В. „Українські школи“ в чужих романтичних літературах 3 страница
Сумно, марно по долині,
почорніли білі квіти,
пожовк лист на деревині,
птах полетіл в інші спіти.
Од запада сиві хмари
цілу землю заливають,
чагарами нічні мари
з вітрами ся розмовляють...
Чого тужиш, калинонько,
головоньку нахиляєш?
Чого плачеш, дівчинонько,
сльозами ся залипнеш?
Чи тя доля покинула?
Чи не маєш матусеньки?
Чи ти краса загинула?
Чи говорять воріженьки?
— Ні мня доля покинула,
ні не маю матусеньки,
ні ми краса загинула,
ні говорять воріженьки,
йно ми тужно за весною,
що так борзо перецвіла.
Куди гляну мислонькою,
нема того, що м любила.
Або один з найліпших віршів з численними діялектизмами, виправданими темою; щоправда, цей вірш — наслідування польського віршу Коженьовського:
Верховино, світку ти наш!
Гей, як у тебе тут мило!..
. . . . . . . . . . . . . . . .
З верха на верх, а з бору в бір
з легкою в серці думкою,
в чересі кріс, в руках топір,
буяє леґінь тобою...
І коли б пирс лід з хребта від
і ведмідь шибнув лісами,
завіяв юг, заграв Бескид,
Черемош гукнув скалами: /418/
То ми то час. то ми то піснь,
молодче, ну же в розтвори!
Овечці сплав з кучерей пліснь
і далі, далі на гори!
Літом цілим, би ніч, би день,
хлопці гуляють там наші,
свобідна там вода, огень,
доволі ліса і паші.
Там пан не клав ланцігом меж,
ворог не станув стопою. —
буйная там землі одеж,
плекана пісней росою...
Поруч поезій Устиянович писав повісті. Дві найвидатніші з них — у кожному разі найліпші зразки української прози між Квіткою та Кулішем. Обидві мають селянські теми. „Месть верховинця“ — ворожнеча двох парубків за дівчину, але замість того, щоб застрелити суперника в горах, герой повісти врятовує його від ведмедя: „Страсний четвер“ — історія дівчини, яку захоплюють опришки. Устиянович уміє розвивати свої прості сюжети цікаво та з нап’яттям; виклад різноманітний: автора, дійових осіб про минуле тощо. Численні діялектизми виправдані верховинським оточенням. Сам автор у своєму викладі не уберігається від слов’янізмів: рекуть, почтеннії, обстоятельства, „спускати тоскливу головку на воздихающу грудь“ і т. д. Гарні малюнки краєвидів: „Нема над Зелені свята... Вийдеш на поле — рай! Земля пристроєна в цвіти, красується, мов в вінці відданиця гожа, а ліси зеленіють, якоби в святочних ризах; поля, засіяні золотим зерном, випускають перший колос надії, а в садах деревина, обляна вонним молоком, аж тягне в свій холодочок“: „Сумно шуміли бори, мов лихим товкся западовець по тісних дебрах та диких яровах. До полонин ухопився грубий туман, і сім і там по верхах заляг уже сніг табором на стале зимовання. Небо приоділося оловом, ліси почорніли, навіть зелена ялиця потемніла, затужила. З борів коптіли густі студені дими, якби пів світа горіло... День проминув, як година, темна ніч яла прилягати землю... Пусто учинилося по верхах, глухий гомін, розколисаний шумом борів та шепотами тисячі потоків, розлився по цілій природі і лише бейкання на медведя розривало з-під полонини тот смертельний сум осінньої на верховинах ночі...“
Розмови добре вибудувані. Переживання дійових осіб змальовані при допомозі образів: „В моїй груди пересувалися /419/ зав’язки всякого чувства, як ся пересуває коралин за кораликом по шовковій нитці“; „На лице його осіла на хвильку неописана м’якість і туга, мов вечірній сумрак на усмирене море“. Іноді занадто вже романтично: „Бог... простив мені за тоє пекло, що ношу в моїм серці“, тощо. „Страсний четвер“ збудовано як історію невмолимої долі („судьба“), яку наперед провіщає навіть сон. „Месть верховинця“ — моралістичне оповідання. Устиянович де-не-де кидає моральні та релігійні завваги, та не так уже поверхово нав’язані до оповідання, як у Квітки. Але писав він і суто моралістичні, повчальні оповідання: „Старий Єфрем“, де старий селянин з-під Львова на кількох десятках сторінок повчає автора, лише іноді розповідаючи йому якусь пригоду або байку; „Допуст Божий“ — вже занадто примітивне — для народу! — оповідання про злі висліди прокльонів. „Ніч на Вержаві“ — гарніш малюнок гір уночі. „Толкущему отверзеться“ — мистецький переказ спогадів галицького митрополита Яхимовича про його дитячі роки, теж не без „моралі“. В кожному разі Устиянович як прозаїк має видатне місце в українській літературі, хоч читати його й треба із словником.
