Філософія епохи Просвітництва
XVIII століття ввійшло в історію як століття Просвітництва. Просвітництво – філософсько-політичний рух, що об’єднав усіх прогресивно мислячих політиків, філософів, юристів, діячів культури, природознавців, який найбільшого розвитку набув у Франції, куди в той час перемістився центр європейської філософії. Найвидатнішими його представниками були Франсуа Марі Вольтер (1694-1778), Дені Дідро(1713-1784), Жан Жак Руссо (1712-1778), Поль Гольбах (1723-1789), Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755), Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771).
Одна з центральних тез філософії XVII ст. – думка про «розумність» світу – в XVIII ст. трансформується в ідею, що освіта є головною рушійною силою історії, джерелом і головним засобом досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму. Усе – релігія, розуміння природи, державний лад – зазнавало нещадної критики з позицій розумності. Гасло епохи Просвітництва: “Май мужність користуватися власним розумом” - запропоноване І.Кантом в роботі “Ответ на вопрос: Что такое Просвещение?” (1784). За Кантом, Просвітництво - це вихід людини із стану неповноліття, в якому вона знаходиться за власною виною, за нестачею рішучості і мужності користуватись розумом без керівництва з боку когось іншого. Людину слід навчити користуватися власним розумом, звільнити від марновірства, догм і забобонів шляхом критичного перегляду усіх цінностей. Особливість епохи Просвітництва в тому, що вона більшою мірою, ніж попередні формувала новий тип особистості, громадянина, котрий свідомо служить суспільству, виходячи із власних, а не нав’язаних йому іззовні спонукань.
Просвітителі підкреслювали, що людина є, насамперед, продуктом оточуючого її середовища і тим самим закликали до радикальної зміни суспільних порядків і влаштування їх «по-людськи», тобто розумно і гуманно. Адже людина народжується від природи ні доброю і ні злою, вона стає такою лише в суспільстві. Правильно вихована, тобто освічена, людина займе позицію розумного егоїзму.
Утверджуючи, що до новітніх досягнень науки і філософії, в першу чергу, слід залучати правителів, просвітителі формували ідеал «освіченого правління». Важливу роль у вдосконаленні суспільства вони відводили філософії, вважаючи її світлом розуму, законів і гуманності.
Оскільки знання про природу і суспільство суперечили тому, що стверджувалося релігією, то одну з найважливіших своїх задач просвітителі бачили в критиці релігії, у боротьбі з релігійними догмами, що обумовило антиклерикальну спрямованість їх поглядів, що доходить у деяких просвітителів (Дідро, Гольбаха) до атеїстичної. Традиційній релігії просвітителі протиставили концепцію “природної релігії”, що не суперечить людській природі і містить у собі загальні для всього людства принципи моральності. Універсальна мораль виражалася в принципі: “Вчиняй так, як ти хотів би, щоб вчиняли стосовно тебе”.
Просвітительська філософія була переважно матеріалістичною, тому що основною теоретичною установкою просвітителів було прагнення пояснити матеріальний світ з нього самого. Але так само, як і в XVII ст., французький матеріалізм XVIII ст. носив механістичний характер. Так, Жюльєн Ламетрі, наприклад, розглядає людський організм як складну машину, тобто навіть людина уявлялась високоорганізованою матерією, яка підкоряється законам механіки. Для матеріалізму XVIII ст. також був притаманний ідеалізм у поясненні суспільних явищ: головною рушійною силою історії вони вважали свідомість і пристрасті, настрої людини, уявлення і волю видатних особистостей, підкреслюючи, що “думки правлять світом”.
Французькі просвітителі підготували Велику французьку революцію 1799-1783 р. Вона висунула й обґрунтувала такі принципи цивільного суспільства, як свобода, рівність, братерство, соціальна справедливість і гуманізм. Філософія французького Просвітництва вселяла соціальний оптимізм і змогла утвердити на довгі десятиліття віру в прогрес, у можливість перебудови суспільства на засадах справедливості і гуманізму.