Особливості розвитку української сім’ї
Український народ протягом століть виробив сталу традицію звеличення шлюбу, сім’ї, домашнього вогнища. У його міфології була навіть божественна пара – Лада і Ладо, котра освячувала сімейні узи. Родинному життю завжди надавалося надзвичайно великого значення, бо саме у подружньому коханні, у продовженні роду вбачався сенс існування людини. Відповідно серйозним було і ставлення до підготовки молоді до шлюбу.
Вважалося, що створення сім’ї – то справа не лише молодих та їх батьків, а й громадськості, і звичайно ж, церкви. Християнська церква впливала на шлюб та родину через власну систему «рачування душі» - покаяння та сповіді, застосовуючи, крім того численні єпитимійні засоби (єпітимія – церковне покарання через тривалі молитви, піст, поклони). Єпитимії накладалися за викрадення нареченої, за весілля без вінчання, за порушення шлюбної угоди, за шлюб з іновірцями, близькими родичами чи свояками, за втрачену дівочу честь, за народження позашлюбної дитини тощо. Українські шлюбно-сімейні стосунки також пройшли своє становлення через общинні шлюбні спілки, коли парубки й дівчата віддалялися від своїх родин, жили спільним життям до шлюбу і належали до різних родів, через ендогамію (заборону шлюбу в середині роду). Народна етика виробила цілу систему уявлень щодо прав парубків та дівчат, зокрема на чергу й вік одруження. Зазвичай право у цьому плані було категоричним: першим ходити на вечорниці, як і одружуватися, мали право старші діти. Щоб підкреслити їхній пріоритет, існували спеціальні чини – старший парубок і старша дівка, і ніхто з молодших братів та сестер не міг заступати їм дорогу. Особливо ретельно ставилися до черговості дівування. Старша сестра завжди краще одягалася, а молодшій залишалися обноски; коли приходили гості завжди частувала їх старша сестра, а молодшу, як правило, спроваджували з хати; у недільні та святкові дні старша сестра не працювала. На «вулицю» сестри мали ходити разом, але молодша не мала права розмовляти з хлопцями, грати або жартувати з ними, тобто мусила весь час перебувати «у тіні». І це не випадково, бо якщо першою одружувалася молодша сестра, старшу могли вже і не взяти заміж. Проте були у шлюбній практиці і порушення усталених норм. Наприклад, коли старший син виявлявся неслухняним, батько дозволяв парубочити молодшому синові, обходячи старшого, або коли старший ішов служити до війська, наступний за віком брат перебирав право на парубкування. Траплялися порушення черговості і в зв’язку зі смертю батька, коли не було кому врегулювати усталений порядок. За дотриманням норм часто стежили не тільки старші в родині, а й громадськість, яка різко засуджувала порушників сімейного права.
Традиційно здійснювався підбір шлюбного партнера. Віддавали перевагу людині, яку добре знали, - саме це і зумовлювало локальний принцип добору. Становлення сім’ї в Україні розкривається через історію розвитку культури країни, через норми стосунків між чоловіками та жінками, через конкретні етапи життя етногрупи. Пам’ятки Київської Русі («Повчання Володимира Мономаха», «Слово про закон, благодать та істину» Іларіона, «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Слово про Ігорів похід», численні берестяні грамоти) допомагають глибше зрозуміти моральні, релігійні, економічно - правові засади становлення сім’ї протягом Х-ХІІІ ст. Історики доводять, що в Х-ХІV ст. жінка мала право у виборі нареченого, на відмову батькам або сватам небажаного нареченого, на рівноправний із чоловіком статус при укладанні шлюбу, а в ХІV-ХVІІ ст. – право на свою частку у спадщині, її використання згідно з власною волею. Ці права мали як українки, що належали до вищих верств населення, так і прості селянки. Зберігалося свідчення про сватання князя Володимира Святославовича до полоцької княгині Рогніди: «…не хочу за сина рабині, - зреагувала вона, - за Ярополка хочу». Датована ХІ ст., відома берестяна грамота (№374 за сучасним каталогом) містить зізнання: «Піди за мене. Я ж тебе хочу, а ти мене». В Уставі князя Ярослава Володимировича є положення про те, що батьки, які прагнуть насильно видати доньку заміж або забороняють шлюб з обранцем, мають як покарання сплатити певну