4. Невелика літературна спадщина інших поетів галицької романтики. Яків Головацький написав лише кілька віршів пісенного типу, з мораллю „хто працює, оре. сіє. той і плодів ся надіє“, або:
Лучче плисти потихоньким
та певненьким ходом,
обминати островоньки,
каміння й колоди.
Він дав і переспіви сербських пісень з численними діялектизмами та прозаїчні перекази казок та народних анекдот. Іван Вагилевич лише почав віршованими балядійними оповіданнями („Мадей“, „Жулин та Калина“). Байкова проза обох увесь час зривається на стару стежку слов’янщини. Так само вірші Антона Могильницького (1811-73), серед них типові панегіричні, та незакінчена його поема „Скит Манявський“; теж поеми „Конюший“ (1853) „Буй тур Всеволод“ (1860) Б. Дідицького. Сполучення діялектного забарвлення з слов’янізмами ставить їх творчість осторонь від тієї лінії мовного розвитку, на яку стала галицька поезія пізніше, в часи „реалізму“. В повній літературі і ці твори могли б знайти собі місце.
5. Зовсім осторонь літературного розвитку залишилась від інших частин України — Україна Підкарпатська. Нечисленні її письменники не дійшли і до зрозуміння значення національної /420/ мови. Можливо, що якісь ноти романтики озиваються вже в деяких з нечисленних (18) віршів Василя Довговича (див. VI, Г. 6). Знавець західньої культури, напр. Канта, Довгович міг раніше, аніж галичани, в угорському оточенні щось довідатися про нову романтичну поезію. Але в його наслідуваннях народних пісень важко бачити щось більше, аніж поетичні грашки ще клясичного типу. Без сумніву зв’язаний з галицькою романтикою Олександер Духнович (1803-64) пише цілком мішаною мовою, але в його віршах чути відгомін і національних і психологічних мотивів галицької романтики:
Я Русинъ былъ, есмъ и буду,
я родился Русиномъ,
честный мой родъ не забуду,
останусь его сыномъ;
Русинъ былъ мой отецъ, мати,
русская вся родина,
Русины сестры и браты
и широка дружина;
великій мой родъ и главный,
міру есть современній,
духомъ и силою славный,
всЂмъ народамъ пріемный...
Або:
Горько стеня, рыдаю,
скорблю на самотность,
и сей часъ проклинаю
убЂгшу свободность...
Або:
подувай вітрику,
подувай легонько,
най моя миленька
спочине тихонько.
Двигнися печально
в глубокій жалобі,
не дерзай віяти
на єй чорнім гробі...
При миленькой гробі
яму іскопіте,
сосхнутоє тіло
при ній погребіте . . . /421/
...Да каждий увидя
дерновий той покров,
скажет пожалуя:
се тут лежить любов.
Новітній правопис, як бачимо на останньому уривку, значно наближає мову віршів до народної. Але це не завжди можливо, бо Духнович віршує і так:
Розу любихъ,
увеселихъ
Взоръ мой ею невинно,
всегда цвЂла,
веселила
все оченько любимо...
В віршах збірників, як напр. „Поздравленіе Русиновъ“ (1852 р.) або інших ще з 60-х років маємо чимало з типовими романтичними мотивами: національним (рідна мова — авторам здебільша не ясно, яка саме) та мелянхолійним (туга за померлими). Але мовні властивості та невисока поетична вартість віршів не дають їм права на місце в загальній історії української літератури: вони належать до складної місцевої традиції.
6. Почавшись ще перед Київською романтикою, романтична поезія західніх земель скоро ввібрала в себе живі води поезії найбільшого поета української романтики — Шевченка. На відмінній долі галицької та підкарпатської романтики можемо бачити, оскільки політичні умовини впливали там на розвій літератури. Літературна Галичина через кілька десятиліть стає в рівень з літературою наддніпрянською; Підкарпаття на довгі десятиліття взагалі випадає з історії української літератури.
