Англійський скептицизм і французький матеріалізм XVIII ст.
Англійський скептицизм і французький матеріалізм XVIII ст. значно відходять від класики ХVІІ ст.: перший надто захопився суб’єктивністю, її апріорністю, а другий – механістичністю природного світу, його завершеністю. Механіцизм по суті ворожий людині. Це вже від Гоббса помітно: політичне тіло, якісь надто фізичні людина і держава. Ще й стосунки за принципом „Homo honini lupus est” (людина людині – вовк). Майже вся філософія ХVІІІ ст. – це філософія здорового глузду.
Агностицизм і суб’єктивний ідеалізм – це наслідки абсолютизації сенсуалізму та реакція на детермінізм і натуралізм механістичного світогляду.
Джордж Берклі(1685-1753) — британський теолог і філософ. Обгрунтування віри на лінії Локка. Своє вчення іменував "імматеріалізмом". Головні твори: «Досвід нової теорії бачення» (1709), "Трактат про принципи людського пізнання, у якому досліджуються основні причини оман і труднощів природничих наук, а також підстави скептицизму, атеїзму і безвір'я" (1710), "Три розмови між Гіласом і Філонусом" (1713), "Про рух, або про принцип і природу руху та про причину збігу рухів" (1721, проти Ньютона).
Полемізуючи з Декартом, Берклі наполягав на тому, що відстань між предметами не спостерігається зором; вона навіюється людині завдяки досвідові й судженню, а не відчуттю. У прямому сприйнятті ми спостерігаємо лише фігури і кольори. У результаті Берклі прийшов до висновку:лінії і кути самі по собі не сприймаються зором, не існують у природі реально, а являють собою лише "гіпотезу, створену математиками або введену ними в оптику з метою одержати можливість трактувати цю науку геометричним способом".
Допущення Берклі про те, що між сприйманими речами й ідеями зору не існує будь-якої подібності, розгорнуло найвищою мірою складну теоретичну проблему. Тіла існують поза свідомістю, від неї відрізняються. Свідомість у свою чергу відрізняється від них. Тіла існують навіть тоді, коли не сприймаються, будучи можливостями в діючий істоті.
Стає очевидним, що Берклі тонко відзначив абсурдність припущення можливості існування речі, що сприймається, поза власне сприйняттям. Об'єкти останнього не існують поза людським духом. Буття речей полягає лише в тім, що вони сприймаються. Об'єкти і відчуття не можуть бути абстраговані одне від одного: немає взагалі нічого реально існуючого крім принципово непізнаваної субстанції духу, душі і мого Я. Згідно Берклі, існує не більш того, що ми відчуваємо, а в основі гіпотези про реальності матерії знаходиться допущення, ніби-то можливо, відволікаючись від часткових властивостей речей, конституювати абстрактну ідею загального для них речовинного субстрату. На думку Берклі, це неможливо, тому що наше сприйняття всякої речі без будь-якого залишку розкладається на сприйняття певної сукупності окремих відчуттів або "ідей".
На думку Б., для орієнтації в колосальній сукупності відчуттів ("ідей") люди повинні з'єднувати (на підставі власних асоціативних зв'язків) різноманітні їхні комбінації в єдину послідовність із загальним для неї словесним знаком. "Ідеї" не можуть бути подобами зовнішніх речей, "ідеї" можуть бути схожі лише з "ідеями". Берклі визнавав множинність духовних субстанцій і "нескінченного духу" — Бога. При загибелі всіх сприймаючих суб'єктів речі збереглися б як сума "ідей" у Бога. Отже, відкидаючи ідею Локка про первинні і вторинні якості, Берклі проголосив усякі якості вторинними, тобто суб'єктивними.
Девід Юм(1711-1776) – британський дипломат, історик, філософ, публіцист. Сформулював головні принципи новоєвропейського агностицизму. Один із попередників позитивізму (логіка обгрунтування наукових доказів). Основні філософські твори: "Трактат про людську природу, або Спроба застосувати на досвіді метод міркування до моральних предметів" (1739-1740), "Досвіди" ("Есе", 1741), "Дослідження про людське пізнання" (1748), "Дослідження про принципи моралі" (1752), "Діалоги про природну релігію" (1779).