суму гривень на користь казни. Якщо наречений відмовлявся від шлюбної домовленості, то мав сплатити «три гривні за сором» (досить висока плата, яка дорівнювала вартості коня). Володимир Мономах наставляв своїх синів: «І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину… Жінку свою любіть, та не давайте їй влади над собою». Як засвідчив Нестор-літописець, «поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив наречений по молоду, а приводив її ввечері; а позавтра приносили…, що за неї дадуть». З літописів відомо, що ще за часів княгині Ольги у разі весілля молодий, який не належав до правлячої верхівки, мав сплачувати тільки хутро або гроші. Князі Давньої Русі не мали права «першої шлюбної ночі», яке було поширеним у середньовічній Європі та на сході України. Існували певні обмеження на кількість шлюбів (не більше двох) та на розлучення. Зрада дружини вважалася вагомою підставою для розірвання шлюбу. «Правда» Ярослава Мудрого свідчить про правові та моральні норми укладання шлюбів у Київській Русі. Шлюби між чоловіками і жінками різних соціальних станів були не дуже популярними, проте у разі статевих стосунків зі служницею і народження нею дитини вона отримувала економічну підтримку й опіку. Жінка могла відхилити шлюбні домагання, не дати згоди на заручення. Після отримання згоди починали підготовку до весілля. Ритуал розрізання сиру на кусочки та його куштування означав укладання шлюбної угоди – домовленості між батьками про день заручин. З ХІІІ ст. домовленості фіксували своєрідною шлюбною угодою. Порушення цнотливості не було пересторогою укладання шлюбу. Головними осередками спілкування та підбору шлюбних пар в Україні були вечорниці, котрі можна сміливо вважати своєрідною школою підготовки молоді до сімейного життя. На вечорниці збиралися, як правило, в хаті удовиці чи одинокої літньої пари. Дівчата приносили прядиво, вишивання чи плетіння, і кожна намагалася якомога краще показати свою майстерність. Праця чергувалася з розвагами: танцями, піснями, жартами, іграми, під час яких відбувалося знайомство дівчат із хлопцями. Протягом всієї історії Україна не знала патріархальної сім’ї, яка була основним типом сімейного устрою на Сході і на Заході. Статеворольова поведінка українок у сім’ї та суспільстві була далекою від залежності і підпорядкування чоловікові. Жінка вільно з’являлася сама по собі або з чоловіком у товаристві та суспільстві, брала участь у святах, впливала на справи родини, громади. Особливо шанували становище вдови, коли та не брала шлюб удруге: вона ставала головою родини, громади замість чоловіка, матеріально і психологічно опікувала дітей. Культурні традиції Київської Русі у сфері шлюбно-сімейних відносин набули розвитку за часів Козацької республіки. У книзі «Українська жінка в ХVІ-ХVІІ ст.» М.Мірза-Авакянц на основі аналізу архівних документів (Актів про шлюбне право і сімейний побут тощо) наводить переконливі факти демократичних традицій у шлюбно-сімейних стосунках. Шлюбний договір спочатку укладали усно, а з ХVІІ ст., і письмово, якщо молодим надавали у придане землю. Однією з особливостей тогочасних майнових відносин була практика надання молодій материзни – частки землі, яка передавалась у спадок тільки по жіночій лінії. Земля здебільшого була питанням, навколо якого вибудовувалася система шлюбної угоди та шлюбних звичаїв. Повнолітньою жінку вважали з 15 років, чоловіка - з 18 років. Коли дівчина виходила заміж, за нею давали посаг у грошах або інших цінностях, щоб забезпечити її матеріально на випадок розлуки або вдівства. У шлюбі майно чоловіка та жінки було спільним, без згоди дружини чоловік не міг нікому його передавати. Попри вимогу закону, щоб дівчата виходили заміж лише з благословення батьків або опікунів, у народі вважалось гріхом силувати дітей до шлюбу. Завдяки вільному обранню чоловіка чи дружини за взаємною згодою українська жінка у подружжі не втрачала своєї індивідуальності і користувалась пошаною та довірою у сім’ї. Беручи шлюб і посідаючи почесне становище у родині, жінка хоч і обирала прізвище чоловіка, проте не втрачала свого титулу і не відкидала свого прізвища. Ознакою самостійності заможної жінки була печатка, на якій карбували її герб та