Галицька романтика має певні риси, які дозволяють нам її зблизити з специфічно австрійськими літературними течіями („бідермаєр“). Але ледве чи варто виділяти її в окремий напрям української літератури (див. Екскурс V).
Д. Київська романтика
1. Другим осередком романтичного руху зробився в половині 40-х років Київ. Університет, заснований 1834 р., почав збирати в своїх стінах українську молодь. Перший ректор, філософічний романтик Максимович (з 1834 р.) зумів використати своє становище для оживлення діяльности на полі українознавства. Михайло Максимович (1804-73), що почав свою наукову діяльність /422/ у Москві як природознавець та романтичний філософ, прибічник романтичної філософії Шеллінґа, в Києві показав себе невтомним дослідником української старовини та передусім етнографії, над якою він старанно працював в Москві. Його збірки пісень 1827, 1834, 1848 р. належать до найліпших та мали великий вплив на романтичну літературу. Він тримався, щоправда, „російсько-українського“ погляду, припускаючи українську мову лише для певних літературних ґатунків та для Західньої України, де вжиток російської мови неможливий через незнання її. Лише пізніше він видав український переклад „Слова о полку Ігореві“ (1857) та псалмів (1859) і кілька віршів, кілька було видано зі спадщини. Максимович знає переважно два полюси поетичної мови — високу з церковнослов’янізмами та народну. Якось осторонь від романтики стоїть невелика та не дуже цінна поетична спадщина цього філософічного романтика. Одночасно (в 30-40-х рр.) переживає певний новий розквіт Київська Духовна Академія, зреформована зі знищенням старих традицій, але тепер захоплена сучасним філософічним рухом (Геґель та почасти філософія романтики з Шеллінґом на чолі).
2. У 40-х роках у Києві зійшлися Костомаров, що став там професором університету, Куліш, Шевченко, який уже був автором „Кобзаря“ (1840) та славетним поетом, та кілька студентів, що не залишили визначного сліду в історії української літератури, але серед яких були цікаві та ориґінальні постаті, зокрема М. Гулак (1822-99) та В. Білозерський (1825-99). „Київська молодіж... була глибоко просвічена Святим Письмом, — це була молодіж високої чистоти духовної“, — писав пізніше Куліш; В. Білозерський здавався декому „путеводною зорею до Віфлієму“: „янгольський мир душі, солодка розмова — образ життя чистий і в найвищій степені праведний, поетичне захоплення і діяльність суто-практична, жвава і безпереривна, — і над усім цим — пламенна любов до Христа!“ Християнство киян сполучалося з філософічною романтикою: на цьому шляху їхнім провідником був проф. Академії, раніше і університету росіянин П. Авсєнєв (1810-53), що зокрема захоплювався християнською містикою та романтичною психологією (Шеллінї, Новаліс, Г. Ґ. Шуберт й ін.). Він часто зустрівався з Білозерським, Гулаком, О. Маркевичем, позичав їм книжки, але найбільше впливав на них особистими розмовами. До філософічної романтики приєднувалось читання романтичної красної літератури, а зокрема української народної словесности (збірки Максимовича, Срезневського) та слов’янофільської літератури. Проблема „національного духа“ мусила в світлі цих духових /423/ джерел набрати нового забарвлення: таємниці людської душі, те, що „накреслене в серці Божиїм перстом“, найтісніше зв’язані з духовою єдністю всього народу. А ця духова єдність в українців, а може і слов’ян взагалі, найтісніше зв’язана з християнством. Доля українського народу зв’язана з релігійним відродженням. „Християнська і наукова“ проповідь серед „панів українських“ мусила привести до розв’язання і політичних і соціальних проблем. Мабуть, є тут деякі відгуки і християнського соціалізму колишнього французького „реакціонера“ („традиціоналіста“) Лямене і польських течій цього типу.
