Про архаїчний етап еволюції українського права та про

ранньо-звичаєву правову систему«Закон Руський»

За основу аналізу цього питання беремо тезу, що право достатньо рано з’явилось у суспільстві. В процесі соціалізації*, воно, поряд і разом з іншими способами регуляції суспільної поведінки виокремилось із синкретичної системи соціальних норм, яка можливо могла існувати уже в первісних колективах людей епохи палеоліту.

У сучасній науці про суспільство остаточно утвердилась думка, що процес соціалізації, а, отже, і культурної еволюції людства на теренах України започаткувався у верхньому палеоліті ( від 40 до 10 тис. років тому). З цього часу, гіпотетично, розпочинається тривалий процес доісторичного становлення та розвитку архаїчного права та його трансформації в общинне звичаєве право. Умовно його можна поділити на дві стадії: - перша стадія (40-10 тис . років тому – поч. I тис. н.е.) позначилась становленням і розвитком архаїчного права (протоправа) та його трансформації в раннє звичаєве право племінних утворень та появи перших ранніх «варварських держав» на теренах України. Друга стадія( перша пол. I тис. н.е. – V – кінець X ст.). співпадає звласне початком історії українського права ( історична форма - «варварське право»), зародження якого відбувалося на тлі формування двох центрів великих міжплемінних об’єднань праслов’ян: склавинського і антського і набуває завершення в умовах розвитку дофеодальної Київської «варварської держави»

Перша стадія еволюції архаїчного права на теренах України співвідноситься з стародавньою добою української історії. У стародавню добу Україну населяли різноманітні племена і народи: кіммерійці, скіфи, сармати, греки, готи, гуни, авари та інші народи, які впливали на життя, побут і культуру місцевого населення.

Ця доба української історії позначена феноменом трипільської цивілізації ( V-III тис. до н.е.) з доволі високим рівнем виробничої і духовної культури. За висновками вчених, певна частка трипільської культури стала субстратом для слов’ян (початок їхньої етногенези датують II тис. до н.е.). За висновками вітчизняної науки уже в кінці I– поч..II тис. до н.е. населення теренів сучасної України, особливо ореолу поширення трипільської цивілізації, наблизилось у своєму розвитку до формування ранньодержавних (ранньокласових) структур. З цього часу, за попередніми висновками окремих вчених (М.Чмихов), населення України проживало в умовах дев’яти варіантів ( історичних типі і форм) держави, останній з яких завершує своє існування в нинішніх умовах суспільного розвитку.

Власне з початком етногенези слов’ян та ранніх історичних типів державності на теренах України вчені фіксують неперервність еволюції традиційного права яке згодом було інтегровано в племінні «правди». Вчені відмічають, що в міфології та культурах протослов’ян і слов’ян збереглися духовні надбання племен дотрипільської і трипільської культур. Зокрема, синтезом віри предків українського народу, книгою-міфом, яка оповідає про духовну культуру пращурів українського народу дохристиянської доби, про ідейні підстави державності і права стародавньої України за 1,5 тисячі років до правління київського князя Дира (40-80 рр IX ст..), вважається «Велес книга», яка інформує про етноархетипні* символи українського народу, що безумовно знайшли вираження в праві як духовному феномені.

Загальна інформація для роздумів. В літературі в рамках індоєвропейської проблеми існує гіпотеза про можливе існування єдиного джерела ведичного права в ареолі усієї індоєвропейської (арійської) мовної сім’ї*. До порівнюваних «правових систем» вчені відносять правові системи стародавніх індійців і персів, кельтів, прибалтійців і кавказців, греків, римлян, слов’ян і германців. Вчені припускають про можливе існування правового збірника ранніх індоєвропейських правових формул (Первозаконня), які продовжили себе в слов’янській, римській, стародавньоіндійській і хетській традиціях. Вчені-палеолінгвісти ( В.Іванов, В.Топоров ) наголошують, що в стародавніх слов’янських судебниках, які збереглися до наших днів, таких як «Руська правда», «Закон судний людем», південнослов’янських кодексах ( закон Стефана Душана, закон Винодольський), польських судейських книгах простежується разюча подібність як в самій схемі юридичних настанов, так і в мовних особливостях правового тексту. Гіпотеза досить актуальна для української науки, оскільки, як повідомляють автори п’ятитомного академічного видання з історії української культури, територія України розташовується в «…середині індоєвропейської сім’ї. із заходу на схід, від Атлантичного узбережжя до Гімалаїв в обидва боки близько 4000 км., з півночі на південь, від Балтійського моря до Малої Азії по 1200 км.»( Історія української культури . – К., 2001. - т.1. – С.267)

Друга стадія еволюції архаїчного права на теренах України ( перша пол. I тис. н.е. – V – кінець X ст.) позначена феноменом «Великого переселення народів», співпадає з початком історії українського етносу, виникненням і формуванням двох центрів великих міжплемінних об’єднань праслов’ян: склавинського і антського, трансформується та набуває завершення в умовах розвитку дофеодальної Київської «варварської держави» яка завдяки реформам Володимира Великого (980-1015) перетворилась у ранньофеодальну монархію.

Михайло Грушевський встановив генетичний зв'язок українського етносу із ранньосередньовічними антами (ІV-VІ cт.), а початок його історії датує III-VI cт. н.е. Отже, істотно, що Середнє Подніпров’я – історичне ядро праукраїнської державності, на момент виникнення держави Кия (V ст.) уже було заселено українцями. Принагідно зауважимо, що за висновками українських вчених Я. Дашкевича, М.Брайчевського, Л.Залізняка, Я. Ісаєвича, Г.Півторак та ін. з V – VІ ст. бере також початок етнічна історія французів, іспанців, англійців, чехів, поляків, сербів.

Держава Кия – це « варварська держава» – княжіння (земля) на чолі з місцевою правлячою династією Києвичів та з головним містом Києвом. Навколо Києва, в територіальних межах Руської землі з центром у Середньому Подніпров’ї , що об’єднувала території Київського, Переяславського і Чернігівського князівств, консолідувався союз союзів племен (конфедерація) під назвою «Русь».

Кожне із племінних княжінь (земель), що утворювали конфедерацію, були незалежними у владному відношенні від Києва, але сплачували місту данину та виставляли на вимогу великого київського князя військові дружини для захисту від зовнішньої загрози. Водночас, кожне плем’я мало свої правові звичаї «правди», які оберігалися іменитими людьми – старійшинами, жерцями, суддями і передавались з покоління в покоління в усній формі. За повідомленням мовознавця М.Я.Марра в українській мові слово «правда» вживається у двох значеннях як синонім сучасних слів слів «право», «закон».

Істотно, що в уявленні тогочасних людей право, закон сприймалися як вічні істини,позаяк регулювали життя предків. Це було відоме вже нам право примирення, що складалося із суми диференційованих за змістом конфліктних ситуацій, які виникали між окремими представниками руського суспільства і розв’язання яких відбувалося на спільних племінних народних зборах, які традиційно чинили справедливий суд згідно з традицією. В процесі суду збори керувалися загальновизнаними звичаєвими нормами та залежно від виду правопорушення виносили остаточне рішення – правду. Воно набувало статусу нової або удосконаленої, але вже формалізованої звичаєво-правової норми, загальнообов’язкового значення. Ця норма закріплювалася в памяті та передавалась нащадкам традиційно в усній формі. Саме такий спосіб передачі інформації про зміст норми надавала їй статусу вічної і незмінної.

