Прецедент як джерело права в сім’ї англоамериканського права

Судовий прецедент як джерело права вперше з’явився саме в англійській правовій системі. Вирішальна роль прецеденту у створенні та функціонуванні права в Англії відрізняє систему загального права від романогерманської та інших правових систем. Історично склалося так, що у середньовічних Англії та Уельсі загальне (єдине) право було сформоване через діяльність судів. Сьогодні судовий прецедент є основним джерелом англоамериканського права. Наприклад, в Англії нараховується близько 800 тис. судових прецедентів, і щороку до них додається близько 20 тис. нових.

Загальна доктрина судового прецеденту як обов’язкового джерела англійського права склалася лише в другій половині XIX ст. Такий пізній час пояснюється насамперед тим, що до того у правовій свідомості англійського суспільства панувала деклараторна теорія права. Остання, як вказувалося раніше, визнаючи об’єктивним джерелом права звичаї і традиції країни, не дозволяла відносити судовий прецедент до джерел права. Згідно з деклараторною теорією судове рішення розглядалось лише як переконливе свідчення, що підтверджує наявність норми права в тому вигляді, у якому вона була сформульована в рішенні по цій справі.

Доктрина обов’ язкового судового прецеденту в її сучасному вигляді сформувалася під впливом двох важливих обставин:

утворення у 1865 р. спеціальної Ради і Правового товариства, до обов’язків яких входила публікація рішень вищих судових інстанцій за умови обов’язкового професійного контролю кожного випуску. До цього такі публікації здійснювалися в приватному порядку. Багато судових рішень залишалися взагалі невиданими;

створення на підставі законів про судоустрій 1873–1875 рр. єдиної централізованої системи судів, яка сприяє функціонуванню системи прецедентного права.

У найширшому розумінні прецедентом (від лат. praecedens, praecedentis —той,що передує)вважається те,що відбулося в тій чиіншій ситуації раніше і що сприймається як свого роду приклад, що підказує, як слід поводитись у схожій ситуації, якщо вона виникне знову.

Якщо прецедент стосується судових справ, то він розглядається як судовий прецедент. Отже, судовий прецедент — це таке рішення суду

у конкретній справі, що підказує іншим суддям, яке рішення слід прийняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

Сама доктрина прецеденту знаходиться у постійному розвитку, але зберігає три постійні риси:

повага до окремо взятого рішення одного з вищих судів;

рішення такого суду є переконливим прецедентом для судів, що знаходяться вище у ієрархії;

окреме рішення розглядається як обов’язковий прецедент для нижчого суду.

Доктрина прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis («стояти на вирішеному»), який походить від латинської фрази «stare decisis et non quieta movere», що означає «триматися прецедентів і не порушувати вже установленого». Витоки цієї доктрини знаходяться в середньовічній історії англійського права: наприклад, ідеї stare decisis знайшла своє відображення в роботі Г. Бректона (приблизно 1250 р.).

Згідно з цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом. Принципу «стояти на вирішеному» необхідно дотримуватися навіть у тих випадках, коли існують достатньо переконливі аргументи, що за інших обставин дозволили б не робити цього (наприклад, той чи інший прецедент є несправедливим або помилковим). Судді дотримуються принципу stare decisis не стільки під загрозою санкцій (звільнення з посади), а для того, щоб судова практика досягла високого ступеня єдності. Це необхідно для того, щоб не порушувався принцип справедливості, який вимагає однакового ставлення до всіх людей в однакових ситуаціях. Слушною є думка, що тільки за наявності принципу stare decisis на основі судових рішень можна досягти тієї необхідної сталості та впевненості, які нерозривно пов’язані із самим поняттям права.

Зміст принципу stare decisis становлять дві суттєві вимоги — підкореності та переконливості, на яких і ґрунтуються судові рішення. Ці вимоги в силу їх загального характеру також часто іменують принципами.

Принцип підкореності означає,що суд повинен дотримуватисяправила, встановленого під час розгляду попередньої справи.