В протилежність до романтичного захоплення старовиною харків’ян, що не дуже придивлялися до майбутнього та не бачили в ньому нічого, крім неясного українсько-слов’янського „відродження“, для киян якраз майбутнє стає основним мотивом світогляду: „Христова релігія дала світові новий моральний дух... Спаситель відкрив людству любов, мир і свободу, рівність для всіх і братерство народів — нові цілі, вказані народам для здійснення в них великої ідеї людської єдности“, добро України можливе лише „при виповненню заповіту нашого божественного Спасителя“, усі повинні стриміти до „здійснення Божої правди, до... панування свободи, братерської любови і народнього добробуту“ (Білозерський). „Прокинуться... слов’янські народи... правда і рівність запанують“ (Костомаров). Природно було утворення організації з цією плятформою — „Кирило-методіївського братства“, — ідея належить, мабуть, Гулакові. Товариство — романтично-християнське з таємничими обрядами, абеткою, іконами, обручками, проіснувало недовго. Вже на початку 1847 р. членів його заарештовано. Але короткий період його існування приніс немалі літературні та ідеологічні плоди.
Київська романтика ще прожевріла ціле десятиліття. Центром її до 1850 р. був нроф. теорії літератури М. Костер, а в 1850-4 його наступник, А. Метлинський, що перейшов сюди з Харкова. Але їх слухачі, що купчились навіть у гуртки коло Костиря, нічим себе на полі української літератури не виявили.
3. Ідеологічну програму кирило-методіївців подав твір, якого автором був Костомаров: „Книги битія українського народу“. „Книги“ написані в біблійному стилі, як писалися подібні історіософічні твори на Заході та в слов’ян (Міцкевич, Штур; що „Книги“ є наслідуванням нам невідомої „Наддністрянки“ , як запевняв Костомаров жандармів, дуже сумнівно). „Книги“ подають спершу картину світової історії як накресленого Богом шляху до спасіння: „Бог создав світ і постановив, щоб кожне /424/ коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялися би йому всі люде і вірували у його, і любили б його, і були б всі щасливі“. Історія, одначе, стала занепадом цього Божого закону, але „змилувавсь Господь, Отець небесний над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям істину, щоб тая істина свободила род чоловічий“. Але і після Христа продовжується підупад: „королі“ та „папи“ замінюють владу Христа своєю власною, французька революція є помилка, бо „нема свободи без Христової віри“.
Слов’яни зображуються в другій половині „Книг“, як спадкоємці „царства Божого“; але й вони не виправдали себе, сварячися між собою та переймаючи все з Заходу. Ширше змальована історія України та її поневолення. Вихід у тому, що „істий слав’янин“ (в іншому місці „істий українець“) „не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятає одного Бога — Іісуса Христа“. „Книги“ закінчує романтична картина „відродження“, або „повстання з мертвих“, України: „Лежить в могилі Україна“, „І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх...“
Не лише ідеологічно, а й літературно цей твір кладе підвалини для якогось нового майбутнього. Він продовжує традицію харківських романтиків, щодо української мови „Книги“ розраховані, безумовно, і на читача „з народу“, але замість „простацької“ мови Квітчиних листів (VI. Д. 5), будуються на „високому“ біблійному стилі.
4. Але українська мова нового типу вже існувала і поза харківською романтикою. І власне поетичні твори чимало сприяли як не виробленню світогляду братчиків, то його укріпленню, сприяли і їх вірі в майбутнє України. Це була поезія геніяльного поста — Тараса Шевченка. Куліш писав пізніше: „На Шевченка взирало браттє, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд правдивий... “, „Муза Шевченка розривала завісу народнього життя“ — пише Костомаров: „І страшно, і солодко, і болісно, і чарівно було заглянути туди!.. Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп вже кілька віків замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями“.
Шевченко (1814-61) почав писати вірші ще в Петербурзі коло р. 1837 та 1840 р. видав збірку 8 поезій під назвою „Кобзар“, 1841 поему „Гайдамаки“, обидва твори разом 1844 р., окремі вірші друковано ще по збірниках петербурзьких та харківських. Протягом дальших трьох років, перебуваючи на Україні, /425/ Шевченко підготовляє рукопис „Три літа“ та 1847 р. збирається випустити доповнене видання „Кобзаря“. Арешт поета та перші роки „солдатчини“ на засланні до 1850 р., а потім останні роки життя по повороті (1857-61) Шевченко „мережає“ вірші далі і 1860 р. таки видає наново „Кобзаря“, додавши до нього те з новонаписаних віршів, що дозволила цензура. Дальші видання „Кобзаря“, зокрема празьке видання 1874 р., давали завжди нові вірші, аж поки видання 1907, 1908, 1910 р. не подали повний текст усіх поезій Шевченка. Але працю над його текстами не закінчено й нині.
5. Поезія Шевченка справила на братчиків та й взагалі на читачів того часу (не виключаючи і старого покоління) величезне враження. Це було щось цілком нове, велетенське, великорисе — не лише змістом, але й формою. Ледве чи поет міг би викликати такий переворот, знайти таке загальне визнання, якби не надзвичайні поетичні властивості віршів Шевченка, якби він був поетом формально другорядним.
Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву почасти зумовлені його інтимними зв’язками з народною поезією. Бо він не просто переспівує народні пісні, а творить пісні, в єстві своєму народні. Він не лише шляхом збирання надбав скарб народної поетики, ні! Мова народної поезії ніби його природна мова.
Насамперед належить це сказати про ритміку його віршів. Ми бачили, що вже письменники клясицизму почасти наслідують ритміку народної пісні. Шевченко йде далі. У нього є спроби писати розмірами, що знайомі йому з попередньої української та російської поезії. Але він переходить до типових народних пісенних розмірів: коломийкового: 8а. 8б. 8в. 6б *:
Пливуть собі співаючи; — ' — ' — ' — —
море вітер чує. ' — ' — ' —
Попереду Гамалія — ' — — — — ' —
байдаком керує... — — ' — ' —
та колядкового: 10а. 10а. 106. 106:
З Трубайлом Альта між осокою — ' — ' — / — — — ' —
зійшлись з’єднались, мов брат з сестрою, — ' — ' — / — ' — ' —
і все те, все те радує очі, — ' — ' — / ' — — ' —
а серце плаче, глянуть не хоче... — ' — ' — / ' — — ' —
*) Ця й далші „формули“ характеризують строфи віршів: число визначає кожного разу кількість складів у рядку, літери „а, б, в“ — рими. Великі літери („А, Б, В“) визначають так звані „чоловічі рими“ (наголос на останньому склалі), малі — жіночі рими“ (наголос на передостанньому складі), літери з рискою („а', б', в'...“) — „дактилічні рими“ (наголос на третьому складі від кінця рядка). /426/
Шевченко відмовляється від цілком правильного чергування наголосів у вірші (як це за російською поезією робив Котляревський). Відповідно до законів українського народного віршу у Шевченка чергування наголосів значно вільніше — ритмічну одиницю утворюють не 2 чи 3 склади, а цілий рядок *.
*) Заслуга відкриття народного характеру віршу Шевченка належить Ст. Смаль-Стоцькому.
Але коломийковий та колядковий ритм не єдині ритми, що ми їх зустрічаємо в Шевченкових віршах. Він залюбки змінює та варіює вірш в тому самому творі (пор. багатство ритмів у „Гамалії“), а зокрема робить спроби з найрізноманітнішими ритмами, напр., у чудових піснях, що він їх пише в казематі або записує до „захалявних книжечок“ на засланні:
Ой одна я одна, 6а. 7б. 6В. 7б
Як билиночка в полі,
Та не дав мені Бог
ані щастя, ні долі...
Понад полем іде, 6А, 6А, 8б, 8б, 5А
не покоси кладе,
не покоси кладе — гори!
Стогне земля, стогне море,
стогне та гуде!
Ой, стрічечка до стрічечки — 8а'. 8а'. 8б. 8б.
мережаю три ніченьки,
мережаю, вишиваю, —
у неділю погуляю...
Якби мені черевики, 8а. 8а. 5Б. 8в. 8в. 5Б.
то пішла б я на музики, —
горенько моє!
Черевиків немає,
а музика грає, грає,
жалю завдає!..
І багата я, 5А. 5А. 5б. 5А
і вродлива я,
та не маю собі пари —
безталанна я!..
Породила мене мати 8а. 8а. 5Б. 8в. 8в. 5Б
у високих у палатах,
шовком повила. /427/
У золоті, оксамиті,
мов та квіточка укрита,
росла я, росла
Ой, не п’ються пива, меди, ’ 8А. 5Б. 8в. 5Б
не п’ється вода;
приключалась з чумаченьком
у степу біда...
Ой пішла я у яр за водою, 10а. 10а. 6б. 6б. 7в'. 6б
аж там милий гуляє з другою.
А тая другая,
розлучниця злая —
багатая сусідонька,
вдова молодая...