За роки правління останнього нащадка династії Києвичів Аскольда( перша пол. 1Х ст..) Русь остаточно утвердилась як могутня «варварська держава» раннього середньовіччя, яка здобула міжнародне визнання й утвердила себе в історії європейської цивілізації першим договором з Візантією. А вже після об’єднання трьох основних східнослов’янських центрів державотворення: літописних «ас-Славійї», або Славії, «Куйаби» або Куябії і «ат-Арсанії», або Артанії та завдяки зусиллям і реформаторській діяльності князів Володимира (980-1015) і Ярослава Мудрого (1019-1054) вона трансформувалась у федерацію земель, перетворившись у впливову в геополітичному відношенні феодальну державу-країну *– Русь -Україну імперського типу (в підручниках - Київська Русь). Територіальним ядром цієї держави залишалась «Руська земля», яка, як і раніше, об’єднувала регіони Київського, Переяславського і Чернігівського князівств, але набула нового статусу– метрополії* великої середньовічної імперії.

Русь -Україна – це складний політичний організм (федерація) з відносно єдиною центральною владою київських князів. Для зміцнення своєї влади на периферії князі створювали відповідний механізм владного управління : будували фортеці, призначали намісників, створювали нову систему адміністративного поділу тощо. Але найвпливовішим і наймогутнішим інструментом зміцнення князівської влади на обширах усієї території держави-країни та князівської «адміністрації» на місцях була легітимація звичаєвого права, шляхом його записування у формі збірників.

Істотно, що записувались тільки ті правові звичаї які б забезпечили консолідацію племен, у єдину державу загальновизнаних ідеях правди, добра та істини. Водночас, записувалися також і норми-новації, які не суперечили звичаям, але були покликані забезпечити успішне проведення княжої політики упокорення східнослов’янських племен на міцній релігійній (ідеологічній) основі.

У ході завершального етапу передумов і умов формування Русі - України (IX – поч. XI ст.) сформувалась і функціонувала ранньо-звичаєва правова система «Закон Руський», нормами якого керувався суд і який послугував юридичним джерелом укладання міжнародних договорів Русі з Візантією (911 і 945 рр.). В «Законі Руському» інтегровано уніфіковані, за ініціативою київських князів, правові звичаї племен, які домінували в перехідних умовах від родоплемінного до ранньофеодального ладу.

За оцінкою С.Юшкова, «Закон Руський» «був справжньою системою права, яка уже тоді була протилежною грецькому, візантійському праву й інтенсивно розвивалася, збагачуючись суспільним досвідом також і в наступні століття, протягом другої половин Х ст. – ХП ст.

«Закон Руський» не зберігся. Проте фрагментарний зміст його норм був реконструйований дослідниками на основі русько-візантійських договорів (911, 945 рр.) та статей Короткої Правди Ярослава (Х1 ст.), яка включала в себе багато звичаєвих норм, які втратили на той час чинність, алев попередню добу ( VIII – IX ст.) були чинними.

За версією академіка Л.Черепніна «Закон Руський» міг з’явитися з потреби київської верховної влади створити єдину систему звичаєвого права яка була б чинною на всій території новоутворюваної держави – поліетнічної ранньофеодальної імперії Київська Русь з територіальною назвою метрополії Київська земля (Південна Русь). Подібна систематизація була вкрай бажаною з огляду на необхідність успішного проведення політики упокорення населення в приєднаних слов’янських і неслов’янських землях, обкладання його даниною, будівництва міст – опорних пунктів влади на місцях.

За версією академіка Б.Рибакова, формою систематизації «Закону Руського» була обробка і консолідація правових звичаїв, що склались в основних центрах Русі, зокрема в Куявії і Славії. Генетичним ядром консолідації стала «правда» (система правових звичаїв) «Руської землі», заселеної автохтонними племенами Середнього Подніпров’я – історичного джерела праукраїнської державності. Істотно, що звичаєве право цього регіону завжди вирізнялось своєрідним синтезом нормативно-правового і духовно-моральнісного начал, що не було характерним для західної правової культури, яка формувалась під впливом, а здебільшого на основі римської правової традиції ( як відомо, в Римі досить рано відбувається розділення релігійних (fas) і звичаєво-правових норм, пов’язаних з віруванням римлян та їх повинністю перед богами, і власне правових норм (jus), пов’язаних з діяльністю чи санкцією римської держави .

За припущенням вчених «Закон Руський» був складений ще Олегом (882-911). А вже за наказом князя Володимира був записаний під назвою «Устав і Закон Руський». Ця письмова пам’ятка, за оцінкою вчених, послугувала прототипом пізнішої «Руської Правди». Істотно, що правова памятка «Устав і Закон Руський» – це ще «варварська правда» Києво-Руської держави, яка інтегрувала правові звичаї українців, які населяли Середнє Подніпровя, та норми, у формі «уставу», що стали результатом правотворчості київського князя Володимира. Ми вже наголошували, що «устав» є похідним від слова «уставляти», затверджувати, встановлювати щось. Слово «уставляти» часто пов’язують з владною діяльністю князів. Проблема полягає в тому, що не всі дослідники єдині в думці про існування в Х ст. окрім «Закону Руського» ще й «уставляння» князя Володимира під назвою «Устав земляний Володимира Святославовича», який складався з норм публічного права і паралельно з нормами звичаєвого права регулював суспільно-правові відносини загального характеру в Києво-Руській державі, продовжуючи політичну і економічну лінію розвитку, започатковану «уставами» і «уроками» княгині Ольги (945-964). Ті ж науковці, хто не сумнівається в існуванні «Устава земляного», переконані, що він запроваджувався з метою удосконалення уже існуючої уніфікованої в межах усієї Києво-Руської держави системи звичаєвого права «Закону Руського» та пристосування його до вимог часу.

Водночас, вчені наводять низку об’єктивних умов і підтверджень на користь існування «Закону Руського».

1). Русь доби «варварської держави» (IX-X ст.) являла собою конгломерат досить розвинутих земель-княжінь з різними звичаями. Неузгодженість звичаєво-правових систем заважала утвердженню загального миру і порядку та гальмувала створення єдиної уніфікованої системи загального права, яка б поширювалась на всю територію держави і була практичним керівництвом для князівських судів. Істотно, що ступінь стійкості правопорядку у будь-якій державі багато в чому залежить від дотримання принципу однаковості судової практики*. У тогочасному ж понятті «суд» якраз і виражалась уся сукупність адміністративних дій, спрямованих на утвердження і захист внутрішнього миру і порядку. Часто вживаний у руських писемних джерелах права термін «дати правду» означав здійснити справедливий і законний суд.

2) Створення єдиної уніфікованої системи звичаєвого права і публічного права було вкрай необхідним заходом для успішного проведення княжої політики упокорення окремих східнослов’янських земель, обкладання їх даниною, будівництва міст, як опорних пунктів влади в приєднаних слов’янських і неслов’янських землях ( що підтверджує можливість існування паралельно із «Законом Руським» «Уставу земляного» князя Володимира). Істотно, записувалися тільки ті правові звичаї, які мали юридичне значення і за своїм призначенням охороняли індивіда і членів локальної спільноти (общини) та ті норми, які підвищували роль княжого суду, не зв’язаного суворо нормами звичаєвого права. Первісною формою систематизації таких норм були «устави», які формулювали норми нової судової адміністративної практики. Звідси назва « Устав і Закон Руський».

3) Норми «Закону Руського» слугували юридичним джерелом укладання міжнародних договорів Русі з Візантією (911 і 945 рр.).

4) Існує гіпотеза, що «Закон Руський» міг бути системою писаного права, оскільки в дохристиянський період на Русі уже існувала давньоруська писемність ( Див.: Советская историография Киевской Руси / В.В.Мавродін, М.Б.Свердлов, А.В.Галло и др. Л., 1978. – С.251-255).

Не менш важливим джерелом українського права в добу Києво-Руської «варварської» держави були міжнародні договори руських князів з чужоземними державами. Це перші – пам’ятки писаного права, які не порушували устоїв і вимог звичаєвого права та джерела об’єктивування протонорм міжнародного права. «Повість минулих літ» містить чотири тексти договорів Русі з Візантією (907, 911, 945, 971 рр.), які складались, напевне у двох примірниках (грецькою і руською договірними сторонами). Тексти договорів дійшли до сучасників не в оригіналах, а у вигляді копій, знятих літописцем з грецького примірника. Підписані з Візантією міжнародні договірні акти, з одного боку, перш за все зафіксували норми міжнародного права, а з іншого – правові норми сторін (суб’єктів договірних відносин). Їх основою, на думку науковців ( М.Владимирського-Буданова, С.Юшкова), було «змішане» право – комбінація руських і грецьких законів ( звичаєвого права русичів і норм християнського права греків), з перевагою руських елементів. Нормативні договори після їх підписання набували юридичної сили, а відтак статусу юридичного джерела права. Вони несуть у собі відомості про норми тогочасного міжнародного права, а також про звичаєві норми цивільного, кримінального, процесуального права Русі.

Договір 911 р. доповнював договір, укладений у 907 р..( в літературі не доведено достовірності його існування) та містив у собі низку домовленостей про вічний мир; містив відомості про майнові злочини та злочини проти особи ( про крадіжку, пограбування та грабіж; про викуп полонених; про видачу збіглих рабів); про спадщину; про судові докази, про покарання за вбивство, за поранення і побої. Істотно: особливу увагу науковці звертають на ст.8 і ст.13 договору. Перша заперечувала пануюче на той час у Європі «берегове право», тобто право на майно з потонулого чужоземного корабля, і встановлювала взаємні обов’язки русичів і греків щодо надання допомоги потерпілим ( ( мова йде про норму сервітутного права*). Це свідчило про прагнення обох сторін убезпечити міжнародні торговельні шляхи. Ст.13 гарантувала, що у випадку смерті іноземця його майно успадкують родичі, та забороняла місцевій владі привласнювати це майно. Ця норма випереджала рівень досягнутого у цій царині в західноєвропейському праві майже на тисячу років.

Договір Ігоря з Візантією 945 р. підтвердив непохитність миру між двома державами, передбачав смертну кару щодо його порушників, наголошував на праві русичів надсилати до Візантії будь-яку кількість кораблів з послами і купцями та на обов’язках грецького уряду утримувати за свій кошт руських послів у Царгороді протягом шести місяців. У договорі міститься чимало посилань як на руські, так і на грецькі звичаї. Найцікавішим є те, що ст.6. договору згадує не лише про звичай, а й про устав, тобто писаний закон руський, про який згадувалось вище . Договір був чинним протягом майже тридцяти років.

Останній договір 971 р. був укладений між Святославом і імператором Іоанном I Цимісхієм після поразки Святослава у русько-візантійській війні. Згідно з цим договором Святослав присягався «мати мир і міцну дружбу з Іоанном… до кінця світу» (ст.1), ніколи не ходити війною проти греків, ні на Корсунь, ні на болгар (ст.2), завжди виступати союзником Візантії (ст.3) і не порушувати досягнутої угоди (ст.4).

Першими зразками князівської правотворчості були «устави»( від слова «установити», «постановити») та «уроки»(від слова «уректи», тобто проголосити, висловити) князя Ігоря і княгині Ольги. Це були перші нормативні акти юридичного характеру, які врегульовували переважно фінансові питання про мито, про податки на користь князя, про судові податки, про судочинство. Ці джерела права майже всі були зібрані в «Руській Правді».

Істотно, Русь доби варварської держави, та й у пізніших умовах феодального періоду свого розвитку не знала такого поняття як «законодавство». Тим не менше, термін «законодавство» широко вживається в історико-правовій літературі для характеристики княжої правотворчості, центральним елементом якої були статути, або ж «устави».

У підсумку слід наголосити, що процес доісторичного становлення та розвитку архаїчного права та його трансформації в общинне звичаєве право ранніх держав на теренах України поділяється на дві стадії: - перша стадія (40-10 тис . років тому – поч. I тис. н.е.) позначилась становленням і розвитком архаїчного права (протоправа) та його трансформації в раннє звичаєве право племінних утворень та появи перших ранніх «варварських держав» на теренах України. Друга стадія( перша пол. I тис. н.е. – V – кінець X ст.). співпадає звласне початком історії українського права ( історична форма - «варварське право»), зародження якого відбувалося на тлі формування двох центрів великих міжплемінних об’єднань праслов’ян: склавинського і антського та набуває завершення в умовах розвитку дофеодальної Київської «варварської держави».

В добу «варварських держав» на Русі було чинним «варварське право» – загально значима форма суспільних відносин, яка органічно інтегрує в собі такі засади і форми суспільної свідомості, як право, мораль, релігія, які ще не диференційовані, але збігаються і настільки є близькими, що правові норми не передбачають зовнішніх санкцій (зовнішньому примусу), більше того, самі є своєрідним імперативом етико-морального і релігійного змісту.

Східнослов’янські племена, які консолідувались у ранньосередньовічну державу- країну імперського типу Русь - Україну ( за формою устрою – федерацію) , кожне мало свою систему правових звичаїв, які формувались у процесі общинної судової практики. Це були «правди», які фіксували як прадавні племінні звичаї і традиції, так і ту невелику кількість нововведень, які запроваджувались владою,що володіла привілеєм здійснювати примус, у відповідь на потреби часу.

У процесі політичної консолідації східних слов’ян склалась (протягом IX-X ст. ) і була чинною ( в межах усієї держави-країни ) до Х1 ст. ранньо-звичаєва система «Закон Руський». Вона була генетично пов’язана із правовим досвідом південної гілки східнослов’янських племен, які населяли Середнє Подніпровя – територіальне ядро української державності. Це був збірник оброблених судовою практикою і систематизованих звичаєво-правових норм.

