ЛІТЕРАТУРА ЛАТИНСЬКОЮ МОВОЮ 3 страница
Так вічной пам’яті бувало
у нас в Гетьманщині колись,
так просто військо шикувало,
не знавши: „стій, не шевелись!“
Так славнії полки козацькі —
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
в шапках, було, як мак, цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
перед себе списи наставлять —
то, мов метлою, все метуть.
Але тих читачів, що їх національне чи державне почуття прокидалося при читанні таких рядків, Котляревський за кілька сторінок гірко розчаровував, подаючи їм таку негероїчну та вульґарну картину:
Так Сагайдачний з Дорошенком
козацьким військом величавсь.
Один з бунчуком перед раттю,
позаду другий п’яну браттю
донським нагаєм підганяв...
7. „Енеїда“ не зовсім позбавлена серйозних ідеологічних мотивів. Котляревський був людина релігійна, зв’язана з /347/ традицією містики, зачеплена просвіченістю, а саме її гуманними устремліннями. Помічаємо в ньому певну чутливість та навіть сентиментальність: чутливий плач матері Евріяла не єдине сентиментальне місце поеми — „Еней сподар посумувавши,... поплакавши і поридавши...“, „прощалися і обнімались, слізьми гіркими обливались“. Низ чутливо нагадує Евріялові про його „мати старую“, та й Евріял прохає „Іула Енейовича“ опікуватися його матір’ю, Турн перед смертю згадав свого „старого батька“ та ще — Еней „трохи-трохи не просльозився“ і т. д. Щоправда, поруч таких чулих місць зараз зустрінемо якийсь вибрик: Анхіз, що плакав, прощаючися з Енеєм в пеклі — „кричав, як в марті кіт“ і. т. д. В серйозному тоні витримано деякі „високі“ місця, як от одна промова Венери до Зевеса, або кілька менших та більших патетичних місць в різних частинах. Серйозні також деякі — але здебільша невдалі — описи, але й в них досить вульґарних слів. Може єдині місця, в яких Котляревський утримався від травестії, це місця морального та гуманного характеру:
Де общеє добро в упадку,
забудь отця, забудь і матку —
лети повинність ісправлять.
За милу все терять готові —
клейноти, животи, обнови;
одна дорожче милой — честь.
Він зворушливо малює пристрахи війни:
Гуде в Латії дзвін віщовий
і гасло всім к війні дає,
щоб всяк латинець був готовий
к війні, в яку їх злість веде.
Там крик, тут галас, там клепало,
тісниться люд і все тріщало...
Війна в кривавих ризах тут;
за нею рани, смерть, увіччя,
безбожність і безчоловіччя,
хвіст мантії її несуть.
В цілому відходить деякою мірою від загального характеру твору весь великий опис пекла: тут Котляревський виходив з зовсім інших джерел, аніж героїчно-комічна поема, а саме з бароккової релігійної поезії. Хоч картини пекла витримано в цілому в стилі пародії на наївні народні погляди (ще більше /348/ спародизований рай), але Котляревській і тут, захоплений нечужим його духові моралізмом, утримується іноді досить довго від вульґарних виразів, подав в цілому традиційний перелік гріхів та, здається, не випадково ставить майже на початку рядки:
Панів за те там мордували
і жарили зо всіх боків,
що людям льготн не давали
і ставили їх за скотів...
Та її „всім старшинам... без розбору“, „суддям, підсудкам, писарям“, „які по правді не судили“ і т. д., не забуває Котляревський призначити відповідні кари; зате карикатурний малюнок раю Котляревський закінчує повчальною промовою Сивилли, так характеризуючи мешканців раю:
Не думай, щоб були чиновні
. . . . . . . . . . . . . . .
або що грошей скрині повні,
або в яких товстий живіт,
не ці те, що в цвітних жупанах,
в кармазинах або сап’янах;
не ті ж, що з книгами в руках,
не лицарі, не розбишаки;
не ті це, що кричать „і паки“,
не ті, що в золотих шапках...