У перетику ходила 8а. 4б. 8а. 4б. 8в. 8в. 4б
по оріхи,
мірошника полюбила
для потіхи
Мельник меле, шеретує,
обернеться, поцілує —
для потіхи...
і т. д. Але це багатство ритміки ще не все. Власна музичність віршів Шевченка полягає ще і в іншому.
Рими Шевченка дуже далеко відходять від попередньої традиції української рими, за єдиним винятком віршів Сковороди (див. V. В. 7). Бо і бароккове, і клясичне, і романтичне українське віршування стриміло, як і вірші західньої поезії та сусідів України, дати в обох словах, що римуються, повну тотожність закінчення: куняє::співає, гроші::міхоноші, пити::робити, мати::дати, дожить::сидить і т. д. Шевченко рішуче пориває з цією традицією та, йдучи до певної міри за народного піснею, а почасти і нав’язуючи свій вірш до традиції бароккової поезії, хоч би лише духовних пісень, а може й Сковороди („та й списую Сковороду або ’Три царіє со дари’...“), дає замість повної тотожности тільки неповну подібність закінчень — деякі звуки лише подібні, але не ті самі. Шевченко римує: віка::каліку, дівчата::мати, країни::домовину, хаті::брата, вдово::розмову, муко::руки, пустиня::домовини, брови::мову, мову::діброви::слово і т. д. Абож одне з закінчень має зайвий звук, має на звук більше; такі рими зрідка зустрівались в бароккових віршах: підкрались::украли, молилась::вчила, могили::малосильний, руїнах::Вкраїна, розруйнує::сумуєш, кайдани::поганий, /428/ темницях::вдовице, дітись::діти, Трясило::вкрилось, під тином::хатини, схоронила::журилась і т. д. Або сполучує обидві зміни, — і один звук інший та і одне закінчення має ще зайвий звук: Україно::гинеш, шукав::підростають, надію::ревіли, руки::високий, неволі::полем. Або, нарешті, відмінності між обома закінченнями різноманітні, але певне співзвуччя ми все ж чуємо: стогне::прохолоне. плата::плакать. кормилом::хвилях, сміючись::скрізь і т. д. Іноді змінюється наголос: краю::дають, очерет::вечерять і т. д. І „неповні рими“ не лише випадкові, а надзвичайно рясні в віршах Шевченка.
Може здатися, що така „неточність“ або „неповнота“ рими заслаблює враження від віршів. Це не так! Поперше, неповні рими дають Шевченкові можливість уникнути тієї одноманітности рими, яка постає через частий ужиток тих самих граматичних форм, як рими у Котляревського: моторний::проворний, дав::накивав, троянців::ланців, або — з самого Шевченка: гуляли::співали, знає::шкандибає, мліла::німіла, торбина::дитина, ніженята::дівчата, старого::товстого і т. п. Рими Шевченка стають через це несподіваніші, ориґінальніші, „багатші“. Цікаво, що російське віршування здійснило таку саму реформу віршу на початку 20 ст., 60 років по Шевченкові, а вперше таких рим почав частіше вживати в другій половині 19 віку А. Толстой, що знав і українську народну пісню і українську поезію. — Але Шевченко цілком виважує ту втрату співзвучности, що приносить із собою неповна рима, ще й іншими шляхами. Поперше, він надзвичайно рясно вживає „внутрішньої рими“, себто рими між різними словами того самого рядка (внутрішню риму знала, до речі, романтична баляда взагалі).
Гамалія! серце мліє...
єсть у мене діти, та де їх подіти...
усюди, де люди...
той мурує, той руйнує...
і царята, і старчата...
між ярами, над ставами,
не дві ночі карі очі...
хто спитає, привітає...
а тим часом сичі вночі...
пролітають, забирають
все добро з собою... /429/
і святая твоя слава
як пилина лине...
спи, Чигрине, нехай гинуть
у ворога діти!
Спи, гетьмане, поки встане
правда на сім світі!..
бабусенько, голубонько,
скажи, бо ти знаєш, —
хоче дати мене мати
за старого заміж...
І ця „внутрішня рима“ у Шевченка не випадкова риса окремих рядків чи віршів, — ні! Це систематично вжитий засіб присилити ту співзвучність, яку почасти втрачено через неповну риму. Але Шевченко знає і інші засоби присилити повнозвучність віршу.