ім’я. Демократичність традицій, ідеї «вільностей», незалежності, що завжди жили в українській суспільній думці, а особливо поширилися з часів Запорізької Січі, зумовлювали демократичні тенденції у міжстатевих стосунках чоловіків та жінок. Українська етнокультура розкриває глибинні архетипні уявлення про фертильність (плодючість), чуттєвість, зближення, сутність парування та продовження роду. Об’єктивізація архетипів у народних шлюбно-сімейних символах, обрядах, звичаях, фольклорі дає підставу для тверджень про егалітарність (рівність) шлюбно-подружніх стосунків, свободу від поневолення чи силування. У свідомості українців сенс сімейного життя українці вбачають не лише у пошуку іншої половини, а й у гармонійному співіснування з нею. У шлюбно-сімейних стосунках,
диференційованих за характером статевовідповідної діяльності, чоловік і жінка не переставали бути людьми з розвинутою індивідуалізацією статевих ролей. Особливості шлюбносімейних взаємин простежуються в етимології слів: подружжя - від «дружити», «поділяти Я»; весілля – від «веселитись», «радіти»; шлюб – від староукр. «злюб», «кохання»; спільник – від «з половини», «рівноправ’я»; одружитись – «побратися з…». У «Збірці українських приказок та прислів’їв», зібраних 1929 р. у Полтаві (А.Багмет, М.Дащенко, К.Андрущенко), у розділі 5 «Побут. Сім’я» є таке: «Нема кращого друга, як вірна супруга». Найкраща спілка – чоловік та жінка. Чоловік жінці – краще рідної матері; жінка чоловікові – краще рідного батька. Чоловік та жінка – одне діло, одне тіло, один дух. Чоловік з жінкою, що борошно з водою. Чоловік і жінка – одне болото. Нащо клад, як у чоловіка з жінкою ад. Чоловік здуріє – пів дому згорить, а жінка здуріє – усе пожежею піде. Чоловік та жінка – пара волів: куди один, туди й другий. Хозяйка в дому – покрова всьому. Без жінки, що без кішки, а без чоловіка, що без собаки». На різних щаблях історії домінуючою в шлюбно-сімейних стосунках була пошана до волі жінки, партнерство статей, взаємна довіра [(Гендерна психологія Т.В.Говорун, О.М.Кікінежді; с.120127)]. Ознаки сучасної української сім’ї набули своїх особливостей внаслідок історичного розвитку, соціальноекономічних та культурних умов нашого суспільства. Протягом останнього часу, за соціологічними даними, в українських сім’ях відмічалось підвищення коефіцієнту нестабільності шлюбів. У 2002 році на 100 укладених шлюбів припадало 58 розлучень. Як наслідок, виникало багато неповних сімей, повторних шлюбів з різними формами взаємостосунків, збільшення дітей - соціальних та біологічних сиріт, важких дітей тощо. Відповідно до статистичних даних органів реєстрації актів цивільного стану громадян Міністерства юстиції (квітень, 2008), в Україні відмічається тенденція до зменшення кількості розлучень. Це підтверджує поступове зменшення кількості українців, які виявляють бажання розірвати шлюб. Протягом першого півріччя 2009 року в Україні розірвали шлюб 69 тис. подружніх пар, це на 15 відсотків розлучень менше, ніж за перші шість місяців 2008 року та на 20 відсотків менше у порівнянні з аналогічним періодом 2007 року. При цьому кількість розлучень традиційно на 20-40 відсотків менша, ніж кількість укладених шлюбів. Ця позитивна тенденція також є сталою і фіксується з року в рік. Якщо виходити зі статистичних даних, найміцніші сім’ї в Україні проживають в Закарпатті, де кількість шлюбів з року в рік у 2,5-3 рази перевищує кількість розлучень. Схожі показники з початку 2009 року зафіксовано у більшості західних регіонів країни. Зокрема, в Івано-Франківській, Львівській, Рівненській та Тернопільській областях співвідношення кількості шлюбів до кількості розлучень склало 2,5 до 1. Найбільше ж весіллів за півроку було справлено у Донецькій області (11093 шлюби), Дніпропетровській області (8521 шлюб), Львівській області (6852 шлюби), Харківській області (6786 шлюбів), Одеській області (6760 шлюбів), у Києві (6395 шлюбів). З цієї ж причини найбільша кількість розлучень була зареєстрована практично в тих же регіонах - у Донецькій області (7248), у Дніпропетровській області (5548), у Харківській області (4210) та у м. Київ (4343). Проблема репродуктивного здоров’я українського населення, пов’язана не тільки з