У центрі філософських міркувань знаходилася проблема людини: "усі науки в більшому або меншому ступені мають відношення до людської природи". У якості засад концепції людини покликана виступити теорія пізнання, яку він позбавив від суб’єктивного ідеалізму Берклі. Крайності у філософських трактуваннях людини Юм засуджував: "змішаний спосіб життя" людей не дає цьому достатніх підстав. Юм прагнув перебороти як традиційно різке протиставлення досвіду і розуму, який нібито ззовні і post factum коригує матеріал, наданий органами почуттів, так і крайній емпіризм ідеї бездуховного, до емоцій не схильного суб'єкта, що користується винятково однобічно-чуттєвим самодостатнім досвідом.
Юм не визнав за необхідне погоджувати побудову теорії пізнання з дослідженням проблеми способів виникнення відчуттів людей, вважаючи це питання заняттям "анатомів і природників". Вихідним пунктом власної моделі теорії пізнання обрав поняття "враження". "Враження" – готові, наявні в душі "усі наші найбільш живі сприйняття, коли ми чуємо, бачимо, сприймаємо дотиком, любимо, ненавидимо, бажаємо, хочемо".
Юм розрізнив "враження рефлексії" і "враження відчуття". "Розум ніколи не має перед собою ніяких речей, крім сприйнять, а вони ніяким чином не в змозі зробити будь-який досвід стосовно співвідношення між сприйняттями й об'єктами". Мислення людей у змозі лише зв'язувати, переставляти, збільшувати або зменшувати матеріал, що доставляється почуттями і досвідом: розум знімає "копію" з первісного враження й утворює "ідею" – "менш живе сприйняття". Ідеї зберігаються також і у випадках зникнення сприйнять, що їх породили. Ідеї здатні формувати наступні ідеї. Так можуть виникати будь-які ідеї: розум людини, наприклад, формулює ідею Бога, ставлячи людські якості мудрості і доброти поза всякими межами. Зв'язування ідей можливо лише як результат діяльності мислення.
Найзначніше, по-справжньому серйозно, Юм дослідив причинність (каузальність) як явище і поняття. Причинно-наслідкові зв'язки між фактами відкриваються лише за допомогою досвіду. Підставою пізнання причинності виступає досвід відтворення, свого роду звичка мислити, що існує закон причинності, невід'ємно пов'язаний з інстинктом причинності. Підставою з'єднання ідей є сполучна сила асоціацій: "кожен одиничний об'єкт, що належить до якого-небудь виду, постійно буває зв'язаний з деяким одиничним об'єктом, що належить до іншого виду", і "поява всякого нового одиничного об'єкта того або іншого виду, природно, переносить думку до його звичайного супутника". Те, що прийнято називати "причиною", – це не більше, ніж властива душі людини звичка спостерігати одне явище після іншого й укладати з цього, що явище більш пізніше в часі походить від більш раннього. Усвідомлення реального характеру причинних зв'язків Юм іменував вірою: „коли ми переходимо від враження одного об'єкта до ідеї іншого або до віри в цей інший, то спонукує нас до цього не розум, а звичка, або принцип асоціації". Теорія асоціанізму в сучасній психології саме звідси бере свій початок. А Юм – від Спінози: пам’ять як зчеплення ідей.
Причинність як принцип має сенс лише в межах тих дисциплін, які вдається трансформувати в галузь психології (релігієзнавство, цивільна історія й етика), тому що "усі думки і поняття про речі, до яких ми звикли з дитинства, пускають корені так глибоко, що весь наш розум і досвід не в силах викорінити їх; "більшість думок, що переважають серед людей, зобов'язані своїм походженням вихованню".
Проблема існування складної об'єктивної структури індивідуального досвіду, яку сформулював Юм, результувалась згодом у могутній концепції Канта.
Критика слідом за Берклі "духовної субстанції" переросла в Юма в заперечення традиційної релігії, протиставлення їй "природної релігії" і тверду полеміку з офіційною церквою. Юм увів у науковий оборот поняття "філософська інтоксикація", значиме в психотерапевтичній діагностиці.