визначаючи стан її психіки; а також від суміжних психологічних наук: фізіологічної психології, яка вивчає фізіологічні основи окремих пси­хічних процесів і станів, та нейропсихології, що досліджує мозкові механіз­ми вищих психічних функцій на матеріалі уражень го­ловного мозку.

Психофізіологія розвивається в нерозривному зв'яз­ку із психологічними науками, насамперед із загаль­ною психологією, яка вивчає основні психологічні зако­номірності, визначає теоретичні засади, принципи та методи психологічної науки, її понятійний і категорі­альний апарат, систематизує та узагальнює емпіричний матеріал психологічних досліджень. Адже дослідження психічних процесів, станів, властивостей людини пе­редбачає використання сукупності даних, накопичених у науках про мозок. Водночас розуміння нейрофізіоло­гічних механізмів психіки неможливе без розкриття специфіки психологічних закономірностей її функціо­нування. З цього приводу російський психолог Борис Ломов (1907—1989) зазначав, що фізіологія та психоло­гія «все більше і більше вторгаються в проблематику одна одної. З одного боку, фізіологи почали розробляти проблеми, які нещодавно вважали сферою "чистої" психології: наприклад, сприймання, пам'яті, прийнят­тя рішення тощо. Психологи, у свою чергу, зробили значний внесок у розвиток фізіологічних проблем, на­приклад у дослідження властивостей нервової системи (Б. Теплов, В. Небилицин)».

 

 

2. Із розвитком психофізіології як науки поступово виокремлювалися її основні завдання, які змінювалися під час історичного становлення. Такі зміни відбували­ся у тісному зв'язку із розвитком природничо-наукового знання (насамперед нейрофізіології, генетики, біохімії тощо) та диференціацією предметного поля психології (душі, явища свідомості, поведінки, діяльності тощо).

Нині перед психофізіологією постають такі основні завдання:

— вивчення закономірностей формування та реалі­зації систем, їх таксономії (класифікації й систематиза­ції), динаміки міжсистемних відношень у поведінці та діяльності людини;

— аналіз системних нейронних механізмів актив­них форм психічної діяльності на різних етапах поведінкового акту;

— описи структури й динаміки суб'єктивного світу на основі об'єктивних показників (у т. ч. електро- та нейрофізіологічних);

— прикладне застосування даних системної психо­фізіології в педагогіці, медичній практиці, трудовій діяльності тощо.

Розв'язання фундаментальних теоретико-експериментальних та прикладних завдань психофізіології від­бувається на основі сукупності принципів — основних вихідних наукових положень, якими послуговується дослідник, вивчаючи об'єкт пізнання. Конституюючи науковий каркас психо­фізіології, такі принципові положення спрямовують до­слідницьку діяльність та визначають змістово-формаль­ні аспекти побудови одержаного наукового знання.

Логіка здобування теоретичного та емпіричного ма­теріалу в психофізіології вимагає послідовної реалізації дослідником принципів, серед яких основними є:

1) системно-структурний принцип, який дає змогу розглядати досліджувані явища як певну цілісність (си­стему), що складається із сукупності взаємопов'язаних елементів;

2) принцип цільової детермінації, за яким причи­ною поведінки та діяльності людини є майбутній при­стосувальний результат;

3) принцип активності, що передбачає відмову від уявлень про людину як істоту, яка пасивно реагує на зовнішні подразники, та наголошує на її здатності до ініціації дій, що детерміновані її внутрішніми супереч­ностями, опосередкованими зовнішніми впливами;

4) генетичний принцип, який акцентує на необхід­ності вивчення досліджуваних явищ у динаміці, вра­хуванні єдності розвитку та функціонування, структу­ри та еволюції;

5) принцип ієрархічних рівнів, що передбачає роз­гляд будь-якого явища як багаторівневого, вказує на іс­торичну (філо- та онтогенетичну) детермінованість та­кої рівневої організації і дає змогу встановити залеж­ність систем одного рівня від систем іншого, тобто виявити міжсистемні зв'язки та відношення;

6) принцип функціональної диференціації нейронів, згідно з яким нервові клітини найрізноманітнішої ана­томічної локалізації виконують певні функції залежно від специфіки систем, до яких вони залучаються;

7) принцип біохімічної універсальності всіх живих істот, що виявляється у принципово подібних механіз­мах клітинного функціонування, спільних для всіх жи­вих організмів;

8) принцип ізоморфності (структурної тотожності) системних механізмів у людини та тварини, який поля­гає в тому, що системні закономірності, виявлені під час вивчення нейронної активності у тварин, можуть бути застосовані для розроблення уявлень про системні механізми формування та використання людиною інди­відуального досвіду. Однак попри ізоморфність систем­них процесів, склад індивідуального досвіду людини і тварини істотно різниться: тварина може послуговува­тись (за незначними винятками) лише досвідом її влас­них відносин із середовищем, у той час як людина вико­ристовує досвід суспільства (Л. Виготський, О. Леонтьєв, О. Лурія, С. Рубінштейн).

 

 

Фізіологія вищої нервової діяльності вивчає закономірності й механізми психічної діяльності, що забезпечують постійну взаємодію організму з його зовнішнім і внутрішнім середовищем за допомогою вроджених і придбаних протягом життя реакцій. Наука про психічну діяльність пройшла у своєму розвитку довгий історичний шлях. Досить примітивні подання древніх змінилися рефлекторною теорією Декарта, якому належать перші висловлення про нервову природу реакцій організму у відповідь на зовнішній вплив; що ж стосується поведінки людини, то Декарт підкоряв її вищому розуму. Більш пізні психологічні (або скоріше - ранні психофізіологічні) теорії біхевіорістів і гештальтпсихологів змінилися вченням про вищу нервову діяльність, що виникла завдяки працям Сєченова й особливо роботам Павлова.

До кінця XIX в. експериментальна психологія усе більше вдосконалюється. Об'єктивні методи цієї науки стали широко застосовуватися для вивчення поведінки людини й тварин.

Основні методологічні принципи рефлекторної теорії І.П. Павлова.

Розроблена І. П. Павловим умовно-рефлекторна теорія, покладена їм в основу вчення про вищу нервову діяльність, базується на трьох методологічних принципах: 1 - детермінізму, 2 – аналізу й синтезу й 3 - структурності.

Принцип детермінізму, або причинності, виходить із того, що всі нервові прояви, всі рефлекси виникають на базі яких-небудь впливів, а не “спонтанно”. Правда, в останні десятиліття приділяється чимала увага питанням індетермінізму в нервовій системі (Бернс), ймовірносно-статистичним механізмам нервової діяльності (Коган) і розмитим алгоритмам у реалізації психічних функцій (Чораян).

Принцип аналізу й синтезу затверджує, що обидві ці форми діяльності головного мозку, будучи протилежними, співіснують у той же час у єдності, нервова система здатна розкладати складні впливи на елементи й синтезувати з окремих елементів складний образ.

Принцип структурності припускає обов'язковим моментом приуроченість усякої функції до спеціальної матеріальної структури й, зокрема, функцій вищої нервової діяльності до певних структур головного мозку (головним чином, до корі більших півкуль).