Цей принцип діє по вертикалі, визначаючи обов’язок суддів дотримуватися рішень відповідних вищих судів (тому цю форму іноді називають вертикальнимstare decisis). Так, рішення вищого суду (наприклад, Палати лордів) є обов’язковими для всіх нижчих судів. Рі

шення Апеляційного суду (касаційна судова інстанція) є обов’язковими для всіх судів, крім Палати лордів. Рішення Високого суду є обов’язковими для всіх судів, крім Палати лордів і Апеляційного суду. Крім того, апеляційні суди пов’язані своїми минулими рішеннями (горизон

Принцип переконливості stare decisisозначає,що суд може,алене зобов’язаний, дотримуватися раніше встановленого правила, якщо його аргументація є досить переконливою.

Оскільки щодо конкретного прецеденту можуть діяти різні принципи stare decisis — підкореності або переконливості, можна зробити висновок про існування двох видів судових прецедентів: обов’язкових

та необов’язкових (переконливих). Прецеденти, щодо яких діє принцип підкореності, вважаються обов’язковими (binding precedents). Прецеденти, в основі яких лежить принцип переконливості, називаються

переконливими (persuasive precedents).Вони не є юридично обов’яз

ковими.

До переконливих прецедентів для англійських судів належать, зокрема, такі судові рішення (або їхні складові частини):

частина рішення Палати лордів, що визнається obiter dictum;

усі рішення нижчих судових інстанцій;

рішення, винесені рівними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично обов’язковими;

рішення Судового комітету Таємної Ради;

рішення Європейського Суду з прав людини;

рішення, прийняті судами інших держав — особливо країн Співдружності або країн із системи загального права.

Структура судового прецеденту. Будьякий прецедент містить двічастини: ratio decidendi та obiter dictum.

Ratio decidendi (з лат.—підстава для вирішення) — частина рішення суду, у якій містяться норми права, на основі яких було вирішено цю справу. Ratio decidendi міститься в мотивувальній частині рішення

є стандартом, поясненням, чому саме так було вирішено конкретну справу. Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та міркування (мотивацію) суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти чи законодавство тощо.

Ratio decidendi фіксує правову основу, що має силу закону і повинна (може) застосовуватися при вирішенні всіх наступних справ, причому щодо всіх інших осіб, а не тільки сторін у даній справі. Таким чином,

саме ratio decidendi є нормою прецедентного права, яка є необхідною для того, щоб суд дав відповідь на питання, для розв’язання якого виникло судове провадження (holding).

Наприклад, у відомій справі чилійського генерала А. Піночета англійським судом вирішувалось питання про можливість видачі іспанському правосуддю генерала — глави держави, який має дипломатичний імунітет. Принципом (ratio decidendi) у цій справі була мотивація суду, що скоєння злочинів проти людства та катування людей не є офіційними діями глави держави, тому він не має імунітету від кри

мінального переслідування. Вона дозволила прийняти рішення про видачу генерала.

Пошук ratio decidendi — нелегке завдання. Навряд чи ratio колинебудь формулюється суддями у прямій формі, а радше міститься у прихованому вигляді. Отже, основне завдання юриста , що аналізує рішення суду, полягає в тому, щоб виокремити в ньому ту частину, у якій формулюється підстава для вирішення справи. Можна сказати, що пошук ratio decidendi є основною особливістю процесу в англоамериканських судах.

Найпоширенішим методом пошуку ratio decidendi є метод Вембо, згідно з яким суддя має спочатку знайти у рішенні те правоположення, яке може вважатись ratio decidendi, а потім надати йому протилежного значення. Якщо після цього остаточний висновок рішення не зміниться, то перед суддею — оbiter dictum, якщо зміниться — тоді це ratio decidendi. Наприклад, якщо у справі генерала А. Піночета вважати катування людей офіційною дією глави держави, тоді рішення у справі повинно змінитися. Отже, протилежне до такого припущення твердження є ratio decidendi цього рішення.