соціально-економічними умовами. Падіння народжуваності відзначалося з 1986 року. Нагадаємо, у квітні 1986 року в Україні сталася техногенна катастрофа - вибух на Чорнобильській АЕС, при цьому країна займала далеко не останнє місце серед інших країн за кількістю абортів. За підсумками 2009 року народжуваність в Україні склала близько 530 тис. дітей (у той час як у 2008 році 510 тис. дітей), також зазначено, що зросла кількість сімей, в яких налічується 2 і 3 дитини, а, середній вік, коли жінки народжують, змінився з 22 до 25 років. Проблемою сучасної української сім’ї є також конфліктність і пов’язані з нею жорстокість і насильство в сім’ї. За результатами опитувань, таких сімей біля 80-90%, проблеми виникають з питань виховання дітей, їх навчання, а також високі показники міжособистісної конфліктності й невміння поводити себе в різних ситуаціях. В основі цих явищ лежить порушення духовних основ сім’ї [(Кісарчук З.Г)]. Отже, ці тенденції підводять до висновку, що сучасна українська сім’я знаходиться в кризі як соціальний інститут. Серед наслідків порушеного шлюбного інституту в умовах загальної і духовної кризи Г.І.Онищенко виділяє збільшення ролі суб’єктивних соціально-психологічних чинників регуляції подружніх взаємин: відповідності особистісного досвіду проживання подружжя в батьківській сім’ї винесених звідти норм, правил, уявлень про сім’ю; відповідності індивідуальних особливостей, ціннісних орієнтацій (правильний вибір партнера); особистісної зрілості і готовності до шлюбу і до засвоєння сімейних ролей, переборення власного егоїзму тощо. Таким чином, вітчизняні науковці, на сьогоднішній день, виділяють ряд підходів до вивчення проблеми функціонування шлюбу. Інституційно-кризовий (А. Антонов, Ю. Солодніков, В. Терьохін, В. Переведенцев, W. Goode, N.Glenn та ін.). Шлюб розглядається не тільки як відповідальність двох індивідуумів один перед одним, але і як взаємна відповідальність двох родів, що поєднується в новій родині; родина розглядається як культурна спільнота людей, яких пов’язує єдність життєвих цінностей, уявлень, а також схожість позиції у взаєминах із суспільством й окремими індивідами. Велика кількість методик і процедур розроблена і в соціології і в психології, але систематизація цієї багатомірної дослідницької техніки в межах цього підходу не завершена. Інституційно-трансформаційний підхід
(О. Здравомислова, С. Голод, S. Bem, M. Hoppe, G. Hofstede, A. Oakley та ін.). Інститут родини є базовим для підтримки соціальної системи, а його стан є найважливішим критерієм суспільного здоров’я. Сім’я – це мала група, де задовольняється багато важливих особистісних потреб людини. У задоволенні таких потреб полягає сенс психологічних і соціально-культурних функцій сім’ї. Трансформація цих функцій в процесі модернізації сім’ї викликає зміни в житті сімей, в потребах її членів, характері взаємодії сім’ї з оточуючим середовищем, зовнішнім світом і, таким чином, призводить до зміни в усьому ланцюжку особистість-сім’я-суспільство [(О.Здравомислова,1992 р.)]. Сімейно-центрований, соціологізаторський (Н.Трикоз, В.Гаврилюк, О.Гурська, О.Іванова, Л.Карцева, Т.Парсонс та ін.) полягає в тому, що зміна соціальних умов, зміна соціальних суспільних ціннісних орієнтирів призводить до того, що механізм відтворення ціннісних орієнтирів перестає бути ведучим, і запускає адаптаційні механізми. Наприклад, як соціальний конфлікт всередині самого молодого покоління, так і внутрішній психологічний конфлікт, що переживають конкретні молоді юнаки та дівчата, для яких батьківський досвід стає прикладом того як «не потрібно жити», а новий взірець є недосяжним. Цей підхід дозволяє розглядати динаміку сімейних відносин з позицій нелінійності, неврівноваженості, з урахуванням кризових періодів. Системний підхід (А.Варга, Г.Будинайте, Д.Валлерстайн, Г.Вебер, Ф.Даттіліо, J.Haley, D.Jackson, G.Levinger та ін.), сформований в межах системної сімейної психотерапії. Даний підхід ґрунтується на двох положеннях: 1) ціле більше ніж сума його частин; 2) всі частини й процеси впливають і обумовлюють один одного. Сім’я собою представляє диференційоване ціле, підсистеми якого складають окремі члени, або декілька членів сім’ї, пов’язаних спільним господарством, а головне стосунками. Ці стосунки називають родинно-сімейними. Кожна сімейна система має свої специфічні функції. На сьогоднішній день проблемам шлюбу – батьківства – спорідненості приділяють велику увагу не тільки в теорії, але й на практиці. У роботах відомих дослідників Ю.