Це, розуміється, не „народолюбство“, але типовий християнський погляд, що звичайно його висловлювано в описах та картинах страшного суду та „того світу“; і християнський перелік „праведних“ подає Котляревський далі: „Се бідні нищі“, „Це вдови бідні, безпомощні“, „Це діви чесні, непорочні“, це — сироти, це — ті, „що людям помагать любили“, „тут так же старшина правдива“, „но тільки трохи цього дива“ — додає Котляревський — теж традиційний мотив, нарешті: тут люди „всякого завіту,... которі праведне жили“ — цей останній мотив характеризує Котляревського в описі того світу, як людину „просвічености“, що не зв’язує спасення людини з належністю до певної конфесії, віри.
Отже, хоч і як тихенько, але в „Енеїді“ озвалися деякі ноти осібної вдачі Котляревського як людини чулої, сентиментальної, релігійної та вже не по-старосвітськи, а трохи по-модерному, „просвічено“ релігійної, не дурно ж він був бібліотекарем філії біблійного товариства. Проте, він не знайшов для своїх думок та ідеалів серйозної форми. Він дав твори (про інші див. далі) /349/ вузьких ґатунків, які могли б бути лише додатком, доповненням до якоїсь іншої літератури, російської чи французької. Такий відмінний був його час від доби барокка, коли поет з подібними настроями, з таким самим інтересом до старовини та народного побуту дав би не травестію, не твір ґатунку, що лежить на окраї літератури, а твір поважнішого характеру. Щоправда, мови Котляревського від ранішого часу барокка чекати було б важко. І не диво, що Шевченко міг писати „Енеїда добра, а все таки сміховина на московський кштальт“, а для Куліша — цілком послідовно з погляду романтичної ідеології — „Енеїда“ лише пародія на побут та навіть мову селянина, пародія, що показує „відсутність поваги“ до свого народу; пізніше Куліш пише, що Котляревський „сам не знав добре, що він робить“, слідуючи у вжитку народної мови та заснуванні нової української літератури „недовідомому велінню народного духа“.
8. Травестія Котляревського має лише небагато стилістичної подібности до творів барокка. Крім вже згаданих мовних грашок, може лише численні повторення та гру синонімами та словами подібного значення та їх накупчення можна ще зблизити з стилістикою барокка: до речі, ці ознаки найбільш численні якраз в описі пекла та раю, які і мотивами своїми та й „барокковою“ мовою нагадують поезію барокка (див. вище А. 7). Самий ґатунок травестії залишило клясицизмові у спадщину барокко. Послідовний клясик Буальо хотів цей ґатунок майже цілком усунути з літератури. Але Котляревський, як і інші травестатори-клясики, користаючися в певній обмеженій мірі барокковою традицією, все ж далеко більше використовує стилістичні теорії клясицизму: в деяких місцях його поему було б легко перевести в серйозну площину, — лише усунути мовні травестійні елементи: вульґаризми, занадто народні звороти, етнографічні подробиці і т. д.; стилістики б зміняти не було треба — вона є цілком клясична.
9. Як побачимо, травестія Котляревського знайшла відгуки і в інших ґатунках. З нечисленних епічних наслідувань, що різноманітно змінюють характер героїчно-комічної поеми (до речі і часи були для клясичного ґатунку несприятливі) треба згадати лише П. П. Білецького-Носенка (1774-1856), який між іншими українськими та російськими творами написав травестійну поему „Горпинида, або вхоплена Прозерпина (видано її лише 1871 р.). Це так само традиційна травестійна тема, що її обробив 1653 , французький поет Ш. Куапо Д’Ассусі (1605-1675), а 1795 р. російською мовою Є. Люценко (1776-1854) та Котельницький, яких твір Білецький-Носенко досить близько наслідує. /350/ Твір його цікавший для історії літератури головно тим, що він показує, що літературний смак Котляревського був тонкий: наслідуючи „Енеїду“, Білецький-Носенко не міг утриматися від численних брутальних та непристойних дотепів та виразів; не дивлячись на те, що автор цікавився етнографічними питаннями, твір його мало дає етнографічно-цікавого; ставлення до мови та життя народу — зневажливо-іронічне.
В традиції травестії ще й пізня перерібка старої комічної поеми пера К. Думитраштка (1814-1886) — „Жабомишодраківка, з гречеського лиця на козацький виворот на швидку нитку пероштопана“ (1859), мовою та віршем вона слаба, зміст її — польонофобськи та русофільськи забарвлене пристосування оповідання про війну мишей — поляків з жабами — козаками, яким допомагають раки — москалі, до політичних подій 17 століття.
Героїчно-комічну поему почав писати ще Кубанський отаман Яків Кухаренко (вмер 1862) „Харько, Запорожський Кошовий“, ця незакінчена поема наслідує навіть сюжетово „Енеїду“, лише послабивши елементи бурлеску та присиливши ноти патріотичні *.
*) Згадувано ще як „попередника Котляревського“ з кінця 18 в. свящ. А. Лобисевича, що
травестіював „Буколіки“ Верґілія. Але травестія його втрачена, отже про її зв’язок з клясицистичними травестіями не можемо сказати нічого.
Г. Віршова Поезія
1. До найулюбленіших ґатунків лірики клясицизму належала ода. Українською мовою після Котляревського написано їх кілька, але здебільша літературними дилетантами, що ще від 1812 та навіть 1855 р. зверталися до цієї форми, щоб висловити свої патріотично-російські почуття. Але дивним чином і в оді травестія грає найбільшу ролю.
Вже ода Котляревського до „малоросійського генерал-губернатора“ князя Куракіна, хоч і має на меті справді потішити свого адресата та між іншим щиро висловлює і гуманні погляди автора на завдання високого урядовця: „не жаліє живота для нас свого“, „ярмо ти тягнеш, не гнучись, як добрий віл“, — але тон „оди“ цілком травестійний: античність українізована — Орфей — „неборак“ та „козак“, грає на „кобзурі“ і т. д., не бракує народних виразів та вульґаризмів — „писарі“ „товчуться“ в канцелярії, „треба всякую папіру підвести як раз до шниру“, „ніколи борщу сьорбнути“, „скільки взяв людей ти з грязі і... аж у князі їх упер“, а головне Котляревський стає в позу „простої“ /351/ людини, яка не розуміє того, що робиться в „вищому світі“ та навіть в губернській канцелярії, та говорить про все, як про якісь дива. Твір до речі слабко оброблено: є кілька помилок у римах, тощо.
2. Поруч майстра травестійної поеми стоїть в українській літературі майстер травестійної оди: Петро Гулак-Артемовський (1790-1805). Що він був невдалий професор без наукових праць та заслуг, але з психологією та амбіцією російського урядовця, з політичною ідеологією російського монархіста — не змінює того факту, що він був надзвичайно талановитий поет з технічним умінням вищим за вміння Котляревського.
Гулак-Артемовський почав ще студентом з перерібки комічної поеми „Налой“ Буальо майже церковнослов’янською мовою, за цим ішли переклади бароккових та клясичних поетів (Ж. Б. Руссо, Мілтон, Расін) на російську „високу мову“ клясичного стилю. 1817 р. він почав писати по-українськи вірші, та написав за все своє життя небагато, але формально надзвичайно викінчених віршів.
Найбільш вдалі в своєму роді „Пісні Гараська“ — це травестійні переспіви од Горація. Переспіви ці переводять завжди основну думку оди в площину цілком вульґарного стилю та мови. Ступінь вульґаризації різний. Улюблена мова Гулака-Артемовського — мови п’яниць та жартівників, але не бракує, й серйознішої, ліричної мови.
Ось що робить Гулак-Артемовський із оди Горація, де той радить Делієві заховувати душевний спокій, бо і життя для насолоди і всі інші форми життя закінчить невблагана смерть:
Пархоме, в щасті не брикай!
В нудьзі притьмом не лізь до неба,
людей питай, свій розум май;
як по мудруй, її вмерти треба...
І які типи людського життя змальовує травестія:
Чи коротаєш вік в журбі,
чи то за поставцем горілки
в шинку нарізують тобі
цимбали, кобзи і сопілки,
чи п’яний під типом хропеш,
чи до господи лізеш рачки
і жінку макогоном б’єш,
чи сам товчешся на кулачки... /352/
поруч цього правда, і серйозніше:
Ори і засівай лани,
коси широкі перелоги,
і грошики за баштани
лупи — та все одкинеш ноги...
В цій мові, в якій навіть умерти значить „одкинути ноги“ або „з’їсти дулю“, смерть зветься „скажена“, музика не грає, а „нарізує“, „ласощі“, про які може думати герой віршу, це „паслін, цибуля“, найвищий ранґ у земному житті — „соцький“, заняття людини, правда, й „орати, засівати“ та „косити“ „лани й перелоги“, але нормальні — перебування „на печі“, сидіння „за поставцем горілки“ і всі ті, що перелічені вище в наведених цитатах. Що Гулак-Артемовський міг писати і в іншому стилі показує хоча б переспів другої оди Горація, що звернена замість до Хлої — „До Любки“. Витриманий клясичний ляконізм Горація замінено широкою сентиментальною та цілком зукраїнізованою мовою:
На що ти, Любочко, козацьке серце сушиш!
Чого, як кізонька маненька та в бору,
Що — чи то ніжкою сухенький лист зворушить,
чи вітерець шепне, чи жовна де кору
на липі додовба, чи ящірка зелена
зашелестить в кущі, вона мов тороплена
дрижить, жахається, за матір’ю втіка...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Ой час вже дівчині дівоцьку думку мать:
не вік же ягоді при гілці червоніти,
не вік при матері і дівці дівувать;
ой час теляточко від матки відлучити.
Але знову „українізація“ є якимось збоченням мови, що має неприродно солодкий тон („кізонька“, „маненька“, „сухенький“ і т. д.). Так у Гулака-Артемовського завжди. Але цікаво, що при цьому, замінюючи віршові розміри Горація на звичайний російський розмір віршу, він якось уміє заховати загальну інтонацію, так що напр. п’яницька лірика „До Пархома“ звучить, дійсно, патетично, — в цьому розходженні загального тону та змісту — один з секретів комічного враження травестій Гулака-Артемовського. Але поруч цього і травестії цілком „низького“ стилю, „п’яницькі“: /353/
Ох! ох! ох! ох!
Зубів щось з двох
і ніг не долічуся!
Живіт на сміх, —
з ковальський міх.
Здається ж, і не дмуся!..
Одна нога
щось шкутильга,
друга зовсім заклякла.
Така нудьга,
така туга,
що чорт зна, де і діться!
3. Гулак-Артемовський писав не лише гумористичні травестії. До серйозних його творів належать байки (усього сім). Байки — один з улюблених ґатунків клясицизму. Вони могли писатись легшою та „низькою“ мовою. Сюжети їх дуже часто традиційні, переходять від одного байкаря до другого. Гулак-Артемовський узяв сюжети своїх байок з польських байок І. Красіцького. Він значно поширив деякі з них (напр. „Пан та собака“ — з 4 рядків Красіцького Гулак-Артемовський робить 183), переповнивши різними подробицями та балаканиною, для якої основою він часто бере різні народні вирази, що підходили до його теми. Іноді наслідує він народну словесність (перелік нісенітниць у довгій байці „Солопій та Хівря“). Мова лише іноді вульґарна. Багато не таких частих у народній мові зменшень: слізоньки, рибка, ротеня, хвостик, різочки, узенький, кашка і т. д. В байках звичайно до самого оповідання приєднувалася „мораль“, коротке повчання, яке у Гулака-Артемовського завжди — конкретний образ, — він не вміє зформулювати моральної думки в загальному реченні або не знаходить для цього в народній мові слів:
Ой, правду дядина небога говорила:
Що тільки на світі великим рибкам жить,
А нам малим в кулак трубить!
або:
Що Бог послав, чи то багато, чи то трошки, —
В кушир залізши, їла мовчки...
Улюблена була велика байка „Пан та собака“, в якій убачали сатиру на кріпацтво, і в якій дійсно є гіркі слова про селянську долю. Ось коротенька „приказка“: /354/
Цікавий та мовчун.
Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав:
„Від чого голосний так дзвін той на дзвінниці?“
— „Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці)
в середині, як ти, порожній він“ сказав.
Незакінчене послання (теж клясичний ґатунок) до Квітки „Справжня добрість“ теж не знаходить серйозних слів для моральних питань, про які в ньому говориться. Серйозні, хоч трохи важкуваті, переспіви псалмів, показують, що Гулак-Артемовський міг, якби хотів, говорити і іншою мовою і утврити високий клясичний український стиль:
Куди від духа я Твого і де сховаюсь?
Де від лиця Твого втечу я і притаюсь?
Чи в небо полину, то й Ти ж на небеси,
чи в пекло зсунуся, то й в пеклі Ти єси.
Позичу крила я у ранньої зірниці,
кран моря полечу, де й не літали птиці —
і там поспієш Ти рукою захопить,
другою в глибині мене морській спинить...
Але високого стилю Гулак-Артемовський не утворив, і в цього представника українського клясицизму література українська лише доповнення до якоїсь іншої, доповнення з кількох випадкових та здебільша вульґарних мовою ґатунків.
Для невисокого рівня літературно-теоретичного думання Гулака-Артемовського характеристично, що він не зустрінуті нової поклясичної літератури з якимнебудь опором, як це робили клясики всюди. Він „переклав“ твори нового, неклясичного типу, баляди „Пан Твардовський“ Міцкевича та „Рибалку“ Ґете. Але й ці переклади вийшли травестіями. З серйозної баляди Ґете він зробив ось що:
Вода шумить!.. вода гуля!..
На березі рибалка молоденький
на поплавець глядить і промовля:
ловіться, рибоньки, великі і маленькі...
Що рибка смик, то серце тьох!..
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Аж — гульк! З води дівчинонька плине,
і косу зчісує і брінками моргає...
Вона й морга, вона й кива:... /355/
Коли б ти звав, як рибалкам
у морі жить із рибками гарненько,
ти б сам пірнув на дно к линам
і парубоцькеє оддав би нам серденько...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Вона ж морга, вона й співа...
Гульк!.. приснули на синім морі скалки!..
Рибалка хлюп!.. за ним шубовсть вона!..
І більш ніде не бачили рибалки...
Тут і форми, що тепер сприймаються як діялектні (гуля, морга, співа...), і такі численні короткі дієслівні форми, що їх ужиток робить враження пародії: смик, тьох, гульк (два рази), хлюп, шубовсть, а головне ті зменшення, якими Гулак-Артемовський так часто користується, ніби щоб надати враження народности мові: молоденький, поплавець, рибоньки, серденько, коханнячко, дівчинонька, брівками, любенький, гарненько, сонечко, червоненький, веселенькі, зіроньки, ніженьки, кісточки, глибшенько... — це в 40 рядках! Якби ми не знали переспівів псалмів Гулака-Артемовського, можна було б думати, що він взагалі вважає українську мову за непридатну до вислову серйозних думок.
Ще гірший „переспів“ романтичної трагічно-похмурої елегії Лермонтова „Печально я гляжу на наше поколенье“. В той час, як автор елегії сумує над творчою непродуктивністю сучасної ґенерації, „переспів“ дає такі травестійні рядки:
З похмілля нудяться, їдять за горобця,
Об Семені дрижать, об Петрі зранку мліють;
а схопиться трясця... ґвалт! кличте панотця!..
І коли Лермонтов жалкує, що його сучасники не залишать нащадкам доброї духової спадщини, Гулак-Артемовський травестує:
Ніхто по їх душі та й не лизне горілки.
І років через сто на цвинтар прийде внук,
де грішні кості їх в одну копицю сперли,
поверне череп їх, та в лоб ногою стук!
та й скаже: „як жили, так дурнями і вмерли!“
4. Треба визнати мовну майстерність творів Гулака-Артемовського: словник їх багатий, численні рідкі слова, вжито не лише „нормальної“ повсякденної мови, але й жарґонів, мабуть, передусім, п’яницького, чумацького, семінарського і т. д., себто /356/ особливо вульґарних. Фразеологія не менш багата, аніж у Котляревського. Гулак-Артемовський пишається окремими виразами, що він, мабуть, уважно збирав протягом свого життя. До того мові його аж ніяк не можна закинути навіть тих дрібних помилок, щодо чистоти — русизмів, польонізмів, слов’янізмів, які знайдемо в Котляревського: навіть у переспівах псалмів слов’янізми нечисленні, може менш численні, ніж у Шевченка. — Це спричинилося до того, що його твори так цінили навіть романтики (Костомаров, Куліш), які були їм духом цілком чужі. Цікаво, що розмір наслідування народної пісні (теми з родинного життя автора) у Гулака-Артемовського — народний, не той звичайний „тонічний“ вірш, яким він, наслідуючи російські вірші, пише інде (пор. VII. Д. 5).
5. Не без впливу обох майстерів травестії писали інші автори. Квітка видрукував (1833) „Шпигачки або по-московському епіграми“ (6). Білецький-Носенко написав численні, понад 300, байки — „Приказки“, що вийшли друком лише 1871 р.; в інших своїх творах-перекладах він наслідує вже романтиків (див. VII, Є) ; Степан Рудиковський (1784-1851) лишив байки та казки, Степан Писаревський (вмер 1839 р.) м. і. пісні, Петро Писаревський — байки. К. Пузина (1790-1850) — оди, м. і. українську народолюбну оду „Малороссийский крестьянин“ (і політично-радикальні оди — клясична форма). Власне поза межами літератури вульґарне віршоване оповідання про смерть п’яниці „Вакула Чмир“, видруковане в українській граматиці Павловського (1818).
Ніхто з цих авторів не підноситься понад середній рівень. — Цікаво відзначити лише спроби наслідування народних пісень — найліпші у Котляревського та Квітки в їх п’єсах (див. Г), — вони завжди сентиментальні, ніжні та „сальонові“; — це теж норма наслідування пісень у клясицистів, для яких народна пісня — лише літературна забавка; цілком змінилося це в романтиків.
6. Безформний „клясицизм“ з домішками ще бароккової традиції панував довго в Західній Україні. Це, наприклад, панегіричні оди і твори „високого стилю“, як „Домоболіє“ О. Левицького, 1822 (переклад), або „ВоззрЂніе страшилища“ (повінь в Пешті) С. Ф. Лисинецького, 1838 р. Спроби перейти з церковнослов’янсько-української традиції на російську, розуміється, не могли дати бажаних наслідків, хоч Левицький і вихваляє той „язык“, на якому він пише:
Пускай вездЂ писать искусство совершенно,
ты знаешь, что языкъ нашъ лучше несравненно, /357/
не собранъ изъ другихъ, он древний коренной,
исполненъ всЂхъ красотъ, богатый самъ собой;
въ немъ птичьихъ посвистовъ, протяжныхъ нЂтъ напЂвовъ,
ни звуковъ немилыхъ, ни дикихъ уху ревовъ,
какія слышатся въ чужихъ языкахъ намъ,
затЂмъ, что нашъ язык отъ нихъ свободенъ самъ...
Ці, ще розмірно вдалі рядки, до речі, відгонять ніби навіть романтичними думками про музичність мови! На Підкарпатті переспівували російських клясиків (Сумарокова). Але з невеликого матеріялу, який відомий, найцікавіші деякі вірші різнобічного Василя Довговича (1783-1849, видав 1832 р. 18 віршів). Він не лише пише цілком слов’янські оди, але й дає клясицистичні пісні-грашки, з значною домішкою народної мови:
Заспівай ми, зозуленько — ку!
Кой ти співаш, мні легенько — ку, ку!
По зелених дубровинах, ку!
чути голос по зворинах, ку, ку!
або травестії, „п’яницькі пісні“:
Дурень бем я журитися
та й деколи не впитися,
кой і тому час.
Жури голів лем старають,
сідинами прошивають,
кой би ще не час.
. . . . . . . . . . . . . . .
Най ся дурять старі діди,
котрим брали уже сіди, —
старі діди — скупінди!
. . . . . . . . . . . . . . .
Мало щастя ту на світі —
біда в зимі, біда в літі
сиротам людем...
Або:
Люба моя голубице,
горілчана корчажице!
не дав бем тя і за сестру
й за май милу посестру. /358/
В тебе ротик гей кругличка,
а йще які мудрі личка.
Коби ти мя цюловала,
най би собі жона спала...
О, коби мож зворожитн,
тебе на жону змінити,
обесь родила дівчини,
хоч чотири корчажини...
Відомий автор церковнослов’янсько-української граматики (рік 1830), Мих. Лучкай, травестує Овідія. Традиція од тягнеться і до пізніших часів у Галичині та на Підкарпатті.
Ґ. Драматична література
1. І драматичні твори українського клясицизму належать здебільша до нетипового ґатунку — це „комічні опери“ в тодішньому розумінні цього слова, себто легкі комедії з окремими співами. Вони нав’язуються до традиції інтермедій та інтерлюдій бароккової драми та до „комічної опери“ західньої, а почасти російської, з її найбільше знаною представницею „Мельник — колдун, обманщик и сват“ А. Аблесімова (1748-1783, „Мельника“ виставлено вперше 1779 р.). Але за часів барокка комічні сценки були лише заповненням павз у поважних драматичних виставах, російські „опери“ з’явилися побіч серйозних трагедій та комедій, а українська драматична література і в сфері драми виявила ту ж основну рису українського клясицизму, що й інші ґатунки: „неповна нація“ мала лише „неповну літературу“. В кожному разі, і драматична література сприяла національному пробудженню тією самою своєю стороною, що й інші ґатунки: народною мовою.
2. Першими ластівками були, здається, обидві п’єси Котляревського: „оперета“ „Наталка Полтавка“ та „водевіль“ „Москаль-чарівник“ (виставлено обидві 1819 р.). Це п’єси мініятюрної форми. Зміст їх традиційний — Наталка вірно кохає бідного парубка Петра, який мандрує на чужині, в цей час до неї Виборний сватає Возного, мати вмовляє Наталку погодитися вийти заміж за Возного, але повертається Петро, і Возний навіть сам допомагає з’єднанню щасливих коханців. „Москаль-чарівник“ — обрібка легкої анекдоти за зразком французького водевіля: до Тетяни в відсутності її чоловіка-чумака вчащає канцеляриста Финтик; якраз коли Тетяна з Финтиком збираються вечеряти, повертається чоловік Тетяни, Михайло Чупрун; Москаль-постоялець, /359/ що підслухав розмову Тетяни з Финтиком, видає себе за чарівника, при допомозі „чар“ знаходить страви та „чорта“ — Финтика, якого й виганяє з хати.
Треба сказати, що Котляревський, зокрема в „Наталці Полтавці“, виявив чималий драматургічний хист, подавши дуже ясний розвій дії, надзвичайно живий діялог, певні моменти з драматичним напруженням, поскільки це можливо було в легкій п’єсі. Мовно, а почасти й психологічно дійові особи схарактеризовані добре, хоч Котляревський і не багато вигадав сам, а йшов за традицією, — крім літературної неукраїнської, й за традицією інтермедій та вертепу. Окремі ролі дуже „вдячні“ для виконавців. Але поруч цього є й ситуації й сцени примітивно-карикатурні та сентиментально-літературні. Селяни тут це не селяни, а для сальонової вистави причепурені „пейзани“, як цього й вимагала клясична поетика. Театральні властивості п’єс та їх історична вартість і досі утримують їх у теаральному репертуарі.
Дуже добра мова, на цей раз тих карикатурно-простацьких елементів, як в „Енеїді“ та оді, майже зовсім немає. Та найсильніший бік обох п’єс, зокрема знову „Наталки“ — пісенні номери (20 в „Наталці“, 12 в „Москалеві“). Вони різноманітні — російські й українські, типові оперні чи водевільні номери, „куплети“, арії, дуети та ансамблі, але поруч цього і сентиментальні романси, та навіть наслідування народних пісень. Хоч ці останні іноді і випадають назовні досить штучне, напр., поділені на ненародні строфи, але в них Котляревський вжив тієї методи, яка була відома вже й віршописцям барокка — монтаж штучної пісні з окремих уривків, запозичених з народних. Найліпші з них і стали пізніше народними піснями. Зокрема цікаво, що Котляревський, дотримуючися в російських номерах російського тонічного віршу українські пісні пише розміром, який надзвичайно відхиляється від тонічних норм; він приймає ритмічну норму української пісні. Такі пісні, як „Віють вітри“, „Дід рудий“, „Чого ж вода каламутна“, „Ой, під вишнею“ і т. д. мають окремі прикраси ненародні: традиційні в штучній пісні тієї доби сентенції: „Бідність і багатство єсть Божа воля, з милим їх ділити — щасливая доля“ , де згода в сімействі, там мир і тишина“; сентиментальну мелянхолійність: „згорну я рученьки, згорну я біленькі, та й неживий стану“, „а я марно часи трачу, один в світі тільки плачу (взагалі „плачеться“ в піснях Котляревського безперестанно); романсові звороти: „спіши, милий!“; російський патріотизм: „... цар білий дуже смілий“ і т. д.; але поруч цього і типові прикраси народного пісенного стилю, - епітети: вітри „буйні милий — „чорнобривий“, річка — „невеличка, поле — „чисте , /360/ рученьки — „біленькі“ і т. д., паристі сурядні словосполуки: „сріблом-золотом“. „вином-медом“; повторення: „віють вітри, віють буйні“, „гомін, гомін по діброві“; паралелізми: „Чого ж вода каламутна? Чи не хвиля збила? Чого ж і я смутна тепер? Чи не мати била?“, „Віють втіри... О, як болить моє серце...“. „Туман поле покриває... мати сина проганяє“; окремі пісенні рядки, як: „ой був, та нема, та поїхав до млина“, „на полі, на пісочку, без роси на сонці...“. Котляревський переймає й слов’янські вірші, які нагадують вертепні: „Ой, горе мні грішнику сущу“, ніби бароккову „пісню світову“ — „Ой доля людськая — доля єсть сліпая“, що її приписувано св. Дмитрові Тупталові, починає іншу пісню з Сковородинського рядка „Всякому городу нрав і права“, але продовження не Сковородинське, та ледве чи й народне „лірницьке“. Отже, і драматичні твори Котляревського є такими самими збірками українського матеріялу, як його „Енеїда“. Але враження від них значно менш народне, ніж від „Енеїди“: ґатунок „Енеїди“ вимагав певної „нелітературности“, ґатунок „комічної опери“ з народного життя вимагав „сальоновости“ і Котляревському вдалося подати п’єси з селянського життя для сальону та „пісні“, що не зважаючи на рясні народні елементи в них, — все ж „псевдонародні“. Цю характеристику ми не повинні вважати за закид батькові нової української літератури: стиль його творів зумовлений стилем його часу, поетикою клясицизму.