– Ядром і нормативною основою «Закону Руського» було українське звичаєве право. Нагадаємо, у цей час в Середньому Подніпров’ї уже консолідувався український етнос, сформований у Ш-VI ст. н.е..

Аналіз джерел українського права дає підстави стверджувати, що на ранніх етапах еволюції воно мало договірний характер як в сфері урегулювання міжнародних відносин, так і в сфері публічній всередині країни.

З самого початку формування українського права усі традиційно виокремлювані джерела – форми об’єктивування норм права – правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий договір і закон у значенні нормативно-правовий акт мали важливе значення в системі джерел права Києво-Руської держави. Істотно: в ранній період становлення Києво-Руської держави домінуючими формами об’єктивування норм права були правовий звичай, судова практика, і договір. Пізніше з’являються і зародки законодавчої діяльності публічно-владних інститутів у вигляді уставної діяльності князів і появи таких форм права як «покони» (прецеденти). Але аж до занепаду Русі-України ця форма права і правотворчої діяльності публічно-владної адміністрації відігравала невелику роль у порівнянні з правовим звичаєм, судовим прецедентом і договором.

І найголовніший істотний висновок. Існування «Закону Руського» є вагомим аргументом, що українці , задовго до того, як виникло преше державне утворення на Русі , котре почало видавати юридичні закони, усвідомили свою правову ідентичність*, тобто себе, що мають право, у розумінні космосом, Богом, природою дане право (природне право) жити і належати до певного соціально-екологічного простору, право індивідів вступати у різноманітні зв’язки в межах країни походження свого народу; з соціальною спільнотою і місцевістю власного вкорінення; із спільнотою і місцем власного народження і зростання Цей висновок підтверджує положення, що право історично і логічно передує державі. Разом з державою виникає не право, а юридичний закон, який є ефективним засобом забезпечення правової ідентичності .

РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

1.Безклубий І.А., Косянчук П.С. Витоки права українського народу // Історія українського права / І.А.Безклубий, І.С.Гриценко, О.О.Шевченко та ін. – К.,2010. – С. 6–8

2. Гриневич Г.С. Вначале было слово: Славянская семантика лингвистических элементов генетического кода. – М.,1997. – С.3-4.

3. Гриневич Г.С. Праславянская письменность: результаты дешифровки. – М.,1993.

4. Ковальчук О. М. Теорія права у працях вчених Київського університету (XIX- початок XX с. – К., 2011. – С.158-162

5. Котюк В.О., Захарченко П.П. Державність і право Стародавньої України за даними Велесової книги- одна з маловідомих теорій походження держави // Історія українського права / І.А.Безклубий, І.С.Гриценко, О.О.Шевченко та ін. – К.,2010. –С. 19-26

6. Мірошниченко М.І. Державність і право України: генезис у європейському контексті: (З найдавніших часів –до початку ХIХ ст..)- К.,2006. – С.35-160; 200-212; 294-327; 383-410.

7. Павленко Ю. Етнічний розвиток Київської Русі //Ґенеза. – 1998, №1-2 (6-7).

8. Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К.,1994.

9. Риер Я.Г. Государство-страна-народ: некоторые рассуждения о терминах. –Минск, 2005. // Электронный ресурс – Режим доступа: https://docviewer.yandex.ua/?url=ya-serp%3A%2F%2Fwww.hist.bsu.by%2Fimages%2Fstories%2Ffiles%2Fnauka%2Fkonf%2Fls5%2FRier_State_Country_People.pdf&name=Rier_State_Country_People.pdf&c=55cc725caa90&page=1

10. Ромінський Є.В. «Закон», «Статут» та «Правда»: щодо деяких аспектів правового світогляду населення Київської Русі // Альманах права. – 2014. –Випуск 5. – С.318-323

11. Хачатуров Р.Л. Некоторые методологические и теоретические аспекты становлення древнерусского права. – Иркутск, 1974.

11.Чмихов М. Від яйця-райця до ідеї спасителя. – К.,2001

12. Чмихов М. Вісім тисяч археологічної космогонії в Україні // Космос древньої України. – К.,1992.

13. Шевченко О.О. Звичаєве право України IX– XIX ст.- К.,2012. – С.3– 64

14. Щапов Я.Н. Княжеские уставы и церков в Древней Руси ХП– ХШ вв. – М.,1989.

Терміни і поняття

Держава-країна – термін, який відображає особливість середньовічної традиції замість поняття «суспільство» вживати поняття «країна», «держава», «народ». Із застосуванням цивілізаційного критерію періодизації поняття «держава-країна» позначає локалізовану в часі велику, але зазвичай слабо інтегровану політичну структуру -ранньофеодальну монархію – з метрополією та особою монарха (короля, князя) на чолі, владу якого підтримує церква і, переважно, селяни-общинники. Це утворення, відповідно до класичної юридичної концепції, має три юридичні ознаки-елементи державності: населення, владу, територію. Отже, розміщується у певних географічних межах за територіальною ознакою, а не на основі кровно-споріднених зв’язків, характерних для первіснообщинної доби; має відносно міцну ( залежить від особи правителя) публічну владу, яка поширюється на все населення; налагоджену систему знімання податків, яке регулюється нормативним актом (законом) у юридичному значенні. Проте часто, об’єднавчу роль у такій країні-державі відігравала не особа князя, а 1) налагоджені тісні економічні, 2)релігійні, 3) правові зв’язки. Так в Русі – Україні усі ці три чинники мали місце. В економічному відношенні – це був шлях «Із варягів у греки» («Грецький шлях») – назва основного водного торгового шляху, що зв'язував північні райони країни з південними руськими землями і скандинавські країни з Візантійською імперією та шлях Київ-Галич-Прага-Регенсбург – торговельний шлях, який з’єднував Русь з країнами Центральної та Західної Європи; у релігійному- християнська православна церква; правову єдність забезпечувала «Руська Правда».

Етноархетипність (архетипи етнічного)постають як переважно несвідомі спонуки до дій, вчинків та діяльності індивідів, гру і цілих етносів, через які (спонуки) реалізується довгодіюча колективістська психологічно-культурна програма саморозвитку етносу, програма його змін на тривалу перспективу.

Імперія (від лат. imperium – влада ) – могутня політична структура, котра об’єднує різні народи і території в єдину державу з єдиним політичним центром метрополією і яка відіграє помітну роль як в регіоні так і в у всьому світі.

Індоєвропейська мовна сім’я – найпоширеніша сім’я споріднених мов, одна з понад 20 мовних сімей світу. Належність окремих мов і мовних груп до сім’ї індоєвропейських мов визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за допомогою порівняльно-історичного методу і пояснюваної як результат їх походження від єдиної у минулому індоєвропейської прамови.

Метрополія(др.-грец. μητρόπολις – букв. «материнске місто»): держава у відношенні до своїх колоній, експлуатованих територій, економічно і політично залежних країн.

