Діалектика одиничного і загального.

Ще від елеатів постала проблема єдиного і множинного буття. Зв’язок категорій одиничне і загальне характеризує буття будь-яких окремих речей і явищ. Особливе цеміра висвітлення загального в одиничному виразі, перетину множини загального в окремішності та навпаки. Буття і небуття окремого – взаємно перехідні категорії. Буття як становлення (“все тече”) не суперечить абсолютності, “непорушності” його.

“Буття лише мислиме” – ця теза Парменіда вірна у тому відношенні, що лише сенсова модель у вигляді динамічних сенсоворотів навколо будь-якої окремішності, освоєної до багатства актуалізації асоціацій, а не сам по собі чуттєвий образ, здібна відтворювати загальне й одиничне (особливість) в окремих речах, явищах чи подіях.

Загальний зв’язок явищ – це найбільш універсальна закономірність існування навколишнього світу. Взаємозв'язок предметів і процесів дійсності існує і виявляється тільки в процесі їхньої взаємодії на всіх структурних рівнях – від ядерного до метагалактичного, тобто має універсальний характер. Універсальна взаємодія тіл обумовлює саме існування конкретних матеріальних об'єктів і їхні специфічні властивості. Вона має нескінченно різноманітні вияви. Отже буття кожного окремого предмету не є забезпеченим самим цим предметом: воно у ньому й поза ним (у зв'язках з іншими, подібними й відмінними). Тож зовсім не без підстав Парменід уважав, що множинне не має буття, його має Єдине.

Особливий вид представляють так звані інформаційні зв'язки, що не обмежуються рамками виду і популяції, біоценозу, біосфери і живої природи в цілому, а мають місце у всій доцільно організованій природі, де функціонують кібернетичні системи (тварина, рослина, ЕОМ, суспільство на всіх рівнях його структурної організації тощо). Загальний зв’язок явищ не можна розуміти спрощено – як постійний зв'язок і взаємодію будь-якої частки у Всесвіті з будь-якою іншою. Поряд зі стійким (відносно) зв'язком кожного об'єкта з іншим, існує також перетворення в інше навіть відносно автономних і незалежних та надзвичайно розділених у просторі й часі об'єктів.

„ОКРЕМЕ” „ЗАГАЛЬНЕ”

”ОДИНИЧНЕ”.

Визначеність окремих речей, явищ, властивостей дається лише через взаємодію з Єдиним. Буття має й множинне, але тільки через єдність, через „вир зв’язків”, сенс якого схоплює мислення в логіці зв’язку понять „окреме”, „одиничне”, „загальне”, „особливе”.

Окреме– це умовна мислена зупинка (виокремлення) процесу розвитку й функціонування, взаємодії (виривання з часу й простору буття). При такій зупинці ми й фіксуємо протилежні тенденції рівності собі (+утвердження самості) й відмінності від себе (–заперечення самості). Протиріччя між двома цими протилежностями в окремому дозволяє мислено відтворити зв'язок його з усім світом (універсумом). Реальний стан відносної відокремленості є дискретне. Щось і Ніщо мають дуже відносну межу в окремому. ”Якщо Ніщо і Щось тотожні, Чи справді щось було, чи ні”? (Гете).

Загальне – характеристика окремого з боку різниці його з самим собою і тотожності з іншим, що забезпечується моментом включення в універсальну взаємодію системи „Світ”, у якій ніщо нікуди не дівається й ніщо з нічого не з’являється, все лише перетворюється. Буття загального надійніше від „одиничного”, бо тут знаходить вираз більш стійка тенденція буття. Проте й тут ми маємо єдність буття й небуття: „дім взагалі”, „людина як така”, „дерево” – вони й є і їх нема водночас. Лише перетворення дійсного буття в буття понять дає вираз конкретно-загальному: отже проблема загального – це проблема рухомості буття (заперечень, перетворень, розвитку), де в рух дійсності входить і рух понять, мислення. Кожна річ, заперечуючи себе як даність, знищує себе у цій даності, стверджуючи цим рухом заперечень загальність. Загальней існує на цьому запереченні, щезанні, безперервному скиданні форм (безперервності перервності).

Одиничне – характеристика окремого з боку його самототожності, різниці з іншим: забезпечується моментом самодостатності, унікальності, якісної відмінності від іншого. Але звідки індивідуальні риси? Кожна з них, взята окремо, – загальна для багатьох явищ і речей. Лише фокус їх перетину в точці окремого – своєрідність. „Холодне взагалі” – мірка кожної холодності зокрема, „велике взагалі” – мірка кожного порівняння на велич і т.д.

Особливе – міра буття окремого через суперечливу єдність протилежностей загального й одиничного. Тотожність тотожного й відмінного, кількісних і якісних показників і можливостей. Висвітлює загальне всьому, яке знайшло вираз в одиничному. Особливою є, наприклад, соціальна якість відносно природної: „власність”, „вартість”, „владність”, „гроші”. Легко бачити особливість товару – єдності протилежностей мінової і споживчої вартості. При обміні не споживаєш, при споживанні – не обміняєш: але лише при наявності обох цих протилежностей природна річ отримує особливу якість – буття товару. Формально логічно за звичай особливе розуміють як середній термін між „загальним” і „одиничним”. Наприклад: людина-українець-Петренко – Петренко є одиничним, людина – загальним, а українець – особливим. Це зовнішній зв’язок, але й він об’єднує в ціле. Справжня проблема відношення одиничного та загального – це проблема внутрішнього відношення кожної окремої речі до себе самої, різних її боків один до одного; внутрішнього розрізнення предметної конкретності у ній самій. Конкретність – це присутність в „окремому” повноти визначеності зв’язків з загальним, мислено схоплена у понятті.

Лише як зовнішня подібність ознак речей і явищ загальне досяжне спогляданню, для мислення доступне абстрактно загальне (єдине у множинному). Чуттєвому („одиничному”), здобутому органами чуття, ще тільки належить стати рухом форм мислення. Одиничне не існує саме по собі, тому наше чуттєве „схоплювання” не тотожне реальному існуванню одиничного. Вириваючи діяльністю і пізнанням річ із єдності загальних зв’язків ми й отримуємо її як певне „окреме”: вона постає перед нами як те,що вона є, тобто однобічно, приховуючи в безкінечних зв’язках те, що й чим вона не є. Універсалізація практичних і пізнавальних дій, застосованих до неї, відтворює все більше й різних зв’язків, але не вони, а недостатність повноти відображення їх – підстава змісту категорії загальне. Ця категорія має сенс лише стосовно одиничного. Але чуттєво загального поруч з одиничним не існує.

В перетвореннях світу, надзвичайно форсованих людською діяльністю, вловлюється блиск загального в одиничному, осмислений вираз якому надає процес пізнання, абстрактного мислення. Без розуміння діалектики протиріччя буття й небуття ми приречені „бачити” навіть теоретично щось одне: так Геракліт у єдності вогню побачив процес, безперервне становлення, а Парменід у Єдиному бутті – загальну нерухомість, сталість. „Реалісти” вбачали реальне існування загальних понять (універсалій), „номіналісти” – лише одиничні речі й явища. Загальні ознаки не дають „загального”. І сенсуалізм не знає загального. Зовсім не випадково Декарт уважав загальне апріорною „вродженою” ідеєю (друга крайність).

Те ж саме стосується й крайнощів „індивідуалістів” та „соціалістів”.