Інша частина рішення суду розглядається як obiter dictum (з лат.— сказане між іншим) — зауваження (міркування) суду щодо питань, які безпосередньо не входять до предмета судового рішення, але висловлені для пояснення, ілюстрації і мають загальний характер. На відміну від ratio decidendi ці висловлювання не формулюють той чи інший принцип права і не обґрунтовують рішення суду.

Obiter dictum має додатковий, але необов’язковий характер і тому не має обов’язкової прецедентної цінності для майбутніх справ. Ця частина рішення суду в справі покликана допомогти суддям у майбутньому, але вони не зобов’язані дотримуватися висловлень, що містяться в ній. І все ж таки практика вимагає, щоб фахівці звертали увагу на оbiter dictum. Більшість юристів так і роблять, намагаючись передбачити, як суд поводитемиться у майбутньому. Тому розсудливий юрист завжди ознайомиться з усією інформацією, яка може виявитися корисною, у тому числі з оbiter dictum.

До оbiter dictum, зокрема, належать:

1) висновки суду щодо відсутніх у даній справі фактів та обставин, або ж фактів та обставин, що реально існують, але не мають прямого стосунку до даної справи. Наприклад, у справі Централ Ландон Проперті Траст Лтд проти Хай Трис Хаус Лтд (Central London Property Trust

Ltd v. High Trees House Ltd) 1947 р. суддя висловив думку, що власни

ки нерухомості не можуть звертатися до суду з позовами про стягнення орендної плати за період воєнного часу, хоча в даній справі таких вимог ніхто не заявляв;

твердження суду, що хоча й засновані на доведених у справі фактах, але які не були використані ним при обґрунтуванні рішення. Наприклад, у справі Хедлі Бьорн енд Ко Лтд проти Хелер енд Партнерс

(Hedley Byrne & Co Ltd v. Heller & Partners) у 1964 р. Палата лордів висловилася про те, що банки, які надають рекомендації своїм клієнтам, зобов’язані виявляти про них турботу і що банк несе відповідальність

випадках, коли виявляє недбалість при наданні рекомендацій. У даній справі був встановлений факт недбалості банку при наданні рекомендацій своєму клієнтові. Проте твердження про відповідальність банку не було використано у рішенні суду, оскільки у справі існувала відмова клієнта від позову;

думка суддів, які залишились у даній справі у меншості. Це думка суду, що хоч і ґрунтується на достовірних фактах, але не приймається до уваги при вирішенні справи.

Вважається, що дія судового прецеденту в часі є необмеженою. І якщо він стосується розглянутих судом питань, то залишається джерелом права, скільки б часу не минуло з моменту його появи. Але прецедент може й припинити свою дію. Це може трапитися за допомогою двох інститутів: перегляду (скасування) прецеденту та зміни рішення нижчого суду.

1. Інститут перегляду(скасування)прецеденту (reversing). Пре

цедент переглядається:

а) згідно з рішенням вищого суду за іншою справою. Вищий суд у цих випадках вважає, що право з часу проголошення попереднього рішення стало іншим. Тому рішення, прийняте на підставі старого прецеденту в іншій справі, залишається чинним, а новий прецедент, створений вищим судом, буде поширюватися на всі справи, що розглядатимуться у майбутньому;

б) шляхом прийняття статуту, що містить норми, які за змістом відрізняються від правила, встановленого прецедентом. Значення перегляду прецедентів актами Парламенту підвищується в Англії починаючи з 1966 р., після відмови Палати лордів від принципу «твердого прецеденту».

2. Інститут зміни рішення нижчого суду (overruling). Зміна рі

шення має місце тоді, коли вищий суд скасовує рішення нижчого суду

порядку апеляційного перегляду тієї самої справи. У цьому випадку відхилене рішення нижчого суду втрачає силу прецеденту, а прийняте судом апеляційної інстанції рішення стає новим прецедентом за даною справою. Останній буде використовуватися також при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

Крім того, для застосування прецедентів на практиці суттєве зна

чення має інститут відмови від використання прецеденту