И.Альошиної, В.Н.Дружиніної, С.В.Ковальової, А.С.Співаковської, Э.Г.Ейдемілер та інших учених підкреслюється, що сім'я прямо або опосередкоано відбиває усі зміни, що відбуваються у суспільстві, хоча й має відносну самостійність, стійкість. В останні роки зв'язок сім’ї із суспільством послабився, що негативно вплинуло як на сім'ю, так і на суспільство в цілому, і вже відчувається потреба у відновленні колишніх цінностей, вивченні нових тенденцій і процесів, а також в організації практичної підготовки молоді до сімейного життя. Психологія сім’ї розвивається у зв'язку із завданнями профілактики нервових і психічних захворювань, а також проблемами сімейного виховання. Питання, розглянуті сімейною психологією, різноманітні: це проблеми подружніх, батьківськодитячих відносин, взаємин зі старшими поколіннями в родині, напрямки розвитку, діагностика, сімейне консультування, корекція відносин тощо. Сім'я є об'єктом дослідження багатьох наук - соціології, економіки, права, етнографії, психології, демографії, педагогіки тощо. Кожна з них у відповідності зі своїм предметом вивчає специфічні сторони функціонування й розвитку сім'ї. Економіка - споживчі аспекти сім'ї й участь її у виробництві матеріальних благ і послуг. Етнографія - особливості укладу життя й побуту сімей з різними етнічними характеристиками. Демографія - роль сім'ї в процесі відтворення населення. Педагогіка – її виховні можливості. Інтеграція цих напрямків вивчення сім'ї дозволяє одержати цілісне уявлення про сім'ю як про соціальне утворення, що сполучає у собі риси соціального інституту й малої групи. Психологія сімейних стосунків зосереджує увагу на дослідженні закономірностей міжособистісних відносин у сім'ї, внутрішньосімейних відносин (їхньої стійкості, стабільності) з позицій впливу на розвиток особистості. Знання закономірностей дозволяють проводити практичну роботу з сім'ями, діагностувати й допомагати перебудовувати сімейні взаємини. У психолого-педагогічній, філософській, соціологічній літературі основні характеристики сучасної сім’ї представлені як: – перевага світських, цивільних шлюбів, ріст числа церковних шлюбів; – воля вступу у шлюб й розірвання шлюбу; – рівноправність чоловіків і жінок у шлюбі; – збільшення кількості нуклеарних сімей; – створення здебільшого одно-дводітної сім’ї. Вирішувати сімейні проблеми, уникати та розуміти їх причини, а також змінити відношення до себе та оточуючих допомагає сімейна психотерапія та сімейне консультування. Сімейне консультування – це короткотривалий процес, який в основному спрямований на допомогу і підтримку сім’ї у розв’язані актуальних, ясно усвідомлюваних проблем, які нещодавно проявились. Сімейна психотерапія – це комплекс психотерапевтичних прийомів та методів, які спрямовані не тільки
на актуальні сімейні ситуації, а мають на меті аналіз минулого сім’ї, сімейну реконструкцію тощо. Актуальним напрямком у розвитку психології сімейних відносин є розробка її методологічних основ, опора на які дозволяє уникнути фрагментарності, випадковості, інтуїтивності. Найпоширенішим на теперішній час вважають саме системний підхід, сімейні відносини являють собою структуровану цілісність, елементи якої взаємозалежні, взаємообумовлені. Це подружні, дитяче-батьківські, дитячо-дитячі, прабатьківські-батьківські прабатьківські-дитячі відносини.
5.Матеріали щодо активізації студентів під час проведення лекції (питання, задачі, проблемні ситуації тощо)
1. Дайте визначення поняттю «шлюб» та «сім’я». Назвіть відмінності між цими поняттями.
2. Охарактеризуйте основні етапи (стадії) життєдіяльності сім’ї.
3. Назвіть основні завдання етапу «молодого шлюбу».
4. Наведіть приклад конфліктів, джерелом яких є незадоволення потреб одного з партнерів.
6.Загальне матеріальне та методичне забезпечення лекції:
· навчальні приміщення;
· обладнання;
· устаткування;ілюстративні матеріали.
7. Матеріали для самопідготовки студентів: