ФОРМУВАННЯ СВІТОВОГО РИНКУ РОБОЧОЇ СИЛИ.
Світовий ринок праці- це система відносин, що виникають з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту, які виникли через нерівномірність кількісного та якісного розміщення робочої сили в країнах світу та розбіжності в національних підходах до її відтворення.
Основними тенденціямирозвитку світового ринку праці є його глобалізація, посилення міграційних процесів, розширення використання міжнародних трудових норм тощо.
Глобалізація ринку праці являє собою формування єдиного механізму узгодження попиту та пропозиції робочої сили незалежно від країни проживання тієї чи іншої людини і розвивається на фоні глобалізації економіки.
Причинами пожвавлення цього процесу є:
- реструктуризація системи міжнародного поділу праці;
- розвиток світової інфраструктури;
- міжнародна міграція населення;
- стрімке зростання світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій;
- швидкі технологічні зміни.
Головною проблемою, яка виникає внаслідок глобалізації економіки, є обмеження можливостей формування державної макроекономічної політики, в тому числі в галузі праці та соціально-трудових відносин. Діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК) сприяє тому, що робочі місця експортуються з економічно розвинутих країн, унаслідок чого у цих країнах виникає проблема безробіття. Змінюється також структура робочої сили в бік збільшення частки службовців щодо частки робітників. ТНК прагнуть створювати виробництва в країнах з дешевою робочою силою, водночас концентруючи в економічно розвинутих країнах такі функції, як маркетинг, планування, бухгалтерський облік, наукові та дослідно-конструкторські розробки тощо.
В умовах функціонування ТНК послаблюється вплив профспілок, колективно-договірного регулювання трудових відносин. Невеликий ефект може мати страйковий рух, тому що ТНК не зазнають тиску клієнтів щодо виконання умов поставок через незначні обсяги загальних світових продаж, прибутку і руху готівки, яка припадає на конкретну країну.
У таких умовах суттєвим засобом узгодження інтересів різних сторін є створення міжнародних профспілок, налагодження контактів між профспілковими об'єднаннями різних країн.
Світова економічна криза 2007-2010 років суттєво загострила проблему безробіття. Зокрема, на регіональному ринку праці країн Європейського Союзу рівень безробіття за методологією Міжнародної організації праці дорівнював більш, як 7%. Найвищого значення серед країн ЄС він досяг у Іспанії, Словаччині, Угорщині, Греції, Португалії, Німеччині, Франції. Із серйозними проблемами зіткнувся також ринок праці у США, де рівень безробіття досяг 9,6%.
Дещо нижчими є показники рівня безробіття на ринку праці країн СНД. Серед країн цієї групи найвищий рівень безробіття зареєстровано у Вірменії, Україні, Киргизстані, Росії та Таджикістані.
Кількість безробітних у світі сягнула 229 млн. осіб, що являється величезною глобальною соціально-економічною проблемою, яка потребує для свого вирішення активних та невідкладних дій міжнародного співтовариства.
2.СУЧАСНІ ЦЕНТРИ ПРИТЯГАННЯ РОБОЧОЇ СИЛИ.
Найбільш розвинутий міжнародний ринок праці виник у Західній Європі, де є свобода переміщення робітників між країнами Європейського Союзу й уніфікація трудового законодавства. Разом з цим існують специфічні особливості для кожної країни регіону (рис. 12.1). Так, для Італії характерна як зовнішня, так і внутрішня міграція, переважно з півдня на північ країни. У Німеччині іноземці становлять 10% зайнятих. Специфікою ринку праці і міграційної політики Великобританії, Франції, Нідерландів є їх зв'язок з минулими колоніями, які є вагомим постачальником трудових ресурсів до цих країн.
Давні особливі традиції має Північноамериканський ринок робочої сили. "Ми - країна іммігрантів, - заявив один з членів Палати представників Конгресу США, - кожен повинен зберігати цю горду традицію, а не ставити її під загрозу".
Азіатсько-Тихоокеанський регіон, в якому проживає більша частина населення світу, має значний потенціал трудових ресурсів. Головною країною імміграції у цьому регіоні є Австралія. До 80-х рр. ХХ ст. в імміграційних потоках до Австралії переважали європейці.
З середини 80-х рр. стійким джерелом імміграції до Австралії стала Азія. Японія традиційно була країною еміграції. З початком зростання економіки у 60-х рр. ХХ ст. еміграція її громадян припинилася. Починаючи з 90-х рр. до Японії щорічно приїздять до 400 тис. іноземних робітників. Дефіцит робочої сили відчувають Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Малайзія.
У країнах Близького Сходу, перш за все, Перської Затоки, в кінці ХХ ст. іммігранти становили більшість населення цих країн. У Катарі і Кувейті, наприклад, 85% усіх робітників - іммігранти, в Об'єднаних Арабських Еміратах - 90%.
Південноафриканський ринок робочої сили виник навколо найба-гатшої країни африканського континенту - Південно-Африканської Республіки (ПАР), де приблизно 2/3 чорних робітників становлять мігранти за короткостроковими контрактами.
Щодо країн Латинської Америки, то до 60-х рр. ХХ ст. тут переважала імміграція європейців, а з 60-х рр. - міжконтинентальна міграція все більше починає заміщуватися внутрішньоконтинентальною. Населення мігрує переважно до басейну р. Амазонки з країн, що розташовані в Андах - Перу, Еквадор, Колумбія. Внутрішньоконтинентальна міграція робочої сили у Латинській Америці набула стійкого характеру. Це пояснюється дефіцитом землі у більшості селян та їх неповною зайнятістю, а також високими темпами приросту населення, які у 4 рази вищі, ніж у розвинутих країнах.
Масовий характер міграційних процесів став складним випробуванням для обмежених трудових ресурсів країн СНД. Спад виробництва у 90-х рр. ХХ ст. обумовив високий рівень безробіття і змусив працездатне населення до еміграції. Після 1989 р. більше ніж 9 млн чол., приблизно кожен 30-й житель СРСР, стали емігрантами. Більше 3,5 млн чол. - це біженці, переміщені особи та вимушені репатріанти; приблизно 3,3 млн чол. - ті, хто повернувся в місця свого етнічного походження; приблизно 1,2 млн чол. - колишні депортовані; майже 600 тис. - екологічні мігранти, перш за все, із зони чорнобильської аварії, району Аральського моря і колишнього ядерного полігону в Семипалатинську. На просторах СНД перебуває 580 тис. нелегальних іммігрантів, у тому числі вихідці з Азії та Африки, що намагаються проникнути на Захід.
У сучасних умовах найбільш репрезентативні тенденції розвитку міжнародного ринку праці демонструють країни Західної Європи та США.
3. ПРОБЛЕМИ МІГРАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ І МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ У СВІТОВІЙ ПРАКТИЦІ.
Міжнародна міграція робочої сили - це переміщення робочої сили з однієї країни в іншу на строк більший ніж один рік.
Міжнародна міграція робочої сили охоплює увесь світ - як його розвинуту частину, так і відсталу периферію. Зараз у світі намічається близько 30 мли трудящих, які працюють за межами батьківщини, а якщо додати членів їхніх родин, мігрантів-сезонників та нелегальних мігрантів, то ця цифра збільшується в 4-5 разів і сягає понад 120 млн осіб [81, с. 159]. Міжнародна міграція населення відіграє все більшу роль у розвитку суспільства і перетворилася на глобальний процес, який охопив практично всі континенти та країни, а також різні соціальні верстви. Загальна кількість міжнародних мігрантів постійно збільшується.
Більше половини мігрантів - вихідці з країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. За останні 5 років промислово розвинуті держави прийняли 12 мли мігрантів з цих країн, тобто щорічний приток мігрантів становить у середньому 2,3 мли осіб, з них 1,4 млн вирушають у Північну Америку 800 тис- у Європу.
Міжнародна міграція робочої сили є однією з об'єктивних підстав становлення цілісної світогосподарської системи. Водночас проблема вільної міграції є найнебезпеч-нішою для урядів як у політичному, так і соціальному аспекті. Етнічні, релігійні забобони і пряма економічна загроза інтересам окремих груп, котрі побоюються конкуренції з боку іммігрантів, роблять цю проблему надто гострою. Для політиків проблема міграції - це та "гаряча картопля", яку краще не виймати з вогню" [28, с. 427]. Тому при проведенні міграційної політики дуже важливо знати природу, загальноекономічні та соціальні наслідки цього явища.
Міжнародна міграція включає два основні взаємопов'язані процеси: еміграційний та імміграційний.
Еміграція - це виїзд робочої сили з однієї країни в іншу.
Імміграція - це в'їзд робочої сили до приймаючої країни.
Рееміграція - повернення робочої сили в країну еміграції (на батьківщину).
Основні форми міграційних процесів:
§ постійна міграція. Ця форма переважала до Першої світової війни і характеризувалася тим, шо значні маси людей назавжди покидали свої країни і переселялись на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії тощо. Переселення у зворотному напрямку було незначним;
§ тимчасова міграція - передбачає повернення мігрантів на батьківщину по закінченню певного строку. У зв'язку з цим слід відзначити, що сучасна трудова міграція набула ротаційного характеру;
§ нелегальна міграція, - надто вигідна підприємцям країн-мігрантів і становить своєрідний резерв необхідної їм дешевої робочої сили.
Різноспрямовані потоки трудових ресурсів, що перетинають національні кордони, утворюють міжнародний ринок праці, який функціонує у взаємозв'язку з ринками
капіталу, товарів та послуг. Інакше кажучи, міжнародний ринок робочої сили існує у формі трудової міграції.
Міжнародна міграція робочої сили зумовлена чинниками внутрішнього економічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками; станом міжнародної економіки в цілому та економічними зв'язками між країнами. У певні періоди рушійними силами міжнародної трудової мобільності можуть виступати також політичні, військові, релігійні, національні, культурні, сімейні та інші соціальні чинники. Причини міжнародної трудової міграції можна також зрозуміти лише як конкретну сукупність названих чинників.
Традиційно (в неокласичній теорії) основну виділяють економічну причину міжнародної трудової міграції, пов'язану з масштабами, темпами та структурою накопичення капіталу.
1. Відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світового господарства, що в кінцевому підсумку визначає, напрямки переміщення цього чинника виробництва між країнами.
2. Рівень та масштаби накопичення капіталу справляють безпосередній вплив на рівень зайнятості працездатного населення і, отже, на розміри відносного перенаселення (безробіття), яке є основним джерелом трудової міграції.
3. Темпи і розміри накопичення капіталу, в свою чергу, до певної міри залежать від рівня міграції. Ця залежність полягає в тому, що порівняно низька заробітна плата іммігрантів і можливість знизити оплату праці вітчизняним працівникам дозволяє знизити витрати виробництва і тим самим збільшити нагромадження капіталу.
Така сама мета досягається шляхом організації виробництва в країнах з дешевою робочою силою. Транснаціональні корпорації з метою прискорення накопичення капіталу використовують або рух робочої сили до капіталу, або переміщують свій капітал у праценадлишкові регіони.
4. Причиною переміщення робочої сили є зміни в структурі потреб і виробництва, спричинені науково-технічним прогресом. Скорочення обсягу виробництва або ліквідація деяких застарілих галузей вивільняють робочу силу, яка шукає собі застосування в інших країнах.
Отже, міжнародна трудова міграція - це насамперед форма руху відносно надлишкового населення з одного центру накопичення капіталу до іншого. В цьому полягає суть економічної природи трудової міграції та її головна причина.
Однак у міжнародну трудову міграцію втягуються не лише безробітні, й частина працюючого населення. В цьому випадку рушійним мотивом міграції виступає пошук вигідніших умов праці. Робоча сила переміщується з країн з низьким рівнем життя і заробітної плати в країни з вищим рівнем. Національні відмінності в заробітній платі є об'єктивною основою міграції праці.
Розглянуті вище причини можуть пояснити головним чином міграцію робочої сили з країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою або міграції з менш економічно розвинутих європейських країн до більш розвинутих. Але для пояснення міграції між США і Канадою, Англією і США, всередині ?С цього недостатньо. В міграції між цими країнами велику роль відіграють чинники гуманітарного, соціально-культурного, екологічного, психологічного, правового, сімейного порядків.
Можливість трудової міграції розширюється в міру формування єдиного світового економічного простору, в тому числі інформаційного та транспортного.
4.РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ МІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ.
Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.
Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.
Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.
Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.
Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.
Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.
У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.
Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.
Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.
Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.
Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:
• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;
• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;
• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.
5.МІЖНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ.
Міжнародна організація праці (МОП) (англ. International Labour Organization) — спеціалізована установа Ліги Націй, а після Другої світової війни — Організації Об'єднаних націй (ООН), що була заснована у 1919 році урядами різних країн для підтримки міжнародного співробітництва у справі забезпечення миру в усьому світі й зменшення соціальної несправедливості за рахунок поліпшення умов праці. У 20 столітті першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю і безробіттям, заборона дитячої праці.
В роботі МОП беруть участь представники роботодавців, організацій трудящих та представники урядових структур. У 1946 році МОП стала першою спеціалізованою установою ООН. Сьогодні членами МОП є 183 країни.
МОП приймає різні конвенції і розробляє рекомендації, а також встановлює міжнародні стандарти у сфері праці, зайнятості, професійної підготовки, умов праці, соціального забезпечення, безпеки праці й здоров'я.
Безпосередньо впливають на розв'язання цих проблем широкомасштабні програми досліджень, які здійснює МОП, а також міжнародне технічне співробітництво. Сьогодні першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю і безробіттям, заборона дитячої праці.
У своїй діяльності Міжнародна організація праці керується чотирма
стратегічними цілями:
• просування і здійснення основних принципів і прав у сфері праці;
• створення більших можливостей для жінок і чоловіків в одержанні
якісної зайнятості і прибутку;
• розширення охоплення й ефективності соціального захисту для всіх;
• зміцнення трипартизму і соціального діалогу.
Якщо коротко охарактеризувати діяльність цієї організації, то можна
виділити такі основні напрями:
• розробка міжнародної політики і програм з метою сприяння основним
правам людини, поліпшенню умов праці і життя, розширенню можливостей
зайнятості;
• створення міжнародних трудових норм, підкріплених унікальною системою
контролю за їх виконанням; ці норми служать орієнтиром для національних
органів щодо здійснення такої політики (це питання детально
розглядатиметься нижче);
• здійснення програми міжнародного технічного співробітництва, що
розробляється і здійснюється за активного партнерства з учасниками
Організації, у тому числі надання допомоги країнам щодо її ефективної
реалізації;
• питання фахової підготовки й навчання, дослідження і видавнича
діяльність на підтримку цих зусиль.
Міжнародна організація праці побудована на статутному принципі. МОП
поклала початок таким досягненням індустріального співтовариства, як
8-годинний робочий день, політика зайнятості, охорона материнства,
закони про дитячу працю та інші норми, що сприяють охороні праці й
мирним трудовим відносинам. Жодна країна або галузь не змогли б
здійснити їх без одночасних дій у цьому напрямі з боку інших.
МОП — це міжнародний організаційний центр для аналізу таких проблем і
вироблення рішень, що ведуть до поліпшення умов праці.
Як працює МОП
Тристороння структура МОП, у якій задіяні організації, що об'єднують
роботодавців і трудящих, а також уряди, є унікальною в системі
Організації Об'єднаних Націй.
Міжнародна конференція праці проводиться щорічно. Вона є міжнародним
форумом, на якому обговорюються соціально-трудові проблеми, виробляються
мінімальні міжнародні трудові норми і загальна політика МОП. Кожні два
роки Конференція приймає дворічну програму діяльності МОП та її бюджет,
що фінансується державами-членами.
Кожна держава-член має право послати на Конференцію чотирьох делегатів:
двох — від уряду і по одному — від трудящих і від роботодавців, кожний з
яких може виступати і голосувати самостійно.
Міжнародні трудові норми
Одна з найважливіших функцій МОП — прийняття тристоронньою Міжнародною
конференцією праці (за участю представників урядів, роботодавців і
трудящих) конвенцій і рекомендацій, що встановлюють міжнародні трудові
норми. Ратифікуючи конвенції, держави-члени беруть на себе зобов'язання
послідовно проводити в життя їх положення. Рекомендації служать
керівництвом у галузі політики, законодавства та практики.
Держави-члени повинні подавати всі конвенції і рекомендації, прийняті
Конференцією, компетентним національним органам, що вирішують, які
відповідні заходи мають бути вжиті. Число ратифікацій конвенцій
продовжує збільшуватися. Щоб забезпечити їх застосування в законодавстві
і на практиці, МОП встановила процедуру контролю. Вона заснована на
об'єктивній оцінці незалежними експертами того, як виконуються
зобов'язання, і на розгляді окремих випадків тристоронніми органами МОП
САМОСТІЙНА РОБОТА № 7.
1.ВАЛЮТНА СТРУКТУРА СВІТОВОГО РИНКУ КАПІТАЛІВ.
За економічним змістом експерти розрізняють три основні взаємопов’язані сектори класичного світового ринку позичкових капіталів: світовий грошовий ринок, світовий ринок капіталів і світовий фінансовий ринок.
На світовому грошовому ринку концентрується попит та пропозиція позичкового капіталу, який використовується в якості міжнародного купівельного і платіжного засобу. Нагромаджені на ньому кошти надаються на короткотерміновий період від одного дня до одного року. Вони застосовуються, як правило, для обслуговування сфери міжнародної торгівлі.
На світовому ринку капіталів гроші виступають уже не в якості міжнародного купівельного і платіжного засобу, а як позичковий капітал, тобто як самозростаюча вартість. Вони надаються на три-п’ять років та більш тривалі терміни і переважно використовуються для фінансування інвестиційних проектів. Тим самим світовий ринок капіталу обслуговує процес розширеного відтворення.
Цю ж відтворювальну функцію виконує і світовий фінансовий ринок, на якому відбувається емісія та операції з цінними паперами – акціями, облігаціями, векселями й іншими фінансовими інструментами.
Виділення трьох секторів світового ринку позичкових капіталів у певному значенні є умовним. Справа в тому, що призначення позичкових коштів на практиці не завжди можна точно визначити. Світовий грошовий ринок, світовий ринок капіталів і світовий фінансовий ринок тісно пов’язані між собою. Цей зв’язок проявляється в тому, що короткострокові позики переростають в довгострокові кредити чи використовуються на портфельні інвестиції.
В класичну епоху існування світового ринку позичкових капіталів кредити і позики були засновані на принципі єдності місця позики і походження валюти. Наприклад, англійська фірма отримувала кредит у Нью-Йорку в доларах. Однак в останні десятиріччя цей принцип надання в позику грошей і капіталу втратив свій монопольний характер. На початок 60-х років сформувалася нова специфічна частина світового ринку позичкових капіталів, яку називають євроринком і яка надає кредити на інших засадах.
Євроринок – це позанаціональний ринок позичкових капіталів. Слово “євро” у даному випадку не означає, що ринок обмежений Західною Європою, а свідчить про те, що певна валюта – долар, марка, фунт тощо – знаходиться на рахунках іноземних банків, які використовують її для надання послуг. Наприклад, комерційний банк в Парижі надає кредит турецькому бізнесмену не у французьких франках, а в німецьких марках. Євровалютні операції проводяться на особливих банківських рахунках, ізольованих від рахунків в національних валютах. Вони не контролюються державними фінансовими організаціями. Відсутність державного контролю за діяльністю євроринку стала потужним стимулом його розвитку.
Операції ринку євровалют зосередились в основному в найбільших фінансових центрах Західної Європи – Лондоні, Парижі, Цюріху та інших містах. Великі партії валют надходять з США і Західної Європи. Ці ж регіони, а також Японія і Канада, є найбільшими позичальниками євровалют.
Слід відмітити, що діяльність ринку євровалют з моменту його формування розвивалась високими темпами. Якщо у 1979 році загальний обсяг його операцій склав 1 трлн. доларів, то через десять років він уже перевищив 5 трлн. доларів. Якщо вирахувати повторні депозитні операції між банками, то чистий обсяг євроринку склав 2,5 трлн. доларів. Звертає на себе увагу і той факт, що в зв’язку з розвитком євроринку роль національних ринків в міграції позичкових капіталів зменшується. Наприклад, у 1988 році масштаб нових емісій облігаційних позик на євроринку був майже в чотири рази більший нових емісій іноземних облігацій на національних ринках капіталів. Що ж до міжнародних банківських позик на євроринку, то вони більше ніж у 12 разів переважали банківські кредити іноземним позичальникам на національних ринках капіталів.
Таким чином, в наш час центральною ланкою світового ринку позичкових капіталів є євроринок. Його становлення було викликане об’єктивними причинами. На кінці 50-х – початку 60-х років почався розвиток західноєвропейської економічної інтеграції, що зумовило необхідність глибоких змін у кредитній сфері країн, які беруть участь у цьому процесі. Національні ринки позичкових капіталів не могли повністю забезпечити потреби розвитку економік, які інтегрувалися. Крім того, суттєві відмінності між національними фінансовими системами стримували обіг транснаціонального капіталу. Його функціонування могло бути забезпечене лише наявністю наднаціонального ринку капіталів, який би не могли контролювати уряди окремих країн. Таким ринком і став євроринок.
Євроринок поділяється на ті ж три сектори, що й класична частина світового ринку позичкового капіталу – ринок короткострокових єврокредитів, ринок середньо- і довгострокових банківських єврокредитів і ринок єврооблігацій (європозик). Відмінність між класичною частиною і єврочастиною світового ринку позичкових капіталів полягає в тому, що у першому випадку операції здійснюються на основі принципу єдності місця позики і походження валюти, а в другому випадку цей принцип не діє, і операції здійснюються в різних євровалютах.
Слід відмітити, що в наш час проявилась тенденція до зменшення відмінностей, які існували раніше, між національними ринками позичкових капіталів, що складають класичну частину світового ринку позичкових капіталів, і євроринком. З розвитком міжнародних валютно-фінансових відносин відома відособленість національних ринків від євроринку поступово замінюється їхнім переплетінням і об’єднанням у єдиний взаємозв’язаний світовий ринок позичкових капіталів.
2.МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ ТА ЙОГО РІЗНОВИДИ.
Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають суб’єкти різних країн. Суб’єктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.
Різноманітність форм та видів міжнародного кредиту в найбільш загальних рисах можна класифікувати за кількома головними ознаками, які характеризують окремі сторони кредитних відносин.
Форми міжнародного кредиту:
За цільовим призначенням:
Зв’язані кредити – надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній угоді. Вони можуть бути:
комерційні – які надаються для закупівлі певних видів товарів і послуг;
інвестиційні – для будівництва конкретних об’єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів;
проміжкові – для змішаних форм вивезення капіталів, товарів і послуг, наприклад, у вигляді виконання підрядних робіт (інжиніринг).
Фінансові кредити – це кредити, які не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі.
За загальними джерелами:
Внутрішні кредити – це кредити, що надаються національними суб’єктами для здійснення зовнішньоекономічної діяльності іншим національним суб’єктам.
Іноземні (зовнішні) кредити – це кредити, що надаються іноземними кредиторами національним позичальникам для здійснення зовнішньоекономічних операцій.
Змішані кредити – це кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.
За формою кредитування:
Товарні кредити – міжнародні кредити, що надаються експортерами своїм покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття платежем у грошовій чи іншій товарній формі.
Валютні (грошові) кредити – кредити, надані у грошовій формі: у національній або іноземній валюті.
За формою забезпечення:
Забезпечені кредити – кредити, забезпечені нерухомістю, товарами, документами, цінними паперами, золотом та іншими цінностями як заставою.
Застава товару для одержання кредиту здійснюється в трьох формах:
тверда застава (певна товарна маса закладається на користь банку);
застава товару в обігу (враховується залишок товару відповідного асортименту на певну суму);
застава товару в переробці (із заставою товару можна виробляти вироби, не передаючи їх до застави в банк).
Застава є засобом забезпечення зобов’язань за кредитною угодою, тому кредитор має право у разі невиконання боржником зобов’язань отримати компенсацію, розмір якої дорівнює вартості застави.
Бланкові кредити – кредити, надані просто під зобов’язання боржника вчасно погасити, документом при цьому виступає соло-вексель з одним підписом позичальника. Різновидами бланкових кредитів є контокорент та овердрафт. Контокорент – одна з найстаріших форм банківських операцій. Вона є особливою формою кредитної угоди, згідно з якою кредитна операція передбачає відстрочку платежу, який мав би бути здійсненим за відсутності контокорентної угоди. Це здійснюється з метою збереження у клієнтів певних коштів, які вони повинні сплачувати для вирішення інших проблем, що дає змогу прискорити обіг їх коштів, розширити операції.
В англо-саксонських країнах застосовується інша форма короткострокового кредитування, яка має спільні риси з контокорентом, - овердрафт. При наданні овердрафту банк здійснює списання коштів з рахунку клієнта у розмірах, більших ніж залишки на його рахунку, відкриваючи таким чином кредит. Принципова різниці між контокорентом і овердрафтом полягає в тому, що угода про овердрфат щоразу укладається знову і означає тільки одну домовленість про надання кредиту, тодів як за контокорентом передбачається автоматичне продовження кредитування протягом усього контокорентного періоду.
За строками:
Надстрокові – добові, тижневі, до трьох місяців.
Короткострокові – до 1 року.
Середньострокові – від 1 до 5 років.
Довгострокові – понад 5-7 років.
За валютою позики:
у валюті країни-позичальника;
у валюті країни-кредитора;
у валюті третьої країни;
у міжнародній грошовій одиниці (СПЗ, ЕКЮ та ін.).
За формою надання розрізняють:
фінансові (готівкові) кредити – зараховуються на рахунок боржника та надходять в його розпорядження;
акцептні кредити – застосовуються у формі акцепта тратти імпортером або банком;
депозитні сертифікати – документи, які свідчать про вкладення грошових коштів, поміщення їх на депозитний рахунок у банк під оголошену ставку відсотка;
облігаційні позики та ін.
За кредиторами:
Приватні кредити – надаються приватними особами.
Фірмові (комерційні) кредити – кредити, що надаються фірмами.
Банківські кредити – кредити, які надаються банками, іноді посередниками (брокерами).
Урядові (державні) кредити – кредити, надані урядовими установами від імені держави.
Кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.
Змішані кредити – в яких беруть участь приватні підприємства та держава, державні та міжнародні установи.
Фірмовий (комерційний) кредит є однією з найстаріших форм зовнішньоторговельного кредиту. Він є позичкою, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої у вигляді відстрочки платежу, або, іншими словами, це не що інше, як комерційний кредит у зовнішній торгівлі. Фірмовий кредит, строки якого коливаються в межах від 1 до 7 років, має декілька різновидів: вексельний кредит; аванс покупця; кредит за відкритим рахунком. Частіше всього фірмові кредити реалізують з допомогою векселя або за відкритим рахунком.
Вексельний кредит передбачає, що експортер укладає договір про продаж товару, а потім виставляє перевідний вексель на імпортера. Останній, одержавши комерційні документи, акцептує його, тобто дає згоду на оплату в строк, який на ньому вказано.
3.ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО КРЕДИТУВАННЯ.
Принципи міжнародного кредиту:
атрибутивні (обов'язкові):
- зворотність;
- терміновість (строковість);
- платність
варіативні (необов'язкові):
- цільова обумовленість;
- забезпеченість;
- плановість
4.МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ ІНСТИТУТИ ТА ЇХ ДІЯЛЬНІСТЬ.
Міжнародна фінансово-кредитна система складається не тільки з міжнародних фінансово-кредитних відносин, а й з інститутів, без яких ці відносини не існували б. Інституціональне забезпечення насамперед зводиться до міжнародних фінансово-кредитних організацій. Серед основних таких інститутів можна назвати Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий банк (вірніше, Група світового банку - ГСБ), які ще називаються Бретон-Вудськими інститутами, а також Банк міжнародних розрахунків (БМР) і такі організації з регулювання зовнішньої заборгованості, як Паризький (ПК) і Лондонський (Ж) клуби (рис. 5.5). Окрему, але достатньо помітну, роль на світовому кредитному ринку відіграють регіональні банки: Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Азіатський банк розвитку (АзБР), Африканський банк розвитку (АфБР), Міжамериканський банк розвитку (МАБР).
Світовий банк - це міжнародний інвестиційний інститут, заснований (під назвою Міжнародний банк реконструкції та розвитку) одночасно з Міжнародним валютним фондом згідно з ухвалою міжнародної валютно-фінансової конференції, яка відбулася в американському містечку Бретон-Вудсі в 1944 році.
До складу Групи Світового банку входить дві основні самостійні організації:
- Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);
- Міжнародна асоціація розвитку (МАР).
Серед головних організацій Групи Світового Банку також є ще Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороннє агентство гарантування інвестицій (БАТІ) і Міжнародний центр розв'язання інвестиційних спорів (МЦРІС).
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (The International Bank for Reconstruction and Development) - це спеціалізований заклад ООН з фінансового сприяння в реконструкції та розвитку економік країн-членів. МБРР функціонує з 1945 року. Членами цієї кредитної установи можуть бути тільки ті країни, які вступили до МВФ.
МБРР здійснює свою діяльність у вигляді надання довгострокових позик. Як правило, кредити надаються на термін 15-25 років.
Міжнародний банк реконструкції та розвитку надає позики в основному для:
- розвитку інфраструктури;
- здійснення сільськогосподарських проектів;
- розвитку промисловості, але не більше 20% від загальної суми позики і то в основному на розвиток малого бізнесу.
Міжнародна асоціація розвитку (The International Development Association) - це міжнародна міжурядова організація, яка також, як і МБРР, є спеціалізованим органом ООН Створена у 1960 році для сприяння економічному розвитку найменш розвинених країн шляхом надання їм пільгових кредитів.
Міжнародна фінансова корпорація (The International Finance Corporation) - це також міжнародна міжурядова організація, спеціалізований заклад ООН. Створено в 1956 році для стимулювання приватного підприємництва, головним чином у країнах-членах МФК, що розвиваються.
МФК надає кредити приватним підприємствам і купує цінні папери, не конкуруючи з приватними інвесторами (її частка в акціонерному капіталі не перевищує 20%). МФК сприяє спільним інвестиціям місцевого та іноземного капіталів і вкладає кошти тільки у прибуткові підприємства приватного сектору. Термін надання позики 5-15 років. Рівень процента встановлюється залежно від ставок грошового ринку.
Джерела ресурсів Міжнародної фінансової корпорації:
- статутний капітал;
- продаж участі в кредитах банкам та іншим фінансовим установам;
- перепродаж цінних паперів;
- позики і дотації від МБРР.
Багатостороннє агентство гарантування інвестицій (The Multilateral Investment Guarantee Agency) - це спеціалізована установа, метою якої є заохочення надходження інвестицій у країни, що розвиваються, шляхом їхнього страхування від некомерційних ризиків.
Міжнародний центр розв'язання інвестиційних спорів (International Center for Settlement of Invectment Disputes) - це спеціалізована установа правового спрямування, метою якої є стимулювання приватних інвестицій через урегулювання конфліктів між іноземними інвесторами та місцевими урядами. Створено МЦРІС у 1966 році. До цієї організації входить понад 130 країн.
Важливу роль на світовому ринку позичкових капіталів грає система групових і регіональних міжнародних фінансово-кредитних установ. Особливе місце серед таких установ займає Банк міжнародних розрахунків - БМР (Bank for International Settlement - BIS), заснований у 1930 році, як міждержавна фінансова організація.
Основні завдання БМР:
- сприяння співробітництву центральних банків країн-учасниць;
- надання додаткових коштів для міжнародних фінансових операцій;
виступ у ролі довіреної особи в міжнародних фінансових угодах.
Азійський банк розвитку (АзБР) створено у 1965 році, а операції він здійснює з 1966 року.
Мета створення:
- фінансування програм розвитку азійських країн, що розвиваються;
- сприяння зовнішній торгівлі країн-членів;
- надання фінансової, технічної та економічної допомоги. Стратегічні завдання:
- сприяння економічному зростанню і співробітництва в регіоні Азії та Далекого Сходу;
- зниження рівня бідності;
- поліпшення становища жінок;
- розвиток людських ресурсів, включаючи в царині народонаселення;
- забезпечення раціонального природокористування. Функції:
- надання позик і вкладання власних коштів з метою досягнення економічного та соціального прогресу країн-членів, які розвиваються;
- надання технічної допомоги та послуг експертів у підготовці та здійсненні програм і проектів розвитку;
- стимулювання державних і приватних інвестицій з метою розвитку;
- надання допомоги в координації планів та цілей розвитку.
5.ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ КРАЇНИ.
Сторінка 3
Інвестиційна привабливість країни — це сукупність політичних, соціальних, інституціональних, екологічних, макро- і мікроекономічних умов функціонування національної економіки, що забезпечують стабільність інвестиційної діяльності вітчизняних і зарубіжних інвесторів [51, с. 19].
Інвестиційний клімат не є новим явищем для української економічної науки. Теоретичне обґрунтування його було здійснене ще у роки перебудови за часів СРСР, але без врахування регіональних особливостей, зокрема України. Зазначена проблема виходить за рамки чисто теоретичного інтересу.
Практичне її значення полягає у тому, що чітке розуміння поняття «інвестиційний клімат» дозволяє створити конструктивну систему орієнтирів та цінностей, в рамках якої діють інвестори, і на цій основі приймати виважені рішення щодо здійснення капіталовкладень.
Для характеристики інвестиційного клімату не існує загальновизначених показників. Інвестиційний клімат формується під впливом економічних, політичних, технічних та соціальних чинників, найвагомішу роль серед яких відіграють економічні параметри приймаючої країни.
Так, на думку Б. Губського, саме інвестиційний потенціал (об'єктивні, кількісні, умови Інвестування) та інвестиційний ризик (переважно якісні політичні, економічні та соціальні характеристики приймаючої країни щодо ймовірності втрати в ній інвестицій чи дохід від них) визначають інвестиційний клімат [25;50].
Заслуговує уваги й точка зору російських науковців про те, що інвестиційний клімат включає в себе систему прийняття капіталу (СПК) —сукупність правових актів і установ, які втілюють державну політику у відношенні капіталовкладень з-за кордону» [16;125].
Український вчений Б.Карпинський Інвестиційний клімат визначає за формульованим підходом як комплекс політичних, соціальних, інноваційних, інфраструктурних елементів, які наявні на певній території та дають у своєму сумарному прояві синергічний ефект [18;39]. У формульованому вигляді це виглядає таким чином:
(1.1)
виходячи з умови, що аі є А1 А = (а1, а2, . аn),
де:
ІКА - інвестиційний клімат території;
аі, - і-тий елемент системи ІКА;
ІЕі, - і-тий інвестиційний елемент.
З практичної точки зору «інвестиційний клімат» являє собою комплекс політичних, соціально-економічних, організаційно-правових, соціокультурних. фінансових та географічних чинників, на підставі яких Іноземний підприємець оцінює ступень ризику своєї діяльності, визначає рівень доходності щодо капіталовкладення, який його влаштовує, і в результаті приймає рішення про здійснення інвестицій [18, с. 41].
Вищенаведені параметри в найбільшому варіанті визначають своєрідну систему цінностей зарубіжного інвестора. Комплексний аналіз цих складових в залежності від мети інвестування дає можливість отримати синтетичний Індекс Інвестиційної привабливості певної країни, який служить критерієм зрілості ринкових реформ та довіри світового співтовариства до економічної ситуації, що склалася в державі в цілому. Рейтинги інвестиційного клімату регулярно визначають і публікують.
6.ФАКТОРИ ВПЛИВУ НА ПРОЦЕС ІНВЕСТУВАННЯ.
Під інвестиціями прийнято розуміти використання заощаджень з метою створення нових виробничих потужностей і капітальних активів. До складу інвестицій входять усі витрати на придбання машин і обладнання, проведення усіх будівельно-монтажних робіт і зміна запасів. Рух цінних паперів (купівля – продаж державних облігацій) до інвестицій прямого відношення не має і означає тільки передачу з рук в руки титулу власності на вже існуючі активи. Здійснення інвестицій безпосередньо пов’язане з товарним ринком, тоді як купівля – продаж облігацій – з ринком цінних паперів. При цьому інвестиції виявляють не однаковий вплив на ринок благ в короткостроковому і довгостроковому періодах. В результаті інвестування в короткостроковому періоді на ринку благ збільшується тільки попит. Обсяг пропозиції залишається незмінним, бо об’єкти, що будуються, ще не дають віддачі у вигляді продукції та послуг. У довгостроковому ж періоді під впливом інвестицій на ринку благ буде змінюватись як попит, так і пропозиція.
Інвестиції утворюють поряд із споживчим попитом другу складову сукупного попиту. При цьому заощадження та інвестиції впливають на обсяг ефективного попиту в прямо протилежних напрямках: заощадження скорочують попит, а інвестиції його збільшують.
Рівень інвестицій істотно впливає на обсяг національного доходу суспільства, від його динаміки буде залежати безліч макропропорцій в національній економіці. Кейнсіанська теорія особливо підкреслює той факт, що рівень інвестицій та рівень заощаджень (тобто джерело або резервуар інвестицій) визначається багато в чому різними процесами і обставинами.
Інвестиції (капіталовкладення) в масштабах країни визначають процес розширеного відтворення. Будівництво нових підприємств, зведення житлових будинків, проведення доріг, а отже, і створення нових робочих місць, залежать від процесу інвестування або капіталоутворення.
Джерелом інвестицій є заощадження. Але проблема полягає в тому, що заощадження здійснюються одними господарюючими агентами, а інвестиції можуть здійснюватись зовсім іншими господарюючими суб’єктами.
Від яких же факторів залежать інвестиції? Відмітимо найбільш важливі з них.
По-перше, процес інвестування залежить від очікуваної норми прибутку, або рентабельності, передбачених капіталовкладень. Якщо ця рентабельність, на думку інвестора, занадто мала, то вкладення не будуть здійснюватись.
По-друге, інвестор при прийнятті рішення завжди враховує альтернативні можливості капіталовкладень, і вирішальним тут буде рівень процентної ставки. Інвестор може вкласти гроші в будівництво нового заводу або фабрики, а може і розмістити свої грошові ресурси в банку. Якщо норма проценту буде вищою очікуваної норми прибутку, то інвестиції не будуть здійснені, і, навпаки, якщо норма проценту нижча очікуваної норми прибутку, підприємці будуть здійснювати проекти капіталовкладень.
Графічно взаємозв’язок між нормою процента, інвестиціями і заощадженнями виглядає наступним чином. На рис. 3.21.1 представлена ілюстрація стану рівноваги між заощадженнями та інвестиціями: крива ІІ – інвестиції; крива SS – заощадження; на осі ординат – значення норми процента r; на осі абсцис – заощадження та інвестиції.
Очевидно, що інвестиції – функція норми процента I = f(r), причому ця функція є спадною: чим вищий рівень процентної ставки, тим нижчий рівень інвестицій.
Заощадження також є функцією (але вже зростаючою) норми процента: S = S (r). Рівень проценту, рівний r0, забезпечує рівність заощаджень та інвестицій в масштабі всієї економіки, рівні r1, r2 – відхилення від цього стану.
Слід підкреслити, що такі функціональні зв’язки між рівнем проценту і розмірами інвестицій та заощаджень описувались в працях теоретиків класичної школи. В кейнсіанській концепції інвестиції, як і у класиків, є функцією норми проценту, а от заощадження, за Дж. Кейнсом, – це функція доходу: S = S (Y). В цьому пункті Дж. Кейнс розходиться з А.Маршалом, який пов’язував розмір заощаджень з величиною процентної ставки.
Отже, інвестиції є функцією процентної ставки, а заощадження – функцією доходу. Цим сучасна кейнсіанська концепція підкреслює, що динаміка інвестицій і заощаджень визначається різноманітними факторами.
Інвестиції залежать від рівня оподаткування і взагалі податкового клімату в даній країні. Занадто високий рівень оподаткування не стимулює інвестиції, хоча питання про те, які ставки податку вважати високими або низькими, навряд чи може бути вирішене однозначно.
Інвестиційний процес реагує на темпи інфляційного знецінення грошей. В умовах галопуючої інфляції, коли калькуляція витрат є досить невизначеною, процеси реального капіталоутворення стають непривабливими, скоріше буде віддана перевага спекулятивним операціям.
Як вже відзначалось, важливими складовимискладають|що укладають сукупного попиту є споживання та інвестиції, причому на інвестиції значно впливають заощадження. Використовуючи графічний аналіз, спробуємо з’ясувати, чим відрізняється кейнсіанська інтерпретація І = S від теорій класиків, що розглядались вище.
Покажемо на осі абсцис рівень валового національного продукту ВНП, на осі ординат – заощадження та інвестиції (рис. 3.21.2).
Припустимо, що інвестиції дорівнюють 20 млрд. гр. од. на рік незалежно від розміру ВНП. Оскільки величина інвестицій незмінна, то графік інвестицій прийме вигляд горизонтальної прямої, паралельної лінії ВНП. Тепер введемо сюди графік заощадження населення, представивши його у вигляді прямої лінії.
Цілком доречним є запитання: на якому рівні ВНП встановиться рівновага між ІІ та SS? Графічний аналіз підказує, що графік заощаджень перетинає графік інвестицій в точці Е, де обсяг ВНП дорівнює ОМ. В точці Е – точці перетину двох графіків – заощадження та інвестиції дорівнюють один одному. Отже, це – точка рівноваги. Вона характеризує такий обсяг ВНП, при якому макроекономіка знаходиться в стані рівноваги. Чому рівноважний стан ВНП буде саме в точці Е, де інвестиції дорівнюють заощадженням? Коли рівноважний стан знаходиться в точці Е, то це означає, що населення буде робити заощадження в обсязі ЕМ, а фірми будуть інвестувати засоби в розмірі ЕМ.
Якщо заощадження населення будуть більші, тобто будуть переміщені в точку К, яка буде відповідати розміру ВНП = ОМ1, то настає ситуація, коли заощадження більші інвестицій. При такому рівні ВНП населення почне заощаджувати більше, ніж підприємства готові інвестувати. Фактично населення утримується від додаткового споживання. В результаті фірми знаходять на ринку значно менший попит на додаткову продукцію і вимушені накопичувати товарні запаси. Природно, це не буде стимулювати зростання виробництва та інвестицій. Виробництво починає скорочуватись, що викликає зниження ВНП і призводить його до зсуву ліворуч. Скорочується зайнятість населення, зменшуються заощадження. І це буде відбуватися до тих пір, доки не буде досягнуто рівноваги в точці Е, тоді тенденція до скорочення ВНП припиниться.
Якщо заощадження населення будуть меншими, тобто пересунуться в точку А, де розмір ВНП = ОМ2, то виникне стан, коли заощадження менші інвестицій. Тут населення заощаджує менше, але фірми готові інвестувати. Фактично йдеться про те, що населення, скорочуючи заощадження, пред’являє більший попит. Це стимулює фірми до нарощування обсягів виробництва, випуску додаткової продукції, що впливає на збільшення ВНП і зростання зайнятості. Доходи населення починають зростати разом із зростанням ВНП, більшими стають і заощадження. І таке зростання буде йти доти, доки не буде досягнуто рівноваги в точці Е.
Отже, тільки в точці Е буде досягнуто такого розміру ВНП, який не призводить до коливань в макроекономічній системі, тобто тут не буде ані різкого розширення, ані різкого стиску системи, ані перевиробництва, ані недостачі товарів. Рівноважний стан заощаджень та інвестицій в точці Е буде визначати і оптимальний розмір ВНП.
Цілком доречним є запитання: в чому ж відмінність класичної моделі рівноваги І та S від кейнсіанської?
Відмінності полягають в наступному.
По-перше, в класичній моделі тривале безробіття є неможливим (гнучке реагування цін відновлювало порушену рівновагу), а в моделі, запропонованій Кейнсом, рівність І та S може існувати і при неповній зайнятості. На рис. 3.21.2 видно, що рівень ВНП в точці М виявляється нижче рівня, що забезпечує повну зайнятість. Пунктирна лінія показує, що повна зайнятість була б у тому випадку, коли б обсяг ВНП досяг точки М1. Як же досягнути цього рівня і водночас зберегти рівновагу між І та S? Графічно ця проблема вирішується просто: потрібно підняти лінію ІІ вгору, доки вона не перетне точку К, що лежить на лінії заощаджень. Іншими словами, якщо інвестиційний процес пожвавиться, то можливе досягнення рівноваги при повній зайнятості.
По-друге, класична модель передбачала існування гнучкого цінового механізму, органічно притаманного ринку. Кейнс показав цей постулат сумнівним: підприємці, зіткнувшись з падінням попиту на свою продукцію, не знижують ціни. Вони скорочують виробництво і звільняють працівників. Звідси слідує безробіття з усіма соціально-економічними конфліктами, що з цього випливають.
По-третє, з рис. 3.21.2 видно, що заощадження є функцією доходу, а не тільки рівня проценту, як в теорії класиків. Тут проаналізовано, як визначається через заощадження та інвестиції оптимальний обсяг ВНП, при якому макроекономіка знаходиться в стані рівноваги. Вище відзначалось, що заощадження знаходяться в тісному взаємозв’язку із споживанням, і вони є немовби дзеркальним відображенням один одного. Виникає запитання: чи можна визначити оптимальний обсяг ВНП через механізм споживання та інвестицій? Спробуємо на нього відповісти.
Згадаємо графік споживання і спробуємо застосувати його до наших умов. На осі абсцис будемо відкладати величину ВНП, а на осі ординат – сукупні витрати, які є сумою витрат фірм і населення, тобто суму інвестицій та споживання. Стан, при якому вся величина виробленого ВНП буде спожита населенням і фірмами, тобто буде дорівнювати їх витратам, можна графічно зобразити у вигляді прямої лінії, що ідеіде|що йде від осі абсцис під кутом 45°. В будь-якій точці лінії 45° витрати дорівнюють величині ВНП в цій точці (рис. 3.21.3).
Тепер введемо сюди графік споживання у вигляді прямої лінії – СС. Точка В показує той стан, коли доходи населення рівні його споживанню. При величині доходів, рівних ОМ, населення повністю їх споживає, тобто ОМ1 = ЕМ1. Відомо, що якщо населення пред’являє попит головним чином на споживчі товари, то фірми здійснюють видатки при купівлі нових машин, обладнання, матеріалів, необхідних для розширення виробництва. В результаті цих закупівель попит на ринку розширюється на величину І. Сукупні витрати будуть дорівнювати споживанню населення та інвестиціям (С + І). Пряма сукупних витрат (С + І) буде піднята над прямою СС на величину інвестицій.
В точці Е досягається рівновага, при якій величина ВНП – ОМ є оптимальною, тобто на весь вироблений продукт буде пред’явлений попит з боку населення і фірм. Довжина відрізка ЕМ буде дорівнювати сукупним витратам, тобто сумі споживання та інвестицій. Точка Е на лінії 45° показує рівність ОМ = ЕМ, або рівність сукупних витрат і ВНП.
7.ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ:РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ.
Класичні моделі, застосовувані за рубежем, відповідають потребам країн колишнього СРСР лише частково. Вони концептуально потребують коригування та підпорядкування діяльності "зон" вирішенню не стільки зовнішньоекономічних, скільки загальногосподарських завдань цих країн.
Зберігаючи в доцільних межах експортну орієнтацію, "вільні економічні зони" для країн із перехідною економікою водночас покликані:
* працювати на внутрішній ринок країни, сприяючи насиченню його передовою технологією і високоякісними товарами;
* слугувати для країни центрами освоєння і поширення зарубіжного управлінського досвіду, полігоном для перевірки нових форм господарювання;
* такі зони повинні створюватися і функціонувати в економіці країни не анклавно, а як її невід'ємна складова, передбачати сприятливий режим не тільки для іноземних інвесторів, а й для національних підприємств.
Вільні економічні зони можуть розташовуватися не тільки в прикордонних, а й у глибинних районах країни, досягати значних територіальних розмірів.
Зони є господарськими, а не політичними утвореннями, їх конфігурація та межі визначаються економічною доцільністю, а територія залишається частиною суверенної території країни. У зоні діє національне законодавство, вилучення і корективи до нього можуть стосуватися тільки господарських і соціальних питань і фіксуються в постанові про створення зони.
Світова практика і місцеві потреби є чинниками, що визначають відмінності підходів до створення зон з урахуванням місцевих особливостей і пріоритетів. З огляду на економічні завдання і специфічні риси, зони можуть мати як комплексний (багатогалузевий), так і спеціалізований характер. До першого типу можна віднести проект зони Находки, де комбінуються функції перероблення на високому технічному рівні сировинних ресурсів (лісоматеріалів, металевих руд, риби і морепродуктів тощо) і зовнішніх транспортних перевезень. Виходячи з цих передумов, проект зони Новгорода передбачає розвиток виробництва побутових електроприладів і поліграфічного устаткування в поєднанні з туристичним сектором.
Спеціалізовані зони можуть створюватися як митні зони (складування й оброблення вантажів зовнішньої торгівлі), технополіси (для розроблення і впровадження нових технологій, транзитні зони тощо).
Очевидно, територія, яка вибирається для створення зони, повинна бути достатньо велика, мати базову структуру, людські ресурси, забезпечуватись місцевою електроенергією і будівельними матеріалами, а також мати вихід до місцевих і міжнародних комунікацій та активні зв'язки з економікою країни. Без таких компонентів створення зон або неможливе взагалі, або вимагає значних початкових капіталовкладень.
З економічної точки зору відкриття зон створює три групи проблем - їхні взаємні зв'язки з зовнішнім ринком, із національною економікою і характер внутрішнього регулювання діяльністю зон.
Проблеми першої групи не настільки складні, і тут може бути використано міжнародний досвід. Територія зон залишається за межами митних кордонів країни, і їх товарооборот із зовнішнім світом звільняється від мита і нетарифних експортно-імпортних обмежень. Митний контроль товарів провадиться лише з метою виявити деякі товари, експорт і імпорт яких заборонені або які мають бути зазначені в митній декларації. Він провадиться тільки з метою збору даних для зовнішньоторговельної статистика країни про операції самих зон. Необхідно ввести також спрощений порядок видачі віз для в'їзду, виїзду, перебування і проживання іноземних ділових людей і туристів.
Значно складніше вибрати форму зв'язків зони з національною економікою. Будучи елементом розвинутої ринкової економіки, вони не вписуються автоматично в сьогоднішній перехідний механізм національного господарства, яке тільки починає свою еволюцію до ринкової моделі. З іншого боку, було б неправильним відкладати створення зон доти, доки ця еволюція буде завершена, оскільки країна потребує їх і як лабораторії для випробувань ринкових відносин. Саме тому певний зв'язок господарських механізмів перехідного періоду з важелями управління зон є необхідним.
Цей зв'язок треба розглядати в плані функціонування зон усередині економіки країни як незалежних утворень з автономним самоврядуванням. Зона має власний платіжний баланс і діє на основі принципу валютного самофінансування. При взаємовідносинах із державним бюджетом розміри сплати податків і валютних відрахувань установлюються для всіх зон загалом на довгостроковій основі. До завершення загальної економічної реформи основним важелем орієнтації зон на внутрішній ринок країни залишається державне замовлення.
Зона має бути вільною в розподілі цього замовлення, тобто розподіляти його на свій розсуд між внутрішнім ринком та експортом. Вона повинна володіти такою самою свободою і в постачанні ресурсами додатково до виділених державою фондів і засобів. Нарешті, установлюються довгострокові ставки податкових і валютних відрахувань і розмір державного замовлення варіюється для кожної конкретної зони, а на стадії заснування зон до них застосовуватиметься пільговий режим. Крім того, обсяг і товарна номенклатура державного замовлення є предметом переговорів адміністрації зон і центральних економічних органів.
Сьогодні, коли зростає інтерес до проблем регіонального розвитку, зв'язки між зонами та регіонами, у яких вони розташовані, набувають істотного значення. Це логічно, якщо брати до уваги, що регіон, в основному, забезпечує постачання зон, а з іншого боку, він заінтересований в одержанні правдивої оцінки і можливих відрахувань для його соціально-економічного розвитку. Питання, очевидно, можна було б вирішити шляхом резервації для регіону частини коштів, що йдуть на сплату податків, і валютних відрахувань зони в бюджет, а також частини продукції, що випускається зоною за державним замовленням, включаючи споживчі товари. Можливим є також надання взаємних преференцій при укладенні економічних угод між регіоном і зоною. Крім того, представники регіону можуть увійти до складу органів управління зон.
Питання про статус зон необхідно також розглядати тоді, коли регіон, на території якого вони розташовані, переходить на самофінансування. Через свою специфічність як елементів уніфікованої зовнішньоекономічної політики країни, вони краще вписуються в підпорядкованість національним органам управління. Тому платежі, які вони роблять у бюджет, повинні враховуватися при визначенні порядку розрахунків із відповідним регіоном, що самофінансується. Другий метод, тобто повне включення зон у систему господарства регіону, що самофінансується, є менш прийнятним, оскільки це збільшує розрив між зоною і національним ринком, знижує економічний ефект зон і перекладає вартість наданого зоні преференційного режиму на місцевий бюджет.