Правова ідентичність -Ідентичність – це самоідентифікація (самоототожнення) народу, окремих індивідів, соціальних груп з певним соціокультурним середовищем, його нормами і цінностями, що супроводжується відчуттям невіддільної приналежності до генетичних, культурних і духовних підвалин цього середовища. Правова ідентичність – це забезпечені юридичними засобами право і можливість народу на самоідентифікацію та самовизначення на будь-якому етапі свого історичного розвитку.

Сервітут– це право обмеженого користування чужими речами (майном) з певною метою і у встановлених межах.

Соціалізація –Процес становлення людини в якості «homo sapiens».( уся людська поведінка – це результат соціалізації), важлива складова культурної еволюції людства. Соціалізація пояснює походження звичаїв, норм, цінностей і підстави формування самої особистості, котра фокусує у собі всю суперечливу мозаїку людських відносин.

Судова практика.Тут термін «судова практика» використовується для позначення багаторазового, уніфікованого розв’язання судами однієї і тієї ж категорії справ з використанням принципу аналогії норми закону.

Традиційно в теорії права поняття «судова практика» пов’язуть з невідкладністю судових рішень у випадках не передбачених законом. У цьому разі, суд може застосувати закон, який передбачає аналогічний випадок і вирішити справу в дусі чинного законодавства. Якщо такого закону не буде знайдено, то суд зобов’язаний розглядати спірне питання виходячи з духу всього законодавства. У першому випадку – це називається «аналогія закону, а в другому – аналогія права» ( О.Ковальчук).

РОЗДІЛ 3.ДЖЕРЕЛА ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА В ДОБУ

УКРАЇНСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Попередні зауваження

Рівень сучасних наукових досліджень становлення та розвитку права Русі -України є підставою для твердження, що воно було ядром однієї з найбільш розвинутих в Європі звичаєво-правових систем, яка справила помітний вплив на становлення та розвиток звичаєво-правових систем країн Середньосхідної Європи. На його основі сформувалась багата правова культура, яка стала надбанням інших народів, право яких розвивалося під впливом норм і принципів «Руської Правди». Так, за оцінкою науковців, вплив норм «Руської Правди» на розвиток права, зокрема, українського, білоруського, російського народів спостерігається аж до другої половини ХV11 ст. Вона істотно вплинула на формування правових систем західних і південних слов’ян, на становлення таких пам’яток права, як Вислицький статут (1347) – перший кодифікований збірник звичаєвого права Польщі та Вартський статут (1420-1423) , Двінська статутна грамота (1397), Псковська судна грамота (1467), Судебник Івана Ш( 1497), Судебник Івана 1V (1550 ) та окремі статті Соборного уложення 1649 р. тощо. У цілому «Руська Правда» послугувала для новгородського і московського права джерелом для «суджень по аналогії» (М.Максимейко), а для Великого князівства Литовського материнською (генетичною) основою розвитку державного права. Свідченням цього є Судебник Великого князя Казимира Ягайловича (1468), Перший (1529), Другий (1566) і Третій (1588) Литовські статути, які залишалися найавторитетнішими джерелами чинного права ще й в добу Гетьманської держави XVII-XVIII ст. Вони слугували джерелом усіх кодифікаційних проектів XVII- початку XIX ст. в Україні і були чинними в лівобережних і правобережних губерніях аж до 1840-1842 рр., точніше до остаточного поширення тут російського законодавства.

Узагальнено характеризуючи правоКиївсько-Галицького періоду історії України необхідно звернути увагу на його розвиненість, самобутність, гуманізм і прогресивність у порівнянні з тогочасним європейським правом. Воно вирізнялось, перш за все, не притаманною для європейського середньовічного права особливістю загальної охорони свободи і честі кожної вільної людини, незалежно від соціального і майнового статусу. Честь і свобода людини – це було визнане правом добро. Відповідно і правові санкції за порушення того добра однаковою мірою застосовувалися до усіх вільних людей, включаючи і напіввільних (закупів). У той самий час, зокрема, в західній Європі, визнане правом поняття честі і свободи було надбанням лише невеликого відсотка населення – членів рицарської чи шляхетської верстви. Наприклад, санкції норм «Руської Правди» у вигляді штрафів за злочини проти честі будь-якої вільної людини були більш жорсткими, ніж за нанесення тілесних ушкоджень різної тяжкості.

Присутність у «Руській Правді» значної кількості статей, які захищають честь і гідність будь-якої вільної людини свідчить про панування у правовій свідомості наших предків тенденції до визнання автономності індивіда як правового суб’єкта*, а отже, фактично природних прав особистості ( істотно, що цю тенденцію було започатковано в західноєвропейському праві лише у ХV11-XV111ст.). Русь ( чи не єдина середньовічна держава) аж до монгольської навали не знала юридично санкціонованого вбивства(смертної кари) і спеціальних кар позбавлення честі як способу запобігання злочинам або покарання за них.

У правовій традиції Руської держави панував принцип примирення між сторонами кримінального конфлікту, який сьогодні є провідним в концепції відновного правосуддя*, що набула актуальності в зарубіжній (друга пол. ХХ ст.), а тепер і в українській практиці судочинства. Логічно, що історично перші інститути звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із примиренням сторін за їхньою згодою можуть розглядатися в якості історичних прототипів відновлювальної або реституційної моделей правосуддя в Україні в сучасних умовах реформування судової системи.

Тривалий історичний процес становлення права ранньофеодальної держави на Русі не порушував загальних меж і тенденцій правового розвитку тогочасних європейських країн, який супроводжувався формуванням та функціонуванням двох основних систем права – усного звичаєвого і писаного.

3.2.Про джерела українського права Київсько-Галицького періоду історії України (друга половина IX – 40-ві роки XIV ст.)

 

Самостійну роботу над темою необхідно розпочинати із з’ясування особливостей феодальної державності та феодального права, специфіки механізму функціонування публічно-владних інститутів, що дасть змогу зрозуміти основні зв’язки і відношення, які лежать в основі генетичного джерела права; сутності та особливості домінуючого в епоху середньовіччя релігійного світогляду, що є необхідним у з’ясуванні ідеального(ідеологічного) джерела права ( необхідну інформацію можна почерпнути з літератури, в якій всебічно аналізується епоха феодалізму. Ми рекомендуємо звернути увагу на монографії А. Я. Гуревича: ( Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры .- М.,1984; Гуревич А.Я. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе: Учеб. пособ. – М.,1970).

Слід звернути увагу, що в добу середньовіччя зазнавали докорінних змін уявлення про природу права. До цього воно розглядалося як непорушний, вічний, санкціонований предками, богами закон, що регулює людські стосунки на принципах правди, істини, справедливості. Тепер же воно почало мислитися як політичний інститут й інтелектуальне поняття. Цьому сприяла поява сильних централізованих органів як церковної так і світської влад, які через офіційних представників контролювали суспільне життя. Поступово право почало віддиференційовуватися як інститут, набуваючи певної системності. Свідченням цього є поява протягом ХП-ХШ ст. ( на Русі з Х1 ст.) в окремих країнах Європи перших систематизованих збірників права. Водночас у переважній більшості регіонів Європи виникли вільні міста, кожне із яких мало власне урядування і правові установи, формуючи у такий спосіб новий тип партикулярної системи – міське право.

До основних джерел історії права (історичних відомостей про право) Київсько-Галицького періоду, який ми аналізуємо, відносяться «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать», «Повчання Володимира Мономаха», «Ізборник Святослава», «Слово о полку Ігоревім, «Слово» Данила заточника. Ці джерела дають відомості про правові погляди , які з одного боку демонструють наслідки впливу на правову свідомість християнства з його заповідями морального змісту, а з іншого – досить міцні традиції ще дохристиянських «законів» (звичаїв, правових звичаїв) і принципів общинного співжиття. У цих джерелах відображено ідею природної справедливості, як складової принципу верховенства права в правовій традиції княжої України, гуманістичний, демократичний, юснатуралістичний характер самої української традиції цієї доби.

Після хрещення Русі уявлення про право трансформувались за посередництвом богословських догматів, у руслі офіційної доктрини константинопольської церкви, атором якої був систематизатор ісіхазму* візантійський церковний діяч Г.Палама. Вагомим джерелом є дослідження істориків права Х1Х- початку ХХст. (Питання історіографії права періоду, який ми аналізуємо, висвітлено в навчальному посібнику: Історія українського права / за ред. І.А.Безклубого. – К.,2010. – С.27-31).

До основних джерел права науковці відносять звичаєве право, міжнародні договори з греками, міжкнязівські договори, договори князів з народом і дружиною, княжі устави та уроки, джерела церковного права державного походження : церковні устави; рецепійовані візантійські джерела церковного права державного походження. «Руська правда»– перший писаний збірник консолідованих норм публічного і приватного права, який заклав наріжний камінь у формування інститутів зобов’язального*, спадкового права* та судочинства * на теренах України-Русі.

В основі виникнення норм цивільного* і кримінального права* панував правовий звичай. Сфера його дії поширювалась переважно на шлюбно-сімейні відносини (форми укладення дохристиянського шлюбу; порядок успадкування; розподілення обов’язків між чоловіком і дружиною, між родичами по родинних лініях жінки і чоловіка, між дітьми і батьками ); майнові відносини (порядок укладання угод, способи забезпечення виконання зобов’язань); кримінальне право (кровна помста); міжобщинні відносини; відносини між общиною (верв’ю) і князем (укладання рядів), здійснення судочинства (присутність судді-посередника) тощо. До сучасників норми звичаєвого права дійшли у формі усних народних переказів (легенд, міфів), юридичних символів, прислів’їв, приказок.

Правотворча діяльність князів не виходила за межі звичаєвого права. Владний інститут, який творив, чи застосовував право, керувався принципом накопиченням джерел. Жодне із нових джерел (нововведень) не могло скасувати вже існуючих звичаєво-правових норм, воно лише приєднувалося до них.

Контенкт-аналіз документів княжої доби засвідчує, що на Русі поряд з такими поняттями як «істина», «правда», «справедливість» (які прямо кореспондуються з поняттям «право», «суд») широко вживаним було поняття «закон». Проте воно наповнювалося швидше моральним, релігійним змістом, аніж юридичним. Під цим поняттям домислювалися віра, релігійні, моральні, природні закони, традиція, звичай предків. Український історик Р.Лащенко пише, що в княжу добу поняття «звичай» і «закон» нерідко в актах нормативного характеру замінювались одним словом «правда», яке вживалося в значенні суду, процесу. У цілому ж, за оцінкою науковця, тогочасною суспільною свідомістю як правовий звичай, так і закон сприймалися як чинне об’єктивне право, норми якого прикладалися до життя.

Київсько-Галицький період історії України (друга половина IX – 40-ві роки XIV ст.)включає два етапи історії українського права – це етап формування засад позитивного права: створення підвалин національної правової системи українського народу (друга пол. Х – 30-ті рр. Х11 ст.) та етап партикуляризації права (30-ті рр.ХП –ХІУ ст.).

3.2.1. Етап формування засад позитивного права: створення підвалин національної правової системи українського народу

(друга пол. Х – 30-ті рр. Х11 ст.)

Характерною рисою розвитку українського права протягом другої половини Х ст.– 30-ті рр. Х11 ст.була трансформація варварського (архаїчного) права в право позитивне під кутом зору взаємодії «горизонтальних» і «вертикальних» структур . Де горизонтальною структурою була община, а вертикальною – князівська влада з її поступовим втручанням у справи общини. У сфері будь-яких відшкодувань які врегульовувались правом, для горизонтальних структур були характерні композиції (викуп), для вертикальних – санкції (від штрафу до смертної кари).

Загальна інформація до роздумів.Реформи Володимира Великого спричинили до трансформації права. На думку науковців ( М.Свердлов та ін..), гіпотетично в другій половині Х ст.. змінилась сама назва «Закону Руського», який із закону «Руської землі» (ним керувалися великі князі київські, він співіснував із правдами інших східнослов’янських племен), перетворився на «Правду Руську» – усний звід правових норм усієї «Русі». Нова назва, з одного боку, вказувала на походження збірника: із Правди східнослов’янських племен Середнього Подніпровя, а з іншого – на його функцію в якості великокняжого права, що поширювалось на всю територію держави. «Правда Руська» була основним законом, яким керувалися великі київські князі, але якийнаповнювався новим змістом, набуваючи ознак загального права ранньофеодальної державності, що утверджувалась. У процесі інтеграції східнослов’янських племен в складі Києво-Руської держави « Правда Руська» як судебник поширилась на всю територію країни. Записав «Правду Руську» (умовно названа в дослідницькій літературі Найдавнішою Правдою чи Правдою Ярослава) Ярослав Мудрий у Новгороді (1015-1016 рр.). ЇЇ джерелом послужила усна «Правда Руська», яка виникла на основі «Закону Руського». На основі норм «Правди Руської» і раднішого «Закону Руського» Ярослав Мудрий видав « Доменіальний устав» ( між 1036-1054 рр.). Статті уставу захищали людей і власність княжого господарства. Істотно, що норми «Правди Руської» та княжого «Доменіального уставу» були самостійними юридичними памятками, які становлять послідовні етапи в становленні руського писаного права в добу княжіння Ярослава Мудрого.

У добу княжіння Ярослава були чинними ще дві відомі науці самостійні правові пам’ятки юридичного змісту: «Покон вирний» і «Урок мостикам», котрі були включені до короткої редакції «Руської Правди» –«Правди Ярослава». Істотно: основне завдання «Покону вирного» полягало в укріпленні судового апарату на матеріальній основі системи кормлінь і унормованих грошових стягнень за судочинство. У ньому закріплювались права вирників на отримання від населення «корму» та норми, які обмежували свавілля з боку представників князівскої влади на місцях у справі збирання судового мита. Істотно: цим нормативним актом закладалася основа юридичного урегулювання відносин між вирниками, призначуваними князем для збирання вир у княжу скарбницю, суддями, які виконували окремі судові функцій та общиною. «Урок мостикам» містить «урок», табель про оплату ремонту міських мостових і мостів через річки.

Гіпотетично, на думку науковців ( М Свердлов, А.Зимін та ін..) існує велика ймовірність, того, що за життя Ярослава Мудрого всі видані ним юридичні пам’ятки були зведені воєдино під назвою «Суд Ярославль Владимирович» і стали першим зведенням законів (норм, які з’явилися внаслідок правотворчої діяльності князівської влади. Саме вони заклали міцний фундамент у розвиток писаної системи позитивного права – юридичної основи Руської держави, започаткувавши стійку тенденцію його розвитку по вертикалі. Заходи князя Ярослава у сфері правового регулювання оцінюються в літературі як закріплення правового статусу Київської держави. Віднині княжа юрисдикція поширюваласьна всютериторію східнослов’янської спільноти.

Істотно: дослідник феодальної державності і права Русі А.Зимін зауважив, що з часу поширення княжої юрисдикції в межах усієї країни- держави « Князь перестав бути главою напіврозбійної дружини. Якщо правові норми уставів княгині Ольги…( та інших князів, попередників Ярослава Мудрого – М.М.) формувалися на основі звичаєвого права, то тепер розвиток феодальних відносин характеризувався тим, що нове феодальне право, яке формувалося в княжому і дружинному середовищі, починало справляти вплив на звичаї».

На етапі, який ми аналізуємо важливим джерелом права були договори (ряди) князів з народом ( як в усній, так і письмовій формі), які закріплювали юридичний статус князя в землі-княжінні (волості) як зверхника, охоронця миру та гаранта звичаєво-правового устрою. Договори скріплювались взаємною присягою народу та обраного князя. Присяга складалася обома сторонами у формі хресного цілування. З ХП ст.. традиція укладання договорів виключно в письмовій формі поширилась в межах земель усієї держави

З ХП ст. почали укладатися міжкнязівські договори ( між князями удільних земель) з метою запобігання міжусобних воєн та організації спільних зусиль для оборони земель від спільного ворога.

Як уже наголошувалося, збереглися відомості про «Устав земляний Володимира Святославовича», ним стверджувався єдиний адміністративний і правовий режим Київської держави, котра внаслідок реформаторських зусиль князя, перетворилася на володіння єдиного роду Рюриковичів. Істотно, що правотворчість Володимира не йшла далі прийняття рішень із окремих казусів і лише доповнювала звичаєве право.

Важливими самобутніми пам’ятками і джерелами церковного права державного походження на Русі є князівські церковні устави Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича. Устави, згідно кваліфікаційної оцінки української дослідниці церковного права, викладачки Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іванни Мацелюх: «… були основними нормативно-правовими актами Руської держави, що врегульовували державно-церковні відносини. Їхня поява зумовлена низкою обставин: необхідністю визначення місця церковної організації в державі, джерела її матеріального забезпечення, сфери юрисдикції, санкціонування норм візантійського церковного права, що регулювали внутрішньо церковні відносини, та створення умов для існування християнської релігії в язичницькому суспільстві». Істотно: За оцінкою Я.Щапова - це перші писані пам’ятки права (оригінали текстів не збереглися), що інтегрували норми, які врегульовували взаємовідносини між світською (княжою) і церковною владою, визначали межі юрисдикції церкви (шлюбно-сімейні відносини, злочини проти моралі і сім’ї, віри і церкви, проти здоров’я і гідності людини, контроль торговельної міри і ваги) та правове становище духовенства. «Устав Ярослава Мудрого» про церковні суди за юридичним стилем тяжіє до світського судебника «Руська Правда», які разом представляють «…кодекс публічного права Давньоруської держави і феодально-роздробленої Русі» (Я.Щапова).

Чинність джерел церковного права державного походження на Русі суттєво вплинула на процес модифікації звичаєвого-правових норм у сфері сімейних відносин, успадкування, процесу, кримінальних переслідувань і покарань тощо.

 

3.2.2. Етап партикуляризації права ( 30-ті рр.Х11 ст. – ХIV cт.)

 

Етап партикуляризації права ( 30-ті рр.Х11 ст. – ХIV cт.)співпадає з періодом феодальної роздробленості на Русі. В цей період у всіх землях панували партикулярні системи права, але чинними залишалися і норми «Руської Правди». Цьому сприяла повага містян як до своїх правових традицій так і особливо прихильне ставлення до «Руської Правди».

Серед джерел права цієї доби слід відмітити «Устав Володимира Мономаха», який набув чинності в попередній період історії права, але гіпотетично, ще тривалий час врегульовував правові відносини в Києві і в Київській землі в епоху феодальної роздробленості, оскільки був включений до розширеної редакції «Руської правди». Його умовно поділяють на кілька частин: 1) норми, що регулюють боргові зобов’язання і кабальні відносини (статті 53 – 66); 2) норми, що регулюють соціальні відносини у вотчинах (статті67 – 73, 75 – 78); 3) норми, що регулюють питання спадку ( статті90 – 95, 98 – 106); 4) норми, що регулюють діяльність судово-адміністративного апарату, окремих посадових осіб і судочинство (статті 74, 86 – 89,96 – 97,107 – 109); норми, що регулюють правове становище холопів (статті 110 – 121). Розділ в якому упорядковувалося правове становище холопів у науковій літературі називають «Уставом про холопів».

Одне із головних завдань «Уставу Володимира Мономаха» полягало в тому, щоб у правовий спосіб вирішити проблему класових суперечностей, що загострилися у зв’язку із повстанням в Києві та й у цілому в умовах занепаду Київської держави. Норми уставу обмежували лихварство, забороняли перетворювати закупів на рабів; забороняли практику обернення на холопів за несплату хлібного боргу; передбачали жорсткіші покарання за посягання на життя холопів; встановлювали чіткий порядок успадкування майна після смерті бояр, боярських дружинників, смердів. Істотно, багато новел з’явилося в процесуальному праві: норми про розмір «уроків судових», норми про випробування залізом (ст. 77 – 78), спеціальна норма гоніння по сліду (ст. 68), Так звані «звід» і «гоніння сліду» були своєрідним засобом колективної взаємодопомоги сусідських общин у пошуках злочинця (вони передбачали участь великої кількості родичів). По суті, це були успішно трансформовані «уставом» старі звичаєві норми, які фактично набули характеру інквізиційних. Кримінальне право поповнилося статтями, які характеризували нові склади злочину, наприклад статті про виривання бороди, вибивання зубів тощо.

З посиленням місцевого партикуляризму у праві в цей період, згідно висновків М.Максимейка, виникло три правові системи, які розвивалися автономно: право Північно-Східної Русі, яке знайшло вираження в Московських судебниках і в Соборному уложенні 1649 р.; право Північно-Західної Русі, кодифікованого в судних грамотах Новгорода і Пскова; право Литовсько-Руської держави, найкращим утіленням якого стали Литовські Статути. Феодальна роздробленість сприяла консервації звичаєвого права цих регіонів, а отже і особливостей формування правових традицій.

Серед поодиноких документів юридичного характеру Галицько-Волинської держави, чільне місце належить листам галицьких князів до великих магістрів Тевтонського ордену, які збереглися до наших днів та чотирьом, відомим сучасникам, правовим пам’яткам. Різні за часом появи, вони містять важливі відомості про правове життя на цій землі в умовах та після ординського завоювання: грамота князя Івана Ростиславовича (1134), «Рукописання» або заповіт князя Володимира Васильовича (1287), статутна грамота володимир-волинського князя Мстислава Даниловича (кінець ХШ ст..), грамота публічно-правового характеру (1399), видана останнім галицько-волинським князем Юрієм Тройденовичем на Сяницьке війтівство для Бартка із Сандомира. Цією грамотою місту Сянок надавалося міське магдебурзьке право. Істотно: – це перша документальна звістка про надання магдебурзького права на міське самоврядування на Західній Україні. Надавцем грамоти виступав князь одноосібно без участі бояр, що свідчить про приватний характер привілею.

Серед памяток права Галицької Русі, які не збереглися, але про їх існування науковці довідуються з різних писаних джерел, що збереглися – збірники постанов галицько-волинських правителів та договори (ряди) князів з народом.

Літописи вказують на існування правових документів, що слугували впорядкуванню окремих інститутів права власності та зобов’язального права (договорів, угод, доручень). Ця інформація Істотна, оскільки свідчить, що Галицько-Волинська держава зберегла, примножила і зафіксувала руську (українську) традицію договірного права, позаяк саме в цій феодальній українській державі вперше було застосовану нову форму посвідчення договорів – письмову, державно-зареєстровану ( функцію нотаріуса виконувала церква).

У підсумку слід наголосити: як в умовах найвищого розквіту України-Русі так і в час її занепаду основним джерелом і формою об’єктивування норм українського права (приватного і публічного) був нормативно-правовий договір. Для цього існували підстави: у політичному житті України-Руси домінували самобутні форми договірних відносин (ряди), влада монарха (князя) була обмеженою ( існувала змішана форма правління, яка поєднувала монархічні (князь), аристократичні (боярство) та демократичні (віче) риси правління); основою устрою була територіальна децентралізація, близька до федеративних засад, а у владному механізмі – самоврядування міських громад. У економічному відношення активно і плідно розвивалась торгівля, в системі цивільно-правових відносин домінував інститут зобов’язального права.

Наріжними принципами системи загального права, яке поширювалось в межах країни-держави залишались принципи гуманізму і демократизму які були переконливими особливостями українського звичаєвого права на тлі систем звичаєвого права європейських країн.

У суспільній і правовій свідомості наших предків панувала ідея визнання автономності індивіда як правового суб’єкта*, а отже, фактично природних прав особистості ( істотно, що цю тенденцію було започатковано в західноєвропейському праві лише у ХV11-XV111ст.). Русь ( чи не єдина середньовічна держава) аж до монгольської навали не знала юридично санкціонованого вбивства (смертної кари) і спеціальних кар позбавлення честі як способу запобігання злочинам або покарання за них.

РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

1.Градова В.Г. Відображення принципу природної справедливості як складової верховенства права в правовій т традиції княжої України // Науковий вісник Ужгородського національного університету. – 2012.- Вип.. 19: серія Право.- С.29-35

Мірошниченко М.І. Державність і право України: генезис у європейському контексті ( З найдавніших часів – до початку XIX cт.). – К., 2006. – С.239– 250; 410–443; 443– 472.

2. Мацелюх І. Джерела церковного права за доби українського середньовіччя [Монографія]. – К., 2015. – С.75– 144.

2.Фалалеева И.Н. Политико-правовая система Древней Руси IX-XI вв. – Волгоград, 2003 // Електронний ресурс – Режим доступу: http://univerbooks.com.ua/istoriya/id47934.html

3. Цвєткова Ю.В. Розвиток права в Галицькій і Волинській землях // Історія укра\їнського права: Посіб / І.А.Безклубий, І.С.Гриценко, О.О.Шевченко та ін.. – К.,2010. – С.68 – 86

3.Шевченко О.О. Історія українського права. – К., 2001. – С.9 – 24

Терміни і поняття

Відновне правосуддя(англ. Restorative justice) – це процес, під час якого сторони – учасники конкретного правопорушення зустрічаються для колективного вирішення питання: що робити з наслідками правопорушення та їх впливом на майбутнє.

Зобов’язальне право – це система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини в галузі товарообігу, а також майнові відносини по відшкодуванню заподіяної шкоди за участю юридичних та фізичних осіб. Зобов’язання складається з суб’єктів, об’єктів та змісту. Суб’єктами зобов’язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник – особа, яка несе обов’язок, що відповідає праву вимоги кредитора. Об’єкти зобов’язань – це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов’язки суб’єктів (наприклад, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо).Зміст зобов’язання становлять права, вимоги кредитора та обов’язки боржника. При цьому за змістом зобов’язання спрямовані на передачу майна (наприклад, на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, позички тощо); виконання робіт на підставі договорів підряду, побутового замовлення, підряду на капітальне будівництво, договорів про спільну діяльність; надання послуг на підставі договорів перевезень, страхування, доручення, комісії, схову; сплату грошей на підставі договорів позички, кредитних договорів, договорів банківського вкладу і банківського рахунка; відшкодування шкоди, заподіяної в результаті протиправних дій, а також шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок рятування об’єктів державної і колективної власності; повернення безпідставно придбаного майна і на передачу безпідставно збереженого майна.

Ісіхазм–християнський містичний світогляд, стародавня традиція духовної практики, яка складає основу православного аскетизму. Аскеза (від грец.. ασκεσις — «вправа»), аскетизм – вид духовної практики, навмисне самообмеження, самовідданість, або виконання важких обітниць. Мета аскези –досягти певних духовних цілей або набути надприродних здібностей.

Кримінальне право – це сукупність правових норм,що визначають загальні принципи, умови та підстави кримінальної відповідальності, коло діянь, які внаслідок високого рівня суспільної небезпеки визнаються злочинами, види і розміри покарання та інші види кримінально-правового впливу, що застосовуються до осіб, які визнані винними у їх скоєнні, а також підстави та умови звільнення від відповідальності та від покарання.

Правовий суб’єкт – це особистість, що заслуговує на гарантії захисту з боку права тільки тому, що є людиною – найвищою цінністю.

Спадкове право.Спадкування – це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називається спадкоємцями.

Судочинство – встановлений законом або звичаєм порядок і форма вчинення судових дій у межах завдань судів у здійсненні правосуддя. Цей порядок, як правило, регулює порядок розгляду справ у суді, порядок знаходження істини по справі тощо. Порядок судових дій, або процес (судочинство), пройшов на Русі еволюцію від приватного до публічного і був покликаний визначити права осіб (сторін) і забезпечити їх охорону та виконання. В теорії правосуддя – це самостійна галузь державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом, процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ.

Цивільне право– це сукупність правових норм, що становлять основний зміст приватного права та регулюють особисті немайнові й майнові відносини, які грунтуються на юридичній рівності; вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та реалізації інтересів.