Вірш Шевченка значно звучніший, повнозвучний та „милозвучніший“, аніж вірші всіх українських письменників до нього та й по ньому. Подібної внутрішньої співзвучної мови досягали лише нечисленні поети світової романтичної поезії, що в такій великій мірі була орієнтована на „музичність“ (Кл. Брентано).
Шевченко досягає надзвичайної повнозвучности, поперше, простим повторенням тих самих або споріднених слів. В дусі народної пісні Шевченко повторює слова:
Україно, Україно,
ненько моя, ненько...
Їм зосталась добра слава,
могила зосталась...
минув рік, минув другий...
або різні форми того самого слова:
...бо спочину,
як батько спочинув...
І всі почили. Сивий в хату
і сам пішов опочивати....,
накупчує повторення в тому самому невеликому вірші:
Минають дні, минають ночі,
минає літо. . . . . . .
. . . . . . . . . . і не знаю, /430/
чи я живу, чи доживаю,
. . . . . . . . . . . . . . .
А дай жити, серцем жити
. . . . . . . . . . . . . . .
А ще гірше — спати, спати,
і спати на волі...
І так суґестивно-непомітно він будує цілі вірші на постійних повтореннях:
Садок вишневий коло хати,
хрущі над вишнями гудуть,
плугатарі з плугами йдуть,
співають ідучи дівчата,
а матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
вечірня зіронька встає,
дочка вечерять подає...
. . . . . . . . . . . . . . .
Затихло все... Тільки дівчата
та соловейко не затих.
або:
Із-за гаю сонце сходить,
за гай і заходить;
по долині увечорі
козак смутний ходить.
Ходить він годину,
ходить він і другу, —
не виходить чорнобрива
із темного лугу,
не виходить зрадливая...
Але Шевченко ще збагачує численні співзвуччя, що повстають через повторення, спізвуччями між різними іншими словами, досягаючи надзвичайних ефектів; напр. *:
— | (повторені звуки)
Моя порадонька святая, | мо-до
моя ти доле молодая... | мо-дол-молод
*) Щоб звернути увагу читача на це співзвуччя („евфонію“) в віршах Шевченка (яку іноді звуть „інструментацією“), подаємо далі поруч з віршами ті склади, що повторюються в різних словах. Не можемо навести всіх повторень звуків, бо часто в цілих рядках повторюються все ті самі голосні або приголосні. Виписуємо тут майже тільки цілі склади або групи звуків. /431/
Він будує цілі строфи своїх віршів на повнозвучних повтореннях уже цілком різних, не споріднених між собою слів:
без милого скрізь могила | милог-могил
Чи то недоля та неволя, | чи-то-не-оля-та-оля
чи то літа ті, летячи... | чи-то-літ-ті-лет
або:
корови підуть по діброві, | рови-пі-дуть-по-ді-бр-ові
дівчата вийдуть воду брать... | ді-ат-дуть-ду-бр-ать
...ідуть молиться | ся
ченці за Гуса. З-за гори | че-ці-за-са-за-гори
червоне сонце аж горить... | че-он-он-це-гори
щоб я постіль весела слала, | с-л-се-с-ла-ла
у море сліз не посилала... | сл-си-ла-ла
Село! село! веселі хати, | се-ло-се-ло-ве-селі-ти
веселі здалека палати... | ве-селі-ал-ал-ти
Широкії села; | се-ла
а у селах у веселих | се-ла-ве-се-ли
і люде веселі... | ве-се-лі
По діброві вітер виє, | по-ро-ві-ві-ви
гуляє по полю, | ля-по-по-лю
край дороги гне тополю | ра-до-ро-по-лю
до самого долу... | до-до-лу
або:
Чигрине, Чигрине! | чиг-ри-не-чиг-ри-не
все на світі гине, | все-на-сві-ги-не
і святая твоя слава, | свя-с-ва
як пилина, лине | ли-на-ли-не
за вітрами холодними... | ві-ми-ни-ми
Шевченко вміє викликати самим звуком віршів певне враження, ніби музичною мелодією. Ось приклади похмурої „інструментації“ віршів на „р“, „у“, „ор“, „ол“:
Вітре буйний, вітре буйний! | віт-ре-буй-ний-віт-ре-буй-ний
ти з морем говориш, — | ти-оре-ори
збуди його, заграй ти з ним, | дн-ти-ни
спитай сине море... | ит-не-оре /432/
У неділю вранці рано | ра-н-ра-но